Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. -
Розділ 9. Італія

Повоєнний розвиток

Проголошення республіки. Італія капітулювала у вересні 1943 р. Однак на цьому війна для неї не завершилася. Країна виявилася поділеною. Після звільнення у червні 1944 р. Риму король Віктор Еммануїл III (на престолі з 1900) передав свої владні повноваження міському Комітету Національного Визволення, голова якого Івано Бономі згодом був обраний прем'єром. Північна Італія в цей час все ще перебувала під німецькою окупацією. Тут під керівництвом локальних Комітетів Національного Визволення розгорнувся рух Опору. Визволення цієї частини Італії відбулося 29 квітня 1945 р., коли представники німецької армії підписали акт капітуляції, що мав увійти в життя 2 травня. Таким чином, Друга світова війна остаточно завершилася для Італії 2 травня 1945 р.

Війна завдала Італії значних людських втрат (загинуло понад 400 тис. осіб) та матеріальної шкоди (національне багатство країни зменшилося на третину). Обсяг промислового виробництва становив 40% довоєнного, а сільського господарства - 60%. Були знищені дороги, комунікаційні мережі, зруйновано понад 8 тис. мостів, 70% портового обладнання. Лише восени 1945 р. вдалося запустити перші поїзди з Риму до Північної Італії. Особливо відставала в економічному розвитку Південна Італія (б областей південної частини Апеннінського півострова та острови Сицилія і Сардинія), частка якої в загальній чисельності населення Італії складала близько 38%. Ця частина країни найбільше відчувала брак сировини, передусім вугілля, що перешкоджало відновленню виробництва. Національна грошова одиниця - ліра - знецінилася: грошей в обігу було у 19 разів більше, ніж до війни, а індекс цін зріс в 20 разів. На продукти харчування було запроваджено карткову систему. Денна норма хліба становила 200 грамів. Вартість життя перевищила довоєнний рівень у 40 разів. Безробіття охопило 2 млн осіб.

Вирішення проблем подолання повоєнної розрухи, стабілізації економічного та політичного життя країни було неможливе без формування органів центральної та місцевої влади. Період тривалого поділу території країни поглибив суперечності в італійському суспільстві. Південь не мав досвіду німецької окупації, тому настрої в цьому регіоні були помірковані: населення не бажало кардинальних і рішучих змін. На півночі під впливом досвіду руху Опору та боротьби з гітлерівцями суспільство було налаштоване більш радикально. Тодішня газета "Italia Libera" ("Вільна Італія") писала: "Північ вимагає Італії без монархії, без Бономі, без промислових монополістів, без латифундистів, Італії, в якій народ сам буде собі керувати і працівники отримають контроль над виробництвом". В Італії очікували, що цей, як тоді висловлювалися, "вітер з півночі" охопить всю країну. Однак італійське суспільство сконцентрувало свої зусилля на вирішенні, передусім, економічних проблем. До того ж революційність деяких політичних сил стримувала позиція союзників - Великої Британії та США, які на початках не передали всієї повноти влади в північній Італії урядові І. Бономі, побоюючись зростання лівих впливів.

Політична система Італії відзначалася багатопартійністю. Ліве крило представляли Італійська комуністична партія (ІКП, створена в 1921 p., на початку 1945 р. налічувала 400 тис. осіб, лідер Пальміро Тольятті), Італійська соціалістична партія пролетарської єдності (ІСППЄ, назва прийнята Італійською соціалістичною партією у серпні 1943 p.; 700 тис. осіб; з 1947 р. - ІСП, лідер П'єтро Ненні, який в 1952 р. став лауреатом радянського відповідника Нобелівської нагороди миру - міжнародної Сталінської премії "За зміцнення миру між народами" (25 тисяч доларів); після вторгнення радянських військ в Угорщину в 1956 р. П. Ненні переглянув свої погляди стосовно комуністичної ідеології та повернув Сталінську премію) та Партія дії (створена в 1942 p., саморозпустилася у 1947 p., лідер Ферруччо Паррі), що намагалася поєднати в своїй програмі ідеї лібералізму, демократії та немарксистського соціалізму. Позицію центру між лівими і правими партіями займала Християнсько-демократична партія (ХДП, утворена в 1943 р. політиками, пов'язаними свого часу з Італійською народною партією 1919 p.). ХДП (лідер із 1944 р. Альчіде Де Ґаспері) відстоювала республіканську систему в країні та ідею широких соціальних реформ у дусі християнських принципів, виступала за надання автономії окремими регіонам, мала підтримку Ватикану, що сприяло розширенню її соціальної бази. ХДП представляла собою масову католицьку партію (близько 1 млн осіб), що виступала виразником інтересів широких верств суспільства. Праве крило займала Італійська ліберальна партія (ІЛП, заснована в 1848 р., відновила діяльність у 1944 р., лідер Бенедетто Кроче), що висловлювалася за відновлення демократії дофашистського періоду зі збереженням монархії.

У червні 1945 р. був сформований коаліційний антифашистський уряд із представників усіх партій Комітету Національного Визволення на чолі з лідером Партії дії, організатором руху Опору Ферруччо Паррі. Це був чи не найрадикальніший уряд в історії Італії. Розгорнувся процес дефашизації та демократизації Італії, що розпочався ще в роки Другої світової війни: внаслідок двірцевого перевороту 25 липня 1943 р. Беніто Муссоліні був усунутий від влади й кабінет міністрів очолив маршал П'єтро Бадольйо. Через два дні були розпущені фашистська партія, масові фашистські організації: Велика фашистська рада, Особливий трибунал, Інститут фашистської культури. Припинила своє існування Палата фашизму та корпорацій. Рішенням уряду від 5 серпня ліквідовувалися корпорації. Оголошувалась амністія політв'язням. За сприяння гітлерівських військ на півдні країни у вересні 1943 р. в Ломбардії була утворена Італійська соціальна республіка зі столицею в курортному місті Сало ("Республіка Сало"). На противагу відродженню неофашизму на півдні країни, на півночі за сприяння англо-американської військової адміністрації відбувалися процеси дефашизації та демократизації. У жовтні 1944 р. на нараді міністрів закордонних справ США, Великої Британії та СРСР у Москві було прийнято "Декларацію про Італію", в якій викладалася деталізована програма дефашизації. Зокрема йшлося про ліквідацію всіх фашистських установ та організацій, притягнення до кримінальної відповідальності всіх, хто активно співпрацював із тоталітарним режимом.

Після звільнення Італії був створений спеціальний Верховний комісаріат із дефашизації та розпочалися розслідування і чистки державного апарату, які, проте, не мали систематичного характеру. За офіційними даними кількість засуджених фашистів, звинувачених у порушенні правових норм, становила 1732 особи.

Кабінет Ф. Паррі ухвалив низку важливих декретів і серед них - про порядок створення нової демократичної держави. Проте коли Ф. Паррі почав наполягати на прискоренні проведення референдуму з питання форми державного ладу та проведенні виборів до Установчих зборів, які мали ухвалити нову Конституцію, проти нього виступили ліберали з півдня Італії. Це призвело до відставки в листопаді уряду Ф. Паррі.

Центром консолідації демократичних сил стала Християнсько-демократична партія. У грудні 1945 р. коаліційний уряд (партії антифашистської коаліції - соціалісти, комуністи та християнські демократи) очолив лідер ХДП Альчіде Де Ґаспері (залишався на посаді прем'єра при численних змінах уряду до 1953 р.) - перший католицький прем'єр-міністр Італії з часу об'єднання. Провідні позиції в уряді обійняли праві, завдяки чому вже в січні 1946 р. італійський уряд отримав формальний контроль над Північною Італією. Репресії проти фашистів були послаблені, у березні 1946 р. ліквідований Верховний комісаріат із дефашизації. раніше заарештовані потрапили під амністію, оголошену влітку того ж року.

Роль тимчасового парламенту з 25 вересня 1945 р. до 1 червня 1946 р. виконувала Національна Консульта, в якій були представлені всі антифашистські партії. Вона складалася з 430 осіб, а її головою був обраний дипломат Карл о Сфорца.

У 1946 р. ухвалений новий виборний закон, який розширив контингент виборців більше ніж у двічі; вперше право голосу було надано жінкам. Навесні 1946 р. були проведені вибори до місцевих органів влади, перевагу на яких здобули християнські демократи.

Однією з важливих проблем перших післявоєнних років стало питання про форму державного ладу. Монархія була скомпрометована співпрацею з фашизмом. 2 червня 1946 р. відбувся всенародний референдум із питання державного устрою Італії, участь у якому взяло 89% населення (цей день став національним святом - Днем Республіки). Вперше свою позицію декларували жінки. Більшість італійців - 12,7 млн (54,3%) проти 10,7 млн (45,7%) - висловилися за республіку. Голоси на підтримку республіканського устрою, головним чином, зосереджувалися на півночі та в центрі Італії, монархію підтримав Південь країни (понад 63% виборців). Не справило враження на італійців запізніле зречення (9 травня 1946) королем

Віктором Еммануїлом III престолу на користь свого сина Умберто. Італійці називали нового монарха "травневим королем".

Одночасно з референдумом було проведено вибори за пропорційною системою до Установчих зборів (222 депутати), участь у яких взяло 23 млн осіб (82,8% населення). Перемогу отримала Християнсько-демократична партія (35% голосів, приблизно рівна кількість на Півночі та Півдні країни), що зберігала провідні позиції в політичному житті країни до початку 90-х років. Друге місце посіла Італійська соціалістична партія пролетарської єдності (близько 21%). Третю позицію зайняла Італійська комуністична партія (близько 19%). Таким чином, близько 80% місць отримали антифашистські та демократичні сили. Найбільша відмінність у голосуванні між Північчю та Півднем країни проявилася у кількості голосів, поданих за ІСП (відповідно 26,9% та 10,5%) та лібералів (3,1% та 14%). П'ять членів Установчих зборів згодом були обрані президентами республіки: Луїджі Ейнауді (1948 - 1955), Джованні Гронкі (1955 - 1962), Антоніо Сеньї (1962 - 1964), Джузеппе Сарагат (1964 - 1971), Джованні Леоне (1971 - 1978).

Італія була проголошена республікою 18 червня 1946 р. Умберто II залишив територію країни, оселившись у Португалії. Після оголошення республіки Установчі збори передали функції Тимчасового глави держави відомому правнику, представнику Італійської ліберальної партії Енріко Де Нікола (1946 - 1948). Для підготовки проекту конституції Установчі збори створили "комісію 75-ти".

На початку 1947 р. соціалістична партія пережила розкол: більшість на чолі з П. Ненні виступала за тісну співпрацю з комуністами,' праве, більш помірковане, крило висловилося проти такої позиції (лідер Джузеппе Сарагат). На січневому 1947 р. з'їзді в Римі прихильники скандинавської моделі соціалізму створили нову Соціалістичну партію італійських робітників. Прихильники курсу П. Ненні повернулися до старої назви партії - ІСП.

Водночас загострилися суперечності всередині правлячої коаліції, яку на той час складали християнські демократи, соціалісти та комуністи. У травні 1947 р. урядова криза завершилася створенням однопартійного уряду християнських демократів на чолі з А. Де Ґаспері.

У грудні 1947 р. "комісією 75-ти" Установчих зборів було завершено роботу над проектом конституції, що розпочалася ще 4 березня. За цей час відбулося 347 засідань. До 139 статей було внесено 1603 поправки, участь у дискусії взяло понад 270 осіб. Конституція являла собою результат складного компромісу між різними політичними силами, що брали участь у русі Опору. Італія мала бути "демократичною республікою, що базується па праці*'. Приватна власність зберігалася, але передбачався суспільний і політичний контроль над економікою. Оголошувалася свобода думки, слова і друку, але зберігалася цензура. Гарантувалася свобода віровизнання і незалежність держави від Церкви, водночас до статті 7 Конституції було включено Латеранські угоди 1929 р., які надавали Католицькій Церкві привілейований статус та забороняли розлучення. Ліві піддали гострій критиці дану статтю, але при голосуванні комуністи підтримали її. На їхню позицію вплинуло прагнення продовжити співпрацю та зберегти свою участь в уряді, яка через тиск уряду США була під загрозою. Іншим чинником, що став визначальним при голосуванні, було переконання у необхідності ухвалення нової відкритої політики щодо Церкви.

22 грудня 1947 р. на засіданні Установчих зборів 453 голосами "за" та 62 "проти" було прийнято конституцію Італії, згідно з якою вона проголошувалася демократичною республікою (увійшла в життя 1 січня 1948 р.). Свої підписи підтекстом поставили християнський демократ Альчіде Де Ґаспері, ліберал Енріко Де Нікола, комуніст Умберто Террачіні. В конституції були зафіксовані головні демократичні свободи та права громадян, регламентувались економічні відносини. Вищим законодавчим органом держави став двопалатний парламент: вибори до верхньої - Сенату (315 осіб) - відбувалися через кожні 6 років виборцями, які досягнули 25 років; нижня - Палата депутатів (630 осіб) - обиралася кожних 5 років шляхом загального таємного голосування. Встановлювалася відповідальність уряду перед парламентом (за формою державного правління Італія є парламентською республікою). Главою Італійської республіки став президент (згідно з конституцією обирається на спільному засіданні обох палат парламенту терміном на 7 років). Згідно з останньою 139 статтею представники детронізованої Савойської династії та її нащадки чоловічої статі були позбавлені права обіймати посади, позбавлялися майна, їм заборонялося перебування на території країни. Лише в 2002 р. ця стаття була ліквідована. Спеціальною статтею заборонялося відновлення фашистської партії. Значну частину влади конституція передала місцевим органам влади. В документі вказувалося на три рівні децентралізації влади і наголошувалося, що автономними одиницями є "регіони, провінції, громади". Окремий статус отримали п'ять регіонів, так звані "спеціальні регіони": Сардинія та Сицилія через острівне розташування, інші через проживання в регіоні значної кількості національних меншин: німецькомовної - в Триденті, французько-мовної - в Долині Аости і словенської - у Фіуме. їм надавалися особливі умови автономії, наприклад, можливість участі керівників регіонів у засіданнях Ради міністрів. Серед головних принципів - відмова від війни як засобу вирішення міжнародних проблем. Це була найбільш демократична конституція у Західній Європі.

Свою лепту в будівництво демократичної Італії вносили і профспілки. Ще влітку 1944 р. в Римі три провідні політичні партії країни ІКП, ХДП та ІСП підписали "Декларацію про здійснення профспілкового руху". Документ заклав основи нової унітарної профспілкової організації; був створений єдиний профспілковий центр - Загальна італійська конфедерація праці (Confederazione Generale Italiana delLavoro, ЗІКП). Відповідно були обрані і три генеральні секретарі від трьох партій. В 1945 р. ЗІКП об'єднувала 4,5 млн осіб, а в 1947 р. - близько 6,7 млн осіб усіх політичних орієнтацій. У перші повоєнні роки ЗІКП вела боротьбу з безробіттям та високими цінами, вимагаючи від уряду вжити заходи з метою припинення спекуляцій та розвитку виробництва. Значним завоюванням стало запровадження так званої "рухомої шкали" (scale mobile) зарплати (вона регулювала збільшення зарплатні відповідно до зростання інфляції).

Перші італійські уряди мали значні труднощі з подоланням економічної кризи. Післявоєнна Італія була найменш індустріально-розвинутою та урбанізованою серед західноєвропейських країн, у ній зберігалася досить висока частка сільськогосподарського населення (36%), тут, найбільше в Європі, відчувалася етнічна, локальна роздробленість, регіональні, структурно-економічні суперечності. Тобто, окрім відновлення зруйнованої економіки перед країною постали не менш важливі завдання звільнення економічної структури від деформацій та вад, що склалися історично. В Італії розгорнулася гостра полеміка між прихильниками старої традиції економічного лібералізму та державного економічного регулювання. У цій полеміці формувалися нові механізми, необхідні для італійської моделі розвитку. В підсумку промислове виробництво розвивалося в режимі відкритої економіки, але держава також забезпечила собі базу для автономного втручання. Завдяки діяльності міністра фінансів уряду християнських демократів 1947 р., одного з найбільш авторитетних економістів Європи, прихильника вільного підприємництва Луїджі Єйнауді розпочалося зміцнення ліри. Його політика полягала в запровадженні жорсткої економії та наданні державної підтримки великим підприємцям через податкові пільги та бюджетні субсидії. Перші результати його політики були відчутні на кінець 1947 р.; восени ціни на продукти харчування зменшилися на 21%. Відбулася фінансова стабілізація, але при цьому зростав рівень безробіття. Щодо заходів задля розвитку Півдня країни, то в 1947 р. був прийнятий закон про скасування на 10 років податків на підприємницьку діяльність та інші пільги в сфері податкової політики. Економічна допомога з боку союзників, на яку розраховувала Італія, на початках була досить обмеженою. Хоча вже до 1947 р. Італія отримала кредити на суму в 2 млрд американських доларів від США та Великої Британії. У 1947 р. був створений Фонд фінансування машинобудування, якому США надали кредит на закупівлю промислового обладнання. Піднесення охопило, в першу чергу, чорну металургію, енергетику, суднобудування, хімічну, целюлозно-паперову промисловість та будівництво.

Виведенню країни з повоєнного кризового стану мало сприяти укладення мирної угоди з антигітлерівською коаліцією. Особливе значення для країни мала поїздка в січні 1947 р. А. Де Ґаспері до США, не тільки з огляду на обіцянки отримання фінансової допомоги, але, передусім, як вияв виходу Італії з повоєнної ізоляції. 10 лютого 1947 р. в Парижі був підписаний мирний договір союзників з Італією. Держави, що зазнали фашистської агресії, виступили з територіальними та економічними претензіями до Італії. Підтримку їй надавали США, частково через позицію американців італійського походження і католицького населення, а також через побоювання американського уряду, що надто суворі умови миру можуть загострити внутрішні суперечності на півострові та "відчинити двері" до влади комуністам. У підсумку Італія визнала незалежність Албанії та Ефіопії; відмовилася від усіх прав на свої колишні колонії в Африці (Лівію, Еритрею); лише найбідніша з колоній - Сомалі - на 10 років залишалася під управлінням Італії, згодом ООН продовжила мандат до 1960 p., коли було визнано незалежність Сомалі; повернула Греції острів Родос і острови Додеканес; на користь Югославії відмовилася від Істрії та Далмації; місто Трієст та околиці набуло статусу "вільної території" під управлінням ООН (до 1954 р. тут перебували англо-американські війська). Окрім того, Італія сплачувала репарації на користь Югославії (125 млн доларів), Греції (105 млн доларів), Ефіопії (25 млн доларів) та Албанії (5 млн доларів). СРСР на 100 млн доларів, які йому належали за договором, отримав італійські цінності на території Румунії, Болгарії, Угорщини. Італії не вдалося отримати репарації з Німеччини; натомість здобула еквівалент за золото, розграбоване гітлерівцями. Спеціальна постанова визначала склад і кількість італійських збройних сил: значно обмежувався військовий флот, армія могла налічувати тільки 250 тис. осіб, повітряний флот - 200 бойових літаків та 150 транспортних. На кордоні з Францією і Югославією, на Сицилії та Сардинії мали бути знищені фортифікації, що робило Італію нездатною не тільки до нападу, але й до оборони, хоча наступний розвиток міжнародних подій спричинив невиконання цих пунктів мирної угоди. Офіційно італійський уряд відмовився їх виконувати у лютому 1952 р. у зв'язку із застереженнями, які висунув Радянський Союз у справі прийняття Італії до ООН. Окрема стаття обумовлювала терміни виведення з території Італії союзницьких військ.

Повоєнний розвиток
Діяльність правоцентристських урядів (1948 - 1963). "Економічне диво"
Політика лівоцентристських урядів (1963 - 1976)
Урядова політика періоду "національної солідарності" (1976 - 1979)
Неоконсервативний політичний курс 80-х років. Діяльність "п'ятипартійної коаліції"
Італія у 90-ті роки XX ст.
Італія па початку XXI ст.
Розділ 10. Іспанія
Диктатура Ф. Франко. Перші повоєнні роки
Суспільно-політичний та економічний розвиток у 50-х - першій половині