Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. -
Проблема Косово

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330

Із розпадом СФРЮ й утворенням Союзної Республіки Югославії тривала суверенізація Косово. Після двох референдумів, парламентських і президентських виборів у 1992 p., які бойкотувала сербсько-чорногорська меншина, Косово проголосило себе незалежною республікою зі своїм президентом — 1. Руговою, урядом і парламентом. Самопроголошену "Республіку Косово" офіційно визнав лише уряд Албанії. У 1992—1997 pp. косовські албанці фактично розбудували тут свою "тіньову державу", яка контролювала товарно-грошові відносини й суспільне життя албанської громади, організувала стягнення податків, охорону громадського порядку, напівлегальну систему середньої та вищої освіти, медичного обслуговування, соціальної допомоги. Косовські албанці, не визнаючи влади Белграда, бойкотували всі вибори, що відбувалися у СРЮ і Сербії.

Найбільший вплив серед албанців, які мешкали у краї, мала очолювана І. Руговою Демократична спілка Косово, члени якої обстоювали ненасильницький опір і прагнули до федералізації СРЮ й перетворення Косово та Метохії (назва краю, запроваджена Белградом у 1989 р.) у третю югославську республіку. З іншого боку, активізувалися албанські рухи, які виступали за цілковиту незалежність краю від Белграда, насамперед Армія визволення Косово (АВК). її збройні сутички наприкінці лютого — на початку березня 1998 р. з сербськими силами правопорядку призвели до загибелі десятків албанців і сербів. Під впливом цих кривавих подій лідер косовських албанців І. Ругова, переобраний у березні 1996 р. президентом ніким не визнаної республіки, зажадав цілковитої незалежності Косово, відкинувши ідею розширення автономії краю. Щоб уникнути подальшого кровопролиття й поширення конфлікту на сусідні країни, міжнародні організації запропонували конфліктуючим сторонам розпочати політичний діалог. Пропозиція була підкріплена рішенням представників шести країн Контактної групи (за винятком Росії) запровадити ембарго на постачання зброї до СРЮ та заморозити всі югославські активи за кордоном. На Чорногорію, керівництво якої наполягало на мирному врегулюванні косоаської кризи, економічні санкції не поширювались.

Зрештою, у травні 1996 p., під тиском міжнародних інституцій, розпочався переговорний процес за участю поміркованого косовського лідера 1. Ругови, президента СРЮ С. Милошевича й уряду Сербії, але він завершився нічим. Під приводом боротьби з албанськими терористами серби, використовуючи танки, міномети й артилерію, розпочали обстріл албанських населених пунктів на сході Косово та поблизу кордону з Албанією. У відповідь нелегальна АВК закликала до зброї всіх чоловіків-албанців. Конфлікт між Белградом і Пріштиною та локальні сутички ворогуючих сторін переросли у справжню громадянську війну. Спокуса розв'язати косовське питання з позиції сили обернулася трагедією для мирного населення краю, що стало заручником етнічних чисток, запроваджених режимом Мілошевича. Шукаючи порятунку, тисячі етнічних албанців змушені були залишати свої домівки й стати біженцями.

Засудивши дії сербських і косовських радикалів, країни НАТО збільшили контингенти своїх миротворчих сил в Албанії та Македонії, щоб запобігти переростанню конфлікту в третю балканську війну. Проте дипломатичними заходами врятувати хисткий мир на Балканах не вдалося, і 24 березня 1999 р. розпочалася 76-денна військова операція Північноатлантичного альянсу проти Югославії, в ході якої завдано ракетних і бомбових авіаударів по стратегічних і військових об'єктах Югославії. Союзницькі сили за участю авіаційної армади (1,1 тис. літаків) здійснили 35 тис. бойових вильотів і скинули на територію СРЮ 20 тис. бомб і ракет. Від наземної операції командування альянсу утрималося. За даними НАТО, втрати ЮНА в ході військової операції становили близько 5 тис. чол., а втрати цивільного населення — 1,2 тис.

чол. Близько 1,4 млн осіб змушені були залишити свої домівки в Косово. Чимало з них знайшли порятунок у сусідніх країнах: Албанії, Македонії, Чорногорії. Зрештою, зруйнувавши безліч промислових і стратегічних об'єктів СРЮ (збитки, завдані економіці країни, сягнули ЗО млрд.. доларів), командування НАТО дістало згоду югославського керівництва на розміщення миротворчих сил у Косово і 9 червня припинило військову операцію.

Нова хвиля насильств охопила Косово вже після завершення натівської операції, коли близько 800 тис. косовських албанців почали повертатися до рідних домівок. їхньою мішенню стали здебільшого косовські серби й цигани. Щоб зупинити насильство, на вимогу міжнародних інституцій 1 лютого 2000 р. було ліквідовано парламентські структури косовських албанців, розпущено всі політичні та адміністративні органи в краї, створені в період існування Республіки Косово. Перестав існувати й інститут президентства. Для припинення міжетнічного протистояння, в Косово були введенні миротворчі й поліцейські сили — KFOR, загальна чисельність яких наприкінці 2001 р. становила 39 тис. військовиків.

Після припинення міжнаціонального конфлікту, Косово формально залишалося югославською територією, однак суверенітет Белграда тут не діяв. Край фактично став підмандатною територією ООН. Контроль і влада ООН були тимчасові — до вирішення питання про остаточний статус Косово, з приводу якого змагалися дві непримиренні позиції. Албанська більшість (90 % населення краю) бачила Косово незалежною державою, сербська меншість і керівництво СРЮ — сербською провінцією.

Упродовж 2000—2001 pp. світове співтовариство виділило 2 млрд. доларів для надання допомоги жителям Косово. Проте необхідні для відбудови економіки краю кошти отримали лише албанці. Албанські міста й села переживали справжній бум, тоді як сербські поселення перебували в депресивному стані. Масового насилля не було, за цим пильно стежили військовики армії міжнародних сил — KFOR (серед них були й українські підрозділи). Однак серби жили фактично в гетто — анклавах. Тим часом, за два роки після введення міжнародних сил, близько тисячі громадян некорінних національностей в Косово, за інформацією зарубіжних З МІ, були вбиті, більше тисячі — зникли безвісти.

У жовтні 2000 р. за підтримки ОБСЄ у провінції відбулися муніципальні вибори. Оскільки серби бойкотували цю акцію, перемогу на виборах здобула партія І. Ругови — Демократичний союз Косово. У листопаді 2001 р. відбулися вибори до асамблеї (скупщини) Косово, де за сербами було зарезервовано 10 із 120 депутатських місць (іншим меншинам також виділено 10 місць). Більшість депутатських мандатів вибороли албанські партії: Демократичний союз Косово (47 мандатів), Демократична партія Косово (26 мандатів), Альянс за майбутнє Косово (8 мандатів). Сербська коаліція "Повернення" утворила фракцію у складі 22 депутатів. У березні 2002 p. І. Рутову було обрано першим президентом цього краю, новоство-рений уряд очолив Б. Реджеп.

Як центральні, так і місцеві органи влади разом з місією ООН у Косово намагалися покласти край насиллю, розгулу злочинності, тероризму, торгівлі наркотиками тощо. У 2002 р. розпочато реалізацію плану повернення 250 тис. біженців, але частина косовських албанців всіляко перешкоджала поверненню сербів до своїх домівок. Тож процес мирного врегулювання виявився надто складним і тривалим.

Югославська федерація: проблеми остаточного розмежування
Зовнішня політика СРЮ на зламі століть
Розділ 23. РЕСПУБЛІКА ХОРВАТІЯ
Становления держави. Хорвато-сербський конфлікт
Соціально-економічний і політичний розвиток на межі століть
Зовнішня політика
Розділ 24. РЕСПУБЛІКА СЛОВЕНІЯ
Становлення держави
Успіхи й труднощі доби незалежного розвитку
Зовнішня політика
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru