Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. -
Християнсько-ліберально коаліція на новому етапі

Християнсько-ліберально коаліція на новому етапі

2 грудня 1990 р. проходили перші парламентські вибори в об'єднаній Німеччині. Дві найбільші партії - ХДС/ХСС (43,8% голосів) і СДПН (33,5% голосів) досягли на них найнижчих виборних показників. Натомість ВДП отримала 11% голосів. Партія "Зелених" (4,8% голосів) і ПДС (0,3% голосів) не досягли у Західній Німеччині прохідного бар'єра, зате у Східній Німеччині "Союз 90/Зелені" отримали 6% голосів, а ПДС - 11,1%. Як наслідок ці партії також провели своїх депутатів до Бундестагу. За результатами виборів був створений новий коаліційний уряд ХДС/ХСС - ВДП. Федеральним канцлером знову став Г. Коль, віце-канцлером та міністром закордонних справ - Ганс-Дітріх Ґеншер, який 18 травня 1992 р. пішов у відставку. Віце-канцлером став Юрґен Мьоллеман (ВДП), міністром закордонних справ - Клаус Кінкель (ВДП).

Головним завданням уряду у внутрішній політиці було здійснення системної трансформації у Східній Німеччині. У жовтні адміністративна система НДР була уніфікована з західнонімецькою: замість поділу на округи відновлено п'ять колишніх земель. 14 жовтня тут відбулися вибори до крайових парламентів. У Бранденбурзі перемогу здобули соціал-демократи, в інших чотирьох землях - християнські демократи.

Об'єднання в економічному сенсі означало, між іншим, збільшення ринку і чисельності населення приблизно на 30%, у той час як виробничий потенціал зріс лише на 8%. Реформування східнонімецької економіки передбачало її перехід на ринкові умови розвитку. Ці перетворення відбувалися шляхом приватизації підприємств на комерційній основі. Для реалізації приватизаційних програм було створене Опікунське відомство, до компетенції якого входила приватизація народних підприємств і створення умов для їх функціонування на базі принципів ринкового господарства. Опікунське відомство продавало підприємства та їхні підрозділи під зобов'язання здійснити інвестиції і забезпечити зайнятість. Приватизація у промисловості йшла досить повільно. Низька рентабельність підприємств, що підлягали продажу, стала перешкодою для залучення інвесторів. До березня 1991 р. було приватизовано лише 260 самостійних підприємств і 426 філій та цехів підприємств із 8 тисяч колишніх державних підприємств, які були у підпорядкуванні Опікунського відомства. Доволі успішно Опікунське відомство провело малу приватизацію. Невеликі магазини, кафе, майстерні тощо були вже до кінця 1992 р. повернені колишнім власникам чи їх спадкоємцям або продані на аукціонах за доступними для нових власників цінами.

Роль західнонімецького капіталу у приватизації була вирішальною. За даними на лютий 1992 р., із 6300 приватизованих підприємств лише у 332 випадках був присутній іноземний капітал.

Однак, попри значні труднощі та перешкоди, приватизація до кінця 1994 р. була в основному завершена і Опікунське відомство припинило свою діяльність.

У річищі трансформації східнонімецької економіки відбувалася і земельна реформа. Вона була спрямована на відновлення правових та економічних основ приватної власності на землю. Договір про об'єднання ФРН і НДР, а також закон "Про адаптацію сільського господарства" передбачали повернення земельних ділянок колишнім власникам або грошову компенсацію. У ході земельної реформи 90-х років власники земельних ділянок отримали право продавати свої наділи, здавати їх в оренду, передавати у спадок, дарувати, обмінювати на інші. За перші п'ять років проведення аграрної реформи земельний ринок набув динамічності. Щорічно площа сільськогосподарських угідь, що продавалися в нових федеральних землях, у період з 1991 по 1995 рр. зросла майже в чотири рази.

Федеральний уряд задля зрівняння різниць в економічному розвитку двох частин Німеччини вирішив вдатися до трансферту фінансових засобів до нових федеральних земель. Був створений цілий пакет правових регулювань, реалізація яких мала на меті фінансову підтримку перетворень у східних землях. Розмір фінансових засобів, перечислених до нових земель у 1991 - 1995 рр., сягнув величезної суми - близько 848 млрд марок. Окрім трансферу фінансових засобів федеральний уряд призначив великі грошові ресурси на соціальні виплати в нових землях.

Згідно з умовами економічного, валютного і соціального союзу, федеральний уряд прагнув до уніфікації рівня оплати праці в обох частинах Німеччини. У 1990 - 1995 рр. зарплати у Східній Німеччині були підвищені загалом із 34% до 72% від рівня заробітків у Західній Німеччині. Однак продуктивність східнонімецьких підприємств була майже наполовину менша ніж західнонімецьких. А це у висліді вело до зростання цін, збільшення інфляції, хвилі банкрутств східнонімецьких підприємств.

Значна частина східнонімецького виробництва не витримала конкуренції і зупинилася, внаслідок чого було ліквідовано понад 60% робочих місць. Уже в 1991 р. в нових федеральних землях виникло масове безробіття. У результаті рівень безробіття в колишній НДР у 1995 р. становив 15% робочої сили у Німеччині. Зростав показник безробіття і в цілій Німеччині, який у 1995 р. сягнув 9,3% робочої сили в країні.

Спроби реорганізації і модернізації східнонімецької промисловості виявилися малоефективними. Економічна консолідація спостерігалася лише в деяких регіонах, де традиційно існували сприятливі умови. До них належали насамперед Дрезден, Фрайбург, Ляйпціг, Хемніц, Плауен, Гера та Єна. Зростання інфляції спричинило зниження конкурентності німецького експорту, що разом із зростанням імпорту привело у 1991 - 1992 рр. до дефіциту в балансі поточного обороту. Цей несприятливий розвиток економічної ситуації збігся із зниженням кон'юнктури у світовому господарстві. У результаті в 1993 р. Федеративна республіка увійшла в чергову економічну рецесію. Валовий внутрішній продукт у цьому році знизився на 1,1%. Зниження промислового виробництва у західних землях було значною мірою обумовлене високою вартістю робочої сили. На початку 90-х років робоча година в ФРН у середньому вартувала 45 марок, тоді як в Японії - 30, в США - 24,8, Великій Британії - 22,8 марок. У поєднанні зі сплатами підприємств у соціальні фонди це спричинило збільшення собівартості продукції та зниження припливу іноземних інвестицій до німецької промисловості. У 1994 р. спостерігалося пожвавлення економічної кон'юнктури. Приріст валового внутрішнього продукту склав 2,9%.

Економічні труднощі значно ускладнили процес взаємної адаптації двох частин Німеччини, збудивши при цьому інші супутні негативні явища в суспільстві. Вже у перші роки возз'єднаної Німеччини вслід за ейфорією прийшли настрої розчарування, взаємної настороженості і роздратування. Десятиліття життя за різних суспільних систем, орієнтація на різні моделі соціальної поведінки і системи життєвих цінностей, психологічні особливості - все це суттєво утруднювало формування єдиної німецької нації. До цього додалася практика прихованої дискримінації східних німців із боку західнонімецьких підприємницьких і політичних середовищ. Уся нова ділова та адміністративна еліта східних земель походила переважно з колишньої території ФРН. У країні, таким чином, окреслився поділ населення на кращу за своїм становищем частину з колишньої ФРН (Wessi) і гіршу, з колишньої НДР (Ossi).

Попри ліквідацію берлінської стіни в країні зберігся психологічно-політичний поділ між окремими регіонами.

Парламентські вибори до Бундестагу, що проходили 16 жовтня 1994 р., засвідчили явне зниження суспільної довіри до урядових партій і зростання впливів опозиційних партій (за винятком ПДС) серед виборців. ХДС/ХСС отримали лише 41,5% голосів, ВДП -6,9% голосів, СДПН здобула 36,4% голосів, "Союз 90/Зелені" -7,35% голосів. Посткомуністична ПДС загалом по країні отримала 4,4% голосів, а в Східній Німеччині - 19,8% голосів, завдяки яким її депутати змогли знову увійти до Бундестагу. Показовим для розуміння зміни співвідношення політичних сил є такий факт: якщо в 1990 р. чисельна різниця між парламентською більшістю та опозицією становила 134 мандати, то після виборів у 1994 р. скоротилася до десяти мандатів.

Парламентські вибори, крім того, виявили зменшення асиметрії і збереження тенденції до деконцентрації партійної системи. За їх результатами був утворений новий коаліційний уряд ХДС/ХСС-ВДП, який знову очолив Г. Коль. Посади віце-канцлера і міністра закордонних справ обійняв К. Кінкель. Від травня 1994 р. посаду президента ФРН зайняв представник ХДС Роман Герцог.

У наступні роки християнським демократам не вдалося ні підняти свій рейтинг, ні випрацювати нову програму. Тривале перебування партії при владі (16 років) відзначалося водночас стабільністю керівного складу партії. Так, Г. Коль обіймав посаду голови партії чверть століття - з 1973 по 1998 р., а Вольфганг Щойбле очолював фракцію в парламенті десять років - з 1991 по 2000 р. Паралельно відбулася централізація влади в партії - всі важелі прийняття кадрових і управлінських рішень у 90-х роках у ХДС/ ХСС, у Федеральному уряді, у фракції, а часто й у коаліції, концентрувалися в руках Г. Коля та його найближчого оточення: голови фракції В. Щойбле, Генерального секретаря ХДС Петера Гінтце, голови ХСС Тео Вайґеля. Авторитет Г. Коля, із яким у християнських демократів пов'язувалася ціла епоха, був непохитний не лише всередині партії; його персона уособлювала досягнення ХДС/ХСС в очах всієї громадськості. Однак вже перед виборами 1994 р. фактор Г. Коля як творця об'єднання почав електорально вичерпуватися. Під владно-політичним оглядом створення єдиного центру прийняття рішень значно посилювало становище партії в структурах влади; представники партії діяли злагоджено й у фракції, і в Федеральному уряді. Але з позицій забезпечення внутрішньопартійної демократії зв'язок верхів партії з низовими організаціями і формування на цій основі рішень опинилися під загрозою, що спричинило не лише відхід членів, але й призводило до значних електоральних втрат.

По-іншому проходив внутрішньопартійний розвиток у СДПН. Три поразки поспіль на парламентських виборах спричинили в партійному середовищі стан перманентного пошуку харизматичного лідера і кандидата на посаду Федерального канцлера. За період із 1990 по 1998 рр. змінилося п'ять керівників партії та три голови парламентської фракції. Ні кандидат на посаду Федерального канцлера Оскар Лафонтен (1990), ні претендент на цей же пост Рудольф Шарпінг (1994) не змогли здобути необхідної підтримки у виборців і відкрити соціал-демократам шлях до урядової влади.

Зовнішня політика Федеративної республіки постала на початку 90-х років перед новими великими викликами. Із здобуттям цілковитого державного суверенітету 3 жовтня 1990 р. зросла також її відповідальність, якої вона не відчувала під час холодної війни, перебуваючи в тіні наддержав. У час важливих політичних рішень світового значення і краху повоєнного європейського порядку, основні прикмети якого - конфлікт між Сходом і Заходом та поділ Німеччини - вже більше не існували, Німеччина знову зайняла своє традиційне геополітичне серединне положення в центрі Європи.

В умовах фундаментальної зміни майже всіх чинників, що мали вплив на систему міжнародних відносин, Федеративна республіка залишалася вірною дотеперішній своїй лінії. У зовнішній політиці вона надалі дотримувалася принципів, що існували до 1989 р.: розвиток європейської інтеграції з особливим акцентом на німецько-французькій співпраці, збереження трансатлантичних відносин із США та активна стабілізаційна політика стосовно Східної Європи і Росії. В центрі, як і раніше, стояло зміцнення європейської спільноти та НАТО.

Зростання ролі возз'єднаної Німеччини у міжнародних справах наочно виявилося вже на початку 90-х років. Під час війни у Перській затоці (січень - лютий 1991) Бонн, з огляду на конституційно-політичні обмеження стосовно використання Бундесверу за межами ФРН, відмовився надіслати своїх військовиків для участі у воєнній операції під егідою ООН. Зате уряд ФРН взяв на себе значну частку фінансування цієї воєнної акції. Ще більшу самостійність Федеральний уряд продемонстрував у момент початку розпаду Югославії, коли у грудні 1991 р., всупереч спротиву Франції, Великої Британії та США, зважився па визнання державної незалежності Словенії та Хорватії, які вийшли зі складу СФРЮ. ФРН, дотримуючись певної обережності, брала участь у подальших миротворчих заходах ООН. У 1992 р. німецькі санітарні відділи були надіслані до Камбоджі; наступного року зв'язківці, санітари та сапери з ФРН брали участь у миротворчій акції "голубих шоломів" ООН у Сомалі. Врешті Федеральний конституційний суд 12 липня 1994 р. прийняв рішення, яким визнавав правомірною участь Бундесверу в гуманітарних та військових акціях поза межами території країн НАТО. Після цього Федеративна республіка дістала можливість широкої участі в різних формах діяльності, спрямованої на зміцнення міжнародної безпеки. Так, вже невдовзі, 6 грудня 1995 року, Бундестаг більшістю голосів ухвалив рішення про скерування відділів Бундесверу до складу військових частин НАТО, які здійснювали миротворчу акцію у Боснії та Герцеговині.

Разом із тим Німеччині випала провід на роль у стабілізації Східної Європи. Федеральний уряд у своїй різноплановій діяльності надавав допомогу у зміцненні демократії, піднесенні економіки та поліпшенні життєвих умов у країнах Центрально-Східної Європи. Федеративна республіка стала одним із найважливіших торговельних партнерів країн регіону. Безумовним пріоритетом східного напрямку зовнішньої політики об'єднаної Німеччини став конструктивний формат відносин із Росією. Важливе значення для цього мав візит Г. Коля до Москви в грудні 1992 р. У серпні 1994 р. було завершено виведення російських військ із Німеччини.

Німеччина однією з перших західних держав уже 26 грудня 1991 року визнала незалежність України. А 17 січня 1992 року між двома державами були встановлені дипломатичні відносини. 18 лютого посол ФРН у Києві Геннеке фон Бассевітц вручив свої вірчі грамоти й став першим послом іноземної держави в Україні. 16 березня розпочало свою роботу посольство України в Бонні. яке очолив Юрій Костенко. Між обома країнами розвивається широкомасштабна співпраця в політичній, економічній, військовій, культурній, освітній, науковій галузях. Виразним індикатором стану двосторонніх відносин є взаємні візити найвищого керівництва держав. У липні 1995 р. відбувся візит Президента України Леоніда Кучми до ФРН. На початку вересня 1996 р. Київ відвідав Федеральний канцлер Г. Коль.

"Червоно-зелена" коаліція"
"Велика коаліція"
Розділ 9. Італія
Повоєнний розвиток
Діяльність правоцентристських урядів (1948 - 1963). "Економічне диво"
Політика лівоцентристських урядів (1963 - 1976)
Урядова політика періоду "національної солідарності" (1976 - 1979)
Неоконсервативний політичний курс 80-х років. Діяльність "п'ятипартійної коаліції"
Італія у 90-ті роки XX ст.
Італія па початку XXI ст.