Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. -
Українці в Канаді

На перші повоєнні роки припадає "третя хвиля" української імміграції до Канади. Якщо "перша хвиля" (кін, XIX - поч. XX ст.) мала головно економічний характер, а "друга" (міжвоєнний період) - політико-економічний, то "третя" - здебільшого політичний. Іммігрантами були переважно колишні військовополонені, "переміщені особи", учасники антирадянського руху опору. У 1952 р. завершився період масового переселення українців до Канади, який з певними особливостями відновився щойно після 1991 р. ("четверта хвиля"). Так між 1991 і 2001 pp. до Канади з України іммігрувало 23 435 осіб.

Якщо поселенці перших двох хвиль поселялися переважно у Преріях - Манітобі, Саскачевані, Альберті, то українці, що прибули після 1945 p., своїм місцем осідку обирали великі метаноліси -Торонто, Монреаль, Едмонтон, Вінніпег. Станом на 1961 р. в Канаді мешкало 473 337 "чистих" українців (за походженням): Онтаріо -12 911 (2,05%); Альберта - 105 923 (7,95%), Манітоба - 105 372 (11,43%); Саскачеван - 78 851 (8,52%); Британська Колумбія -35 640 (2,18%); Квебек - 16 588 (0,31%); Нова Шотландія - 1 763 (0,24%); Нью-Брансвік - 379 (0,06); Північно-Західні території -358 (1,55%); Юкон - 345 (2,35%); Ньюфаундленд і Лабрадор -141 (0,03%); Острів Принца Едварда - 66 (0,06%). Однак, кількість українців, що мали когось із батьків не української, а якоїсь іншої національності, по війні перевищила 1 млн осіб.

Канадські українці набагато вдаліше, аніж їхні земляки у США, протистояли асиміляційним процесам, запорукою чого стала активна діяльність основних церков (Греко-Православної і Української Католицької) та громадських організацій. По війні активну роботу розгорнули Союз Українок Канади, Братство українських католиків, Українська національна федерація, Об'єднана гетьманська організація, "Пласт", Товариство об'єднаних українців Канади, члени якого дотримувалися лівих поглядів. У1965 р. створено Українську професійно-бізнесову федерацію, що об'єднала у своїх лавах успішних підприємців українського походження. Проте, найавторитетнішим і найчисельнішим об'єднанням, що виражало інтереси української громади, став, створений у 1940 p., Комітет українців Канади (пізніше перейменований на Конгрес українців Канади (КУК).

У 1962 р. КУК, на противагу федеральній політиці, що на той час визнавала у державі дві основні культури - англо- та франкоканадську, прийняв за мету своєї діяльності утвердження багатокультурності. Член Королівської комісії з питань двомовності та двокультурності, канадець українського походження Ярослав Рудницький висунув концепцію "широкої двомовності", звертаючи увагу на те, що пропаговану в канадському суспільстві двомовність не слід розуміти виключно як англо-французьку, бо є регіони, де позиції французької мови слабкі (Захід Канади). Тому найкращим виходом із ситуації, на його думку, мала бути багатомовна й багатокультурна Канада з двома офіційними та багатьма регіональними мовами ("ономастичний білінгвізм").

З березня 1964 р. у верхній палаті федерального парламенту сенатор українського походження, історик Павло Юзик виголосив промову "Канада: багатокультурна нація". Він зазначив, що держава в етнічному розумінні складається не лише з англо- і франкоканадців, але й із "третього- елементу". Цим третім компонентом є аллофони - канадці не англосаксонського й не французького походження, чиї позиції особливо міцні в західних провінціях, де українці, поляки, німці та інші іммігранти складають значну частину населення. Так, за підрахунками П. Юзика "третій елемент" у Канаді станом на 1961 р. становив 26%, що лише на 4% менше від загальної кількості франкоканадців у державі (англоканадці складали 44%). Більше того, у Саскачевані він складав 53%, Альберті 49%, Манітобі 48%. Таким чином, "третій елемент" або іншими словами "третя сила", за словами П. Юзика, претендує на отримання статусу окремої нації поряд із двома існуючими. З того часу українці неодноразово заявляли, що є більш ніж достатню підстав вважати їх за таких самих будівничих Канади як англо- та франкоканадців.

Значна кількість канадських українців зробили успішну політичну кар'єру. Свого часу, декілька українців були мерами великих міст, сотні обиралися до законодавчих зборів провінцій, десятки входили до складу федерального та провінційних урядів. Серед найвідоміших українців-політиків у Канаді потрібно згадати імена сенаторів: Вільяма Вала (Волохатюка), Івана Гнатишина, Павла Юзика, Івана Івасіва; міністрів федерального уряду: Дона Мазовецького, Степана Папроцького; лейтенант-губернаторів Саскачевану: Степана Воробця та Сільвію Федорук; тричі мера Едмонтона Вільяма Гавриляка; прем'єр-міністрів Саскачевану: Роя Романіва та Альберти Едварда Стельмаха; суддю Верховного суду Канади Меррі Баттен та інших. Проте найвищих політичних вершин досяг Роман (Рамон, "Рой") Гнатишин, номінований 24-м генерал-губернатором Канади (1990 - 1995). Цікаво також і те, що батьки іншого генерал-губернатора - Едварда Шраєра (1979 -1984) - німецькі колоністи, родом із Підгаєччини.

Канадські українці протягом тривалого часу симпатизували на виборах консерваторам, та це й не дивно, позаяк саме ця політична сила довгий час виражала на федеральній арені інтереси Західного регіону. Чи не до найбільших симпатиків українства належав Дж. Діфенбейкер, котрий залюбки вживав окремі українські слова. Глава канадського уряду був одним із небагатьох західних політиків, що відкрито говорили про потребу "визволення України з-під радянської окупації". На зламі XX - XXI ст. політичні симпатії українців зазнали змін. Зважаючи на те, що ліберали були значно успішнішими і довше перебували при владі, закономірно постало питання про зрівноваження інтересів із метою ефективнішого захисту національних прав канадських українців. Наприклад, одним із лідерів нинішньої Ліберальної партії Канади є Жерар Кеннеді (українець по материнській лінії). Та й самі ліберали привернули до себе симпатії після того як визнали голодомор 1932 - 1933 рр. геноцидом українського народу, а 24 серпня 2095 р. прем'єр-міністр П. Мартін назвав інтернування українців (майже 6 тис. осіб) у роки Першої світової війни "сумною сторінкою" в історії Канади, пообіцявши 2,5 млн дол. на культурні та пам'ятні заходи.

Канадські українці розвинули свою самобутню культуру і, попри асиміляційні процеси, зуміли зберегти чимало народних звичаїв. Традиційним упродовж багатьох років є Український народний фестиваль у Дофіні. Недалеко Едмонтона в районі Калина Кантрі розташоване "Село спадщини української культури" - музей просто неба, що відтворює життя українських першопоселенців у Канаді та їхній побут у 1892 - 1931 рр. Свідченням відданості народним традиціям є пам'ятник писанці у Веґревіді.

Збереження української мови пропагували товариства "Рідна мова", "Товариство плекання української мови" та інші. У повоєнний період видавалося чимало україномовних періодичних видань, зокрема "Нові дні", "Канадійський фермер", "Гомін України", "Новий шлях", "Ми і світ", "Український голос" тощо.

Сучасну українську культуру в Канаді презентують "Ансамбль танцю Шумка", музичний колектив "З Парижа до Києва" та низка інших З-поміж відомих діячів культури варто згадати співачку, переможницю престижного канадського музичного конкурсу "Джуно" Любу Ковальчук, письменників Григорія Ригу, Іллю Кирияка та Мирославу Косташ, художників Галину Новаківську, Вільяма (Василя) Курилика, Мирона Левицького, архітектора Радослава Жука, актрису Любу Гой. Світову славу здобув академік Королівської Канадської академії мистецтв, скульптор Леонід Молодожанин (Лео Мол). Понад 300 творів мистця виставлено у заснованому в 1992 р. Саду скульптур Лео Мола (Вінніпег).

У 1949 р. при Манітобському університеті зусиллями Я. Рудницького створено департамент славістичних студій. Активну діяльність по війні розгорнули Канадське відділення Української Вільної Академії Наук у Вінніпегу та Українська Могилянсько-Мазепинська Академія Наук (УММАН). Під впливом політики багатокультурності у Степових провінціях Канади з'явилися перші, після англійських та французьких, двомовні шкільні програми (англо-українські). У 1976 р. засновано Канадійський Інститут Українських Студій (КІУС), що провадить дослідження у сфері лінгвістики, літератури та історії. Українознавчі дослідження також велися в університетах Торонто, Вінніпега, Саскатуна, причому здебільшого за рахунок провінційних бюджетів. До відомих канадських науковців українського походження відносимо мовознавців Ярослава Рудницького та Леоніда Білецького, істориків Любомира Винара, Романа Сербина, Ореста Субтельного, Зенона Когута та багатьох інших. У 2003 р. історик Любомир Луцюк ініціював кампанію за позбавлення Пулітцерівської премії журналіста "Нью-Йорк Тайме" Волтера Дуранті, котрий подавав неправдиві свідчення про український голодомор 1932 - 1933 рр.

Попри успіхи на культурницькій ниві, канадські українці стають жертвою повільної асиміляції. У 2001 р. лише 148 090 канадців вважали українську мову своєю рідною (у 1981 р. таких було 285 115 осіб). Причинами "втрати мови" стали: загально-канадська тенденція до неминучої асиміляції "влаштованих" етнічних громад (італійці, німці, голландці); смертність старшого покоління, яке користувалося рідною мовою; зменшення припливу іммігрантів із Європи. Втім, підсумки перепису населення 2001 р. показують, що українці й надалі становлять поважну за чисельністю національну групу в Канаді - 1 071 060 осіб (3,61% від усього населення), з яких 326 200 осіб були чисто українського походження, а 744 860 осіб мали предків різних національностей; Таким чином українці є дев'ятою за величиною етногрупою в Канаді (по війні були четвертою). В Едмонтоні, Вінніпегу і Торонто проживає понад 100 тис. українців, помітну кількість українського населення мають також Ванкувер (76 525 осіб) та Калгарі (65 040 осіб).

Розділ 6. Велика Британія
Внутрішня і зовнішня політика лейбористських урядів 1945 - 1951 рр.
Правління консерваторів (1951 - 1964)
Велика Британія в умовах економічної і політичної нестабільності (1964 - 1979)
Економічна і соціальна політика неоконсервативних урядів. "Тетчеризм"
Період правління нових лейбористів
Розділ 7. Франція
Франція в роки Тимчасового режиму і Четвертої республіки
Перше десятиріччя П'ятої республіки
Франція 70-х - 80-х років: балансування правих і лівих сил