Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. -
Німецька проблема

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330

За умов наростання конфронтації між тоталітаризмом і демократією німецька проблема стала найбільш складною у повоєнний час. Уже в період війни союзники будували найрізноманітніші плани щодо Німеччини. Так, американський план Моргентау (1944) передбачав розчленування та децентралізацію Німеччини, "інтернаціоналізацію" Рурської області. Відомий також руз-вельтівський план розчленування Німеччини на п'ять держав, підтриманий Черчіллем. Однак у міру наближення кінця війни ставало дедалі очевиднішим, що плани розчленування, федералізації (створення Дунайської федерації, куди мала увійти Південна Німеччина) та аграризації країни не влаштовують обидві сторони. Коли наприкінці війни почали проявлятися перші симптоми майбутнього протистояння і протиборства, єдина Німеччина стала потрібною обом сторонам як майбутній потенціальний союзник. Про попередні плани вже ніхто не згадував. Чи не тому кінцеві цілі Ялти та Потсдама не могли здійснитися, хоча були конкретними і цілком реальними й формулювалися як "політика чотирьох Д": демократизація, денацифікація, демілітаризація та декартелізація?

Для координованої політики реалізації ялтинських та потсдамських угод союзники створили Контрольну Раду, до складу якої увійшли командувачі окупаційних військ усіх чотирьох зон, на які була поділена Німеччина. Однак союзникам не вдалося узгодити свою політику у виконанні наміченої програми, і єдина демократична миролюбна Німеччина не була створена. И основною причиною цього був розкол світу, розкол Європи. Німеччина стала головним пунктом цього розколу, його каньйоном. Політико-дипломатичні кампанії навколо об'єднання Німеччини десятки років нагадували канат, який безуспішно намагалися перетягнути обидві сторони. Ситуація склалася так, що єдина Німеччина не могла стати ані демократичною, ані соціалістичною. Будь-яка спроба силою об'єднати Німеччину вела до порушення європейського та світового балансу й загрожувала ракетно-ядерним конфліктом. В обстановці посилення конфронтації між Сходом і Заходом Німеччина до 1990 р. існувала у двох системних іпостасях — соціалістичній і демократичній, що дало можливість наочно продемонструвати переваги і хиби обох суспільних систем: системи економічної свободи і системи тоталітарного соціалізму.

Політика колишніх союзників щодо дотримання ялтинських та потсдамських угод не була послідовною як на Заході, так і на Сході, хоча кожен вважав, шо саме він, і ніхто інший їх виконує. Англія та США вважали, що німці дістали шанс прилучитися до демократії і мають оптимально його використати. Це привело до глибоких демократичних перетворень у Західній Німеччині. Західні зони через Бізонію (1946), Тризонію (1948), господарську реформу та "план Маршалла" (1948) прийшли в кінцевому рахунку до створення у 1949 р. демократичної ФРН. Східна Німеччина (окупаційна зона Радянського Союзу) поступово, але неухильно затягувалася до системи лівого тоталітаризму. Цей процес завершився в тому ж 1949 р. появою соціалістичної НДР. Становлення двох німецьких держав супроводжувалося загостренням радянсько-західних стосунків. У 1945 p., коли відбувся поділ Берліна на чотири окупаційні зони, Радянський Союз довго не міг змиритися з такою ситуацією. Це було викликано тим, що третину радянської зони контролювали союзники. Американці й англійці відвели свої

війська за демаркаційну лінію лише тоді, коли Радянський Союз погодився на поділ Берліна на чотири зони. Так з'явився Західний Берлін, який Радянський Союз вважав скалкою, що вклинилася в соціалістичне тіло. Під приводом того, що через Західний Берлін знецінені німецькі марки у великій кількості потрапляють із західних зон окупації до радянської, Кремль розпочав у червні 1948 р. блокаду Західного Берліна, яка тривала 318 днів. Радянське керівництво розуміло, що нові дойчмарки сприятимуть входженню Західного Берліна до західної системи. А тому радянські контрольні органи повністю перекрили погоджені раніше транспортні комунікації, що вели до Західного Берліна. Водночас радянські власті заявили, що беруть на себе постачання Західного Берліна всім необхідним, насамперед продовольством. Західні держави у відповідь створили ефективний повітряний міст для постачання міста. Блокада була знята лише 12 травня 1949 p., коли виявилося, що вона неефективна і не приносить бажаних результатів. Перша берлінська криза поглибила суперечності між великими державами у німецькому питанні. Водночас виявилося, що вирішення спірних питань шляхом переговорів цілком можливе. Тоді ж, у травні 1949 p., після першої берлінської кризи обидві сторони підписали угоду про вільне пересування громадян між зонами в Берліні, без усяких обмежень.

Насильне і штучне роз'єднання Німеччини стало оголеним нервом міжнародних відносин, негативно впливало на них, особливо в Європі. Усі повоєнні спроби загальноєвропейського порозуміння впиралися в розкол Німеччини. Обидві Німеччини на передовій лінії конфронтації були втягнуті в жорстке силове протиборство, очолюване США і СРСР.

Після утворення двох німецьких держав спроби обох сторін об'єднати Німеччину, перетворити її на свого союзника стали ще більш активними, проте як і раніше залишалися ілюзорними і проблематичними. Так було в 1952 p., коли Радянський Союз та НДР висунули проект плану об'єднання Німеччини шляхом вільних загальнонімецьких виборів. Мирна нота СРСР від 10 березня 1952 р. закликала колишніх союзників до створення "на основі вільних виборів об'єднаної, нейтральної Німеччини, якій буде дозволено мати власні збройні сили, причому всі іноземні війська мають покинути її територію протягом року". Там же містилася ціла низка застережень. Зокрема, пропонувалося заборонити "організації, ворожі демократії і збереженню миру", що розумілося як ліквідація західної багатопартійної системи. Захід розцінив радянську пропозицію як спробу не допустити переозброєння Західної Німеччини і як сигнал про те, що гонка озброєнь обернулася для СРСР непосильними труднощами. Захід висунув власний проект, який також передбачав механізм загальнонімецьких виборів, але під контролем ООН. Проте ні той ні інший проект не міг бути реалізований. Обидва виявилися звичайними пропагандистськими кампаніями, породженням психологічної війни. Адже реалізація будь-якого з двох проектів привела б до об'єднання Німеччини на демократичній основі, що для СРСР було неприйнятним. Франція, Велика Британія і США у своїх нотах СРСР від 25 березня підтримали саму ідею об'єднання, проте категорично відкидали принцип нейтралітету Німеччини. Вони наполягали на тому, що об'єднана Німеччина має право вступати в "асоціації, які відповідають цілям і завданням ООН". Підтримуючи принцип вільних виборів, Захід водночас вимагав, щоб комуністичний режим Східної Німеччини надав своїм громадянам право на свободу слова, свободу зібрань тощо. Найдальше пішов у цьому плані англійський міністр закордонних справ А. Іден, який пропонував так організувати вільні вибори, щоб їх результатом було відновлення демократії у НДР і входження єдиної Німеччини до НАТО. Обмін нотами продовжувався до вересня 1952 p., проте ніяких зрушень не відбулося, оскільки Захід підозрював Сталіна у намірі в такий спосіб не допустити вступу ФРН до НАТО, розколоти і ліквідувати альянс. З іншого боку, Німеччина з суто національною політикою була небезпечною і для Заходу. Невдовзі у Радянському Союзі дійшли висновку, що зберегти власну сферу впливу у Східній Європі набагато важливіше, аніж виманити ФРН з обіймів Заходу.

До німецької проблеми сторони повернулися ще раз на початку 1954 р. під час конференції в Берліні. Там Іден і Молотов обмінялися планами, які в котрий раз продемонстрували неможливість об'єднання Німеччини. Зокрема, англійський міністр закордонних справ пропонував здійснити об'єднання Німеччини у п'ять етапів: вільні вибори, установчі збори, конституція, загальнонімецький уряд і мирний договір. Молотов, своєю чергою, не відкидаючи саму ідею вільних виборів, наполягав на укладенні договору про європейську безпеку строком на 50 років (його учасником мали бути і США), за умови неприєднання Німеччини до інших союзів. Захід кваліфікував це, як прагнення СРСР домогтися розпуску НАТО. Обидва плани зазнали невдачі.

Реальними й успішними були дії обох сторін щодо включення ФРН і НДР у "холодну війну" шляхом переозброєння. У вересні 1950 р. на нараді міністрів закордонних справ США, Англії та Франції підготовлено рекомендації по переозброєнню ФРН.

Для того, щоб ФРН змогла стати повноцінним союзником, з неї необхідно було зняти обмеження, пов'язані з окупаційним статутом. 26 травня 1952 р. державний секретар США Д. Ачесон, міністри закордонних справ Англії та Франції А. Іден і Р. Шуман, канцлер ФРН К. Аденауер підписали договір про відносини між ФРН і трьома західними державами, який дістав назву Боннського або Загального договору. Він мав замінити "Окупаційний статут". Ішлося про включення ФРН до "Європейського оборонного співтовариства", котре мало стати, своєю чергою, частиною Атлантичного співтовариства. Три західні держави все ж залишали за собою певні повноваження на території Західної Німеччини. На другий день міністри закордонних справ Франції, Бельгії, Голландії, Люксембургу, ФРН та Італії підписали договір про утворення "Європейського оборонного співтовариства" (ЄОС). Новостворені військові контингенти ФРН мали увійти до складу наднаціональної військової організації — "європейської армії", ідею створення якої ще в 1950 р. висунув французький прем'єр-міністр Рене Плевен у плані європейської інтеграції. Проте договір про утворення "європейської армії" не викликав особливого ентузіазму серед європейського загалу, і крапку тут поставили французи. 30 серпня французький парламент проголосував проти створення "європейської армії". Проте це не зупинило західні держави, і форма ремілітаризації ФРН все ж була знайдена. Відповідно до Паризьких угод, підписаних

23 жовтня 1954 р., ФРН увійшла до Західного Союзу, створеного в 1948 р. на основі Брюссельського договору, в якому брали участь Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Тепер до нього приєдналися Західна Німеччина та Італія, а сам блок дістав назву Західноєвропейського Союзу (ЗЄС). За Паризькими угодами ФРН отримала дозвіл на формування 490-тисячної армії — бундесверу. Угоди передбачали також ряд обмежень. Зокрема, ФРН не дозволялося мати ядерну зброю та деякі види важкої наступальної зброї. 8 травня 1955 р. ФРН стала членом Північноатлантичного пакту.

Соціалістичні країни на чолі з СРСР розцінили Паризькі угоди як прямий виклик своїй безпеці, недопустиму спробу Заходу зламати баланс сил на свою користь. 11 — 14 травня на нараді у Варшаві вісім соціалістичних країн прийняли рішення про створення Організації Варшавського договору (ОВД), членам учасницями якої стали Албанія, Болгарія, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина, СРСР, Угорщина. У рамках ОВД почалася ремілітаризація Східної Німеччини. Бундесвер та 200-тисячна Національна народна армія НДР доповнили високобоєздатні дивізії держав-переможниць на передній лінії обох блоків. Уся Німеччина, в буквальному розумінні цього слова, була нашпигована військами та засобами ведення великої війни. Небезпека воєнного конфлікту на території Німеччини різко зросла. Розкол Німеччини поглибився, а справа об'єднання стала ще проблематичнішою.

Утворення і діяльність ООН у перші післявоєнні роки
Початок "холодної війни"
Економічні важелі Заходу. Доктрина Трумена та "план Маршалла"
Блокова політика великих держав
Перші спроби порозуміння між Сходом і Заходом. Дві тенденції у міжнародній політиці
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 50-х -ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 70-х РОКІВ
Стосунки між країнами соціалістичної співдружності
Крах колоніальної системи
Становлення та розвиток інтеграційних процесів
Локальні конфлікти на полі "холодної війни"
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru