Політична історія України - Танцюра В.І. -
Націонал-комунізм

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330

На хвилі національного відродження в Україні виникло так зване "націонал-ухильництво" — форма націонал-комунізму, представники якого намагалися поєднати комунізм з національним рухом. Його речниками в Україні були Микола Хвильовий, Олександр Шумський, Михайло Волобуєв і Микола Скрипник.

О. Шумський, працюючи наркомом (міністром) освіти, виступив за розширення українізації, неформальне її проведення. Своє розуміння українізації він виклав у квітні 1925 р. на пленумі ЦК КП(б)У, акцентуючи на двох завданнях у національному питанні: "вирощування і зміцнення кадрів з місцевих людей і наближення радянської влади у національних республіках до трудящих цих республік щодо мови і культури... тобто українізація в її широкому суспільно-культурному розумінні". Поняття "українізація" він тлумачив як вивчення української мови й культури, а не перетворення будь-кого в представника української національності.

Спочатку така позиція не викликала спротиву, але Шумський бачив, що до українізації ставляться як до повинності. Своєю поведінкою партійна та профспілкова верхівка виявляла невдоволення цим процесом. Тоді він зважився виступити за необхідність змін у складі партійного і радянського керівництва у контексті завдань, зумовлених українізацією. Але коли Шумський у розвиток ідеї про зміцнення партійних кадрів запропонував Сталіну замінити генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича на українця (пропонувалися В. Чубар, Г. Петровський, М. Скрипник) та висловив пропозиції щодо розвитку українізації, ситуація суттєво змінилася.

Сталін погодився з деякими міркуваннями Шумського, зазначивши, що чимало комуністів не зрозуміли суті й значення українізації. Тому необхідно добитися перелому в свідомості партійно-радянських працівників, пройнятих духом іронії та скептицизму в питанні про українську культуру та українське суспільство, добирати людей, здатних очолити новий рух в Україні. Однак Сталін вважав, що Шумський плутає українізацію партійного апарату з українізацією пролетаріату. Апарат можна і треба українізувати, а пролетаріат українізувати зверху не потрібно. Це тривалий, стихійний процес. За словами Сталіна, Шумський не бачить тіньових сторін українізації, яка може призвести до боротьби за "відчуження української культури та української громадськості від культури і громадськості загально радянської, до боротьби проти "Москви", проти росіян взагалі, проти російської культури та її найвищого досягнення — ленінізму". Усе це свідчить, що Сталін вважав можливою українізацію до певних меж, під контролем партії і не всупереч ленінізму. Він не підтримав пропозицій Шумського щодо змін у партійно-радянському керівництві республіки.

Після ознайомлення з листом Сталіна, Політбюро ЦК КП(б)У розглянуло попередні підсумки українізації та заяву Шумського, який знову виступив проти перебування Кагановича на посту генсека КП(б)У і заперечив звинувачення Сталіна в насильницькій українізації. Керівництво КП(б)У в листі-відповіді Сталіну повідомило про успіхи українізації, піддало критиці виступ Шумського, відзначило особливі заслуги Кагановича у "згуртованості й політичній твердості української організації".

Шумський опинився на вістрі критики. Від нього вимагали відмовитися від пропозиції про зняття Кагановича, що він і був змушений зробити. В лютому 1927 р. Шумський подав заяву про звільнення з посади наркома освіти, яку згодом задовольнили, але цькування його тривало й надалі.

З такою оцінкою діяльності О. Шумського не погодилася більшість ЦК Компартії Західної України (КПЗУ). У своїй заяві до Виконкому Комінтерну від 19 березня 1928 р. керівне ядро КПЗУ — О. Васильків, О. Туринський, К. Максимович — писали, що керівництво КП(б)У "замість того, щоб ясно поставити національне питання, —-приписують Шумському погляди, яких він ніколи не дотримувався..., таврує погляди Шумського, як націоналістичний ухил, а до всіх, хто обстоює правильність цих виступів, застосовує не методи переконання, а методи, які можна застосовувати тільки до ворогів пролетаріату, СРСР...". За це Васильків, Туринський та їх прихильники були виключені з партії і з Комінтерну; їх обвинуватили "в розколі на користь фашистській диктатурі Пілсудського". Л. Каганович заявив, що не знає, на чиєму боці в разі війни проти Радянського Союзу буде Комуністична партія Західної України. Це спричинило розкол КПЗУ і трагічну долю її керівників.

Від Шумського знову вимагали каяття і "відмежування" від позиції керівництва КПЗУ. Його таврувала і критикувала партійна преса. Спроба захистити свої погляди щодо національного питання закінчилася для нього політичними, а згодом і карними репресіями з боку більшовицької партії, яка не терпіла інакомислення. "Крамольна" суть позиції Шумського полягала в тому, що він пропонував дозволити ЦК КП(б)У самому обирати зі свого середовища керівника, бажано етнічного українця. І справа була навіть не в особі Кагановича, а в самому принципі призначення керівника України з Москви.

Окрім О. Шумського, до "націонал-ухильників" офіційна пропаганда зарахувала також письменника Миколу Хвильового (1893—1933) (псевдонім М. Г. Фітільова, вихідця з містечка Тростянець на Сумщині). На нього обрушили шквал критики за висунуте гасло "Геть від Москви!", яке він аргументував тим, що "Москва — центр всесоюзного міщанства", а Україні необхідно більше орієнтуватися на Захід, безпосередньо, а не опосередковано збагачуватися західною культурою. Щодо цього, Сталін з обуренням писав: "... В той час коли західноєвропейські пролетарі з захопленням дивляться на прапор, який майорить в Москві, український комуніст Хвильовий не має сказати на користь "Москви" нічого іншого, окрім як закликати українських діячів тікати від "Москви" "якомога скоріше".

Роз'яснюючи свою позицію і відповідаючи критикам, Хвильовий стверджував: "Всі ці фрази, що українська культура мусить розвиватися на базі російської (як це культура на базі культури, коли культура завжди бере базою свою економіку?), що "язык русский — язык Ленина" (а хіба "язык мордвы" чи то киргизів — не може бути "языком Ленина?"), що на Україні російська культура е культурою пролетаріату (а чому в низових професійних рядах свідомого українського пролетаріату, як говорить статистика, вдвічі більше, ніж росіян з євреями вмісті?)... всі ці фрази є все-таки фрази — не більше, і їм місце в архівах керенщини".

М. Хвильовий виступив на захист теорії боротьби двох культур в Україні (російської та української). У цій боротьбі, зазначив він, треба "негайно встати на сторожі активного молодого українського суспільства", маючи на увазі як безпосередньо конкуренцію на книжковому ринку, так і загальний смисл обох літератур. Слабкість українських позицій на книжковому ринку Хвильовий вбачав у рабській природі української інтелігенції, яка "північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити свій національний геній".

Точку зору Хвильового щодо орієнтації на Європу підтримував й О. Шумський, не поділяючи лише форми, в якій її висловив письменник.

Більшовики вбачали у виступах Хвильового небезпеку порушення єдності пролетаріату, не сприйняття соціалізму, схиляння до троцькістської опозиції. Його змусили каятися, що не захистило письменника від таврування і критики. У 1933 р. він покінчив життя самогубством, протестуючи проти репресій щодо українських літераторів.

У горнилі жорстокої критики опинився ще один представник "націонал-ухильництва" в Україні — Михайло Волобуєв.

Волобуєв Михайло Симонович (1903—1972) — науковець та громадський діяч. Народився у м. Миколаєві в сім'є службовця та вчительки. Освіту здобув у гімназії та Харківському інституті профосвіти. З грудня 1920 р. — член КП(б)У. В1921—1923 pp. працював у Миколаєві та Вінниці в системі політосвіти, з 1923 р. — у Головнолітосвіті. Одночасно викладав у Харківському інституті народної освіти, Харківському механіко-машинобудівному інституті. У 1934А — засуджений до 5 років заслання. Пізніше викладав у вузах Ростова-на-Дону й Донецька. Помер у 1972 р. в Ростові-на-Дону.

