Політична історія України - Танцюра В.І. -
Внутрішня та зовнішня політика гетьманського уряду

Дестабілізації ситуації в Українській державі сприяли численні терористичні акти бойових груп російських лівих есерів і чекістів, які організували вбивство в Києві німецького фельдмаршала Г. Ейхгорна. З травня до початку листопада 1918 р. у Києві перебувала чисельна делегація РСФСР — легальне гніздо шпигунства та підривної діяльності. Коли частину з них затримала гетьманська державна варта, німецькі дипломати, пов'язані Брестським миром з Росією, звеліли їх відпустити. У липні відбувся ініційований з Москви загальноукраїнський страйк залізничників. Через таємні бази в Курську, Брянську, Воронежі на територію України постачалась зброя, листівки, гроші, анти гетьманська література.

За 230 днів гетьманського режиму в Українській державі було прийнято більше 300 законопроектів, відновлено роботу Українського Червоного Хреста, надано допомогу українським військовополоненим в Німеччині й Австрії, проведено попередню роботу з формування збройних сил: створено Генеральний штаб, штабні структури у восьми територіальних корпусах. До збройних сил намагалися залучати лише тих громадян, які продемонстрували "безумовну відданість ідеї незалежної України". Влітку 1918 р. в армії України було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність гетьману, заборонено політичну діяльність у військах, складено реєстр піхотних та кінних полків, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів: кадетський корпус — загальна козацька військова школа — Академія Генерального штабу.

До армії було залучено 202 генерали, та оскільки більшість з них, як і старших офіцерів, була русифікована, виникло небезпечне розходження між принципами військового будівництва й суб'єктивними настроями офіцерства. Передбачалося здійснити масовий призов до війська, запис громадян до реєстрового козацтва.

Зі зміною назви УНР на "Українська держава" влада опинилася в руках землевласників, земських діячів, військових. Гетьман наказав розпустити всі земельні комітети, потім — місцеві органи влади, що залишились від УЦР. Замість комісарів управлінські функції виконували старости, управління міських отаманів. Було поновлено посаду земських начальників, а в селах — повітові й губернські ради. З великим запізненням (5 вересня) було видано закон про вибори в земства, складений таким чином, щоб хлібороби обов'язково мали при цьому пріоритет.

Головою нового кабінету міністрів було призначено російського октябриста Ф. Лизогуба, міністерство закордонних справ очолив відомий історик Д. Дорошенко. Загалом до складу уряду увійшли кваліфіковані спеціалісти.

Одночасно почався наступ на революційні завоювання: закривалися опозиційні органи преси, державна варта громила неслухняні профспілки, лютувала цензура, обмежувалися політичні свободи.

Перша Всеукраїнська конференція профспілок у травні 1918 р. різко засудила масову націоналізацію підприємств, фізичні розправи над підприємцями. Виступи делегатів засвідчували, що вкрай напруженим залишався національний, особливо мовний, чинник. Цькування української мови як "гайдамацької" та "мазепинської" свідчило про неприязнь зросійщеного пролетаріату до ідеї незалежної України.

До осені 1918 р. було розроблено програму фермеризації українського села, але реалізувати її не вдалося. Згодом Вища аграрна комісія схвалила проект примусового відчуження приватних земель, однак і цього не було зроблено. Велику роботу було здійснено у сфері освіти, науки й культури, обережно, але цілеспрямовано проводився курс на дерусифікацію шкільної освіти.

Політика УНР, спрямована на масову соціалізацію, навіть комунізацію суспільного життя, сприяла збільшенню кількості її прихильників, які не приховували ворожого ставлення до гетьманської влади. За той період значно зріс вплив верств населення, які мали неабияку користь від революційного розподілу власності. Проголошення гетьманською адміністрацією пріоритетними ринкових відносин означало суттєву зміну суспільних цінностей для цієї частини населення. Небажання змиритися з новим ладом штовхало багатьох громадян на порушення законності. Гетьманський уряд, приймаючи непопулярні закони адміністративного і кримінального примусу, став особливо вразливим для критики опозиційних сил.

П. Скоропадський одним із пріоритетних вважав державний курс на ліквідацію загальної анархо-кримінальної ситуації в країні. Проте підривна робота з боку радянської Росії підбурювала населення до збройних виступів проти гетьманської влади, німецьких та австро-угорських військ й унеможливлювала встановлення правопорядку. Крім того, тиск на селянство і робітників з метою відшкодування збитків приватним власникам, відсутність виважених політичних компромісів з опозицією, залучення до каральних заходів німецько-австрійського військового контингенту підривали авторитет влади і посилювали антиурядовий рух. Навіть партії, що займали проміжне становище між Гетьманатом і лівими силами, постійно вимагали негайної українізації політики та державних органів. Всі партії, які були в Україні, відмовилися співпрацювати з П. Скоропадським.

У зовнішній політиці П. Скоропадський в основному продовжував лінію УЦР, зміцнюючи незалежність Української держави. її визнали де-факто більше ЗО країн світу, були укладені договори з Грузією, Доном, Кубанню, забезпечено входження Криму як автономної одиниці до складу України, тривали переговори з Румунією про приєднання Бессарабії, підтримувалися зв'язки з населеними українцями Зеленим Клином на Далекому Сході та Сірим Клином у Казахстані.

Поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні, небажання країн Антанти визнати Україну суб'єктом міжнародного права (у листопаді 1918 р. гетьман звертався з проханням до Ліги Націй прийняти Україну в цю міжнародну організацію) залишили гетьмана віч-на-віч з вороже налаштованими до Української держави білою гвардією Денікіна і більшовицькими військами.

Через політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів гетьмана. Опозиційний Український національний союз вимагав надати йому вісім міністерських посад, широкої амністії, скасування смертної кари, ліквідації цензури тощо. Намагаючись розрядити атмосферу, П. Скоропадський 22 жовтня видав Маніфест до українського народу, який підтверджував непорушність принципу незалежності України, гарантував прискорення аграрної реформи, скликання парламенту. Політична криза дещо вщухла після оновлення кабінету міністрів, але орієнтація у зовнішній політиці на про антантівський і про денікінський напрям не могла не викликати чергової кризи. Водночас ідеологи анти гетьманського спротиву М. Шаповал і В. Винниченко готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. Курс на повалення влади П. Скоропадського взяли також представники КП(б) України, проросійські шовіністичні кола. Падіння монархічних режимів у Німеччині й Австро-Угорщині давало надію на ліквідацію їхніх окупаційних гарнізонів в Україні, які підтримували режим гетьмана. За цієї ситуації уряд уклав угоду з представниками країн Антанти, які визнали легітимним уряд Української держави, про передислокацію союзних дивізій на південь України. Союз з Антантою означав підпорядкування України керівництву Добровольчої армії з її гаслом єдиної та неподільної Росії, де українці могли одержати максимум обмежену національно-територіальну автономію.

У цей час противники гетьмана, роздратовані його забороною, розпочати роботу Національного конгресу, висунули контрумови Антанті: її допомога може бути прийнята, якщо Україна буде визнана самостійною державою з приєднанням до неї Галичини, Криму, Кубані, а також забезпечено права Українських колоній Сибіру, Туркестану. Попри протидію Антанти, значно активізувала боротьбу за владу Директорія, яка, домовившись із Солдатською радою німецької армії про допомогу в евакуації з України військовослужбовців Вільгельма П, 14 грудня 1918 р. ввела свої війська до Києва після сутичок з військами гетьмана. Так завершилась ще одна соціально-політична утопія часів революції: намагання побудувати, національну державу на базі консервативної ідеї.

9.3. Політика Директорії та її наслідки
Директорія УНР у пошуках шляху між націоналізмом і соціалізмом
Зміна державницької концепції
Занепад Української державності
9.4. Більшовицька влада в Україні
Тягар "воєнного комунізму"
Радянська влада як форма більшовицької диктатури
9.5. Національно-визвольний рух на землях Західної України
Творення державності в Галичині
Криза державності. Соціально-політичні наслідки ліквідації ЗУНР