Політична історія України - Танцюра В.І. -
9.1. Створення Української Центральної Ради та її політична діяльність

Національна революція 1917—1920 pp. тісно пов'язана з історією українського народу, випливає із закономірностей багатовікового розвитку українства, поєднавши національно визвольний і державницький аспекти. її трагічні наслідки зумовлені спробами тогочасних лідерів нації розірвати пов'язані між собою складові цілісного революційного процесу, серією тактичних прорахунків, провалом планів, накреслених на початках революційного руху.

9.1. Створення Української Центральної Ради та її політична діяльність

Хвиля демонстрацій у Петрограді спричинила падіння 27 лютого 1917 р. (за старим стилем) династії Романових. Київські газети лише 3 (16) березня 1917 р. повідомили про повалення самодержавства. В Україні створювалися громадські комітети, які разом з міськими думами стали органами Тимчасового уряду Росії. В думах виникла верства політичного українства, але в блоковій тактиці українські соціалісти вважали за краще укладати угоди із загальноросійськими, а не з національними партіями. Активісти УСДРП, Української партії соціалістів-революціонерів конфліктували з українськими соціал-демократами, розмиваючи і без того строкате політичне поле.

З (16) березня 1917 р. на зборах представників Товариства українських поступовців було порушено питання щодо формування органу, який би представляв інтереси українства в нових умовах. 7 (20) березня було обрано президію Української Центральної Ради (УЦР), а через два дні опубліковано звернення "До українського народу", в якому висловлювалося сподівання, що український народ сам творитиме свою долю. Головна мета діяльності ЦР на цьому етапі — об'єднання українського народу, відродження державності. Головою Української Центральної Ради було обрано М. Грушевського (1866—1934) (кандидатура Д. Дорошенка не пройшла), його заступниками — Ф. Крижанівського, Д. Дорошенка, Д. Антоновича.

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — видатний український історик, політичний і державний діяч. Народився в м. Холмі (тепер м. Холм, Польща). Навчався у Тифліській гімназії, на історико-філологічному факультеті Київського університету. Брав активну участь у діяльності київської Громади. В 1894 р. очолив кафедру української історії у Львівському університеті. В1898—1913 pp. очолив НТШ у Львові. Політичну діяльність розпочав у Галичині, будучи одним із засновників Української національно-демократичної партії (1899). Один з ініціаторів і голова Товариства українських поступовців. У1914 р. звинувачений російським урядом в австрофільстві та засуджений до заслання в Сибір. У1917 р. повернувся до Києва, де був обраний головою Української Центральної Ради. У квітні 1918 р. обраний Президентом Української Народної Республіки. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського емігрував до Чехословаччини, потім — Австрії, де вів широку науково-організаційну діяльність. У березні 1924 р. повернувся до Києва, обраний членом Української Академії Наук. У1929 р. звинувачений в організації Українського націоналістичного центру та заарештований. У1931 р. висланий до Москви. Помер за нез'ясованих обставин у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

До початку квітня УЦР фактично була тимчасовою національною громадською організацією, що в основному діяла в Києві. Реальну владу в місті навесні 1917 р. мав губернський комісар Тимчасового уряду П. Суковкін. Перші телеграми з повідомленням про створення УЦР були відправлені до Берліна, Відня й Петрограда. Двадцятитисячна маніфестація українців у Петрограді, стотисячна в Києві відбулися під гаслами підтримки Тимчасового уряду й революційних завоювань, національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської федеративної республіки.

Центральна Рада відчувала нагальну потребу зміцнити свої позиції як представницького національного й територіального органу, передовсім у політико-організаційному й правовому аспектах. 6—8 (19—21) квітня 1917 р. в Києві на Всеукраїнському Національному Конгресі політичних, громадських, культурно-просвітницьких, профспілкових організацій обговорювалися проблеми національно-територіальної автономії України, було обрано новий, склад УЦР. Для вирішення поточних справ було сформовано Комітет (з 23 червня — Малу Раду). В УЦР було три різновиди представництва: територіально-етнографічне, партійне, соціально-корпоративне, що ускладнювало процес прийняття рішень.

УЦР вважала себе передпарламентом, постійно заявляючи про намір передати владу законно обраному парламенту — Всеукраїнським Установчим Зборам. її головною метою було закріплення демократичних завоювань у всеросійському масштабі, здійснення на базі широкої автономії України перетворень, які привели б суспільство до соціалізму.

Значно активізувалася тоді діяльність українських політичних партій. На провідних позиціях в УЦР була УСДРП, яка на квітневій конференції підтвердила основні вимоги щодо націоналізації землі та автономії України. У ц середовищі побутували сумніви щодо реальності соціалістичної революції в Україні без підтримки пролетарів Заходу. Керівництво партії вважало Ради робітничих депутатів лише політичними центрами демократії, а не владними органами. У промові на IV з'їзді УСДРП В. Винниченко зазначив: революція знищила царизм, а значить і будь-який ґрунт для "самостійництва", тому українство повинно захищати ідею федеративно-демократичної республіки. У липні 1917 p. II з'їзд УПСР проголосив своєю метою встановлення диктатури революційної демократії, соціалізацію землі. Лідери партії, до якої належав і М. Грушевський, вважали, що до літа 1917 р. загальноросійська революція себе вичерпала, тому слід починати національну українську революцію і УЦР повинна перебрати на себе владу. Партія обстоювала тезу добровільної федерації суверенних націй у демократичній Росії. Як і в УСДРП, у ній поступово виникли поміркована та радикально-ліва, близька до більшовиків, течії.

Усвідомлюючи ліберально-демократичний характер більшості керівників Тимчасового уряду й Української Центральної Ради, українські соціал-демократи та есери до кінця жовтня 1917 р. заявляли про необхідність зміцнення демократичних принципів в Росії (нерідко за демократичні завоювання приймали анархічну сваволю), проведення Установчих зборів, які б вирішили українські питання. Цим була зумовлена постійна стриманість і схильність до компромісів українських політичних сил. Залякавши українських селян неминучим збереженням дореволюційних порядків при здобутті Україною незалежності, УПСР і УСДРП заклали фундамент недовір'я до майбутньої Української Народної Республіки.

Нерішучість, непослідовність українських соціалістів були згубними, особливо при вирішенні економічних проблем. У квітні-травні 1917 р. в УЦР відбулися дебати щодо питання про те, чи може вона як коаліційний орган різних партій займатися господарськими проблемами чи тільки питаннями автономії, культури та освіти. Оскільки економічні програми мали лише УПСР і УСДРП, то до створеної у травні економічної комісії залучили тільки їх представників. Між тим зволікання з вирішенням поточних соціально-економічних справ не минало безслідно: так, у Києві на початку серпня хлібних запасів залишилося на три доби. Навесні 1917 р. найменш вигідне становище було в більшовиків України. На той час це була малочисельна з нестійким авторитетом, незначною кількістю етнічних українців організація, але вже наприкінці того ж року більшовики України нараховували 42 тис. осіб. Вони генерували соціальне нетерпіння мас. Час працював саме на ліворадикальні ідеї, розширюючи соціальну базу більшовиків та їх союзників.

Відсутність єдності між українськими політичними партіями зі стрижневих питань, що породжувало надмірну дискусійність на шкоду конкретній державотворчій роботі, значно ускладнювало ситуацію в УЦР, діяльність якої пройшла такі етапи:

1. Тісний союз і співробітництво з Тимчасовим урядом (березень — початок червня 1917 p.). Основою його була боротьба зі спадщиною самодержавства, за демократизацію влади в колишній Російській імперії.

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кінець червня — початок вересня 1917 p.). Відбувалося воно на базі автономно-федеративного принципу під впливом стихійного зростання радикалізму мас; досягнення тимчасового компромісу з петроградськими діячами щодо легітимізації автономії України.

3. Боротьба за федерацію національно-державницьких суб'єктів з однорідним соціалістичним центральним урядом (жовтень 1917 — середина січня 1918 p.). З цих питань українські політичні лідери дотримувалися різних поглядів.

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки (УНР) під протекторатом збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.). Винятком був період воєнних дій з радянською Росією, втрати влади в січні-лютому 1918 р.

Військове будівництво та його роль в національно-державному відродженні України
Криза в українсько-російських відносинах влітку 1917 — взимку 1918 pp.
Причини поразки Української Центральної Ради
9.2. Українська держава гетьмана П. Скоропадського
Політична платформа П. Скоропадського
Внутрішня та зовнішня політика гетьманського уряду
9.3. Політика Директорії та її наслідки
Директорія УНР у пошуках шляху між націоналізмом і соціалізмом
Зміна державницької концепції
Занепад Української державності