Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. -
Нестабільність і нерівномірність соціально-економічного розвитку

На початку 90-х років Білорусь мала сприятливі стартові умови для розвитку в автономному житті й переходу до ринку: високоліквідні машинобудівні підприємства, що випускали автомобілі, трактори та іншу продукцію, текстильну й харчову промисловість, розвинуте сільське господарство. Проте керівництво республіки, не маючи чіткого уявлення про шляхи й методи трансформації національної економіки, не використало ці фактори. До середини 90-х років в економіці країни відбувався глибокий спад: зменшувався обсяг виробництва ВВП, рівень внутрішніх інвестицій, зростала кількість збиткових підприємств в усіх сферах народного господарства, знижувався рівень виробництва у промисловості й аграрному секторі, скорочувались бюджетні асигнування. На промислових підприємствах широко практикувався неповний робочий тиждень й адміністративні відпустки, зростало безробіття. Встановлення контролю над зовнішньоекономічними зв'язками супроводжувалось різким зниженням обсягів експорту та імпорту, відбувався розпад традиційних виробничо-технологічних зв'язків, зростали ціни на сировину та енергоносії, посилювалася інфляція, щорічні темпи якої трималися на рівні 20—30 %. Ситуацію в економіці ускладнювали великі витрати на соціальні потреби, в тому числі на чорнобильську програму та виконання зобов'язань щодо скорочення звичайних озброєнь. Прагнучи вирішити одне з найболючіших соціальних питань (за оцінками експертів 40 % населення потребували житла), уряд виділяв великі кредити на житлове будівництво.

Економічні реформи в Білорусі розпочалися лише в 1993 p., причому повільнішими темпами, аніж у сусідніх країнах. У січні 1993 р. було прийнято закон "Про роздержавлення і приватизацію державної власності", відповідно до якого близько 60 % основних фондів державних підприємств, у першу чергу легкої, харчової, деревообробної галузей, будівництва і сфери обслуговування, до 2000 р. мали перейти в недержавний фонд власності. Підприємства військово-промислового комплексу, обробки дорогоцінних металів, виробництва етилового спирту та деякі інші приватизації не підлягали. У квітні 1994 р. розпочато реалізацію програми ваучерної приватизації.

З обранням у липні 1994 р. президентом республіки О. Лукашенка, який не мав достатнього управлінського досвіду й чіткого бачення економічних перспектив, реалізацію ринкових реформ було майже згорнуто. О. Лукашенко значно обмежив функції уряду в проведенні самостійної економічної політики. Ринкові програми всіляко гальмувалися, водночас антиринкові акції здійснювалися без погодження з прем'єром. Прем'єр М. Чигир, відомий на Заході як прихильник ринкових перетворень, залишався чи не єдиним, хто міг хоч якоюсь мірою забезпечити виконання республікою взятих на себе економічних зобов'язань і стабілізувати господарську ситуацію в країні. Зусиллями уряду було впроваджено анти кризову програму, яка порівняно успішно здійснювалася до серпня 1995 р. Вдалося створити передумови для участі іноземних інвесторів у приватизації об'єктів державної власності. Проте інтерес до білоруських підприємств (в основному паливно-енергетичного комплексу та хімічної промисловості) виявили переважно російські інвестори. Наприкінці 1994 р. прийнято закон про власність на

землю, який закріпив дві форми власності — державну і приватну. Приватному секторові виділялося від 10 до 14 % земельних угідь, на які мали право лише громадяни республіки. Іноземним інвесторам земля могла надаватися лише в оренду терміном до 99 років. Закон також передбачав вихід селян за власним бажанням із колективних господарств й отримання ними відповідного земельного наділу, який вони могли дарувати, передавати у спадщину, але не продавати.

Водночас у 1994 р. було запроваджено контроль над республіканськими фінансовими установами й політику обмеження зростання курсу долара США. Ринок цінних паперів також контролювався державою. Жорстка політика Національного банку Білорусі стимулювала процес концентрації банківських капіталів, започаткований у другій половині 1995 р. після серії банкрутств комерційних банків. Шляхом обмеження грошової маси, зниження споживацького попиту й підтримки фінансового курсу білоруського рубля ("зайчика") вдалося приборкати інфляцію, яка у грудні 1995 р. становила 4 %. Середня заробітна плата в першій половині 1996 р. зросла до 80 доларів. Досягнута економічна стабілізація й активна політична діяльність М. Чигиря, який міг перехопити в О. Лукашенка лаври реформатора, викликали невдоволення білоруського президента. Почалися переслідування прихильників прем'єра, членів його родини і його самого, хоча формально М. Чигир залишався у кріслі глави уряду до листопада 1996 р.

У 1996 р. після розгону Верховної Ради, насадження зверху нової редакції конституції, відставки прем'єра - ринковика процес реформування білоруської економіки остаточно зайшов у глухий кут. У квітні того ж року указом президента була націоналізована Мінська міжбанківська валютна біржа, реорганізована у державну установу. Це рішення викликало паніку в ділових колах, оскільки 90 % акцій біржі належали комерційним банкам. Наступні президентські укази стосувались державного контролю над банківською та іншими сферами фінансової діяльності, впорядкування валютного регулювання на території республіки. Урядова програма "Основні напрями соціально-економічного розвитку на період до 2000 р." визначала як пріоритетні житлове будівництво, випуск продовольчих товарів і нарощування експортних виробництв. Утім, ця програма зазнала краху. Продукція білоруських підприємств на світовому ринку виявилась неконкурентоспроможною. З великими труднощами вдалося продати партії білоруських тракторів, верстатів та автомобілів "МАЗ" Пакистану, Індії та Канаді за ціною, що на 20—30 % була нижчою їх собівартості. З полиць продуктових крамниць і магазинів зникли хліб, цукор, сіль, мило, молоко, м'ясо й інші продукти та товари першої необхідності. Вводилися карткова система й норми продажу в одні руки.

Волюнтаризм, силові методи керівництва народним господарством, штучне стримування цін і курсу іноземних валют призвели до обвалу національної економіки. Отримавши у спадщину від колишнього керівництва золотовалютний ресурс у 200 млн. доларів, режим Лукашенка довів його восени 1996 р. до стану, який економісти визначали цифрою "мінус 40 млн.". Наприкінці цього року один американський долар на "чорному ринку" коштував 250 тис. білоруських рублів.

Намагаючись виправити економічну ситуацію, Лукашенко розкрив обійми Росії, побудувавши в республіці державу, що дотувалась Москвою в середньому на мільярд доларів щорічно. У цю суму входять борги Білорусі за газ і нафту, що періодично списуються, приховані дотації у вигляді наднизьких цін на енергоносії, доходи Білорусі від контрабанди в Росію горілки, спирту та зарубіжних товарів із третіх країн. Підписанням у квітні 1994 р. офіційного договору про об'єднання грошових систем двох країн розпочався процес російсько-білоруської економічної інтеграції: були скасовані митні торговельні збори, відмінено плату за транзит російських вантажів через територію Білорусі, Росія отримала в безплатну оренду білоруські стратегічні військові об'єкти. У січні 1995 р. країни уклали угоду про єдиний митний союз, що дало можливість у двосторонніх відносинах відмінити податки, різні збори, кількісні обмеження тощо. Проте створення "єдиного митного простору" гальмується. Замість передбачених угодами білоруських товарів, через прозорі кордони в Росію йдуть без усяких мит товари західні, що завдає російській скарбниці великих збитків. Між іншим, розрахунки з Росією за енергоносії здійснювалися бартером — білоруським продовольством. Бартер і безліч валютних курсів є базою для корупції в державному апараті та негараздів на внутрішньому ринку. Як наслідок — у республіці виникли труднощі з продовольством й аграрно-індустріальна Білорусь почала закуповувати хліб за кордоном.

Джерелом постійних валютних надходжень до білоруської скарбниці, починаючи з 1994 р., став продаж різним країнам та екстремістським угрупованням деяких видів зброї та військової техніки. Стосовно деяких із цих країн та організацій було запроваджене ембарго ООН на постачання озброєння: (Ірак, Судан, Ангола (організація УНІТА), палестинські й албанські бойовики). Так, Ірак придбав у Білорусі устаткування для виробництва компонентів ядерної зброї, а також модернізував за допомогою білоруських фахівців свою систему ППО. За оцінками європейських експертів, Білорусь є найбільшим постачальником зброї мусульманським терористам на Близькому Сході та Балканах. Прибутки Білорусі від продажу озброєнь у 1997—2000 pp. становили понад 1 млрд. доларів, вона входила до першої десятки світових експортерів зброї. Частина коштів надходила до "спеціального фонду'', яким розпоряджався виключно президент Білорусі.

Так за часів "ринкового соціалізму" (термін, уподобаний особисто білоруським президентом) у республіці покінчено з пострадянськими ринковими перетвореннями й фактично реанімовано в соціально-економічній сфері білоруський варіант "радянської системи".

На порозі третього тисячоліття
Зовнішня політика
Розділ 5. БОЛГАРІЯ
Коаліційна влада та її еволюція
Загострення політичного становища. Створення республіки
Початок економічного наступу на приватний капітал
Подолання міжнародної ізоляції. Мирний договір 1947 р.
Запровадження сталінської моделі соціалізму
Становлення тоталітарної держави
Болгарія в 60—80-х роках. Назрівання кризи