Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. -
Франція в роки Тимчасового режиму і Четвертої республіки

Франція в роки Тимчасового режиму і Четвертої республіки

З початком визволення Франції з-під німецької окупації влітку 1944 р. в країні почав діяти Тимчасовий уряд, який очолив генерал Шарль де Ґолль. До складу уряду ввійшли представники двох найбільших організацій руху Опору - деголівського Французького Комітету Національного Визволення і Національної Ради Опору, де переважали комуністи та соціалісти. Період із червня 1944 р. до прийняття конституції Четвертої республіки восени 1946 р. увійшов в історію Франції під назвою Тимчасовий режим.

Після звільнення Парижа Ш. де Ґолль приступив до консолідації державної влади. Першим кроком у цьому напрямі була ліквідація військових з'єднань внутрішніх сил і роззброєння міліції. Місцеві комітети визволення, очолювані переважно комуністами і соціалістами, були позбавлені своїх повноважень. Згідно з ордонансом від 21 серпня 1944 р. у великі міста після звільнення скеровувалися представники Тимчасового уряду, в департаменти - префекти, які приступали до відновлення генеральних і муніципальних рад. У жовтні 1944 р. в Авіньйоні було скликано з'їзд комітетів національного визволення, який визнав верховну владу Тимчасового уряду.

Відбудова державного управління і економіки Франції відбувалася в умовах протистояння і загострення боротьби між різними політичними силами й угрупованнями. В перші повоєнні роки гостро стояло питання про покарання колабораціоністів. Провідні праві та центристські партії довоєнної Франції переживали різке падіння впливу на населення. Саме на колишні проурядові партії французи покладали основну відповідальність за поразку у війні з Німеччиною, до того ж частина керівників цих партій заплямувала себе співпрацею з окупантами та діяльністю в уряді Анрі Філіппа Псі єна.

Провідні праві партії довоєнного часу - Демократичний альянс і Республіканська федерація припинили своє існування. На їхніх уламках виникли Республіканська партія свободи (РПС) і група "незалежних", створена колишнім прем'єр-міністром Полем Рейно. Послабився вплив на населення партії радикалів, яку після повернення з полону знову очолив Едуард Ерріо. РПС і радикали під лозунгом "свободу підприємництву" виступали проти втручання держави в економіку, а також проти націоналізації промисловості, були прихильниками відновлення довоєнного конституційного ладу Третьої республіки. У зовнішньополітичній діяльності вони орієнтувалися на тісне співробітництво зі США та Великою Британією.

Зовсім на протилежних позиціях стояли комуністи і соціалісти, які під час війни стали провідними силами внутрішнього руху Опору, зміцнили свій вплив на населення. Особливо зросла чисельність Французької комуністичної партії, яка стала наймасовішою політичною силою в країні. У 1945 р. чисельність ФКП становила 900 тис. осіб. Французькі комуністи, використовуючи свій вплив у місцевих комітетах, проводили арешти колабораціоністів, рішуче виступали за їх суворе покарання, вимагали націоналізації найважливіших галузей промисловості, проведення широкої антимонополістичної політики. ФКП заявляла про свій намір ліквідувати капіталістичний лад і побудувати у Франції "соціалістичне суспільство". У зовнішньополітичному курсі комуністи орієнтувалися на СРСР, виступали проти колоніальної політики й "атлантичної солідарності" зі США та Великою Британією.

У Соціалістичній партії під час війни посилилося ліве крило. Надзвичайний з'їзд Соціалістичної партії в листопаді 1944 р. висловився за єдність дій із ФКП. Було утворено спільний погоджувальний комітет. Французькі соціалісти проголошували себе партією "класової боротьби" і виступали за знищення класів, "капіталістичної експлуатації" і побудову "демократичного соціалізму". Однак, на відміну від комуністів, соціалісти обходили питання про встановлення диктатури пролетаріату, підтримували принцип "атлантичної солідарності", виступали за збереження військово-політичної присутності на території колоній. Чисельність Французької соціалістичної партії в 1945 р. досягла 350 тис. осіб.

Велику роль у державній відбудові Франції відіграли ідейно-політичні погляди генерала Ш. де Ґолля, що отримали назву "ґомізм", і його енергійна діяльність. Ще в роки війни він прийшов до висновку, що відродження довоєнних порядків неможливе і тому необхідні зміни у керівництві економікою та політикою. Висхідним пунктом голлізму була "ідея нації", яку він вважав основною силою історичного розвитку. Політичні та класові інтереси, за його переконанням, носять вторинний характер, а політична боротьба послаблює державу: тому всі політичні сили повинні підкорятися загальнодержавним інтересам. Суть головних ідей голлізму міститься в ключових словах "нація", "сильна держава", "соціальні реформи" і "велич Франції". Його ідеї підтримувала більшість учасників зовнішнього руху Опору.

Важливим кроком до створення "сильної держави" і згуртування нації Ш. де Ґолль вважав проведення соціальних реформ, складовими частинами яких були не тільки відновлення демократичних свобод, а й часткова націоналізація промисловості, встановлення державного контролю над економікою, поліпшення умов праці та соціального страхування. Ґоллізм, на відміну від традиційного правого націоналізму, допускав реформування країни шляхом прямого втручання держави в управління економікою. Пориваючи з консерваторами, Ш. де Ґолль виступав із позицій "дирюїсизму" - активного втручання держави в економіку. Його сприймали в перші повоєнні роки як "рятівника нації" і тому він користувався підтримкою серед різних соціальних груп - від військових і робітництва до інтелігенції і промисловців.

Наближеною до голлізму стала створена в листопаді 1944 р. партія Народно-республіканський рух (Mouvement republicain populaire, НРР), засновниками якої були видатні учасники Опору - колишній голова Національної Ради Опору Жорж Бідо і головний диктор радіостанції "Вільна Франція" Моріс Шуман. Лідери НРР, як і Ш. де Ґолль, засуджували довоєнну політичну систему країни, ліберальну економіку, яка на їхню думку призвела до кризи і війни, виступали за часткову націоналізацію промисловості, встановлення контролю держави над економікою. Засобом вирішення соціальних проблем новоутворена партія проголошувала реформу підприємств із метою створення "асоціації праці, керівництва і капіталу". НРР виступав за оновлення державного ладу шляхом "революції закону". Особливого значення у програмних положеннях новоутвореної партії надавалося християнським демократичним цінностям - захисту сімейних і релігійних принципів, соціальній справедливості.

У політичному житті перших повоєнних років активну участь брали і невеликі об'єднання, що вийшли з руху Опору. У 1945 р. сформувався Демократичний і соціальний союз Опору (ДСС), який хоч і не мав постійного членства і розгалуженої регіональної структури, користувався певним впливом серед населення. Навколо голови партії Рене Плевена об'єдналися прихильники широкої центристської коаліції, що виступали за збереження традицій французької демократії.

Специфічною позицією відзначалася новоутворена Селянська партія соціальної дії, яка намагалася мобілізувати як учасників Опору, так і колишніх прихильників вішистського режиму. Виступаючи за збереження духовних цінностей католицизму, Селянська партія зайняла жорстку антикомуністичну позицію, виступала за відмову від державного втручання в економіку.

Відбудова повоєнної Франції ускладнювалася не тільки політичною, економічною ситуацією, а й зовнішньополітичними обставинами. До моменту остаточного визволення обсяг її промислового виробництва скоротився до 38% міжвоєнного рівня, а сільськогосподарського - до 60%. Більшість французьких заводів зупинилися повністю, шахти майже не працювали, було зруйновано 50 тис. підприємств, паралізовано транспорту систему; Франція втратила майже весь військовий і торговельний флот, не вистачало палива, сировини і продовольства. Масовим стало безробіття, знецінився франк, який втратив 3/4 довоєнної вартості. Процвітав чорний ринок, карткова система, запроваджена Тимчасовим урядом, ледве забезпечувала мінімальні життєві потреби. Людські втрати складали 1 млн 100 тис. осіб.

У 1945 р. Тимчасовий уряд прийняв закон про націоналізацію вугільних шахт, частини авіаційних заводів, автомобільного заводу Рено, адміністрація якого активно співпрацювала з окупантами. Впродовж 1945 - 1947 рр. у державну власність перейшло майже 20% французької промисловості. Виконуючи програму Національної Ради Опору, уряд Ш. де Ґолля провів чистку державного апарату від вішистів: 39 тис. осіб були засуджені, серед яких 2 тис. - до смертної кари. Анрі Петену і П'єру Лавалю винесли смертний вирок, однак Ш. де Ґолль помилував А. Петена і замінив смертну кару пожиттєвим ув'язненням.

Тимчасовий уряд узяв курс на стабілізацію фінансової системи. Відкинувши проект монетарної грошової реформи, що передбачала заморожування рівня зарплатні та цін, уряд Ш. де Ґолля випустив облігації внутрішньої позики з метою зосередити в бюджеті фінансові засоби корпорацій. Саме ця позичка допомогла інвестувати найбільші обсяги відбудови.

У галузі зовнішньої політики центральне місце займали питання про долю переможеної Німеччини, французькі колонії і відносини з країнами Заходу та СРСР. Ш. де Ґолль наполягав на федералізації Німеччини - створення на її території декількох держав, вимагав приєднання до Франції Саару і лівого берега Рейну. Проти таких домагань дружно виступили США, Велика Британія і Радянський Союз. Стосовно колоній політика Тимчасового уряду передбачала ряд поступок місцевому населенню з метою збереження колоніальної імперії. Виступаючи за союз із США і Великою Британією, Ш. де Ґолль одночасно намагався виконувати підписаний у грудні 1944 р. договір із СРСР, прагнув перетворити Францію у з'єднуючу ланку між СРСР і країнами Заходу.

Стрижневою проблемою внутрішньополітичного життя після остаточного визволення країни стало питання суспільно-політичного устрою Франції. Більшість політичних сил виступала за запровадження в країні нової конституції. Зміст майбутньої конституції і питання про права і повноваження Установчих зборів стояли в епіцентрі політичної боротьби. Від імені уряду Ш. де Ґолль запропонував проект, згідно з яким термін діяльності майбутніх Установчих зборів обмежувався 7 місяцями, вони позбавлялися права контролювати діяльність уряду. На відміну від урядового проекту комуністи пропонували покласти на Установчі збори не лише функцію опрацювання проекту нової конституції, а й надання їм широких повноважень, у тому числі й права контролю за діяльністю Тимчасового уряду. Партія радикалів вимагала взагалі не скликати Установчих зборів, а відновити дію конституції 1875 р. Праві групи, НРР і соціалісти підтримали урядовий проект.

Перші повоєнні вибори й одночасно референдум із питання про скликання Установчих зборів відбулися в жовтні 1945 р. в умовах активізації всіх політичних сил. Уперше право обирати й бути обраним отримали жінки і військовослужбовці. Більшість виборців (96,4%) висловилися за скасування конституції Третьої республіки і скликання Установчих зборів. Одночасно з референдумом відбулися вибори, які відтворили нову політичну ситуацію. На перше місце за кількістю депутатських мандатів в Установчих зборах вийшли комуністи (152), друге місце посіли соціалісти (142), третє -НРР (141). На відміну від міжвоєнного періоду, коли голоси виборців розпорошувалися серед багатьох партій, три головні політичні сили - комуністи, соціалісти і НРР отримали підтримку 75% виборців. Значно відстали від них Республіканська партія свободи і радикали, за яких проголосувало відповідно 15% і 6% виборців. Уперше в історії Франції комуністи й соціалісти разом володіли абсолютною більшістю депутатських місць, що створювало перспективу утворення лівого блоку. Однак соціалісти відкинули пропозицію комуністів про співпрацю і заявили, що візьмуть участь лише у трипартійному уряді. Всі три партії доручили генералу Ш. де Ґоллю сформувати уряд, пропонуючи включити у нього по п'ять представників від ФКП, НРР і Соціалістичної партії, а також шість найближчих соратників Ш. де Ґолля, формально безпартійних.

Нестійкий компроміс між провідними політичними силами змінився гострим конфліктом: генерал Ш. де Ґолль різко виступив проти надання комуністам найважливіших міністерських портфелів. Коли ж Установчі збори більшістю голосів прийняли пропозицію комуністів скоротити на 20% військові витрати, III. де Ґолль 20 січня 1946 р. подав у відставку і впродовж наступних дванадцяти років не входив до складу уряду. Після відставки Ш. де Ґолля в країні з новою силою розгорілася політична боротьба. Уряд очолив соціаліст Ф. Ґуєн, а з червня 1946 р. - лідер партії НРР Ж. Бідо.

Опрацьований Установчими зборами проект нової конституції викликав критику з боку НРР, радикалів, республіканців, які одностайно відзначали її недосконалість. У травні 1946 р. вона була провалена на загальнонаціональному референдумі (проти проголосувало 51,6% його учасників), що викликало необхідність проведення нових виборів і скликання нових Установчих зборів.

На перше місце за кількістю депутатських місць у других Установчих зборах вийшла НРР (28,1%), комуністи і соціалісти зберегли попередній рівень представництва. Нову конституційну комісію очолив лідер НРР Ж. Бідо, який зумів перевести процес обговорення нової конституції в конструктивне русло. З різкою критикою ідеї парламентської республіки виступив Ш. де Ґолль, вбачаючи в ній загрозу закріплення "режиму партій" і дезорганізації державного ладу. Як альтернативу він пропонував свій проект конституційного ладу, заснованого на ідеї створення сильної державної влади шляхом реалізації "прямої демократії", що базувалася на референдумах, загальнонародних виборах президента, наділеного нацією переважаючими повноваженнями, незалежними від парламенту. При цьому він наголошував, що необхідно встановити рівновагу між усіма гілками влади.

Враховуючи зростаючий вплив голлістів, провідні партії Установчих зборів поспішили з опрацюванням проекту конституції, яка в жовтні 1946 р. була винесена на повторний референдум. За нову конституцію проголосувало 53,1% виборців. Із 24 грудня 1946 р. конституція Четвертої республіки вступила в силу.

Згідно з новою конституцією Франція перетворювалася на парламентську "неподільну світську, демократичну і соціальну Республіку", проголошувалися широкі права громадян: рівноправність чоловіків та жінок, право на працю та відпочинок, соціальне забезпечення та освіту. Декларувалися права громадян на політичну діяльність, свободу слова і віросповідання, на страйки "в рамках закону". Окремі статті конституції зобов'язували Францію уникати будь-якої системи колонізації, не вдаватися до війн із метою завоювання і ніколи не застосовувати свої сили проти "свободи інших народів". Назва "Французька імперія" замінювалася терміном "Французький союз", проголошувалася рівність прав і обов'язків населення заморських володінь із громадянами Франції, що входили у цей союз.

Найвищим органом державної влади проголошувався двопалатний парламент, що складався з Національних зборів і Ради Республіки. На відміну від конституції Третьої республіки нижній палаті надавалися абсолютно необмежені права. Національні збори, які обиралися прямим голосуванням на чотири роки, визнавалися єдиним законодавчим органом, який не міг нікому делегувати свої законодавчі повноваження. Саме Національні збори наділялися виключними прерогативами в бюджетно-фінансовій галузі, в питаннях ратифікації і денонсації міжнародних договорів. Порівняно з попередньою конституцією до мінімуму були зведені повноваження верхньої палати Ради республіки, яка фактично наділялася лише дорадчими функціями. її рекомендації не були обов'язковими для Національних зборів. Рада республіки обиралася на шість років комунами і департаментами на основі непрямих виборів.

Конституція урізала права президента як глави держави, звівши їх лише до представницьких функцій. Президент обирався не прямим голосуванням населення, а на спільному засіданні парламенту. В цьому крилося фактичне обмеження демократичних прав французького народу, якого позбавляли можливості виливати на діяльність однієї з найважливіших структурних одиниць виконавчої влади. За новою конституцією президент позбавлявся права контролю за діяльністю уряду, розпуску нижньої палати, призначати за своїм вибором вищих посадових осіб і був підзвітним Національним зборам. Його акти видавалися лише після узгодження з урядом.

Виконавча влада вручалася Раді міністрів на чолі з його головою, який разом із міністрами призначався Національними зборами. У випадку провалу важливого урядового законопроекту кабінет міністрів зобов'язаний був подати у відставку. Президент і кабінет міністрів були повністю поставлені під контроль нижньої палати.

За наполяганням комуністів і соціалістів до конституції були включені популістські положення декларативного характеру (захист від експлуатації, безкоштовний доступ до освіти й культури тощо), які не могли бути виконаними. Багато статей конституції суперечили одна одній. Враховуючи багатопартійність Франції, нова конституція прирікала виконавчу владу на постійні кризи, а країну на політичну нестабільність.

У листопаді 1946 р. відбулися перші вибори до Національних зборів, а в грудні - у Раду Республіки. Вибори засвідчили розподіл більшості депутатських місць між комуністами (182), НРР (164), соціалістами (101). Три головні партії зібрали в сукупності 82,8% голосів, решта 17% припала на всі інші партії. Однак у зв'язку зі збільшенням числа депутатів Національних зборів до 627 мандатів, порівняно з Установчими зборами, комуністи і соціалісти вже не мали абсолютної більшості. Оскільки депутати НРР виступали проти надання комуністам права формувати уряд, а соціалісти не бажали брати участь у двопартійному уряді, перший уряд Четвертої республіки був однопартійним, до складу якого увійшли лише соціалісти. Він проіснував один місяць.

Вже у січні 1947 р. уряд соціаліста Леона Блюма поступився місцем коаліційному кабінетові Поля Рамадьє, що складався із комуністів, соціалістів, представників НРР і радикалів. Першим президентом Четвертої республіки був вибраний соціаліст Венсан Оріоль, а радикал Е. Ерріо очолив Національні збори. Після формального обрання уряду між представниками різних партій розгорілася боротьба за владу. Комуністи виступили з різкою критикою уряду за його колоніальну політику, а навесні 1947 р. вони демонстративно підтримали страйк робітників заводу Рено, які вимагали підвищення заробітної плати. Всі інші політичні сили виступили проти вимог страйкарів, посилаючись на необхідність боротьби з інфляцією. У квітні 1947 р. Ш. де Ґолль заявив про утворення Об'єднання французького народу (Rassemblement du peuple français, ОФН) - політичної організації, що виступала за скасування конституції 1946 р. і ліквідацію "режиму партій". У таких умовах 5 травня 1947 р. П. Рамадьє опублікував декрет про виключення з уряду міністрів-комуністів за порушення "міністерської солідарності", який був схвалений Національними зборами. Трипартійна коаліція розпалася, відбулося перегрупування політичних сил. Соціалістична партія, яка зазнала розколу, пішла на співпрацю з НРР і радикалами. Об'єднанню цих політичних сил значною мірою сприяли як внутрішньополітичні, так і зовнішні фактори.

Консолідація патріотичних сил відбувалася на антикомуністичній основі. Нову хвилю загострення спричинило обговорення "плану Маршалла". Комуністи відкидали "план Маршалла", в той час як ґоллісти, соціалісти і радикали розглядали його як необхідну передумову відбудови країни. Після виключення комуністів із уряду ФКП намагалася дестабілізувати ситуацію в країні: влітку 1947 р. комуністи організували ряд страйків і демонстрацій шахтарів, залізничників та металістів із вимогою підвищення заробітної плати. Однак, коли восени 1947 р. вони намагалися влаштувати загальний страйк, під час якого в окремих департаментах припинилася подача електроенергії, настав перелом у політичних настроях населення. Перед загрозою економічної дестабілізації маси робітників, службовців, дрібної і середньої буржуазії відвернулися віл популістських лозунгів комуністів і повернули вправо. На муніципальних виборах восени 1947 р. голлістська організація ОФН вийшла на перше місце, отримавши 38% голосів. Із метою блокування впливу комуністів і голлістів в урядових колах виникла ідея формування коаліції "третьої сили" у складі соціалістів, радикалів, НРР. Коаліція "третьої сили" склала нову парламентську більшість, що збереглася до виборів 1951 р. До 1951 р. чисельність ФКП скоротилася майже удвічі - з 900 до 500 тис. осіб.

Одночасно відбулася організаційна перебудова і зміцнення впливу поміркованих партій. У 1948 р. за ініціативою "незалежних республіканців" їх група об'єдналася з Республіканською партією свободи, утворивши Національний центр незалежних і селян, який очолив Р. Дюше.

Незважаючи на політичні суперечності, стабілізаційна програма Тимчасового уряду дала перші позитивні результати. У 1947 р. було досягнуто довоєнного рівня промислового виробництва, а в 1949 р. перевищено обсяг ВВП 1939 р., що дало можливість ліквідувати карткову систему розподілу. Наступним кроком у розбудові французької економіки була реалізація національного плану розвитку на 1947 - 1953 рр., відомого під назвою "План Моине". Представник технобюрократичної еліти Жан Монне, що користувався впливом серед керівництва Четвертої республіки, запропонував визначити рамкові показники для діяльності окремих галузей економіки і забезпечити державними органами сприяння умови для конкуренції. Уряд визначив об'єм промислової продукції, розмір капіталовкладень, яких він бажав би досягти. Після цього з представниками великих компаній розроблялися конкретні програми розвитку окремих галузей. Урядовий план носив не обов'язковий, а рекомендаційний характер, розглядаючись як органічне поєднання ринкової системи і "дирижизму". З осені 1947 р. міністерство фінансів розпочало реформу, згідно з якою уряд відмовлявся від фіксованих цін, запроваджував обмін валют, а в січні 1948 р. провів девальвацію франка: його золотий вміст було знижено на 44%.

В економічній стабілізації особлива роль відводилася "плану Маршалла". З підписанням 28 червня 1948 р. двосторонньої франко-американської угоди розпочалася реалізація масштабної допомоги. Згідно з планом упродовж 1948 - 1951 рр. США надавали Франції продовольство, обладнання і кредити на загальну суму 2,7 млрд доларів. Частина коштів надходила до Франції після підписання ще у 1946 р. Вашингтонської угоди. Хоча проникнення американського капіталу в економіку супроводжувалося витісненням із окремих галузей вітчизняних виробників і викликало критику лівих політичних сил, однак саме завдяки "планові Маршалла" у французькій економіці відбулися структурні перетворення і технологічне переоснащення найрентабельніших галузей промисловості. У 1951 р. обсяг промислової продукції більш ніж удвічі перевищив довоєнний рівень. До 1958 р. загальна сума американських інвестицій у Франції досягла 12 млрд доларів. У промисловому виробництві провідне місце займала важка промисловість, вартість продукції якої у 1958 р. склала дві третини від усього виробництва За рівнем концентрації виробництва Франція відставала від інших країн. П'ять головних трестів контролювали 72% виробництва сталі, два трести усе виробництво алюмінію, чотири компанії виробляли 98% автомобілів. Із середини 50-х рр. центр ваги перемістився з важкої промисловості на модернізацію хімічної, авіаційної та автомобільної галузі. Розгорталося виробництво у найновіших сферах - атомній і електронній промисловості. Середньорічні темпи зростання ВВП до 1957 р. складали 4,6%. За цим показником Франція вдвічі перевищила Велику Британію, однак відставала від Італії та ФРН, де щорічні прирости становили відповідно 5,3% і 7,6%.

Значно повільніше розвивалося сільське господарство. У 1957 р. його продукція лише на 15% перевищила довоєнний рівень. Хоча темпи механізації сільського господарства відставали від технічного озброєння промисловості, однак помітно зросла кількість тракторів і комбайнів, широко застосовувалися засоби захисту рослин. Підвищенню продуктивності сільськогосподарського виробництва сприяла концентрація і спеціалізація господарств. Кількість великих ферм зросла, порівняно з міжвоєнним періодом, удвічі.

Економічне піднесення супроводжувалося змінами у сфері трудових відносин. Із 1950 р. запроваджено загальнонаціональний мінімум зарплати, зросли її розміри, підвищилося пенсійне забезпечення. Уряд запровадив єдину державну систему соціального страхування, що поширювалася на всі категорії працюючих, за винятком сільськогосподарських. Наприкінці 40-х - на початку 50-х рр. розпочалося будівництво дешевого житла.

Після дострокових виборів у січні 1956 р. соціаліст Ґі Моле сформував уряд "Республіканського фронту", що складався з соціалістів, лівих радикалів, соціальних республіканців, керованих голлістом Жаком Шаббан-Дельмасом, і групи Франсуа Міттерана Новий уряд обіцяв поліпшити виборчу систему, збільшити розмір пенсій, протидіяти інфляції. У зовнішній політиці Ґі Моле взяв курс на розширення співпраці з європейськими країнами, задоволення вимог колоніальних народів. Проте, здійснити програму вдалося лише частково: у квітні 1958 р. розпочалася чергова урядова криза, яка призвела до падіння уряду Ґі Моле і краху Четвертої республіки.

