Політична історія України - Танцюра В.І. -
Запитання. Завдання

У XVIII ст. Україна ще певний час існувала як відокремлена частина Російської імперії. Водночас у процесі зміцнення абсолютної влади монархії, продовження попередньої політики "збирання руських земель", активізації експансії в Балтію, Центральну Європу, Чорноморський басейн українська територія розглядалася як економічна стратегічна база для реалізації цієї мети.

Намір вийти до Чорного й Азовського морів передбачав нові дипломатичні маневри царського уряду стосовно козацтва. Погодившись з проханням старшини щодо відновлення посади гетьмана, Москва сподівалася на допомогу козацтва в боротьбі з Кримським ханством і Отаманською Портою. У 1744 р. було санкціоновано "вибори" нового гетьмана, які відбулися наприкінці лютого 1750 р. Новим гетьманом став Кирило Розумовський. З часом імперська влада поступово звужувала його повноваження, заборонивши самостійно призначати полковників, мати стосунки з іншими державами, взяла під контроль бюджет.

У своїй діяльності К. Розумовський схилявся до республікансько-аристократичного правління в Гетьманщині. У прийнятому старшинською радою документі "Прошения малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетманом о восстановлении разных старинных прав Малороссии" з 23 пунктів (грудень 1763 р.) містилася програма відродження державної автономії Гетьманщини. У цьому документі передбачалося відновлення статусу козацької держави Б. Хмельницького. Однак Катерина II, прихильниця освіченого абсолютизму, вважала: будь-які автономні формування в країні заважають раціоналізації управління, прийняттю універсальних законів, ефективній колонізації територій і ліквідації економічних бар'єрів. Тому в лютому 1764 р. цариця вирішила ліквідувати посаду гетьмана. К. Розумовський майже 9 місяців опирався цьому. У листопаді було видано маніфест "Малороссийскому народу", в якому йшлося про ліквідацію посади гетьмана і створення Малоросійської колегії. Президентом її та генерал-губернатором краю став граф Петро Румянцев. Козаків було зараховано до кавалерійських частин, іншим надано статус державних селян і названо "військовими обивателями".

Зруйнування Запорозької Січі, за словами І. Нагаєвського, стало символом занепаду державницьких традицій в Україні. У таємній інструкції П. Румянцеву Катерина II зобов'язувала його навести в Гетьманщині належний "порядок", розділити військову й адміністративну владу, контролювати надходження податків до російської казни, вносити розкол у стосунки старшини і народу, неухильно проводити "обрусіння краю", маючи на увазі уподібнення українського суспільно-політичного ладу, політико-адміністративних механізмів до загальноімперських вимог. У жовтні 1781 р. старшині було надано дворянський стан, а через 4 роки в "Жалуваній грамоті дворянству" цей статус було узаконено — як нагороду за зраду національних інтересів. Із запровадженням у 1783 р. кріпосного права, знищенням Запорозької Січі, до 30-х років XIX ст. елементом автономії залишалися тільки станові суди. Унаслідок цього наприкінці XVIII ст. українців було перетворено на селянську націю з партикулярною (політично розколотою) атмосферою соціального буття, духом малоросійського провінціалізму.

Царський уряд неухильно руйнував колишній політико-адміністративний устрій України, порядки козацького самоуправління, не дозволяючи хоча б мінімальних прав самостійності. Утвердження великоросійського законодавства і державної практики (посилення кріпацтва) погіршило становище українського народу, зміцнило позиції української старшини, за якою було визнано дворянські права і земельні наділи. Старшина в основному була задоволена своїми правами. Змирившись із втратою автономії, вона стала підтримувати політику царського уряду. Безумовно, "продажність" української еліти та "підступність" російської влади зіграли помітну роль у перетворенні України на звичайну російську провінцію. Та більш суттєвим було те, що Українська держава з її демократичною формою правління ніяк не вписувалась у рамки абсолютистської монархічної Росії. її демократичні державні інституції рано чи пізно повинні були зникнути під натиском загальноімперських органів управління. Цьому сприяла і міжнародна ситуація, бо жодна з сусідніх держав не бажала мати справу з сильною і незалежною Україною.

Ліквідації української державності також сприяли:

— відірваність українських суспільних верств від військового устрою держави;

— відсутність природних кордонів української території, її відкритість з усіх боків;

— незначний розвиток урбанізації, а через це — слабкість міщанства, інтелігенції;

— психічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом).

Нове дворянство України відірвалося не лише від народу, але й від влади і, бувши мислячою елітою, потрапило у суспільний вакуум. Наслідками цього стали необґрунтована мрійливість, бурхлива радикалізація або поривання в містицизм. Національна верхівка українського суспільства перетворилася на інертну політичну силу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте особливості внутрішньої та зовнішньої політики Гетьманату за правління І. Мазепи.

2. Якою була політика російської влади щодо України XVII—XVIII ст.?

3. Які елементи демократичного устрою передбачені у Конституції П. Орлика 1710 p.?

4. Чому державотворчі елементи в українському суспільстві наприкінці XVII — у XVIII ст. не отримали суспільного визнання?

5. Якими засобами здійснювалась інкорпорація України в державну структуру Російської імперії?

6. За допомогою яких методів царський уряд добився ліквідації автономії України?

7. Українське національне відродження XIX ст.
7.1. Політичні й економічні наслідки остаточної втрати Української автономії
7.2. Політизація національного руху в Україні
Зародження перших політичних організацій
7.3. Національне відродження в західноукраїнських землях. "Руська трійця"
Вплив європейських революцій 1848—1849 pp. на політичне життя українських земель
7.4. Національно-визвольний рух у другій половині XIX ст.
Скасування кріпацтва та реформи в Україні
Вплив на українське відродження громадівського руху
Народницький рух у 60—80-ті роки