Політична історія України - Танцюра В.І. -
Союз Гетьманату з Московською державою

Земський собор Росії ще в 1621 р. вирішив забрати силою від Польщі Смоленщину й Сіверщину, укласти союзницький договір зі шведами. З цією метою царський уряд за 1625—1630 pp. надав Швеції субсидій на 2,4 млн рейх-сталерів, поставляючи зерно за собівартістю, без мита і монопольного прибутку, щоб посилити Швецію в боротьбі проти Речі Посполитої. Водночас події 1648—1653 pp. засвідчили, що українські козаки спроможні створити власну державу, зруйнувавши при цьому Польщу. Російський цар збагнув, що союзом з Військом Запорозьким можна відкрити собі шлях до Чорного моря, Балкан, Центральної Європи. З донесень дипломатів московська влада знала, що козацька старшина не переймалася умовами політичної автономії. "Кошмар коаліцій" не випадково переслідував козацьку еліту з середини XVII до перших десятиліть XVIII ст. На жаль, в Україні воля до незалежності виявилася слабшою, ніж бажання старшини зберегти свої привілеї у протиборстві з козацтвом; міщани конфліктували з панами й старшиною, братства — з духовенством. І всі шукали силу, що допомогла б їм подолати супротивника. До того ж політично Україна була поділена між Польщею та Росією, культурно — між Сходом і Заходом.

У 1650 р. патріарх константинопольський Партеній II і патріарх єрусалимський погрожували Б. Хмельницькому анафемою, якщо він відмовиться від протекторату православного московського царя. Політична ситуація в 1653 р. не залишала надій на мир з Польщею, а турецько-татарське покровительство вважалося неприйнятним. Тому гетьман навесні-влітку 1653 р. активізував дипломатичні контакти з царем (за 6 років боротьби Б. Хмельницький направив до Москви 10 посольств).

У свою чергу московський цар, втративши надію на здобуття польського престолу, в березні 1651 р. анулював "вічний мир" з Річчю Посполитою від 1634 р. Побоюючись зближення гетьмана з Кримом і Туреччиною, цар, мабуть, повірив погрозам гетьмана піти під владу мусульманських володарів, якщо не одержить протекцію Москви. Фактично наміри Б. Хмельницького і царя збігалися не тільки щодо мети — ослабити Польщу, але й щодо звільнення балканських християн від влади Порти. Обидва вони підтримували зв'язки з болгарами та сербами, тому під час війни Туреччини з Венецією частина султанського флоту постійно перебувала біля Чорноморського узбережжя, боячись нападу козаків.

8 січня 1654 р. у Переяславі почалася рада, яка прийняла рішення, що суттєво змінило українську історію. У ній взяли участь представники козацької старшини, козаки Переяславського полку та мешканці Переяслава. Представників Запорозької Січі на цій раді не було. Після короткого виступу Б. Хмельницького і читання царської грамоти гетьман, посли та старшини пішли до Успенського собору, де сталося перше непорозуміння між сторонами. Б. Хмельницький висловився за обопільність присяги, прагнучи, щоб боярин Василь Бутурлін присягнув від імені царя, що той захищатиме Україну від Польщі й не порушить прав і вольностей усіх станів українського суспільства. Посол відмовився, посилаючись на те, що цар свого слова не міняє. Після довгих суперечок українська сторона погодилась, що слово царя заміняє присягу з його боку; гетьман зі старшиною присягнули на тім, "щоб бути їм із землями й городами під царською великою рукою навіки невідступно". Гетьман і старшина домагалися від В. Бутурліна хоча б писаної декларації про те, що права й вольності України залишаться незмінними, але той відмовився і від цього. Взагалі ніякого письмового договору в Переяславі підписано не було. Визначення відносин в усіх сферах між Україною і Московщиною було відкладено на деякий час.

Протягом двох наступних днів старшина з послами обговорювали деталі майбутньої угоди. Головним у ній було те, що між Україною і Московщиною укладено військовий союз, протекція московського царя поширювалася на територію Лівобережної України та давалась царська гарантія збереження всіх прав і вольностей усіх станів українського суспільства.

З Переяслава московські посли поїхали по Україні приводити до присяги населення, що здійснити було непросто. В Полтавському та Кропив'янському полках московських послів побили киями. Відмовилися присягати полковник І. Богун та І. Сірко, який, зібравши невдоволених, подався з ними на Січ, Уманський та Брацлавський полки. Проте якихось значних виступів проти складання присяги не було.

Наприкінці березня 1654 р. українські посли — генеральний суддя Семен Зарудний та переяславський полковник Павло Тетеря — привезли цареві проект договору у формі петиції з 23 розділів. Основними його пунктами були:

— невтручання царських представників у справи місцевих судів та управління;

— збереження прав і вольностей Війська Запорозького, козаків, шляхти та міщан;

— 60-тисячний козацький реєстр;

— виборність гетьмана і старшини;

— встановлення платні реєстровим козакам;

— право гетьмана приймати чужоземних послів;

— участь московського війська у війні з Польщею.

Два тижні тривало обговорення статей договору. Цей документ, що складався з 11 частин, увійшов в історію під назвою Березневих статей. На жаль, оригінал його не зберігся.

27 березня 1654 р. українські посли одержали відповідь щодо статей договору, царську грамоту з привілеями Війську Запорозькому, грамоту про права й привілеї української шляхти, грамоту гетьманові на володіння Гадяцьким староством. Майже всі пропозиції української сторони були враховані царем, лише в пункті про міжнародні зносини гетьману заборонялося самостійно вести переговори з Польщею і Туреччиною.

Московський договір 1654 р. був так неясно сформульований, що обидві сторони вкладали в нього різний зміст й кожна підходила до нього з урахуванням лише власних інтересів. До цього часу серед істориків немає одностайності щодо його тлумачення. Україна вбачала в договорі лише військовий союз, про що свідчить активна дипломатична діяльність гетьмана у наступні роки, а Москва з перших днів намагалася змінити політику протекторату на підкорення української території.

Російський історик державного права В. Сергієвич вважав, що цей договір е персональною унією, тобто, він об'єднував дві держави під владою одного спільного монарха (подібно до Кревської унії 1385 р. між Литвою і Польщею). М. Грушевський був переконаний, що договір встановлював васальну залежність України від Москви. Російські історики І. Розенфельд та В. М'якотін вбачали в договорі інкорпорацію (входження) України до складу Московської держави. В. Липинський твердив, що в 1654 р. утворився звичайний військовий союз України й Москви проти Польщі, подібний до тих, які Б. Хмельницький уклав раніше з Кримом і Туреччиною, а згодом зі Швецією. ,

Об'єктивно договір засвідчив повну незалежність України від Польщі, для війни з якою Україна знайшла сильного союзника. На її території було збережено власну військову, адміністративну та судову владу. Православна церква, як і всі віруючі, вже не зазнавала релігійного переслідування. На той час Москва ще не мала принципових планів щодо відносин з козацькою Україною. Уряд гетьмана також не зовсім усвідомлював можливий розвиток відносин з Московською державою. До того ж йому бракувало необхідного дипломатичного досвіду, гнучкості й послідовності у міждержавних справах. Проте загалом Переяславсько-Московський договір 1654 р. не перекреслював досягнень української нації у державотворенні. Він офіційно узаконив державний суверенітет Гетьманату, засвідчив правову форму його відокремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов'язання, що гарантували незалежність Української козацької республіки й укладення передусім воєнного союзу з Московською державою.

Москва спочатку погоджувалася з "протекційним" характером відносин і вважала Україну державою. Підтримуючи з Б. Хмельницьким дипломатичні контакти ще до укладення угоди, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, якими відав Посольський приказ, що керував зносинами Москви з іноземними державами. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і митниця.

Непорозуміння між Українською державою та Москвою
Криза козацької автономії
5.5. Розпад Гетьманщини
Запитання. Завдання
6. Ліквідація української державності наприкінці XVII — у XVIII ст.
6.1. Особливості територіально-політичного устрою Гетьманщини
6.2. Наступ на політичну автономію України. Правління гетьмана Івана Мазепи
Політичні причини та наслідки поразки І. Мазепи
6.3. Гетьман в екзилі. П. Орлик і його Конституція
6.4. Продовження процесу інкорпорації України до складу Російської імперії