Міжнародний статус Франції почав відновлюватися із завершенням Другої світової війни, коли союзники погодилися надати їй право на створення зони окупації в Німеччині. Представник Франції, згідно з рішенням Потсдамської конференції, був включений до складу Ради міністрів закордонних справ, що розглядала проблеми повоєнного вирішення німецького питання. Намагання Ш. де Ґолля перетворити Францію у з'єднуючу ланку між Сходом і Заходом із метою піднесення її міжнародного престижу, внаслідок ряду причин, зазнали невдач. Грубе порушення Радянським Союзом підписаних договорів із союзниками щодо країн Центрально-Східної Європи, його намагання комунізувати визволені країни, призвело до початку "холодної війни", яка змусила політичні сили Франції зробити основний акценту зовнішньополітичному курсі на атлантичній солідарності, що протиставлялася радянській експансії.

Ще в період правління Тимчасового уряду у 19І6 р. було підписано Вашингтонські угоди, які поклали початок повоєнного економічного і політичного союзу між США і Францією. Берлінська криза 1948 р. і приєднання до "плану Маршалла" остаточно призвели до утвердження атлантичної солідарності. Франція брала активну участь у формуванні військово-політичного союзу європейських країн: у березні 1948 р. вона була одним із організаторів

Західного Союзу, члени якого (Велика Британія, Бельгія, Голландія і Люксембург) зобов'язувалися співпрацювати в економічній, соціальній і культурній галузях, а також надавати одна одній військову допомогу. Наступного року, 4 квітня 1949 р. Франція стала співзасновником Північноатлантичного союзу (НАТО). На її території було розгорнуто більшу частину військової структури Північноатлантичного союзу, а у Фонтенбло розмістився його генеральний штаб.

Із кінця 40-х рр. Франція виступила одним із ініціаторів європейської інтеграції за участю ФРН. У травні 1950 р. міністр закордонних справ Робер Шуман запропонував об'єднати виробництво та збут вугілля і сталі в західноєвропейських країнах. Уряд Великої Британії відхилив цей план, зате ФРН, Італія, Бельгія, Голландія і Люксембург підтримали ініціативу Франції. У квітні 1951 р. представники цих шести країн підписали договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), яке поклало початок економічному об'єднанню Європи. Договір передбачав поступову ліквідацію митних зборів і створення спільного ринку для шести країн. Керівництво ЄОВС здійснював наднаціональний верховний орган, рішення якого були обов'язковими для усіх країн. Незважаючи на вузьку галузеву орієнтацію, "план Шумана" заклав базові принципи загальноєвропейського інтеграційного процесу.

Одночасно розроблялися плани політичної і військової інтеграції західноєвропейських країн. Незважаючи на наростаючу кризу Четвертої республіки, Франція брала активну участь в удосконаленні європейської інтеграції. У 1957 р. Франція підтримала проект створення Європейського економічного співтовариства і Європейського товариства з атомної енергії.

Найслабшою ланкою зовнішньої політики повоєнної Франції була проблема колоній. Спроба зупинити розвал колоніальної імперії компромісним варіантом у вигляді проголошення Французького союзу не вдалася. Вже у травні 1945 р. колоніальна влада Алжиру жорстоко придушила повстання корінного населення. Підписані французьким урядом договори з керівником повстанської армії у В'єтнамі Хо Ші Міном про визнання Демократичної республіки В'єтнам, що входила у Французький союз, не призупинило розгортання національно-визвольного руху.

На початку 50-х рр., коли комуністи встановили свою диктатуру в Китаї, визвольний рух у В'єтнамі набув широкого розмаху. Зброя, яку поставляли з СРСР і КНР, дала змогу довести чисельність в'єтнамської армії до 100 тис. осіб. Вона здійснювала атаки на укріплений район Дьєнб'єнфу. Після його капітуляції на переговорах у Женеві в 1954 р. було підписано договір, згідно з яким у Північному і Південному В'єтнамі, розділеному по 17-й паралелі, утворювалися дві незалежні держави. Франція під час війни у В'єтнамі втратила 140 тис. осіб.

На початку 50-х рр. загострилися відносини з протекторатами у Північній Африці - Тунісом і Марокко, коли колоніальна адміністрація вдалася до репресій. В Тунісі з 1952 р. розпочалася партизанська війна,аз 1954 р. - національно-визвольний рух поширився на Алжир, де виник Фронт Національного Визволення. З приходом до влади уряду Ґ. Моле в березні 1956 р. було визнано незалежність Тунісу і Марокко.

По-іншому розвивалася ситуація в Алжирі, де проживав понад 1 млн французів - особлива соціальна група населення, до якої, крім етнічних французів, входили нащадки мішаних шлюбів, що сповідували традиції французької культури. Саме вони володіли найбільшими підприємствами і виноградниками, складали основне осердя промислової та фінансової еліти, а також адміністративного апарату. На відміну від інших французьких колоній, де французький етнос був нечисленним, в Алжирі кожен дев'ятий мешканець вважав себе французом. У масовій свідомості французького суспільства Алжир не асоціювався із колонією, а радше вважався складовою частиною Франції, що виражалось у гаслі "Алжир - це Франція". Рух мусульманського населення набував характеру громадянської війни. Уряд Ґ. Моле вбачав вихід із конфлікту у проведенні виборчої реформи з вирівнюванням у правах мусульманського та християнського населення.

Із падінням уряду Ґ. Моле в Алжир було додатково скеровано понад 100 тис. солдат і резервістів, однак вирішити силовими методами алжирську проблему не вдавалося. Серед військових, частина з яких була тісно пов'язана з генералом Ш. де Ґоллем, назрівала змова проти уряду, нездатного, в їхньому розумінні, вирішувати внутрішні і зовнішні проблеми. Експедиційний корпус користувався підтримкою "алжирських французів", які на місцях створювали комітети громадського порятунку. Передача влади в Апжирі генералу Ж.-Е. Массю, командувачу парашутно-десантними підрозділами, сприяла новому загостренню боротьби мусульманського населення. Один із підрозділів французьких парашутистів організував "Союз боротьби за порятунок і оновлення Французького Алжиру". Такий крок знайшов підтримку не тільки серед військових, а й серед частини ультраправих політичних діячів у Франції. Проблема Алжиру розколола Францію, поставила її на межу громадянської війни. Коли у квітні 1958 р. у Франції почалася чергова урядова криза внаслідок розпаду "Республіканського фронту", політичне протистояння в країні досягло крайньої межі. Французи стомилися від гучних обіцянок урядових осіб вирішити назрілі проблеми. Вони втратили віру в те, що ліві угруповання зможуть забезпечити стабільне керівництво країною. В усіх верствах суспільства утверджувалася ідея створення сильної влади, яку пов'язували з особою генерала Ш. де Ґолля.

13 травня 1958 р. ультраколоністи організували в Алжирі масову демонстрацію, захопили резиденцію губернатора і створили загально-алжирський "Комітет громадянського порятунку" на чолі з генералом Ж.-Е. Массю. Військове командування Алжиру, де було сконцентровано 450 тис. солдатів і офіцерів, та "Комітет громадського порятунку" висунули вимогу створити "Уряд громадського порятунку". Новостворений уряд лідера НРР, засудивши бунт, змушений був удатися до переговорів із генералом Ж.-Е. Массю. Ліві партії - комуністи і соціалісти - виступили проти повернення Ш. де Ґолля до влади, однак їх не підтримали інші політичні сили. В умовах наростання напруженості генерал Ш. де Ґолль погодився очолити уряд за умови надання йому надзвичайних повноважень і скасування конституції 1946 р.

1 червня 1958 р. Ш. де Ґолль у Національних зборах зачитав програмну декларацію, в якій, пославшись на "деградацію суспільства", загрозу "розколу і громадянської війни", обіцяв привести Францію до порядку. Більшістю в 329 голосів проти 224 Національні збори висловили довіру уряду Ш. де Ґолля і надали йому надзвичайні повноваження. Його підтримали депутати НРР, ОФН, "незалежні", половина соціалістів, 2/3 радикалів. Проти голосували комуністи, частина соціалістів і і/3 радикалів. Після цього Національні збори були розпущені на канікули. Четверта республіка перестала існувати.

Перше десятиріччя П'ятої республіки
Франція 70-х - 80-х років: балансування правих і лівих сил
Франція наприкінці XX - на початку XXI ст.
Розділ 8. Німеччина
Поділ Німеччини
Під владою держав-переможниць
Постання двох німецьких держав
Федеративна Республіка Німеччина (1949 - 1989)
Конституційний лад
"Ера Аденауера" (1949 - 1963)