Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. -
Розділ 8. Німеччина

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330

Поділ Німеччини

Під владою держав-переможниць

З підписанням акта беззастережної капітуляції 7 травня 1945 р. у Реймсі, а наступного дня у Берліні, верховну владу в Німеччині перебрали чотири союзні держави - США, СРСР, Велика Британія і Франція. У декларації командувачів чотирьох переможних армій від 5 червня 1945 р. було заявлено, що у Німеччині вже немає центрального уряду і країна буде поділена на зони окупації, а Берлін - на сектори. За угодою держав-переможниць владу у Німеччині 20 серпня 1945 р. обійняла Союзна контрольна рада, до складу якої входили головнокомандувачі американських, британських, французьких і радянських окупаційних військ. Ще до прийняття рішення про створення Союзної контрольної ради були визначені зони окупації. Згідно з лондонськими угодами від 12 вересня і 14 листопада 1944 р. та ялтинськими домовленостями (лютий 1945 p.), поділ Німеччини виглядав таким чином: південно-західна зона припала США, західна - Франції, північно-західна - Великій Британії, східна -СРСР. Першими губернаторами окупаційних зон були: генерал Двайт Ейзенгауер (США), маршал Бернард Монтґомері (Велика Британія), маршал Георгій Жуков (СРСР) і генерал П'єр Кьоніґ (Франція). Кожний з чотирьох головнокомандувачів здійснював владу у відповідній зоні, а всі разом - у справах, що стосувалися Німеччини загалом. Рішення Союзної контрольної ради мали прийматися одностайно. Це, однак, паралізувало значною мірою оперативність Ради, оскільки радянські губернатори часто застосовували право вето.

Берлін поділено на чотири окупаційні сектори. Владу в місті здійснювала від імені чотирьох великодержав Союзницька військова комендатура, яка підпорядковувалась Союзній контрольній раді. Окупаційні зони, в свою чергу, були поділені на землі (Lander), які стали новими адміністративними одиницями Німеччини. Новий поділ здійснено, базуючись головним чином на економічних та демографічних критеріях.

Війна спричинила в Німеччині грандіозну кризу. Країна зазнала величезних людських і матеріальних втрат. Серед жертв війни було 7,8 млн німців: 4 млн солдат і 3,8 млн цивільних. Незрівнянно більше було поранених і хворих. Мільйони людей жили в руїнах. У великих містах понад половину житлового фонду було зруйновано внаслідок союзницьких бомбардувань і бойових дій в ході окупації Німеччини. Транспортна сфера перебувала в стані цілковитого розладу. Тим часом мільйони людей прагнули залишити цю країну (військовополонені, примусові робітники, в'язні концтаборів) і повернутися до своїх країв і родин. Водночас маси німецьких біженців зі Сходу намагалися дістатися до західних зон окупації і врятуватися перед загрозою опинитися під контролем СРСР. Вже перед 1946 р. у західні зони ринуло близько 5,6 млн втікачів і вигнанців. їхнє число зросло на 1950 р. до 7,5 млн, сягнувши врешті понад 10 млн осіб. Населення на території трьох західних зон зросло внаслідок цього у 1945-1946 рр. на 12% до 44 млн осіб.

У країні катастрофічно бракувало житла. Часто залишався вибір між тимчасовим життям у таборі і бродячим життям без даху над головою. Ті, кому випало щастя посідати хоч якесь житло, міг опинитися перед необхідністю ділити це щастя з іншими: актуальним питанням було підселення. Однією з найважчих проблем стало постачання засобів харчування. Через брак транспортного зв'язку неможливим було надходження продуктів до міст. На селі панувала обмінна торгівля. Пошук поживи став повсякденним заняттям жителів міст, частину продовольства доставляли службовці окупаційних армій за дуже високими цінами. Процвітав чорний ринок. Найвище цінилися цигарки і алкоголь. Протягом кількох місяців це був досить поширений засіб платежу. Не працювали електростанції, не було газу для опалення житла. Темінь і холоди так само підривали життєвий тонус і здоров'я людей, як і голод та повсякденна турбота про харчування.

В особливо скрутному становищі опинилися вигнанці та біженці: їх величезна кількість робила неможливим в умовах розореної країни відповідне розміщення та забезпечення. Вони були розподілені у міста та сільські громади, а там переважна більшість їх була поселена у тимчасових таборах. Активну участь у підтримці прибульців брали доброчинні організації зі США, Швеції та Швейцарії, сприяючи таким чином їм у пристосуванні до нових умов життя. Вслід за втратою батьківщини, власності і професії прийшла багаторічна інтеграція до суспільства і світу праці, яка після тернистого шляху вигнання і біженства принесла нові, часто крайньо жорстокі переживання.

Такою високою ціною розплачувалися німці за політику свого злочинного керівництва. Але вони були не лише жертвами, а й також винуватцями. Якщо після Першої світової війни розгорнулась велика дискусія щодо спричинників її розв'язання, то тепер вина Німеччини не викликала жодних сумнівів. З цим пов'язані були безмір і страхіття злочинів, вчинених під націонал-соціалістичним режимом.

Окупаційна політика союзників передбачала вирішення чотирьох основних завдань: демілітаризації, денацифікації, децентралізації, демократизації. Ліквідація військового апарату вермахту, звільнення мільйонів солдат з військової служби і полону та їх перехід до цивільного життя не викликали якихось значних політичних проблем. Натомість в інших ділянках незабаром окреслилися контроверсійні питання повоєнної політики, які привели до суперечностей між державами-окупантами.

Доволі складною бюрократичною процедурою виявилася денацифікація, яка не обмежувалася лише звільненням із публічної служби та господарства членів націонал-соціалістичної партії, а й передбачала звільнення німецького суспільства від духу нацизму. Із західних союзників найбільш рішуче і наполегливо діяли американці, які намагалися охопити перевіркою політичних поглядів якомога широке коло німецького населення, у той час, як британці та французи діяли поміркованіше, звертаючи увагу насамперед на очищення від націонал-соціалістичних функціонерів чільних установ. Діям американських окупаційних властей сприяла та обставина, що їм вдалося виявити генеральну картотеку націонал-соціалістичної партії. Таким чином, органи безпеки та військова поліція мали у своєму розпорядженні особові дані, що уможливило їм шляхом активних розшукових дій провести численні арешти функціонерів і прибічників націонал-соціалістичного режиму. Так, вже на весну 1946 р. в американській зоні було інтерновано як небезпечних осіб 120 тис. людей. Директивою Союзної контрольної ради від 12 січня 1946 р. цей механізм здійснення денацифікації був формально поширений на всю територію Німеччини. Згідно з нею, всі члени НСДАП, а також особи, що вороже налаштовані супроти заходів союзників, мусили бути усунені з установ. Це стосувалося осіб, зайнятих як в публічних закладах, так і господарських підприємствах і навіть в релігійних громадах.

Згодом американська адміністрація стала залучати до денацифікаційної практики німців. Згідно із законом віл 5 березня 1946 р., відповідальність за денацифікацію в зоні окупації США покладалася і на новостворені уряди німецьких земель. Для надання цій справі всеохопного характеру у зоні було створено 545 слідчих палат за участю 22 тис. членів. Перевірка здійснювалася на основі спеціального опитувального листа зі 131 запитанням, який повинен був заповнити кожен німець віком понад 18 років. У залежності від відповідей і перевірки була встановлена міра відповідальності. Слідчі палати могли застосовувати різні форми покарання від ув'язнення аж до внесення певної грошової суми. Вже до літа 1946 р. опитувальні листи заповнили 1613000 осіб; 373762 з них після перевірки були звільнені з праці. У 1947 р. положення цього закону були поширені на дві інші західні зони окупації. У лютому 1950 р. денацифікація у Західній Німеччині була остаточно завершена

У радянській зоні окупації було оголошено завершення денацифікації вже в лютому 1948 р. Тут під прикриттям денацифікації карали не лише колишніх нацистів, а й переслідували також політичних противників нового режиму. При цьому відбувалося широкомасштабне творення нового порядку з цілковитою ліквідацією великого землеволодіння і експропріацією у галузі великої та середньої промисловості; все це здійснювалося під маркою "анти-фашизму".

Особливою главою було переслідування провідних гітлерівців, які звинувачувалися у "злочинах проти миру", "воєнних злочинах" та "змові проти миру", злочинах "проти людяності". Багато з них в умовах безладу перших повоєнних місяців зникли і союзники розшукували їх, щоб поставити перед судом. Для суду над ними Велика Британія, Франція, США і СРСР створили Міжнародний військовий трибунал. Угоду про це було підписано в Лондоні 8 серпня 1945 р. Процес перед Міжнародним військовим трибуналом розпочався 20 листопада 1945 р., вирок оголошено 30 вересня і 1 жовтня 1946 р. Винними трибунал визнав 19 підсудних. До смертної кари були засуджені: Мартін Борман (заочно), Ганс Франк, Вільгельм Фрік, Герман Ґьорінґ (отруївся ще до завершення процесу), Альфред Йодль, Ернст Кальтенбруннер, Вільгельм Кайтель, Йоахім Ріббентроп, Альфред Розенберґ, Фріц Заукель, Артур Зайс-Інкварт і Юліус Штрайхер. До довічного ув'язнення засуджені: Вальтер Функ, Рудольф Гесс та Еріх Редер. Різні терміни ув'язнення отримали Бальдур Шірах, Альберт Шпеєр, Констатін фон Нойрат, Карл Дьоніц. Були визнані невинними: Ганс Фріче, Франц фон Папен і Ялмар Шахт. Згодом Г. Фріче, Ф. фон Папен і Я. Шахт були притягнені до відповідальності перед німецькими денацифікаційними трибуналами в американській зоні окупації і засуджені до різних строків важких робіт. Але жоден з них не відбув визначеного у вердикті терміну ув'язнення.

Окрім того трибунал визнав злочинними такі організації: Таємну державну поліцію (гестапо), Службу безпеки (СД), Охоронні відділи (СС) та корпус політичних провідників гітлерівської партії. Загалом у західній частині Німеччини, включаючи присуди Міжнародного військового трибуналу, було засуджено 5025 осіб. Із 806 смертних вироків було виконано 486. Число судових справ у радянській зоні окупації визначається приблизно у 45 тис. Загальне число нацистських злочинців, що були засуджені за межами Німеччини, становило від 50000 до 60000.

Відомості про організовані і вчинені від німецького імені страшні злочини, які були оприлюднені з відкриттям концтаборів та на процесі над головними воєнними злочинцями, щокували Німеччину; багато німців, за зізнанням Теодора Гойса, відчували "загальний сором".

Ліквідація націонал-соціалізму та основ його влади передбачала також усунення осередків економічної концентрації влади і зруйнування військово-економічного потенціалу. Так, були заборонені всі картелі, великі банки та концерни розчленовані у менші установи та підприємства. Руйнування німецького військово-економічного потенціалу відбувалося шляхом демонтажу підприємств військового призначення.

Доля німецької промисловості тісно пов'язувалася зі справою воєнних відшкодувань. Держави-переможниці не досягли порозуміння стосовно обсягів цих відшкодувань, а лише узгодили відсотки частки окремих держав у їх отриманні. Комісія в складі представників США, Великої Британії та СРСР, яка зібралася в Москві у червні-липні 1945 р., визначила, що СРСР одержить 56%, Велика Британія і США по 22% від загального об'єму репарацій. Власне значна частина демонтажних заходів союзників, якими були охоплені не лише військові підприємства, була підпорядкована цілям забезпечення репараційних постав. Демонтажі в американській і британській зонах досягли свого найвищого рівня у 1949 р. До кінця 1949 р. здемонтовано устаткування вартістю лише 714 млн марок, у той час, як згідно з первісним планом, мало бути вилучено обладнання на загальну суму 3 млрд марок. При цьому від травня 1946 р. відшкодування із цих сфер у переважній більшості не надходили до головного отримувача - Репараційного агентства у Брюсселі, яке розподіляло їх між іншими державами. Демонтажі промислового обладнання були цілком припинені лише у 1950 р.

Значно далі ніж західні держави пішли у здійсненні демонтажі в і вилученні продукції поточного виробництва радянські власті у своїй зоні окупації. Згідно з наказом Радянської військової адміністрації від 30 жовтня 1945 р., конфіскації підлягали промислові, торговельні підприємства і шахти, що, на думку цієї адміністрації, належали особам, які були винними у співпраці з гітлеризмом або здійснювали виробництво у воєнних цілях. Це розпорядження стосувалося половини промислового потенціалу радянської зони. Більшість цих підприємств була оголошена народною власністю. 25% конфіскованих підприємств та установ були підпорядковані радянській адміністрації і працювали в рахунок репарацій. Загалом демонтаж промислового обладнання був проведений на 3474 промислових і господарських об'єктах.

Політика обмеження приватного господарства здійснювалася і в сільськогосподарській сфері. У 1946 р. під час аграрної реформи було проведено відчуження земельних володінь площею понад 100 гектарів, які були розподілено між дрібними селянськими господарствами, сільськогосподарськими робітниками і переселенцями з Польщі. Ці землі загальною площею 3,3 млн гектарів становили третину сільськогосподарської площі східної зони. На них почали створюватися громадські об'єднання селянської взаємодопомоги, а у 1949 р. всі ділянки, передані селянам під час реформи, були оголошені народною власністю і стали основою для утворення колективних господарств ("народні маєтки"). Ці перетворення на селі, як і розпочате невдовзі після війни відчуження у промисловості та торгівлі, мали на меті ліквідацію класів буржуазії та великих землевласників і підготовку умов до встановлення комуністичної системи влади і господарства за радянським взірцем.

Процес денацифікації супроводжувався демократизацією суспільного життя. Перші вияви цього спостерігалися вже влітку 1945 р., коли окупаційні власті стали видавати ліцензії на діяльність демократичних політичних партій. Першою це зробила радянська адміністрація, яка 10 червня 1945 р. дозволила створення "антифашистських партій". Дещо пізніше видали подібні дозволи військові адміністрації західних держав: британська - у вересні, американська - в листопаді. Творення та діяльність політичних партій відбувалося в рамках окремих окупаційних зон. Активну участь у відродженні політичного життя брали особи, які були провідними політиками вже в роки Ваймарської республіки.

