Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. -
Італія після Другої світової війни

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330

Італія після Другої світової війни

Для Італії Друга світова війна завершилася цілковитою поразкою. Фінал настав фактично уже в 1943 р. Баланс воєнної авантюри італійських фашистів був невтішним — 450 тис. убитих. Виробництво в 1945 р. становило лише 30 % довоєнного. У країні налічувалося 2 млн. безробітних. Наслідком гострої соціальної ситуації, антифашистської боротьби було полівіння італійського суспільства. Авторитет лівих партій підкріплювався їхньою активною участю у русі Опору — ІКП налічувала 1,7 млн. членів, Італійська соціалістична партія (ІСП) — 900 тис. Під впливом лівих перебувала Загальна італійська конфедерація праці (ЗІКП, 6 млн. членів). До 1947 р. комуністи входили до складу уряду. Саме ж італійське суспільство після війни не відзначалося стабільністю. Причиною такого становища була насамперед слабкість середнього класу, а відтак й італійської буржуазії. І тільки перебування окупаційних військ демократичних країн та незгоди між соціалістами і комуністами перешкоджали останнім зважитися на захоплення влади і встановлення комуністичної диктатури. Серйозною перепоною тоталітаризму була також католицька церква на чолі з Ватиканом.

Центром консолідації демократичних сил була Християнсько-демократична партія (ХДП), створена в 1943 р. на базі "Пополяри". Лідером партії став Альчиде де Гаспері. Партія, прорелігійно орієнтована, у католицькій Італії мала досить широку соціальну базу, яку складали віруючі з різних верств населення: значна частина трудящих, інтелігенція, підприємці, чиновники та ін. Про це свідчив, зокрема, той факт, що в післявоєнні роки партія набирала більшу, порівняно з іншими політичними об'єднаннями, кількість голосів, входила в усі післявоєнні уряди, за своєю діяльністю та характером поведінки була партією центру. У ХДП консенсусно сходилися інтереси представників різних соціальних груп італійського суспільства. Суспільно-політичним кредо партії проголошувались ринкова економіка, приватна власність, парламентська республіка, демократія, співробітництво з різними соціальними групами та християнство як вищий моральний закон. Наміри демохристиян здійснити аграрну реформу, домогтися участі робітників в управлінні підприємствами (в тому числі й через акції та кооперативне будівництво) здобули широку підтримку серед італійського загалу.

У 1945 р. де Гаспері сформував коаліційний уряд, до складу якого упродовж двох наступних років входили комуністи та соціалісти. 18 червня 1946 р. Італія стала республікою.

10 лютого 1947 р. уряд де Гаспері підписав мирний договір з країнами антигітлерівської коаліції, згідно з яким Італія втратила всі колонії, передавала сусідам — Франції та Югославії — деякі території, змушена була виплачувати репарації СРСР, Югославії, Греції та Албанії.

Уряду де Гаспері до травня 1947 р. довелося стримувати атаки крайніх лівих. Комуністи, спираючись на комітети національного визволення (КНВ), які мали значний вплив на місцях, особливо на Півночі Італії, вимагали проведення націоналізації великих монополій, запровадження народного контролю над виробництвом через ради управління трудящих, здійснення аграрної реформи, встановлення ладу "прогресивної демократії". Що стояло за цими "прогресивними" лозунгами, видно зі слів лідера комуністів Пальміро Тольятті. "Ми хочемо, — заявив він, — щоб Італія, як і всі цивілізовані народи, розвивалася в напрямі до соціалізму".

Менш схильними до такого повороту були італійські соціалісти. Стосовно тактики та програмних завдань в ІСП точилася боротьба між двома політичними лініями, які представляли П. Ненні і Дж. Сарагат. Перший обстоював збереження єдності з комуністами, заявляв, що поділяє принципи пролетарського інтернаціоналізму, дотримується програмних настанов партії, сформульованих у період війни, і виступав за солідарність італійського робітничого класу з СРСР, вважаючи його опорою соціалістичного руху в Європі. Однак частина партії на чолі з Сарагатом займала поміркованішу позицію. Підтримуючи програмні положення партійної більшості (соціальні реформи, ідею республіки й Установчих зборів), Сарагат та його прихильники під соціалізмом розуміли парламентський демократичний лад англійського чи скандинавського типу, вважаючи цю модель "соціалізму" цілком прийнятною для Італії.

Промислово-фінансові кола та їхні партії, заручившись підтримкою соціал-демократів, які в 1947 р. відкололися від ІСП й утворили Італійську соціал-демократичну партію (ІСДП) на чолі з Сарагатом, однозначно виступили проти соціалізації Італії.

Слід зауважити, що, не без відома Сталіна, італійські комуністи ще в 1944 р. взяли курс на здійснення соціалістичної революції в Італії. Під керівництвом комуністів на Півночі Італії КНВ, в яких переважали комуністи, соціалісти та їхні однодумці з Партії дії, конфісковували і брали під свій контроль підприємства, власники яких були засуджені згідно з законом про чистку від фашистських елементів. На заводах і фабриках створювалися ради управління з представників робітників та заводської адміністрації як органи контролю над капіталістичним виробництвом. Однак ради управління не були визнані американськими військовими властями і не дістали законодавчого утвердження з боку італійського уряду. Самі КНВ були скасовані після виборів до місцевих органів влади на початку 1946 р. Проте це не зупинило лівих, а їхній лідер Пальміро Тольятті як міністр юстиції всіляко потурав безчинствам, свавіллю та насильствам, що їх чинили комуністи на Півночі Італії, особливо в "червоному трикутнику": Модена—Болонья—Емілія. Комуністи, зробивши ставку на силові методи, без суду і слідства вбивали колишніх фашистів, капіталістів, священиків, заявляючи при цьому, що виконують свій громадянський обов'язок. Вони діяли відповідно до азбуки своєї ідеології, до того ж розраховуючи на підтримку соціалістичних країн. Комуністи, зокрема, просили югославів допомогти їм здійснити революцію на

Півночі Італії. Останні відмовили, розуміючи, що американці не допустять приходу лівих до влади. У 1947 р. відбій дав і Сталін, дійшовши висновку, що велика війна за Італію не принесе успіху.

Все ж комуністам багато чого вдалося здійснити у плані націоналізації приватної власності, оскільки ще донедавна 54 % власності в Італії належало державі, що створювало певні труднощі в розвитку економіки.

У 1947 р. комуністи, які категорично виступали проти прийняття Італією "плану Маршалла", змушені були вийти зі складу уряду. На цьому, зокрема, наполягало американське керівництво, погрожуючи навіть позбавити Італію фінансово-економічної підтримки. Американці вже тоді розуміли безперспективність фінансування державної економіки.

Прийняття конституції
Внутрішня та зовнішня політика наприкінці 40-х — на початку 50-х років. Аграрна реформа
Італійське "економічне диво"
Соціальні наслідки "економічного дива"
Посилення соціальної нестабільності у 70-х роках
Партійно-політична криза першої половини 90-х років
Демографічні проблеми Італії
Особливості економічного розвитку Італії у 90-ті роки XX — на початку XXI ст.
Розділ 9. КАНАДА
Економіка та політика в перші післявоєнні роки
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru