Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. -
Антитоталітарні демократичні революції 1989 р.

Трагічні події 1953 р. (НДР), 1956 р. (Угорщина, Польща), 1968 р. (Чехословаччина), 1980—1981 pp. (знову Польща) яскраво засвідчили історичну неспроможність тоталітаризму і необхідність повернення на шлях демократії та цивілізації. Незважаючи на жорстоке придушення народних виступів проти командно-адміністративної системи, ключова роль в якому належала Радянському Союзові, вони не пройшли безслідно. У Німецькій Демократичній Республіці певною мірою збереглися острови приватної власності. У Польщі невпинна боротьба проти тоталітарної системи, попри жорстокий тиск з боку керівництва СРСР та місцевих сталіністів, зірвала проведення насильної колективізації. В Угорщині після народного повстання 1956 р. розпочалася "ера Кадара" — поступова, обережна лібералізація, яка готувала психологічні, політичні та економічні основи демонтажу комуністичного тоталітаризму. До сталінської моделі соціалізму Угорщина так і не повернулася. В Югославії розрив з СРСР у 1948 р. сприяв утвердженню системи самоврядного соціалізму, який урешті-решт виявився різновидом ліберальної моделі тоталітаризму, і всі спроби здійснити в його рамках ринкові реформи завершилися провалом.

Міжнародні організації соціалістичних країн

Найвідомішими організаціями соціалістичних країн були Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ, 1949 р.) та Організація Варшавського договору (ОВД, 1955 р.). РЕВ, унаслідок своєї структури, командних методів і форм роботи, так і не зуміла забезпечити створення єдиного економічного простору, прискорити економічний розвиток країн, що входили до неї. Головною функцією РЕВ був той же поділ та перерозподіл матеріальних цінностей, притаманний соціалізму. Основне завдання іншої, військово-політичної організації — Організації Варшавського договору — полягало в тому, щоб забезпечити не стільки оборону від можливої агресії з боку Заходу (хоча це був основний аргумент для виправдання існування ОВД), скільки недоторканність і збереження тоталітарної системи, не допустити виходу соціалістичних країн Центральної та Південно-Східної Європи із зони тотального контролю з боку СРСР. Війська Варшавського договору не раз застосовувалися проти союзних держав, народи яких прагнули вирватися з тоталітарної системи. Ця тактика дістала теоретичне обґрунтування у "доктрині Брежнєва".

Антитоталітарні демократичні революції 1989 р.

На середину 80-х років соціалізм у Східній Європі себе повністю вичерпав і рано чи пізно був приречений на загибель. Перелом настав 1989 р. Швидкоплинні революційні процеси охопили майже всі соціалістичні країни Східної Європи: НДР (жовтень — листопад), Болгарію і Чехословаччину (листопад), Румунію (грудень). Ще раніше, влітку 1989 p., почався рішучий демонтаж тоталітарної системи в Польщі, до якого з початку жовтня приєдналася також Угорщина. 1989 р. увійде в історію людства, як переломний у відході від більшовицького комуністичного експерименту, в доцільності і правильності якого засумнівалося навіть радянське керівництво на чолі з М. Горбачовим. Горбачовське керівництво розуміло: без реформування системи радянський комунізм може просто вибухнути і поховати всіх під своїми уламками. Звідси перебудова, нове політичне мислення, відмова від насильства та силової політики в міжнародних справах, у тому числі й щодо союзників по соціалістичній співдружності. З горбачовською перебудовою сам Радянський Союз почав поступово відходити від тоталітарної системи. Ставало зрозумілим, що радянським танкам нічого більше "захищати" у країнах Східної Європи. Адже танки на Будапешт і Прагу посилалися не стільки проти "контри", не стільки "обстоювати" принципи, якими не можна поступитися, скільки захищати радянський тоталітаризм.

Причини краху крилися в самій системі. В економічному укладі, основаному на екстенсивному розвиткові та підневільній праці. Знищення приватної власності, економічної свободи, вільного підприємництва, тобто ринкової економіки, відмова від природного розвитку виробництва на користь надуманої схеми привели країни Східної Європи до постійного дефіциту най необхіднішого і, нарешті, до економічної катастрофи. Понад 40 років тому німецький філософ К. Ясперс у своїй книзі "Витоки історії та її мета" написав: "Страшно дивитися на те, як обманна віра в тотальне планування, яка нерідко виникає на ґрунті істинного ідеалізму, змушує людину через її діяльність все глибше, крок за кроком, занурюватися саме в те, що вона намагалася подолати — злидні, несвободу та беззаконня". Економічна причина зумовлює політичну. Позбавлений власності громадянин перестав бути повноцінною незалежною особою і потрапив у цілковиту залежність від партійно-державної номенклатури. Порушення прав людини, переслідування свободи та інакомислення стали буденною справою численних секретних служб, створених режимом для власної безпеки. Лише в Радянському Союзі штатна чисельність КДБ сягала 700 тис. чол., "штазі" в НДР налічувала 100 тис, "секурітате" в Румунії — 120 тис. чоловік і т. д. Насильство над людиною, позбавлення її природних прав стало можливим з позбавленням людини власності. Демагогія про соціалістичну демократію втратила свою привабливість. Обіцянки соціалістичного раю залишилися обіцянками. Накреслені соціальні програми перетворилися на паперову фікцію, оскільки соціалістична система господарства не може створити ті блага, які передбачалося розподіляти. Ідеологія комунізму, зіткнувшись зі сферою реальної практики, виявила свою цілковиту неспроможність. Потрібні були роки злиднів та поневірянь, аби зрозуміти, що "велике вчення" крім бідувань та розпачу, втрати тверезого осмислення життєвих проблем нічого не принесло.

За таких умов горбачовські спроби реформувати соціалізм у Радянському Союзі, виявити у ньому якусь потенцію нових імпульсів розвитку завершилися провалом. Задум здійснити не вдалося. На відміну від радянських лідерів, тверезо мислячі політики з партійно-державного істеблішменту країн ЦПСЄ це зрозуміли. Так, колишній член Політбюро ЦК СЄПН Г. Шабовські писав із цього приводу на сторінках східноберлінської газети "Трібюне": "Насильне впровадження в життя соціальної утопії закінчилось провалом. Це була хвороба не тільки НДР, Поспішність, з якою нині Радянський Союз рветься до ринкової економіки, виявляє непомічену раніше логіку перебудови: соціалізм, який в 1917 р. відважився на революційний стрибок від теорії до практики, не підлягає перетворенню, реформуванню. Його можна тільки ліквідувати. Провал експерименту очевидний. Соціальна захищеність, якою так пишався наш соціалізм, виявилась векселем на майбутнє, який сьогодні поданий до оплати. Ярмо соціальних програм ми звалили на економіку, якій не давав дихнути корсет планового господарства, тобто бюрократія, папери, накази ".

Разом з ідеологією зникли створені нею міфи про загальну кризу капіталізму, про неминучість кінцевої перемоги соціалізму, про вибір "третім світом" некапіталістичного шляху розвитку. Ця ідеологічна зашореність ретельно насаджувалася відповідними установами, в тому числі й органами масової інформації. Однак міфи почали сприйматися як міфи. Соціалізм виявився неправедною справою, загальна криза капіталізму — надуманою тезою, а країни "третього світу", що обрали соціалізм, опинилися в жалюгідному стані.

Суперечки навколо проблеми анти тоталітарних демократичних революцій та краху комунізму не вщухають і досі. Прихильники соціалізму-комунізму стверджують, що причиною краху останніх стали помилки, допущені конкретними людьми, — Е. Хонеккером, Н. Чаушеску, Г. Гусаком, М. Горбачовим та ін. Відхід від цієї тези, особливо на теренах колишнього Радянського Союзу, відбувається дуже й дуже повільно, що пояснюється насамперед важким економічним становищем країн-спадкоємниць. Що ж до країн ЦПСЄ, то в них цю тезу нині мало хто поділяє. Більшість електорату дотримується думки, що відповідальність за те, що сталося, мають нести сама система, а також дійсні творці тоталітаризму — комуністичні партії, котрі являли собою напіввійськові організації, побудовані на принципах демократичного централізму, всеприсутності та злиття з державою. Самі партійні вожді виявилися заручниками цього механізму. Сплеск антикомунізму — розплата за минуле, монополізм, переслідування інакомислячих.

У більшості країн ЦПСЄ антитоталітарні демократичні революції відбувалися мирно. Основною причиною такого розвитку подій було те, що тоталітаризм втратив будь-яку підтримку в суспільстві (за винятком, звичайно, номенклатури, хоча й вона, між іншим, неоднозначно сприймала події, її реформаторське крило розуміло необхідність кардинальних перетворень). Робітничий клас, який постійно і повсюдно проголошувався гегемоном соціалістичного будівництва, найсвідомішим класом, котрий безпомилково вказує шлях у "світле майбутнє", став ударною силою антитоталітарних революцій, довівши тим самим, що він не хоче бути камуфляжним прикриттям панування партійно-державної номенклатури. Крім того, чим більшу історичну практику демократії мав той чи інший народ, тим делікатніше, без соціальних ексцесів відбувалася анти тоталітарна революція. Так було в Чехословаччині, НДР. У ході наростання боротьби там швидко появилися численні демократичні організації, які спрямовували суспільний протест у мирне русло. І навпаки, там, де практика демократії була відсутня, а перехід до комунізму стався як перехід від однієї форми тоталітаризму до іншої, там боротьба набувала кривавого характеру (Румунія).

Специфічні причини обумовили також моделі антитоталітарної революції. "Оксамитові" революції в Чехословаччині, НДР, Болгарії усунули від керівництва партійно-державну номенклатуру. Інтелігенція, значною мірою дисидентська, що керувалася завданнями зламу тоталітарної системи, здобула всебічну підтримку широкого загалу. В Румунії перемога над тоталітаризмом була здобута в результаті всенародного повстання проти диктатури Чаушеску та його клану. Механізм антитоталітарної революції в Польщі був запущений знизу масовим рухом багатомільйонної "Солідарності". Демократичні революційні перетворення в Угорщині, що поступово визрівали вже в "еру Кадара", розпочалися зверху реформаторським крилом УСРП.

Наслідки антитоталітарних демократичних революцій. Початок посткомуністичної епохи
Формування регіону Центральної та Східної Європи (ЦСЄ)
Початок реалізації європейського вибору
Розділ 3. КРАЇНИ БАЛТІЇ
ЛИТВА
"Розлучення" по-литовськи
Перехідний період Бразаускаса — Ландсбергіса
На шляху до високо розвинутої економіки, ЄС і НАТО
Зовнішня політика
ЛАТВІЯ