Політична історія України - Танцюра В.І. -
Українська політична, релігійна думка наприкінці XVI — на початку XVII ст.

Українська політична, релігійна думка наприкінці XVI — на початку XVII ст.

Адаптація до політичних, суспільних і культурних умов Речі Посполитої ускладнювалась провінціалізмом, пасивністю української еліти. Її політичне виховання до 1569 р. відбувалось у процесі вирішення відносно обмеженого кола питань: литовсько-татарських, литовсько-московських взаємин, протистояння між прихильниками самостійності Литви і так званою "польською партією". Після Люблінської унії перед українською шляхтою розкрились нові перспективи, можливість участі в загальноєвропейських справах. Приміром, протистояння з Кримом трансформувалось у боротьбу християнської Європи проти наступу мусульманської Османської імперії. Річ Посполита, одна з найпотужніших держав Європи, опинилася на самому вістрі цієї боротьби. Проникнення в Україну концепцій, сформованих Реформацією та контрреформацією, ще більше ускладнили стосунки в суспільстві. На ці проблеми нашаровувались кризові явища всередині української православної церкви, спроби польської еліти духовно, релігійно уніфікувати українські землі. Зважаючи на ключову роль релігії в тогочасному суспільстві, боротьба за захист православної віри набула виняткового політичного змісту.

Православ'я в українських землях опинилось наприкінці XVI ст. у глибокій кризі. Місцева церковна верхівка, священики сконцентрували увагу на майнових, побутових проблемах. Константинопольські патріархи рідко втручались в українські церковні справи, обмежуючись висвяченням митрополитів, а коли і намагались впливати на місцеві проблеми, то діяли не завжди обдумано. Втручання польської влади у призначення церковних ієрархів в Україні мало політичні цілі. Виникла ситуація, якою незадоволені були всі верстви українського населення. Спалахнула полеміка між представниками православної та католицької української еліти, поляками щодо церковного устрою, взаємин між віруючими східного і західного обрядів, освіти, мови і змісту навчання, ролі еліти й народу, козацтва. Фактично, це була полеміка про подальшу долю політичної системи Речі Посполитої, гарантії релігійних, національних, станових прав всіх її жителів.

Започаткував полеміку в 1577 р. польський теолог, письменник-полеміст Петро Скарга книжкою "Про єдність церков". У ній засуджувалась православна віра, доводилась потреба унії української церкви з Римом, наводились культурні та матеріальні вигоди для української шляхти і духовенства внаслідок об'єднання. П. Скарга критикував втручання мирян у справи православної церкви; використання при богослужінні незрозумілої народу мови; практику шлюбів священиків православної церкви та ін.

Першою спробою викриття ворожості до українського народу папства та католицизму стала книга письменника, педагога, культурно-освітнього діяча Герасима Смотрицького "Ключ царства небесного" (1587). У ній обґрунтовувалась недоцільність календарної реформи Папи Римського Григорія XIII, містився заклик до всіх православних і передусім до князя Олександра Острозького непохитно стояти на обороні православної церкви.

Після Брестського собору 1596 р. розпочалась наступна фаза полемічної боротьби. У відповідь на новий твір П. Скарги, який доводив правомірність унії між православною та католицькою церквами, заперечувалась можливість світським особам мати голос в цій справі, з'явились праці православних ідеологів Христофора Філалета, Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського, Іова Борецького, Захарія Копистенського.

У книзі "Апокрисис" (1597) X. Філалет — представник шляхетської верстви, прибічник Василя Костянтина Острозького (1527—1608) — обґрунтував принцип соборності та ідею демократичної церкви, спростував нападки на константинопольського патріарха, застеріг проти порушень релігійної свободи в Речі Посполитій, доводив, що впровадження унії не відповідає традиціям польського політичного права, засадам шляхетського парламентаризму.

З іншої позиції атакував унію православний письменник-полеміст, чернець монастиря на Афоні І. Вишенський. Обстоюючи погляди українського демосу і близького до нього нижчого духовенства, він визнавав можливість існування церкви без ієрархії служителів, рівність представників усіх станів суспільства. "Хлопи Христові", на думку І. Вишенського, вищі від архієреїв, які засудили Христа, тобто від "іродів" і "пілатів", до котрих прирівнював він владик, які уклали унію. І, Вишенський різко засуджував весь політичний лад Польщі, заперечував контакти із західною культурою, "латинську та мирську мудрість", закликав православних обмежитись вивченням лише церковних книжок.

У сучасній науці існують діаметрально протилежні оцінки політичних поглядів українських публіцистів кінця XVI — початку XVII ст. За одними, православні полемісти, передусім І. Вишенський, розробили у своїх працях комплекс реформаційних ідей, що значно посилювали українське суспільство. Натомість М. Грушевський піддав критиці "культурне старовірство" І. Вишенського, яке "мало відповідало... духові часу". Деякі сучасні автори називають І. Вишенського непохитним ортодоксом.

Помітним явищем політичного життя наприкінці XVI ст. став доробок київського католицького єпископа, українця за походженням Й. Верещинського. Переймаючись проблемами усунення загрози для України з боку татар, турків та Москви, він чи не першим почав уживати термін "народ український християнський" щодо українського населення замість поширених назв географічного походження ("подоляни", "волинці" тощо); закликав подолати стереотипи у поглядах шляхти на козаків і визнати за ними рівноправність, рицарський статус. У 1590—1596 pp. він розробив кілька проектів перебудови політичного життя в Україні, спираючись на політичну й організаційну модель Війська Запорозького. Йому належить пропозиція щодо створення Задніпровської козацької держави, яка була б своєрідною лицарською корпорацією. Спираючись на тогочасні теорії держави, в яких актуальним було визначення суверенітету через главу держави (государя), вважав, що очолювати її повинен князь, залежний від центрального уряду Речі Посполитої на засадах васалітету. Ця ідея була на той час найрадикальнішим виявом політичної теорії національної держави.

Братський рух у боротьбі за політичну консолідацію українського суспільства
Сеймова боротьба — перший досвід українського парламентаризму
Еволюція українського козацтва
Запитання. Завдання
5. Українська національна революція і становлення української державності
5.1. Соціально-політичні передумови української національної революції
5.2. Політична культура козацтва та його лідерів
Козацтво — провідна сила національно-визвольної боротьби українського народу
5.3. Державницькі процеси в Гетьманщині
5.4. Політичні тенденції в українському суспільстві