Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. -
Франція наприкінці XX - на початку XXI ст.

Невдачі у проведенні внутрішньої політики призвели до посиленої критики уряду М. Рокара й президент Ф. Міттеран у 1991 р. звільнив його з посади і вперше в історії Франції призначив прем'єр-міністром жінку - Едіт Кресон, яка відзначалася своєю енергійною діяльністю в Соціалістичній партії, займала в уряді М. Рокара пост міністра з європейських справ. Окремі запропоновані нею ідеї повторювали жорстку риторику голлістів десятирічної давності. Особливо великого значення вона надавала плану розвитку дрібних і середніх підприємств, дуже подібному до дій М. Тетчер і Р. Рейгана. Проте стати французькою "залізною леді" їй не вдалося: вона вступила у конфлікти з багатьма міністрами, її командний стиль на фоні подальшого погіршення стану економіки лише дратував французьке суспільство. Роком пізніше прем'єр-міністром було призначено нового лідера Соціалістичної партії, сина українського емігранта П'єра Береговуа.

Однак економічне становище не поліпшувалося. Напередодні виборів до Національних зборів у 1993 р. вибухнув скандал, який дорого обійшовся Ф. Міттерану та Соціалістичній партії. Виявилося, що Соціалістична партія, як і деякі інші, фінансували свої передвиборні кампанії за допомогою підставних фірм і фальшивих рахунків. Частина міністрів-соціалістів таємно повідомляла окремі фірми про підготовку урядом ордонансів, а ті, користуючись здобутою інформацією, змінювали курс акцій і отримували значні прибутки. Внаслідок фінансових викриттів окремі міністри стали перед судом, а прем'єр-міністр П. Береговуа покінчив життя самогубством.

У такій напруженій атмосфері у 1993 р. відбулися чергові парламентські вибори, на яких соціалісти та інші ліві партії зазнали відчутної поразки. Соціалісти отримали лише 11,4% голосів, комуністи - 9,8%. Великий вплив на виборців здійснював зовнішній фактор - крах тоталітарних режимів у країнах Центрально-Східної Європи і розпад СРСР. Партії ОПР і СФД, що обіцяли налагодити економіку шляхом приватизації і покінчити з безробіттям, завоювали 484 мандати з 577. Президент Ф. Міттеран змушений був знову вдатися до політики "співіснування" і доручив формувати уряд партіям-переможцям - ОПР та СФД. Уряд очолив колишній міністр економіки, непримиренний противник "дирижизму" Едуард Балладюр.

Відновивши приватизацію, розпочату Ж. Шираком ще у 1986 - 1987 рр., уряд Е. Балладюра продав у приватну власність основну залишкову частину державних фінансових і промислових компаній: понад 20 великих банків, авіаційні, автомобільні і нафтопереробні підприємства. До середини 90-х рр. приватизовано такі гіганти як автомобільні заводи "Рено", банк "Ліонський кредит", хімічний концерн "Рон-Пулєнк". У державній власності залишилися лише залізниці, метро, електростанції, пошта, окремі вугільні шахти і ракетно-космічна галузь виробництва. Такі заходи нового уряду призвели до скорочення бюджетного дефіциту, знизили інфляцію і рівень безробіття. Оголосивши пріоритетним завданням боротьбу з безробіттям, уряд для фінансового забезпечення випустив державну позику на суму 110 млрд франків, підвищив непрямі податки на бензин і алкогольні напої. У 1993 - 1994 рр. розпочалося пожвавлення економічного виробництва, ВВП зріс майже на 3%, рівень інфляції знизився до 1,8% на рік.

Особливістю президентських виборів 1995 р. було те, що від ОПР виступило два кандидати: Ж. Ширак і Е. Балладюр, який на хвилі своєї популярності намагався відтіснити колишнього покровителя. Від Соціалістичної партії кандидатом виступив її секретар Ліонель Жоспен. Кандидати від інших партій не мали жодних шансів на перемогу. Лише після того, як у першому турі за кількістю голосів лідером став соціаліст Л. Жоспен, Е. Балладюр закликав своїх виборців голосувати за Ж. Ширака. У результаті -Ж. Ширак отримав 52,6% голосів. Почався новий чотирнадцятирічний етап президентства Ж. Ширака, який характеризувався низкою особливостей.

Із перших днів Ж. Ширак зосередив головні зусилля на боротьбі з інфляцією шляхом всебічного скорочення державних видатків і соціальних пільг, а також на об'єднанні французької нації. Загрозливих масштабів у країні почав набувати сепаратистський рух на Корсиці, який вперше заявив про себе ще у 1977 р. створенням "Союзу корсиканського народу". У 80-х рр. цей рух було нівельовано рішенням Конституційної Ради про надання Корсиці "регіонального колективу" із одночасним створенням місцевого виборного органу управління, що вирішував усі регіональні питання спільно з урядом. Однак уже від початку 90-х рр. сепаратисти почали вимагати широкої національно-політичної автономії і вдалися до терористичних актів. Лише у 1995 р. вони здійснили 164 вибухи.

Головним провідником президентської політики став новий прем'єр-міністр, переконаний прихильник економічного лібералізму Аллен Жюппе. У листопаді 1995 р. він представив у парламент план оздоровлення економіки, який передбачав непопулярні заходи: скорочення дефіциту національного бюджету на 50 млрд франків за рахунок фонду соціального страхування; замороження зарплати робітників і службовців державного сектору. Державні залізниці пропонувалося продати у приватну власність або значно скоротити кількість залізничників.

Після прийняття урядового плану в країні назрівав соціальний вибух. У листопаді 1995 р. розпочався страйк залізничників, до яких приєдналися службовці пошти, персонал метро, а також частина студентів. В окремих містах відбулися багатолюдні мітинги на підтримку страйкуючих. Уряд змушений був відмовитися від приватизації залізниць, залишив пенсійні пільги для державних службовців. До грудня 1995 р. страйки припинилися, проте довіра до уряду помітно почала падати. Щоби зупинити це, Ж. Ширак вирішив у квітні 1997 р. розпустити Національні збори і призначив позачергові вибори, на яких правлячі партії ОПР і СФД зазнали поразки: вони зуміли здобути лише 250 депутатських місць, у той час як соціалісти і комуністи - 291. Тепер вже Ж. Ширак змушений був "співіснувати" з урядом лівих партій, який очолив соціаліст Л. Жоспен. Йому вдалося, уникаючи крайностей, знаходити компромісні варіанти у вирішенні економічних і соціальних проблем. Долаючи праву опозицію, уряд у 1997 р. домігся підвищення на 15% податків від прибутків великих підприємств, вилучив декілька мільярдів франків із "заморожених" рахунків державних компаній. Це дало змогу знизити рівень бюджетного дефіциту. Від 1998 р. уряд поступово почав знижувати податки, збільшив на 4% мінімальну зарплату. З особливим схваленням було прийнято рішення уряду збільшити з 500 до 1600 франків допомогу школярам.

Успіхові уряду сприяло циклічне піднесення виробництва, яке у 1997 р. досягло рекордного рівня зростання - 6,7%. З метою скорочення безробіття уряд значно розширив громадські роботи, а в 2000 р. запровадив закон про 35-годинний робочий тиждень. Франція стала країною найкоротшого робочого тижня. Такий крок уряду негативно позначився на собівартості французьких товарів, проте призвів до створення майже 100 тис. нових робочих місць.

Характерною особливістю діяльності урядів соціалістів кінця XX - початку XXI ст. було те, що вони продовжували приватизацію, розпочату правими партіями. Однак вона набула специфічного характеру й зводилася до створення підприємств, співвласниками яких є держава і приватний капіталістичний сектор. Змішані державно-приватні компанії стали типовими для окремих галузей промисловості, зокрема в чорній металургії, легкій промисловості, машинобудуванні і хімічній галузі.

Стабілізація економічного становища знизила соціальну напругу, однак досягти повного спокою в країні не вдалося: загрозливих масштабів набрав рух корсиканських сепаратистів, переговори з якими набули затяжного характеру. У 1998 р. вони здійснили замах на префекта Корсики, вимагаючи розширення національно-політичної автономії. Уряд розробив план умиротворення Корсики, який включав економічні і політичні заходи. Планувалося на 2000 -2006 рр. із національного бюджету на розвиток Корсики виділити 1,366 млн франків. У 2003 р. на вимогу сепаратистів було проведено референдум щодо розширення національно-політичної автономії Корсики, під час якого більшість корсиканців висловилися проти радикальної зміни існуючого статусу острова. Сепаратистський рух із цього часу пішов на спад.

У травні 2002 р., коли Ж. Ширак вдруге переміг на президентських виборах (82% голосів), і одночасно ОПР та її союзники здобули більшість на парламентських виборах, було сформовано уряд правих партій. Ж. Ширак без труднощів продовжував політику перебудови економіки. На початку XXI ст. у Франції прискорилася модернізація підприємств, зріс експорт, що значною мірою пов'язано із запровадженням євро. У 2005 р. на частку Франції припадало 5% світового експорту, більша частина якого скеровувалася у країни ЄС.

Проведені урядами фінансові та соціальні реформи у багатьох випадках визначалися необхідністю запровадження єдиних стандартів для країн ЄС. За останні п'ять років економічне зростання у Франції було порівняно нижчим, ніж у Великій Британії та Італії, що пояснюється зменшенням іноземних інвестицій і скороченням прибутків від туризму. Інвесторів відлякує той факт, що у Франції найкоротший 35-годинний тиждень, порівняно високі відрахунки до соціальних фондів.

Ж. Шираку і його урядам не вдалося суттєво понизити рівень безробіття, який залишався до 2007 р. на рівні 8% від самодіяльного населення (близько 2 млн осіб). Про невирішеність соціальних проблем свідчили також масові виступи емігрантської молоді восени 2005 р., які супроводжувалися кривавими сутичками з поліцією, підпалами автомобілів, респектабельних магазинів і житлових будинків. Після загибелі двох підлітків із родин емігрантів з Північної Африки, у Парижі та інших містах розпочалися сутички, що тривали, з перервами, майже місяць. Лише в Парижі було спалено понад 150 автомобілів, поранено десятки поліцейських і демонстрантів. Сотні вихідців із колишніх африканських колоній були арештовані. Уряд вдався до масових депортацій емігрантів.

Події осені 2005 p., які яскраво висвітлили окремі соціальні проблеми країни, спричинили пожвавлені дискусії між політичними партіями. Звинувачуючи лівих - соціалістів і комуністів у нездатності вирішувати назрілі проблеми, представляючи себе "партіями порядку", - ОПР і СФД пропонували провести докорінні зміни в економічному і соціальному законодавстві. Напередодні президентських і парламентських виборів 2007 р. партія ОПР змінила назву на "Союз за народний рух", що об'єднав усі право-консервативні сили країни.

У травні 2007 р. на президентських виборах переміг 52-річний Ніколя Саркозі, лідер партії "Союз за народний рух". Місяцем пізніше на парламентських виборах партія Н. Саркозі завоювала більшість депутатських місць у Національних зборах - 314 із 577. Перемозі сприяла програма радикальних змін країни, запропонована Н. Саркозі. Вона передбачала відновлення економічного зростання країни шляхом модернізації промисловості і сільськогосподарського виробництва, реформування податкової системи і соціального забезпечення. Ґолліст Н. Саркозі виступав за державний протекціонізм із метою посилення національного суверенітету. Передвиборна програма передбачала також перегляд доцільності 35-годинного робочого тижня, скасування допомоги тим безробітним, які двічі відхиляли запропоновані їм вакансії. Першим кроком у реалізації цієї програми стало скасування податків за понаднормовий робочий тиждень.

У липні 2008 р. з ініціативи Н. Саркозі в рамках "модернізації інституцій V Республіки" проведено наймасштабнішу конституційну реформу - змінено або ж доповнено 47 з 89 статей основного закону. Зокрема, визначено, що одна і та ж сама особа не може обиратися президентом більше, ніж на два терміни (тривалість одного терміну - п'ять років); кандидати на державні посади мають заслуховуватися постійними комісіями парламенту; президент більше не очолює Вищу раду магістратури (суддівський орган).

Важливою складовою внутрішньої політики адміністрації Н. Саркозі стало подолання економічної кризи. Було ухвалено пакет заходів з підтримки споживчого ринку, оздоровлення будівельної галузі (інвестування 1, 8 млрд євро в житлове будівництво), надання допомоги фінансовому сектору, зокрема проведено рекапіталізацію банків (на програму виділено 40 млрд євро). Перелічені заходи сприяли тому, що у першому кварталі 2010 р. економіка країни продемонструвала зростання на 1, 2%. "Наша відповідь на першу - інвестиції, це найкращий спосіб підтримати розвиток економіки, зберегти робочі місця", - заявив президент Франції Н. Саркозі.

Наприкінці XX - на початку XXI ст. Франція, яка за обсягом ВВП займає четверте місце в світі, є постійним членом Ради Безпеки ООН і, як ядерна держава, посідає одне із провідних місць у сучасній системі міжнародних відносин, активно співпрацює у найбільших міждержавних об'єднаннях і союзах.

Розпад тоталітарних європейських режимів і Радянського Союзу спонукав Париж суттєво скорегувати зовнішньополітичну стратегію. Якщо Ф. Міттеран підтримував процес демократизації в країнах Центрально-Східної Європи та реформи М. Горбачова, спрямовані на збереження СРСР і не зауважував дезінтеграційних процесів у найбільшій імперії світу, то вже на початку 90-х рр. французька дипломатія змушена була переосмислити негативне ставлення до проявів "сепаратизму" і "націоналізму" в радянських республіках. Ф. Міттерану довелося враховувати факт розпаду Радянського Союзу і всього "соціалістичного табору" та визначити місце Франції у новій системі міжнародних відносин, що характеризувалася зростанням впливу США і НАТО. Війна в Перській затоці проти Іраку, в якій Франція змушена була брати участь, щоби не опинитися в міжнародній ізоляції, продемонструвала рівень залежності європейських країн від Вашингтона.

В останні роки президентства Ф. Міттеран здійснив спробу зайняти у відносинах із США більш незалежну позицію, що призвело до помітного охолодження французько-американських відносин. Французький президент виступав проти участі США у вирішенні європейських проблем, включаючи надання допомоги колишнім країнам "соціалістичного табору". Він критично поставився до нової доктрини НАТО "гнучкого реагування" і рішення про формування багатонаціональних сил цієї організації. В оновленій Парижем воєнній доктрині передбачалося збереження автономності від НАТО французьких ядерних сил. Лише у 1994 р. Франція підтримала програму "Партнерство заради миру" і співпрацю НАТО зі східноєвропейськими країнами. Саме європейський напрямок зовнішньої політики був пріоритетним аж до кінця президентства Ф. Міттерана. Він вважав, що лише у контексті інтеграційних процесів Франція зможе зберегти статус світової держави. Долаючи опір окремих французьких політичних сил, Ф. Міттеран вніс значний вклад у формування ЄС і підписання Маастрихтських угод. Більшість соціалістів і частина членів ОПР, очолювана Е. Балладюром, виступали проти планів поглибленої інтеграції, дотримувалися у цьому питанні позицій федералізму. Проти Маастрихтських договорів виступали комуністи і Національний Фронт Ж.-М. Лє Пена. На загальнонаціональному референдумі у вересні 1992 р. ці угоди були схвалені лише з перевагою у 500 тис. голосів.

Із перемогою Ж. Ширака на президентських виборах 1995 р. відбулися суттєві корективи зовнішньополітичного курсу. Незважаючи на протести світової громадськості і окремих урядів, Ж. Ширак зняв мораторій на випробування ядерної зброї. За його ініціативи Франція перейшла до формування збройних сил на контрактній основі. Спершу Ж. Ширак активізував інтеграцію французьких збройних сил у структури НАТО, однак із 1997 р. він підтримав ініціативу ФРН про перетворення Західноєвропейського економічного союзу в окрему військову систему. Така позиція Франції спричинила погіршення відносин зі США. Франко-американські суперечності поглибилися під час вирішення "югославської проблеми". Париж тривалий час чинив опір проведенню воєнної операції НАТО проти Сербії.

Новим акцентом європейської політики Франції початку XXI ст. стало налагодження співпраці з Великою Британією і певне погіршення відносин із ФРН.

Підтримавши програми розширення НАТО і ЄС, Франція значно зміцнила свої позиції на Сході Європи. Особливо великого значення Ж. Ширак надавав зміцненню відносин із Росією, наголошуючи на традиційності франко-російського співробітництва.

Однак із початком чеченської війни відбулося охолодження відносин між двома країнами. Лише після візиту восени 2000 р. президента В. Путіна до Парижа, з'явилися ознаки нормалізації франко-російських відносин, які у наступні роки набирали пріоритетного характеру.

Ж. Ширак упродовж чотирнадцятирічного періоду президентства найбільшу активність виявляв у "економічній дипломати", докладаючи багато зусиль для лобіювання інтересів національної економіки і торгівлі. Лише у 1996 р. він здійснив 15 офіційних візитів у інші країни світу, кожен із яких супроводжувався переговорами про розширення економічних відносин. Завдяки його старанням від кінця 90-х рр. пожвавилася економічна співпраця Франції з Японією. Обидві країни зуміли подолати існуючі економічні суперечності і не лише помітно розширили двостороннє співробітництво, але й домовилися про спільну кооперацію в освоєнні ринків третіх країн. У цей же період розпочалася активна співпраця Франції з КНР у галузях космічних технологій, будівництва промислових підприємств та авіабудування.

Наприкінці XX - на початку XXI ст. активізувалися зв'язки Франції з арабськими країнами, які стали основними покупцями французької зброї. Ж. Ширак постійно виступав за повернення Сирії окупованих ізраїльською армією Голанських висот і за створення незалежної Палестинської держави.

У своїй східній політиці Франція вже з грудня 1991 р. активно проводила лінію в рамках ЄС на опрацювання єдиної позиції щодо визнання нових держав, які утворилися на території СРСР. У заяві ЄЕС від 2 грудня 1991 р. зазначалося, що референдум в Україні чітко визначив її курс на незалежність. Однак, стосовно України французький уряд виявляв певну обережність із визнанням її суверенітету. Франція, як і більшість європейських країн, визнала незалежність України лише у січні 1992 р. Саме тоді відбувся перший візит міністра закордонних справ Франції Р. Дюма до Києва, під час якого підписано протокол про встановлення дипломатичних відносин між двома країнами. Першим французьким послом в Україні став Ю. Перне (1992 - 1993).

Першим послом України у Парижі був Юрій Кочубей, а з 1997 р. до 2000 р. українське посольство очолював Анатолій Зленко.

Новостворені дипломатичні представництва розпочали розбудову франко-українських відносин. Франція стала першою країною Заходу, з якою незалежна Україна підписала міждержавний договір про взаєморозуміння і співробітництво, то заклав правовий фундамент взаємин у політичній, економічній, культурній і науковій ескерах.

Зі середини 90-х рр. розпочався період якісних зрушень у двосторонніх відносинах. Підписання Конвенції 1997 р. про уникнення подвійного оподаткування і створення Змішаної франко-української міжурядової комісії з економічної співпраці зафіксували пріоритети економічних відносин між двома країнами.

Активізації французько-українського діалогу у 1998 р. сприяла підготовка та проведення першого візиту президента Ж. Ширака до Києва у жовтні 1998 р. Найважливішим політичним підсумком цього візиту стало визнання Францією важливої ролі України в процесі європейського співробітництва й у створенні нової системи безпеки на континенті. Ж. Ширак заявив, що '^незалежна територіальна цілісна Україна є невід'ємним елементом політичної рівноваги майбутньої Великої Європи".

У зовнішній політиці новообраний президент Н. Саркозі взяв курс на посилення ролі Франції на міжнародній арені. З цією метою він намагався перебрати від Лондона довірливі стосунки зі США, а від ФРН - лідерство в ЄС, відігравати роль арбітра під час проявів протистояння між США з одного боку, Росією та КНР - з іншого. Така політика фактично стала реанімацією ідеї Ш. де Ґолля про перетворення Франції у посередницьку ланку між країнами Сходу і Заходу. Першим кроком у реалізації такої ідеї був миротворчий план "Саркозі-Медвєдєв" для врегулювання російсько-грузинського конфлікту 2008 р.

Розділ 8. Німеччина
Поділ Німеччини
Під владою держав-переможниць
Постання двох німецьких держав
Федеративна Республіка Німеччина (1949 - 1989)
Конституційний лад
"Ера Аденауера" (1949 - 1963)
Уряд Л. Ергарда
"Велика коаліція"
Німецька Демократична республіка