Ще перед закінченням боїв, 30 квітня 1945 р., до Берліна з СРСР прибула група німецьких комуністичних емігрантів на чолі з колишніми депутатами Райхстаґу Вільгельмом Піком та Вальтером Ульбріхтом. Разом з комуністами, які пережили нацистський режим в краю, ця група відродила Комуністичну партію Німеччини (КПН). У всіх окупаційних зонах була відроджена Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН). У західних зонах СДПН очолили Курт Шумахер і Ґустав Дарендорф, в радянській зоні - Отто Ґротеволь. Колишня партія Центру саморозпустилася і при творенні нової партії об'єдналася з ліберальними та консервативними групами протестантів. Нова партія прибрала назву Християнсько-демократичний союз (ХДС). Провідними діячами в ХДС в радянській зоні були Андреас Гермес і Якоб Кайзер, у Західній Німеччині - Конрад Аденауер і Лео Шверінг. Як і в часи Ваймарської республіки, коли поряд з Центром існувала баварська самостійна католицька партія, так і тепер поряд із ХДС постала самостійна баварська споріднена партія - Християнсько-соціальний союз (ХСС). Засновниками ХСС були Фріц Шеффер і Йозеф Мюллер. Ліберали подолали свій колишній розкол і заснували під проводом Теодора Гойса, Рейнольд Майєра і Франца Блюхера у західних зонах Вільну демократичну партію (ВДП), в радянській зоні - Ліберально-демократичну партію (ЛДП), яку очолив Вільгельм Кюльц.

У радянській зоні самостійність некомуністичних партій тривала недовго. 21 квітня 1946 р. відбулося об'єднання комуністів і соціал-демократів, які утворили Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). Сталося це під тиском радянських властей і комуністів. СЄПН проголосила своєю максимальною ціллю, "побудову соціалізму шляхом виконання політичної влади робітничим класом в дусі вчення послідовного марксизму". Двома рівноправними головами СЄПН стали В. Пік та О. Ґротеволь. Група К. Шумахера не визнала результатів об'єднавчого з'їзду. Праві соціал-демократи відродили СДПН у травні 1946 р. на з'їзді у Ганновері.

Разом із розколом німецького соціал-демократичного руху, спричиненого створенням СЄПН, відбулося відокремлення і західнонімецьких комуністичних організацій. Західні окупаційні власті заборонили створення єдиних комуністичних і соціалістичних організацій під егідою СЄПН. У квітні 1948 р. конференція західнонімецьких комуністичних організацій обрала своє власне правління під проводом М. Рай мана. Остаточне відокремлення КПН від СЄПН відбулося 3 січня 1949 р. Берлінська організація СДПН завдяки особливому статусу міста зберегла свою самостійність.

Згідно з рішеннями Потсдамської конференції, у Німеччині не передбачалося створення центрального уряду. Натомість творилися уряди на рівні земель. Перші крайові уряди, призначувані окупаційними властями, були загальнопартійними органами влади. Після того, як у 1946 - 1947 рр. відбулися перші вибори до депутатів, уряди земель формувалися місцевими парламентами. У землях західних зон окупації це означало відродження парламентської демократії. Вибори до ландтагів п'ятьох земель радянської зони окупації, що проходили 20 жовтня 1946 р., були останніми до 1990 р. вільними виборами. СЄПН, яка на виборах до крайових парламентів досягла доволі скромних результатів (47,5% голосів), а на виборах у Берліні зазнала поразки 20%, більше не ризикувала вступати у вільне змагання з іншими партіями. Номінально буржуазні партії в радянській зоні існували: у 1948 р. поряд з Національно-демократичною партією (Лотар Больц) і Християнсько-демократичним союзом були засновані дві нові партії - Демократична селянська партія і Національно-демократична партія. Однак вони були прив'язані до СЄПН у т. зв. "Антифашистському блоці". Провідні кола цих партій повинні були змиритися з тим, що на майбутніх виборах будуть формуватися єдині списки, в яких наперед буде визначатися частка кожної з партій, притому таким чином, що СЄПН разом з підручними комуністичними організаціями (Об'єднанням вільних німецьких профспілок, Союзом вільної німецької молоді, Демократичним жіночим союзом та ін.) мала гарантовану більшість. Курс на встановлення комуністичної партійної диктатури викликав невдоволення населення, наслідком чого була масова міграція на захід.

Поділ Німеччини
Під владою держав-переможниць
Постання двох німецьких держав
Федеративна Республіка Німеччина (1949 - 1989)
Конституційний лад
"Ера Аденауера" (1949 - 1963)
Уряд Л. Ергарда
"Велика коаліція"
Німецька Демократична республіка
"Ера Ульбріхта" (1953 - 1971)
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru