Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. -
Розділ 10. ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА

У Латинській Америці сьогодні налічується 27 країн загальною площею 20 млн. кв. км і з населенням понад 350млн чол. Незважаючи на ряд спільних ознак, таких як відсталість соціально-економічної структури, монокультура економіки, виражений латифундизм та архаїчність відносин у сільському господарстві, латиноамериканські країни після Другої світової війни значною мірою різнилися за рівнем свого розвитку. У цілому ж, їх умовно можна поділити на три групи. До першої входить "велика четвірка": Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі — країни з найбільш розвинутою обробною промисловістю. До другої належать Колумбія, Венесуело, Перу — держави з розвинутою гірничою промисловістю. До них примикають Коста-Ріка, Сальвадор та Уругвай. Третя група — це суто аграрні країни Центральної Америки. їм найбільш властиві монокультура, латифундії, дрібнотоварний уклад.

Латинська Америка в перше повоєнне десятиріччя

У повоєнний період для країн Латинської Америки був характерним процес одержавлення значної частини власності через викуп або пряму націоналізацію. Найбільш інтенсивно він відбувався в Чилі, Аргентині, Мексиці, Бразилії. Одержавлення ряду галузей почалося вже у перші повоєнні роки: в Аргентині в період правління президента Хуана Домінго Перона (1946—1953), у Мексиці — за президента Мігеля Алемана (1946—1952), у Бразилії — під час президентства Жетуліу Варгаса (1951 — 1954), у Чилі в період правління президента Гонсалеса Відели (1946—1952) і продовжувалося до 60-х років. Формування значного державного сектора не було одноразовим актом у жодній з латиноамериканських країн. Водночас у деяких країнах континенту розгорнувся наступ на позиції аграріїв-латифундистів. Безземельне селянство не тільки справедливо вимагало реалізації гасла "землю тому, хто її обробляє", а й було небезпечним вибуховим матеріалом. З його рядів вийшло чимало всіляких борців за "справедливість", у тому числі й відвертих авантюристів. Щоправда, кампанія за ліквідацію латифундій, де панували архаїчні форми господарювання, такі як парцеляція землі, передача її селянським сім'ям на кабальних умовах, обробіток землі примітивним селянським реманентом за мізерну платню або "вічні борги", що тягнулися з діда-прадіда, була складною і мала безліч противників. Це, насамперед, військові — генералітет та офіцерський корпус — особлива каста у країнах Латинської Америки, що формувалася <в основному з представників латифундистських родів. Армії в Латинській Америці завжди виступали інструментом військових переворотів, приходу до влади вояччини — і чи не єдиною умовою авторитарних, відверто військових режимів кауділістського типу. Саме латифундизм найбільше живив диктаторські режими.

Однак те, що державний сектор почав відігравати не просто помітну, а важливу роль у політичному житті країн Латинської Америки, було теж не випадковим явищем. Зміцнюючи свою владу, військові авторитарні режими намагалися таким чином обмежити присутність у своїх країнах іноземних монополій, яким часто погрожували націоналізацією і не раз вдавалися до неї. Проте передавати націоналізовані іноземні компанії власній національній буржуазії означало для авторитарних режимів створювати передумови для демократії і руйнувати підвалини власної влади. З іншого боку, контроль над державною економікою компенсував диктаторським режимам відсутність широкої соціальної бази. Навіть підходи до земельної реформи значною мірою підпорядковувалися цій меті. Так, на основі закону 1967 p., що передбачав ліквідацію латифундій у Чилі, до 1970 р. було експропрійовано 1310 маєтків великих землевласників загальною площею 3,4 млн. га. Християнсько-демократична партія, яка тоді перебувала при владі, обіцяла наділити землею 100 тис. селян.

Однак землю отримали лише 29 тис. селянських сімей. Основна ж маса їх була об'єднана в асентам'єнти (кооперативи), що контролювалися державою.

З політикою одержавлення власності було тісно пов'язане прагнення латиноамериканських правлячих кіл до режиму закритості економіки, що пояснювалося їхнім намаганням протидіяти іноземній економічній експансії, насамперед з боку США. Саме це штовхало місцеві політичні режими до одержавлення й час від часу до націоналізації власності іноземних компаній, що мало відлякувати іноземних інвесторів. З іншого боку, завдяки таким заходам місцеві власті сподівалися позбавитися залежності від імпорту через налагодження власного виробництва.

У цілому, виробництво промислової продукції у країнах регіону до кінця 50-х років виросло у 2,5 раза порівняно з довоєнним часом. Особливо швидкими темпами розвивалася економіка таких країн як Аргентина, Мексика, Бразилія, Чилі, Венесуела та Колумбія. Сільське господарство було екстенсивним і слаборозвинутим. Низький рівень життя населення спричиняв численні страйки. Якщо на початку 50-х років у країнах континенту страйкувало 2—2,5 млн. чол., то в 1965 р. — 8,5—9 млн. чол. Досить активним був і селянський рух.

Політичне життя латиноамериканських країн характеризувалося нестабільністю. Крім Мексики, військові перевороти всюди були постійним явищем. Понад 70 путчів за 25 повоєнних років — таким був баланс внутрішньополітичного неспокою. Відновлення в окремих країнах — Перу (1956), Колумбії та Венесуелі (1958) — конституційного ладу аж ніяк не означало, що ці країни остаточно вийшли з системи військово-диктаторських режимів, з системи кауділізму.

Правоконсервативний характер військових хунт мав антидемократичну спрямованість і закономірно викликав масові соціальні протести, чим поспішали скористатися комуністичні партії, що прагнули захопити владу і встановити свою "диктатуру пролетаріату". Такі спроби наприкінці 40-х років мали місце у Колумбії та Коста-Ріці, а на початку 50-х років — у Гватемалі. Прикладом може також бути Куба, де боротьба проти диктатури генерала Батісти, в ході якої відкривалися широкі перспективи для демократичних перетворень, завершилася лівою диктатурою. Керівник руху

Ф. Кастро та його соратники внаслідок хиткості своїх позицій у країні проголосили себе марксистами-ленінцями і звернулися за підтримкою до радянського керівництва. Невдовзі крайні ліві радикали, заручившися підтримкою СРСР, почали будувати комунізм за радянським зразком. Замість правої диктатури Батісти на Кубі утвердилася ліворадикальна, комуністична диктатура Ф. Кастро, а сама Куба перетворилася на військовий форпост соціалізму в Латинській Америці, стала одним із джерел напруженої системної конфронтації між Сходом і Заходом.

У системі зовнішньополітичних зв'язків повоєнного часу країни Латинської Америки всіляко підтримували курс США, правлячі кола яких були стурбовані можливістю проникнення у Західну півкулю комунізму. Офіційна позиція США щодо Латинської Америки проявилася у доктрині Клейтона, проголошеній на міжнародній конференції в Чапультепеці (лютий—березень 1945 р., Мексика). США, виходячи з доктрини Монро (1823), поставили питання про розширення свого співробітництва з латиноамериканськими країнами на основі приватного підприємництва та вільної конкуренції, скасування митних бар'єрів, обмеження діяльності державного сектора, створення однакових можливостей для національного та іноземного капіталу. Дещо в пом'якшеному вигляді ці основні положення увійшли до "економічної хартії". На Чапультепекській конференції був реорганізований Панамериканський союз, закладені основи оборонного пакту. Підписаний учасниками Чапультепекський акт передбачав спільне використання збройних сил проти агресії з боку комуністичних країн.

Прийняті рішення зрештою були оформлені в Міжамериканському договорі про взаємну оборону Західної півкулі. Під агресією розумілися будь-які дії, що ставили під загрозу "суверенітет або політичну безпеку будь-якої американської держави". Однак основною метою договірних угод було недопущення комунізму в Латинській Америці. З цією ж метою у 1948 р. на Міжамериканській конференції в Боготі була створена Організація американських держав (ОАД).

Інвестиційна політика США в Латинській Америці була традиційною: США відмовляли цим країнам у державних позиках, заохочували приватні вкладення капіталів, вимагали створення сприятливого клімату для них. У плані реалізації договорів спільної боротьби проти зазіхань комунізму в Латинській Америці слід розглядати інтервенцію США у Гватемалі в 1954 р. з метою скинення уряду Хакобо Арбенса, який зважився на конфіскацію земель у великих латифундистів та американської "Юнайтед фрут компані", почав проводити антифеодальну аграрну реформу та співробітничати з комуністами. Одержавлення латиноамериканцями власності США правлячі кола цієї країни розглядали як небезпечний крок на шляху до комунізму і позбавлену перспективи спробу прискорити виробництво продукції. Це був головний камінь спотикання, навколо якого постійно виникали суперечності між США і латиноамериканськими країнами.

Латинська Америка в перше повоєнне десятиріччя
Латинська Америка у другій половині 50-х — 60-х роках
Латиноамериканська економічна інтеграція
Економічний та політичний розвиток у 60-х — першій половині 70-х років
Нові тенденції на латиноамериканському субконтиненті у 80-х—на початку 90-х років
Латинська Америка у 90-ті роки ХХ-го — перші роки XXI ст.
Характерні особливості розвитку великих латиноамериканських країн на сучасному етапі
ЧИЛІ
БРАЗИЛІЯ
МЕКСИКА