Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. -
"Червоно-зелена" коаліція"

Кульмінаційним моментом у розвитку партійно-політичної системи об'єднаної Німеччини були вибори 1998 р. Правляча коаліція партій ХДС/ХСС - ВДП підходила до виборів ослабленою; давалися взнаки труднощі в процесах інтеграції двох частин Німеччини і негаразди в соціально-економічній політиці уряду.

Позиції СДПН під час виборної кампанії були значно сильнішими. Це був історичний шанс для партії змінити свій багаторічний опозиційний статус. Новим лідером партії на виборах став Ґергард Шрьодер. У передвиборній боротьбі СДПН використовувала подвійну стратегію: утримати свій постійний електорат і здобути голоси виборців, що вагаються. У передвиборній програмі 1998 р. партія не прив'язувала себе до жодного можливого партнера в коаліційній взаємодії: не виключала можливості як великої коаліції з ХДС/ХСС, так і співпраці зі "Союзом 90/Зелені".

Вибори до Бундестагу 27 вересня 1998 р. знаменували закінчення "ери Коля". СДПН за результатами виборів (40,9% голосів, 298 мандатів) удруге у своїй історії (після 1972 р.) створила найсильнішу фракцію у Бундестазі; ХДС і ХСС змушені були задовольнятися найнижчим від 1949 р. результатом - 35,2% (245 мандатів). "Союз 90/Зелені" досягли 6,7% голосів (47 мандатів) і отримали шанс створити разом із СДПН коаліцію та взяти участь у роботі уряду. Вперше п'ятивідсотковий бар'єр змогла подолати ПДС (5,1%). ВДП одержала 6,2% голосів. Таким чином, була створена "червоно-зелена" коаліція. Новим канцлером Німеччини став Ґ. Шрьодер (СДПН), віце-канцлером і міністром закордонних справ - Йошка Фішер ("Союз 90/Зелені"), міністром фінансів -О. Лафонтен (СДПН). Партія "Зелених" перетворилася з крайнього опозиційного угруповання на урядову партію, відповідальну за ситуацію в країні. 19 квітня 1999 р. Бундестаг розпочав свої засідання у будинку Райхстаґу в Берліні. У травні 1999 р. президентом ФРН було обрано соціал-демократа Йоганнеса Pay.

Тим часом перед СДПН постала проблема внутрішньопартійної єдності задля забезпечення максимальної координації дій представників партії в уряді, парламентській більшості, в коаліційних переговорах. Перший рік урядування СДПН позначився загостренням внутрішньопартійного протистояння між т. зв. "модерністами" на чолі з федеральним канцлером Ґ. Шрьодером та "традиціоналістами", яких очолював голова партії О. Лафонтен. Принциповою відмінністю між ними було те, що "традиціоналісти" виступали за збереження СДПН як масової "лівої народної партії", що опирається на трудові верстви і традиційні принципи соціальної демократії. Тоді як "модерністи" пропонували сучасне трактування соціальної справедливості, запозичивши ряд неоліберальних положень з орієнтацією на "новий центр" - економічні прошарки в середньому класі. В політичній практиці "модерністи" робили акцент на значних змінах у системі соціального забезпечення, на партнерстві між бізнесом і урядом, на нових формах державного управління. Все це, звичайно, ускладнювало процес здійснення цілісної урядової політики. Лише з відставкою О. Лафонтена та зосередженням у руках Ґ. Шрьодера посад Федерального канцлера і голови партії в квітні 1999 р. внутрішньопартійна і персональна поляризація пом'якшилася, знаменуючи водночас перемогу курсу "модерністів".

У соціально-економічній політиці уряд Ґ. Шрьодера використовував досвід британського прем'єр-міністра Т. Блера. її основними складовими стало зниження податків на компанії, забезпечення гнучкості ринку праці та зміни тривалості робочого дня, скорочення витрат на оплату праці, модернізація суспільного сектора економіки.

На чергових виборах до Бундестагу 22 вересня 2002 р. "червоно-зелена" коаліція домоглася нового успіху: СДПН одержала 38,5% голосів (251 мандат), "Союз 90/Зелені" - 8,6% голосів (45 мандатів). Але перевага урядової коаліції, порівняно з попередніми виборами, значно зменшилася. Конкуренти з християнсько-демократичного табору - ХДС/ХСС - здобули 248 мандатів. ВДП - 47 мандатів. Ґ. Шрьодер знову був обраний Федеральним канцлером. У цей час країна переживала економічну та соціальну кризу, симптоми якої стали очевидними ще від середини 1990-х років. Знизилися темпи економічного зростання: 2002 р. вони становили лише 0,4%. Високого рівня досягла і продовжувала зростати державна заборгованість. Масовим стало безробіття. На ринку праці у 2003 р. налічувалося 4,6 млн безробітних, з яких 562 тис. - молодь до 25 років. Відбувалося стрімке старіння населення.

У березні 2003 р. уряд представив у Бундестазі масштабну програму реформування ринку праці та соціальної системи. Програма, сформульована під титулом "Аґенда 2010", передбачала, з одного боку, зниження податків для громадян, збільшення інвестицій в освіту й дослідництво, покращення стартових умов для малих підприємців та спрощення приписів для зайнятості представників низки професій, звільнення комунальних бюджетів від частини соціальних виплат та надання кредитів комунам, стимулювання більшої конкуренції у сфері охорони здоров'я, створення 100 тис. місць для молодих практикантів тощо. Але разом з тим урядова програма включала низку непопулярних заходів, а саме - скорочення видатків у сфері страхування з безробіття, соціальної допомоги та медичного страхування, а також спрощену процедуру звільнення працівника. Урядовий проект реформ викликав гостру критику, особливо в лавах соціал-демократичної партії. Опоненти Ґ. Шрьодера характеризували запропоновані ним непопулярні заходи як "демонтаж соціальної держави". Однак реформістські зусилля "червоно-зеленої" коаліції не давали очікуваних результатів. Надалі зростала кількість безробітних: із 11,7% у 2004 р. до 13% (старі федеральні землі - 11%, нові федеральні землі - 20,6%) у 2005 р.

Центральним напрямком у зовнішньополітичній діяльності федерального уряду був розвиток європейської інтеграції. ФРН відігравала провідну роль у реалізації Маастрихтського договору 1991 р. Згідно з домовленостями членів ЄС, від 1 січня 1999 р. розпочалося творення європейського економічного і валютного союзу з Європейським центральним банком і спільною валютою -"Євро" та запровадження спільної зовнішньої політики й політики безпеки. ФРН брала активну участь у миротворчих акціях ООН. У жовтні 1998 р. Бундестаг дав згоду на участь німецьких військових у воєнній операції НАТО в югославській провінції Косово, де йшла громадянська війна. У січні 2002 р. відділи Бундесверу були надіслані до Афганістану, і введені до складу міжнародного військового контингенту під мандатом ООН, який мав завдання забезпечення безпеки в країні. Прикметною подією у зовнішній політиці була принципова відмова Ґ. Шрьодера від участі німецьких відділів у воєнній операції НАТО проти режиму Саддама Гусейна в Іраку у 2003 році.

"Велика коаліція"
Розділ 9. Італія
Повоєнний розвиток
Діяльність правоцентристських урядів (1948 - 1963). "Економічне диво"
Політика лівоцентристських урядів (1963 - 1976)
Урядова політика періоду "національної солідарності" (1976 - 1979)
Неоконсервативний політичний курс 80-х років. Діяльність "п'ятипартійної коаліції"
Італія у 90-ті роки XX ст.
Італія па початку XXI ст.
Розділ 10. Іспанія