Політична історія України - Танцюра В.І. -
Радянська влада як форма більшовицької диктатури

Дбаючи про утвердження своєї влади на теренах України, керівництво РКП(б) врахувало помилки, допущені українськими урядами при вирішенні соціальних та національних проблем. На VIII конференції партії у грудні 1919 р. В. Ленін вніс на розгляд "Тези з українського питання", підготовлені групою X. Раковського. На їх основі було прийнято рішення про визнання формальної незалежності УРСР за умови централізованого управління господарством та обороною з Москви. У політичному житті почали чітко окреслюватися однопартійність, жорстке викорінення будь-яких елементів інакомислення. Заборонялася навіть діяльність соціалістичних партій. Під тиском голови Раднаркому УСРР X. Раковського змушена була самоліквідуватися УКП(б), яка утворилася у 1919 р. шляхом злиття членів загальноросійської партії лівих есерів, які діяли в Україні, з боротьбистами-прихильниками лівого крила УСДРП (незалежниками). Оскільки КП(б)У не мала сили поглинути УКП(б), яка виступала за незалежну соціалістичну Українську державу, московське керівництво направило до її складу до 4 тис. боротьбистів, а проти тих 10 тис, які залишились відданими УКП(б), розгорнуло тотальний терор.

Щоб угамувати село, у лютому 1920 р. був прийнятий "Закон про землю", за яким майже всі колишні землі поміщиків підлягали зрівняльному переділу серед селян. Насправді він провадився по-різному, і часто за рішенням сільського сходу (де, як правило, верховодили заможні селяни) господарям, які мали 10 десятин землі, прирізали стільки ж, декому могли й зовсім відмовити. До рад населення найчастіше посилало найбільш заможних, освічених господарів. Більшовицьких осередків у селах було дуже мало, тому в більшості з них вибори до Рад не проводилися. Владу одержували з рук діячів КП(б)У ревкоми, революційні "трійки", військово-революційні комітети та інші невиборні органи. Фактично таке становище означало відсутність легітимної радянської влади, існування відносно тривалого надзвичайного стану, незважаючи на прийнятий у травні 1920 р. дискримінаційний виборчий закон, за яким від тисячі червоноармійців обирали одного депутата, від 10 тисяч робітників і 50 тисяч селян — теж по одному. Навіть В. Ленін вважав таку систему виборів підробкою народного волевиявлення.

Не набагато кращими були справи в містах, де значним впливом користувалися меншовики, особливо в профспілках, та боротьбисти. Нейтралізувати вплив меншовиків вдалося після інспірованого процесу над київськими членами РСДРП(м) у березні 1920 p., арештів, депортацій за кордон народних лідерів, завдяки штучному розколу партійних лав. У 1924 р. партія меншовиків "самоліквідувалася".

Кадрові репресії зачепили й більшовицьку партію України, деяка самостійність якої дратувала московські верхи. На IV Всеукраїнській конференції КП(б)У делегати забалотували список кандидатів у члени ЦК, складений в кремлівському кабінеті. Оскільки КП(б)У за статутом була підрозділом РКП(б), Політбюро РКП(б) розпустило КП(б)У і призначило тимчасовий його склад на чолі з С. Косіором, який тривалий час працював у Петрограді. Було здійснено чистку в лавах більшовиків України: з більш ніж ЗО тисяч членів КП(б)У партійні квитки не одержали 21430 осіб.

З тактичних міркувань партійно-радянське керівництво РСФРР згодилось на визнання (урізаного) державного статусу України. Ці настрої відображені в листі В. Леніна керівнику Української трудової армії Й. Сталіну. Рекомендуючи йому тримати в штабах російсько-українських перекладачів, виявляти м'якість в національному питанні, він цинічно зазначив: "Хохлам теперь можно обещать что угодно".

Щоб посилити свій вплив на село, більшовики ще наприкінці 1918 р. почали створювати комітети бідноти, що розкололо селянство на ворогуючі табори. Влітку 1919 р. ці агресивні органи розпалися або були розігнані селянами. Відновлювати їх у 1920 р. було недоцільно, оскільки кількість бідняцьких господарств після зрівняльного розділу угідь різко зменшилася. Більшовики прийняли рішення про створення на селі комітетів незаможних селян. До кінця року в КНС нараховувалося більше мільйона осіб. Фактично вони контролювали діяльність сільських рад, були філіалами Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, саботажем та посадовими злочинами — українським варіантом ВЧК.

