Політична історія України - Танцюра В.І. -
Новий етап структурування українського суспільства

На початку XX ст. в Україні стались суттєві соціально-політичні зміни. Вони були закономірним наслідком глибинних зрушень в економічному і політичному житті, що охопили Європейський континент. Політична демократія з розгалуженою мережею політичних партій ліберального, консервативного та соціалістичного напрямів, парламентська боротьба, масова політична преса, численні рухи (робітничий, профспілковий, кооперативний, жіночий, молодіжний) визначали обличчя нового століття. Складнішими й напруженішими ставали міжнародні відносини. У політичному лексиконі Європи з'явився термін "українське питання". Воно стало одним з найгостріших серед міждержавних і внутрішніх протиріч великих держав. Все це актуалізувало політичні завдання українського національно-визвольного руху, вимагало нових теоретичних й організаційних рішень. Виникли і розгорнули активну діяльність політичні партії, масові громадські організації, кооперативи. Дискусії серед української еліти щодо вибору між культурно-просвітницькою та політичною діяльністю перейшли на обговорення стратегії і тактики здобуття автономії, політичної самостійності, соціальних та політичних прав для народу.

8.1. Соціально-економічні та політичні чинники національно-визвольного руху

Новий етап структурування українського суспільства

На початку XX ст. в Україні сформувалися великі регіони з особливостями у соціально-економічному та політичному розвитку. На Сході (у Харківській, частині Катеринославської губерній) динамічно розвивалася важка промисловість, що притягувала капітали із Західної Європи, а робочу силу — з усієї Російської імперії. Донбас став центром видобутку вугілля та залізної руди, виплавки чавуну, сталі. У правобережних та деяких лівобережних губерніях (Київській, Волинській, Подільській, Полтавській, Чернігівській) переважало сільськогосподарське виробництво. Південь України (Херсонська, Таврійська, частина Катеринославської губерній) домінував щодо виробництва та експорту зерна. Торгівля, сільськогосподарське, транспортне машинобудування сконцентрувалися в Одесі, Києві, Миколаєві, Олександрівську, Херсоні, Харкові.

У Східній Галичині, разом із збереженням сільськогосподарської структури економіки, активно розвивався видобуток нафти та вугілля. Нафта експортувалась до Німеччини, Австрії. Натомість Буковина та Закарпаття залишались відсталими периферіями Австро-Угорської імперії.

Незважаючи на нерівномірність економічного розвитку українських земель, вони втягувались у загальноєвропейський поділ праці. Посилювались капіталістичні відносини, оновлювалась соціальна структура суспільства. Зростала чисельність пролетаріату, особливо в Донбасі, а також у галузях, пов'язаних з переробкою сільськогосподарської сировини (цукровій промисловості), серед сільськогосподарських робітників. У великих містах більшість пролетарів-українців опинилася під впливом російської та польської культур. Значна кількість підприємств належали іноземцям або акціонерним товариствам. Це означало, що в українських землях було надто мало головних суб'єктів капіталістичного розвитку — ініціативних підприємців, ділків, комерсантів місцевого походження. Відносно великі групи заможних українців — представників середнього класу, переважно селян-земле-власників, стали з'являтись на Наддніпрянській Україні за столипінської аграрної реформи (1906—1916).

Згідно з підсумками загальноросійського перепису населення 1897р. у Наддніпрянській Україні нараховувало 23 млн, в Східній Галичині перепис 1900 р. зафіксував до 3 млн українців. Проте на провідних ролях були російська або польська еліта. Середні й нижчі верстви міст становили росіяни та євреї. Нижча сільська верства переважно складалася з українців. Загалом у дев'яти українських губерніях українців нараховувалось більше 80%, росіян — 12%. У Східній Галичині українці становили 63% населення, поляки — третину. Дуже низьким був рівень урбанізації українців — 5,5%, тоді як 38% росіян і майже 44% євреїв російської частини України мешкали у містах. У великих містах частка українців коливалась від 6% (Одеса) до 25% (Харків). Лише в середніх та малих містах українців мешкало більше 50% від загальної кількості населення.

На початку XX ст. в Україні тільки-но формувався потенціал для виникнення національної еліти. За переписом 1897 р. у Росії не менше 57 тис. спадкоємних дворян, 50 тис. священиків (разом із сім'ями) визнали рідною мовою українську. Водночас для багатьох з них була характерна подвійна лояльність та ідентичність: Україні й Російській імперії. Тому вони не стали беззастережно, як у Польщі чи Угорщині, на чолі визвольних змагань.

Серед господарських верств міста й села бракувало освічених людей. Єдиною реальною силою українського руху на цьому етапі була світська інтелігенція. У своїй діяльності вона була тісно пов'язана з селянством через земства, судові установи, початкові школи, лікарні, переймалась його вимогами, захищала його інтереси. Напередодні Першої світової війни майже половина активістів українського руху походила з села.

Неоднорідно розвивалося і політичне життя. У західноукраїнських землях, наприклад, діяли крайові законодавчі установи — сейми, з 1867 р. відбувалися вибори до парламентів Австрії та Угорщини, що збагачувало населення досвідом публічної політичної діяльності. У Лівобережній та Південній Україні діяли губернські та повітові земства — органи місцевого самоврядування з обмеженими повноваженнями. Населення Правобережної України до 1911 р. не мало жодних можливостей отримати елементарні навички політичної діяльності. Роздрібненість території України між двома імперіями на окремі регіони, заборони на використання української мови та друкованого слова стримували зростання національної самосвідомості, консервували відмінності у політичній культурі наддніпрянських і галицьких українців.

Політична культура доби. Національна символіка
Революція 1905—1907 pp. Загальноросійські політичні партії в Україні
8.2. Виникнення українських політичних партій. Розвиток української політичної думки
Соціалістична течія в українському русі
Національно-революційна течія
Українські ліберали: програма, тактика
8.3. Українські фракції в парламентах Росії та Австрії
Умови парламентської діяльності українців
Українські фракції та українське питання в Державних думах Російської імперії
Українські фракції в австрійському парламенті та Галицькому сеймі