Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. -
Партійно-політична криза першої половини 90-х років

Тривалий час політичну ситуацію в Італії визначали ХДП та ІКП. Час від часу у площині їхнього суперництва заявляли про себе ІСП та Італійський соціальний рух. Інші ж партії були просто матеріалом для створення коаліцій. З початку 90-х років вибухнула глибока партійно-політична криза. Функціонери політичних партій виявилися корумпованими, замішаними в численних зв'язках з мафіозними кланами. Операція судової влади під кодовою назвою "Чисті руки", яка масштабно проводилася з 1993 p., виявила, що партфункціонери за великі гроші надавали бізнесменам державні замовлення, що метастази корупції пронизали всю політичну структуру італійського суспільства. У багатьох політичних лідерів та партійних діячів руки виявилися нечистими. Перед загрозою ув'язнення опинилися десятки депутатів та сенаторів. Скандальні викриття спричинили крах усіх партій правлячої коаліції. У 1993 р. вони зазнали нищівної поразки на виборах до місцевих органів влади. Як наслідок почалося панічне перегрупування партійно-політичних сил, зміна вивісок. ХДП розкололася на Народну партію Італії і Пакт в ім'я Італії. Спочатку змінила назву, а в листопаді 1994 р. заявила про саморозпуск Італійська соціалістична партія. А ці дві партії, як відомо, майже півстоліття були становим хребтом коаліційних урядів,

У 1991 р. припинила своє існування, втративши фінансову підтримку КПРС, Італійська комуністична партія, яка проголосила себе Демократичною партією лівих сил (ДПЛС). Хоча ця подія назрівала давно, ще з другої половини 70-х років, коли італійські комуністи вдарилися в "євро-комунізм". Нова партія заявила, що вона за конкретні програми в стилі "нового" курсу президента Франкліна Делано Рузвельта. ДПЛС увійшла до Соцінтерну, фактично перетворилася на соціал-демократичну партію. Ортодоксальна частина комуністів-традиціоналістів утворила "Партію комуністичного перетворення" (лідер Ф. Вертинотті).

Багато хто в Італії вважав, що партій но-політична криза першої половини 90-х років назрівала роками і її причини коренилися у піввіковому правлінні ХДП. Така ситуація певною мірою створювалася штучно, з метою недопущення до влади комуністів. Унаслідок цього в дію вступила формула: влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно. Декотрі аналітики вважали причиною усіх бід застарілість конституції 1948 p., особливо виборчої системи.

18 квітня 1993 р. в Італії відбувся референдум, який головним чином стосувався виборчої реформи, особливо порядку виборів до сенату. Італійський сенат налічує 315 народних обранців. 238 з них обиралися за мажоритарною системою кваліфікованою більшістю (не менше 65 % голосів виборців). Оскільки здобути 65 % голосів за великої розпорошеності політичних сил в Італії практично неможливо, в дію вступала пропорціональна система, інакше кажучи, партії ділили між собою місця в сенаті залежно від кількості відсотків голосів, здобутих на виборах. Це призводило до всіляких зловживань, насамперед корупції. Після референдуму ці 238 сенаторів стали обиратися за мажоритарною системою, але за відносною більшістю голосів. А це означало ослаблення ваги і ролі партій у законодавчих органах і в цілому в державних структурах. Італійці висловилися також за відміну державного фінансування партій. Референдумом, по суті, закладався новий механізм державної влади.

Крах партійно-політичної системи другої половини 40-х — початку 90-х років і виборча реформа 1993 р. означали кінець режиму, що склався після Другої світової війни, кінець Першої республіки. Італія перейшла до Другої республіки, контури якої й досі чітко не визначилися. Одне є незаперечним — вирішальний вплив на цей процес мав крах комунізму в Східній Європі та зникнення його загрози у самій Італії. Разом з тим анти комунізм, на дивіденди від якого панувала ХДП, перестав бути знаряддям боротьби за владу. І комуністи, і неофашисти змістилися до центру, стали поміркованими. А сам партійно-політичний спектр значною мірою втратив колишню полярність флангів. Незаперечним є також і той факт, що на процес краху партійно-політичної системи певною мірою вплинула трансформація значної частини найманої робочої сили в самодіяльну групу — в дрібну буржуазію. За таких умов зазнала змін політична культура італійців. Італія здійснила перехід від однієї форми демократії до іншої. Від демократії як засобу оборони від тоталітаризму до демократії як форми упевненості в слушності суспільного вибору.

Украй скомпрометований і погрузлий в корупції парламент у січні 1994 р. був розпущений. На березневих виборах суперничали між собою незвичні для пересічного італійця сили: "Альянс прогресивних сил", в якому скооперувалися ліві демократи Акілле Оккетто, залишки соціалістів та ностальгічні сталіністи й марксисти-ленінці з Партії комуністичного перетворення, а також ліберали з Демократичного союзу, і права коаліція "Полюс свободи", куди увійшли асоціація "Форца, Італія", автономістська "Ліга Півночі", на чолі з Умберто Боссі, котра виникла ще в 1982 р. як захисник інтересів промислової Півночі, і Національний альянс, утворений на базі неофашистської партії "Італійський соціальний рух".

Лідер "Полюса свободи", великий підприємець і телевізійний магнат Сільвіо Берлусконі (контролює 90 % італійського телебачення), після перемоги "прогресистів" на виборах до місцевих органів самоуправління залякував італійців лівою небезпекою, безробітним обіцяв роботу, пенсіонерам — збільшення пенсій, підприємцям — обмеження державного втручання в економіку, а всім разом — зниження податків. Популістські гасла Сільвіо Берлусконі реально поєдналися з поширенням серед італійців думки, що вивести країну з кризи і покінчити з безладдям та корупцією може тільки сильна рука. Тим більше що численні мас-медіа творили образ Берлусконі як "доброго Чаушеску".

Перемогу, як і слід було очікувати, здобула права коаліція Сільвіо Берлусконі, який сформував уряд після березневих виборів 1994 р. Уперше за післявоєнну історію демохристияни, бодай і в нових шатах, не потрапили на владний Олімп. Не було там і соціал-демократів. Однак і "Полюс свободи" не став тим монолітом, котрий може тривалий час утримувати владу в своїх руках. Надто вже великими були розбіжності в поглядах лідера "Ліги Півночі" Умберто Боссі і лідера неофашистів Джанфранко Фіні. Уже восени 1994 р. з'явилися перші ознаки нової урядової кризи. Тим більше що сам прем'єр як підприємець опинився у важкому фінансовому становищі. 22 грудня, звинувачений вдаванні хабарів офіцерам податкової поліції, Сільвіо Берлусконі змушений був подати у відставку.

Після тривалих переговорів та консультацій президент Італії Оскар Луїджі Скальфаро 13 січня 1995 р. доручив формування 54-го післявоєнного уряду Ламберто Діні — відомому банкірові, економістові та міністрові фінансів в уряді Берлусконі. Уперше в повоєнній історії Італії уряд був сформований не на партійній основі, а з технократів — професіоналів-спеціалістів. Це свідчило, що глибока криза всієї партійно-політичної системи в Італії триває.

На виборах у квітні 1996 р. перемогу здобула коаліція лівих сил під назвою "Олива", яку очолював лівий демохристиянин відомий економіст Романо Проді. "Олива" увібрала в себе 13 партій і рухів. Провідну роль у коаліції відігравали комуністи і ліві демохристияни. їхня виборча програма була наповнена спокусливими обіцянками стабілізувати ліру, зменшити соціальну напруженість, увійти в зону євро тощо. Слід віддати належне новому урядові. За 2,5 року правління йому вдалося стримати інфляцію і вписатися в параметр вимог ЄС щодо переходу на євро. Але навіть за таких відчутних успіхів коаліція лівих сил виявилася надто крихким об'єднанням далеко не одновекторних сил. Один із учасників коаліції "Олива" — Партія комуністичного перетворення, — домагаючись введення представників неокомуністів до складу уряду, проголосувала проти проекту нового фінансового закону, внаслідок чого кабінет Проді впав. Новий уряд у жовтні 1998 р. сформував колишній комуніст Массимо Д'Алема, котрий незадовго до цих подій разом зі своєю партією перейшов на соціал-демократичну платформу. Він став 56-м повоєнним прем'єр-міністром Італії. Лідер лівих демократів заявив, що у бюджетній політиці уряду особлива увага приділятиметься соціальному аспектові. Проте і цей уряд недовго перебував при владі. На муніципальних виборах 16 квітня 2000 р. перемогу здобули правоцентриста Сільвіо Берлусконі та Умберто Боссі, що невдовзі спричинило відставку уряду Д'Алема. 28 квітня 2000 р. за дорученням президента К. Чампі 57-й післявоєнний уряд Італії сформував безпартійний Джуліано Амато. Однак уже в травні 2001 p., після нової перемоги правої коаліції на парламентських виборах, посаду прем'єр-міністра обійняв С. Берлусконі. Він — виразник інтересів тієї частини італійського капіталу, яка сповідує економічний плюралізм: менше держави і якомога більше свободи для бізнесу.

Демографічні проблеми Італії
Особливості економічного розвитку Італії у 90-ті роки XX — на початку XXI ст.
Розділ 9. КАНАДА
Економіка та політика в перші післявоєнні роки
Канада в 50—60-тІ роки
Квебекська проблема
70-ті роки. Діяльність ліберального уряду П'єра Трюдо
Канада у 80-ті роки: прийняття нової конституції, реформи консервативного уряду Брайана Малруні
Нова спроба врегулювання квебекськоі проблеми
Вибори 1993 р. Повернення лібералів до влади