Українську радянську державність уособлювала КП(б)У, яка мала жорстку ієрархічну структуру, засновану на принципі безумовної відданості партійним верхам. Формально існував конституційний механізм безпосередньої демократії, обмеженої класовим принципом. Суверенним носієм влади проголошувався робітничий клас.

Позбавлена самостійності система виборних рад фактично була підсистемою, коліщатком масштабної політичної структури, яка охопила всі сторони життя суспільства. Вибори до рад були безальтернативними, висування кандидатів регламентовувалося партійними органами.

Навесні 1919 р. український суверенітет, досягнення державотворення були анульовані. Декрет Центрального виконавчого комітету Росії, схвалений у травні 1919 р. Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом, проголосив повне підпорядкування інтересам Раднаркому Росії матеріальних, сировинних і трудових ресурсів України, безконтрольне господарювання в ній. Як державне утворення Україна перестала існувати, на її території, як і по всій Росії, запроваджувалося губернське управління/

Будь-який спротив жорстоко карався. Кримінальне законодавство передбачало покарання не тільки за скоєне діяння, але й за задум, за недонесення. Наприкінці 1920 р. масове незадоволення сільського населення України досягло апогею, більшість сіл республіки контролювалася повстанцями. Під час масового повстанського руху було утворено десять соціалістичних республік. їх керівники здатні були консолідуватися навколо ідеалів Української соціалістичної держави в разі її міжнародного визнання, творити соціалістичну державу за неокупаційних та мирних умов. Москва протистояла цьому, вважаючи неприпустимою незалежність України.

"Союзний договір між РСФСР і УСРР" було підготовлено без участі української сторони. Його розробили в ЦК РКП(б), підписали В. Ленін, Г. Чичерін і X. Раковський. Договір відбивав інтереси Росії, закріплюючи військове, господарське і зовнішньоторговельне підпорядкування України московським наркоматам. Слухняна більшість VIII Всеукраїнського з'їзду Рад (кінець грудня 1920 р.) затвердила його в останній день своєї роботи.

Зміст договору засвідчував, з одного боку, незалежність і суверенність обох республік, форма співіснування яких залишалася, як і раніше, військово-політичною. Українські наркоми були уповноваженими наркомів РСФСР. Формально це зберігало фасад української псевдодержави, але вище партійне керівництво Москви виношувало плани про пряме підпорядкування України.

Диктатура системи "РКП(б) — радянська влада" спиралася не тільки на насилля, але й намагалася переконувати маси з допомогою досить привабливих гасел, що мобілізували мільйони на виконання завдань, які партійно-радянське керівництво оголошувало першочерговими.

Постійно контрольовані ідеологічні, емоційні зв'язки з масами більшовики використовували для докорінної перебудови свідомості громадян. Утримуючи всю повноту політичної влади й управлінські важелі, партійний апарат фактично ні за що не відповідав, а радянські органи виконували лише розпорядчі функції. Така форма керівництва породжувала бюрократизм, сваволю, підлабузництво, висунення малокомпетентних, морально непідготовлених до владних функцій осіб. Влада все більше концентрувалася на найвищому рівні ієрархічно сконструйованої адміністративно-командної системи. Поступова підміна виборних органів апаратними структурами більшовицької партії спричинила відрив державної партії від мас. Ця підміна була неминучою внаслідок диктаторської природи самої влади. Аналогічну еволюцію пережили ради, ставши підсобними органами партії, яка використовувала систему виборів як ширму для прикриття своєї необмеженої сваволі.

9.5. Національно-визвольний рух на землях Західної України
Творення державності в Галичині
Криза державності. Соціально-політичні наслідки ліквідації ЗУНР
Запитання. Завдання
10. Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.
10.1. Формування та утвердження і радянського ладу в Україні
Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років
Перша спроба використання голоду з політичною метою
Перехід до нової економічної політики
Кризи непу та їх політичні наслідки