Політична історія України - Танцюра В.І. -
Народницький рух у 60—80-ті роки

Після скасування кріпосного права серед різночинної інтелігенції сформувалася суспільна течія, яку назвали народництвом. У ньому окреслилися три напрями, представлені своїми ідеологами. П. Лавров і його прихильники головним завданням вважали пропаганду серед селян і робітників ідей соціалізму й підготовку їх до боротьби проти самодержавства. М. Бакунін та його послідовники вбачали своє завдання у підготовці народу до збройної боротьби проти держави й створенні союзу вільних асоціацій виробників. П. Ткачов провідною силою суспільства вважав революційну інтелігенцію, яка мала створити підпільну організацію, скинути царя й повести народ до соціалізму. Тобто в народництві сформувалися пропагандистська, анархістська й змовницька течії.

Народництво в Україні розвивалося тими ж шляхами, що й по всій Російській імперії, маючи, проте, свої особливості.

Найбільш вдало узагальнює особливості національного руху в Україні другої половини XIX ст. поняття "українське народознавство", яке протягом кількох десятиліть було однією із самоназваних демократичних кіл. З огляду на специфіку тодішнього суспільно-політичного буття в Україні існували "українське народолюбство" і "російське народництво" — типологічно близькі, споріднені явища, що діяли самостійно та у взаємозв'язку, мали спільні та осібні риси.

Українське народознавство пройшло у своєму розвитку кілька етапів:

1. початковий етап "романтичного" народолюбства (приблизно з початку XIX ст. до 40—50-х років XIX ст.);

2. "дійове", "реальне народництво" (60—80-ті роки XIX ст.);

3. "неонародництво" (з 90-х pp. XIX ст. до лютого 1917 p.);

4. "новітнє" народництво. Доба Української національно-демократичної революції та боротьби за збереження державної незалежності (весна 1917—1920 pp.).

Посилення національного руху в західноукраїнських землях

Суспільно-політичний рух у західноукраїнських землях другої половини XIX ст. характеризувався надзвичайною активністю. Під впливом революції 1848 р. пожвавилася політична діяльність різних, часто протилежних за своїми переконаннями суспільних сил.

У 60-ті роки XIX ст. внаслідок заборони української мови в Росії посилився наплив українського письменства у Галиччину, що активізувало тут процеси національного самовизначення. Галицьке українство розкололося на москвофільство й народовство, що суперничали між собою.

Засновниками й лідерами москвофільства були історик Д. Зубрицький, священики Б. Дідицький, М. Малиновський, поміщик А. Добрянський. Москвофільство було породжене складними умовами українського національного життя в Австро-Угорщині. Спочатку воно мало відносно прогресивний характер. У ньому поєдналися опір насильницькому ополяченню, втрата ілюзій та надій на австрійський уряд, який підтримував курс на придушення українства в Галичині силами польського шляхетства, аристократизм, що зневірився в можливостях власної нації і шукав опір в етнічно спорідненій державі. Головними засадами москвофілів були ідеї про етнічну тотожність росіян, українців і галицьких русинів, заперечення існування українців як нації, а звідси й права українського народу на державне життя, ствердження необхідності об'єднання всього слов'янського світу під патронатом російського самодержавства як нібито найкращого державного ладу для слов'янських народів.

У другій половині XIX ст. значно розвинулася періодика москвофілів. Вони мали свої організації й товариства: "Народный дом", "Ставропигийский институт во Львове", "Галицко-русская матица", "Общество им. Крачковского". Вони користувалися щедрою фінансовою підтримкою російського самодержавного уряду. У 1881 р. відбувся судовий процес у Галичині, на якому представників москвофільства звинувачували в державній зраді, зносинах з царським урядом на шкоду Австро-Угорщині. Однак вони були виправдані.

Різкої протидії в народі москвофільству спочатку не було, оскільки воно грало на ідеалах соборності України, основна частина якої перебувала у складі Росії. З часом чітко проявилась спрямованість москвофільства на зросійщення Західної України, заперечення політичної та культурної самостійності українського народу, посилилося його негативне сприйняття в масах. Проти москвофільства активно боролися М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик. До кінця XIX ст. воно сприймалося всіма здоровими силами українства як чуже, вороже явище. Зокрема, І. Франко назвав його духовним збоченням, патологічним проявом людського духу.

На противагу рухові москвофілів на початку 60-х років XIX ст. серед української інтелігенції Галичини виникла течія, яку назвали "народовством". Лідерами народовців були В. Барвінський, Ю. Романчук, В. Навроцький, О. Огоновський, А. Вахнянин та ін.

Народовці сповідували принципи національного відродження, пропагували народну мову в літературі та школі. Ними засновано перший український професійний театр у Львові (1864), культурно-освітню організацію "Руська бесіда" (1861), "Просвіту" (1868). Велике значення для розвитку української мови й літератури мало створене в 1873 р. у Львові Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Шевченка. Це був своєрідний прообраз академії наук з історично-філософською, філологічною та математично-природничо-медичною секціями і підсекціями, з виданням наукових "Записок", збірників, часописів, з дійсними і почесним членством. Тривалий час (з 1897 по 1913 рік) — посаду голови Товариства обіймав М. Грушевський.

У 70-ті роки у народництві виділилася радикальна течія (І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та ін.). У 1885 р. народовці заснували свою політичну організацію — Народну раду. У 90-ті роки на основі народовських організацій були створені чотири політичні партії: Русько-українська радикальна партія (1890), Українська соціал-демократична партія (1899), Національно-демократична партія (1899) та Християнсько-суспільна партія (після 1896 p.).

Посилення національного руху в західноукраїнських землях
Започаткування руху за політичну незалежність України
Запитання. Завдання
8. Нові тенденції в соціально-політичному житті України на початку XX ст.
8.1. Соціально-економічні та політичні чинники національно-визвольного руху
Новий етап структурування українського суспільства
Політична культура доби. Національна символіка
Революція 1905—1907 pp. Загальноросійські політичні партії в Україні
8.2. Виникнення українських політичних партій. Розвиток української політичної думки
Соціалістична течія в українському русі
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru