Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. -
Консерватори при владі

З середини 1970-х рр. консервативні партії в країнах Заходу змінили свою політичну стратегію, що було зумовлено економічними негараздами. Пропагуючи оновлення системи господарювання, консервативний реформізм з'явився у Канаді значною мірою як наслідок кризи неокейнсіанства. Виявилося, що можливості втручання держави у ринкові відносини досить обмежені. До того ж, актуальними стали питання законності і порядку, відродження моральних цінностей. Перемога на парламентських виборах у Канаді 4 вересня 1984 р. Прогресивно-консервативної партії на чолі з 45-літнім адвокатом і бізнесменом із Монреаля, квебекцем ірландського походження Браяном Малруні (1984 - 1993), була однією із ланок т. зв. "неоконсервативної хвилі", що охопила Західний світ. Назагал, консерватори перемогли у всіх десяти провінціях Канади, отримавши 211 із 282 місць у Палаті громад, що стало їхньою найяскравішою перемогою з 1958 р. Іншою, не менш помітною, подією 1984 року став візит до Канади Папи Римського Івана Павла II (католики - найбільша християнська група в країні - понад 40% усіх віруючих).

Кабінет міністрів Б. Малруні, кількісно більший за попередній (40 осіб), складався головно з чільних представників партійної еліти, у тому числі і двох канадців українського походження. Більшість міністрів не мали урядового досвіду роботи, часто виникали конфлікти інтересів всередині уряду та правлячої партії. Б. Малруні опирався на "велику коаліцію": соціально-консервативних популістів із Заходу, квебекських націоналістів і "фіскальних" консерваторів з Онтаріо та Атлантичних провінцій. Задовольняти інтереси різних регіональних груп було непросто, тим паче в умовах значного дефіциту бюджету. За таких умов уряд був змушений проводити політику "жорсткої економії" - скорочення соціальних програм, обмеження заробітної плати тощо. Консерватори вдались до підвищення продуктивності праці та конкурентоспроможності шляхом створення сприятливого клімату для іноземних інвестицій. Уряд Б. Малруні проголосив політику "відкритих дверей" для американських капіталовкладень, на відміну від політики "канадизації" попередніх ліберальних урядів.

Урядова програма у сфері економіки передбачала розширення пільг для бізнесу, зміну податкового законодавства, зменшення державного регулювання, переведення державних корпорацій на комерційну основу діяльності (з 61 королівської корпорації продано 23). Держава залишила під своїм контролем найменш рентабельні галузі економіки, а прибуткові віддала в приватні руки. Найгучнішою стала приватизація у 1989 р. компанії "Air Canada", а згодом і "Petro'Canada". 28 березня 1985 р. було сформульовано нові принципи енергетичної політики, що означало початок згортання НЕПу. Тоді ж із трьома західними провінціями (Британська Колумбія, Альберта та Саскачеван) укладено угоду про підтримку внутрішніх цін на нафту і газ на рівні середини 1980-х pp., не зважаючи на зниження цін на світовому ринку. Згідно із цією "Західною угодою" знято державний контроль над внутрішніми і експортними цінами на нафту і частково на газ, ліквідовано шість передбачених НЕП податків, зокрема податок на надприбуток нафтових компаній.

Згортання НЕПу було вимушеним кроком, позаяк починаючи зі середини 1980-х pp. західні провінції відчували економічні труднощі, їхня економіка процвітала у період високого попиту на нафтопродукти на світовому ринку, зумовленого енергетичною кризою 1974 - 1975 pp., та звуження експортних можливостей внаслідок НЕП завдало удару по економіці нафтовидобувних провінцій. Проте ці поступки Оттави не заспокоїли політичні кола канадського Заходу. Найбільше обурювалась Альберта, влада якої акцентувала увагу на тому, що провінція робить великий внесок у державний бюджет, а натомість отримує з нього надто мало. Побутувало твердження, що Оттава "однією рукою дала західним провінціям преференції, а другою забрала". З метою захистити інтереси регіону на федеральному рівні, у 1987 р. в Альберті виникла "Партія реформ" (згодом перейменована на "Канадський альянс").

Урізавши трансфертні виплати західним провінціям, уряд Б. Малруні звернув увагу на розвиток депресивних Атлантичних провінцій. Рівень безробіття там у 1984 р. складав 15,4% - удвічі більше, аніж в найбагатшій канадській провінції Онтаріо. Аби хоч якось поліпшити ситуацію, за приморськими провінціями (Ньюфаундленд і Лабрадор, Нова Шотландія) було визнано право на природні ресурси океанського шельфу. Ця угода, з-поміж іншого, означала відхід Оттави від жорсткої централізаторської лінії, що традиційно проводилася лібералами.

Відразу після репатріації конституції Канади у 1982 р. розпочалася друга хвиля конституційної кризи, що, як і перша, проявилася у протиріччях між Квебеком та Оттавою. Усі партії у Національній асамблеї Квебеку, в тому числі федералістськи налаштовані ліберали, відкинули можливість погодитися з основним законом держави у тому вигляді, в якому він був остаточно схвалений, а всі наступні уряди провінції відмовилися його ратифікувати. Провінційна влада, окрім традиційних вимог надання права конституційного вето та визнання Квебеку "особливим суспільством", висунула й нові: розширення прав провінції в імміграційній сфері, закріплення за представниками провінції чітко визначеної кількості місць у Верховному суді та обмеження втручання федерального центру в сферу юрисдикції провінцій. Конституція стала новим подразником у відносинах між Квебеком й Оттавою, які набули характеру перманентного конфлікту.

Спроба виправити ситуацію і долучити Квебек до ратифікації Конституції Канади в рамках концепції "національного примирення" Б. Малруні відбулася у 1987 р. Підготовлені зміни до основного закону держави, що отримали назву Міч-Лєйкської угоди (назва за місцем проведення перемовин), передбачали серед іншого врахування унікальності Квебеку, себто визнання за ним "особливого статусу". Це викликало спротив із боку англомовних провінцій, котрі вбачали в такому кроці початок "балканізації" країни. Зусиллями Манітоби та Ньюфаундленда і Лабрадора проведення конституційних змін було заблоковано.

Не тільки конституційні перипетії привертали увагу громадськості. Центральною темою передвиборної кампанії 1988 р. став проект договору про американо-канадську вільну торгівлю. Б. Малруні намагався налагодити тісніші взаємини зі США, що однак не заважало час від часу критикувати зовнішньополітичні акції Вашингтона, як скажімо інтервенцію в Нікарагуа (1986). Зважаючи на контраверсійність угоди про вільну торгівлю, Сенат вимагав провести парламентські вибори перед процедурою її ратифікації. Б. Малруні, натомість, наполягав, аби вибори відбулися безпосередньо перед підписанням договору. Попри гостру критику, як з боку Ліберальної партії, так і НДП, консерваторам усе ж вдалося заручитися на виборах найбільшою підтримкою виборців -43%. Таким чином, Б. Малруні став першим і єдиним представником Прогресивно-консервативної партії у другій половині XX ст., що зумів створити два уряди більшості поспіль.

Другий термін урядування Б. Малруні був позначений економічною рецесією. На початку 1989 р. набрала чинності американо-канадська угода про вільну торгівлю, за якою усувалися митні збори між двома державами (ФТА). Цей документ став основою для укладення наприкінці 1993 р. Договору про вільну торгівлю між Мексикою, Канадою і США (НАФТА). У 1989 р. також упроваджено новий податок на товари і послуги, проти якого різко виступила опозиція та більшість канадської громадськості. Станом на 1993 р. дефіцит державного бюджету склав рекордну суму -42 млрд дол. Національний борг став загрозою для проведення кредитних операцій. Курс канадського долара відносно американської валюти суттєво знизився. Бюджетні труднощі призвели до скорочення витрат на армію та скорочення у 1993 р. її чисельності до 80 тис. осіб (попередньо планувалося до 92 тис).

Скорочення кількості військовослужбовців було продиктовано і новими геополітичними реаліями - завершенням "холодної війни" та розпадом СРСР. Канада першою із Західних держав визнала незалежність України (2 грудня 1991 р.), встановивши з нею дипломатичні відносини 25 січня 1992 р. З того часу Оттава стала своєрідним адвокатом України на міжнародній арені. Зокрема, уряд консерваторів посприяв наданню відродженій державі першого міжнародного кредиту (лютий 1992 р.). Першим послом Канади в Києві став Франсуа Матіс (1992 - 1995), послом України в Оттаві - відомий правозахисник, колишній багатолітній політв'язень Левко Лук'яненко.

Активну роль канадський уряд відігравав і на півдні Африки, вдавшись до жорстких санкцій проти ПАР і її керівників, котрі проводили політику апартеїду. Водночас, Оттава звернула увагу світового співтовариства на проблеми Ефіопії, зокрема на голод у цій країні 1984 - 1985 рр. Наприкінці 1980-х рр. Канада долучилась до посередницьких переговорів щодо врегулювання конфлікту в Камбоджі. У 1991 р. канадські збройні сили у складі військ ООН взяли участь у війні в Перській затоці. Вперше з часу миротворчих операцій на Кіпрі 1974 р. канадці були заді я ні у бойових операціях.

Під час зустрічей федерального та провінційних прем'єрів у 1991 і 1992 рр. у Шарлоттауні (Острів Принца Едварда), було здійснено нову спробу владнати конституційну суперечку. Вироблений документ, окрім "особливого статусу" Квебеку, передбачав підтримку принципу двомовності в Канаді, забезпечував виключно провінційну юрисдикцію над сферою культури, а усі провінції отримували право вето при проведенні конституційних змін у майбутньому. Однак, Шарлоттаунська угода 1992р. була піддана критиці як з боку квебекських сепаратистів, так і з боку англо-фонів. У результаті всезагального референдуму 26 жовтня 1992 р. проти відповідних поправок до Конституції висловилося 54,4% канадців, що фактично у черговий раз завело конституційну реформу в глухий кут.

Поряд із квебекським національним питанням у першій половині 1990-х рр. загострилась і проблема корінного населення. Ще 14 листопада 1982 р. на Північно-Західних територіях було проведено плебісцит, під час якого більшість жителів виступили за поділ території на дві окремі адміністративні одиниці. За це рішення проголосувало 56,5% населення краю (78% інуїтів). Такий статус передбачав певний рівень самоуправління: наявність законодавчої асамблеї і місцевого уряду. Але на відміну від провінцій, природні ресурси тут не підпадали під юрисдикцію місцевих властей, а верховна влада мала здійснюватися призначеним федеральним урядом комісаром. Однак, результати плебісциту не були втілені відразу в життя, оскільки федеральна влада не надто серйозно сприймала вимоги аборигенів. Перед тим як піти у відставку, П. Трюдо пропонував доповнити Конституцію статтею про право корінних народів на автономію, однак Б. Малруні відкинув цю ідею.

У взаєминах між федеральними і провінційними властями, з одного боку, та аборигенами, з другого боку, ключове місце займало земельне питання. 11 березня 1990 р. індіанці племені Могаук заблокували містечко Ока (Квебек). Приводом до таких дій став намір властей віддати під майданчики для гольфу 22 га землі, що її індіанці вважали успадкованою від предків. 11 липня квебекська поліція зробила спробу деблокувати місто, у результаті чого загинув один поліцейський. Індіанці племені Могаук тримали блокаду ще понад два місяці, після чого були розігнані військами. У знак солідарності та побратимства інша група індіанців заблокувала міст Мерсьє - один із чотирьох головних мостів у Монреалі. Акції протесту охопили Онтаріо та Британську Колумбію. Міністр у справах індіанців і розвитку півночі Т. Сіддон визнав: "Це ще один прорахунок в нашій історії: ми вчасно не сіли за стіл переговорів і не уклали відповідної угоди з людьми, котрі століттями заселяли цю велику територію". Аби хоч якось стабілізувати ситуацію і піти на окремі поступки корінним жителям, 9 липня 1993 р. підписано договір про автономне політичне утворення канадських інуїтів - третю федеральну територію "Нунавут" ("Наша земля").

Наслідком загострення політичної ситуації в країні та погіршення економічної кон'юнктури стало падіння популярності правлячої Прогресивно-консервативної партії і її лідера зокрема. Опитування Інституту Гал лапа у 1992 р. показали, що дії Б. Малруні на посту прем'єр-міністра схвалювали лише 11% канадців, що робило його найменш популярним главою уряду з 1940-х рр. Не надто допомогло консерваторам й призначення прем'єр-міністром у червні 1993 р., вперше в історії держави, жінки - Кім Кемпбел. Це засвідчили чергові парламентські вибори 25 жовтня 1993 р., на яких ліберали здобули переконливу перемогу - 178 із 295 місць. Консерватори провели до Палати громад лише 2 своїх представників, що не тільки стало найгіршим показником за весь час існування цієї політичної сили, але й межувало із політичним колапсом. Другою за величиною парламентською партією із 54 мандатами став утворений у 1990 р. Квебекський блок, покликаний обстоювати інтереси франкомовної провінції на федеральній арені.

Розвиток держави на зламі XX - XXI ст.
Українці в Канаді
Розділ 6. Велика Британія
Внутрішня і зовнішня політика лейбористських урядів 1945 - 1951 рр.
Правління консерваторів (1951 - 1964)
Велика Британія в умовах економічної і політичної нестабільності (1964 - 1979)
Економічна і соціальна політика неоконсервативних урядів. "Тетчеризм"
Період правління нових лейбористів
Розділ 7. Франція
Франція в роки Тимчасового режиму і Четвертої республіки