На початку 1928 p. М. Волобуєв опублікував у журналі "Більшовик України" дискусійну статтю "До проблем української економіки", у якій на основі аналізу основних фаз розвитку колоніальної політики царизму в Україні спростував поширену тезу про єдність російської та української економік. Цим він заперечував ставлення до українського народного господарства як до південного економічного району СРСР, ігнорування необхідності самостійного розвитку економіки України як частини світового економічного господарства. У вступі до статті Волобуєв застеріг, що використовуватиме термін "Україна", оскільки він точніший, ніж УСРР. Автор стверджував, що СРСР продовжує колонізаторську політику царизму щодо України, обґрунтував свої пропозиції про надання українським економічним центрам права й можливості здійснювати управління народним господарством, необхідність перегляду бюджетного законодавства, зменшення відрахувань з прибутків до всесоюзного бюджету України, формування загальноукраїнської системи регулювання припливу робочої сили з метою пропорційного розподілу місць на українських заводах між Україною і Росією. Всі ці пропозиції були спрямовані на подолання "спроби розірвати єдиний український національно-господарський терен", з економічної точки зору — на обґрунтовування прозах і дної орієнтації. Волобуєв також наголошував, що економічне питання є стрижнем національної проблеми: "Ліквідація "провінціального становища" нашої мови, нашої культури взагалі буде наслідком забезпечення Україні нестримного розвитку проекційних сил, забезпечення їй становища оформленого й закінченого національно-господарського організму, остаточного відмовлення розглядати її як просту силу районів єдиної неподільної економіки".

Втілення у життя ідей Волобуєва забезпечило б значне розширення економічної самостійності України, а разом з тим — політичної та культурної. Цього більшовицький центр допустити не міг, тому стаття Волобуєва у тому ж номері журналу була піддана критиці. Його самого двічі примушували каятися на сторінках преси, а в 1930 р. — опублікувати статтю "Проти економічної платформи націоналізму ("До критики волобуєвщини"). Волобуєв у ролі критика "волобуєвщини" — таке було можливе лише у тоталітарній державі з придушенням будь-якого інакомислення.

Після О. Шумського наркомом освіти став Микола Скрипник, який відіграв важливу роль у державному житті республіки. Згодом офіційна пропаганда і його зарахувала до лідерів "українського національного ухилу".

Скрипник Микола Олексійович (1872—1933) — державний та партійний діяч. Народився в с. Ясинуватому Бахмутського повіту Катеринославської губернії в сім'ї службовця. Освіту здобув у Ізюмській реальній школі та Петербурзькому технологічному інституті. У революційному русі — з 189 7 р.. один з фундаторів КП(б)У. За революційну діяльність 15 разів заарештовувався, 7 разів відбував заслання (загалом був засуджений до 34-х років заслання). На і Всеукраїнському з'їзді Рад був обраний народним секретарем праці, згодом — торгівлі й промисловості. З січня 1919 р. — член радянського уряду України (народний комісар державного контролю, робітничо-селянської інспекції, внутрішніх справ, юстиції УСРР та генеральний прокурор). У1927—1933 pp. — нарком освіти. З лютого 1933 р. — заступник голови РНК УСРР і голова Держплану УСРР. 31925 р. — член Політбюро ЦК КП(б)У, в 192 7—1929 pp. — голова Ради Національностей СРСР. Покінчив з життям через цькування з боку партійної верхівки та обвинувачення в "націоналізмі".

М. Скрипник вважав, що Україна як держава повинна і спроможна мати власну мову, літературу, мистецтво, які є не гіршими від мов, літератури й мистецтва інших народів. Він активно підтримував, захищав діячів, які працювали на користь національного відродження України (режисера Л. Курбаса, вченого О. Богдана-Яворенка), пропонував запросити 1500 вчителів із Західної України для поліпшення викладання української мови і літератури в школі. Багато уваги він приділив підготовці та впровадженню нового українського правопису, був головою комісії Раднаркому України з цього питання, і його зусиллями новий правопис було затверджено у вересні 1928 р. Цей правопис діяв до 1933 р.

Як нарком освіти УСРР Скрипник займався і питаннями культурного життя українців за межами України, чим викликав роздратування московського центру. Його стараннями на території Російської Федерації було створено до 500 українських шкіл, 2 технічні вузи. Скрипник навіть порушив питання про приєднання до України територій, населених українцями.

М. Скрипник піддав критиці відому сталінську тезу "про загострення класової боротьби", що не сподобалося у Москві, як і його намагання довести шкідливість "централізаторських" законопроектів компартійної влади. Під час обговорення проекту Закону СРСР про землекористування він виступив проти пункту, яким було передбачено, що земля є власністю не республік, а всього Союзу, вважаючи, що у такому разі суверенність республік зводиться до наявності свого уряду за відсутності території. Виступав він проти того, щоб конституції союзних республік затверджувались з'їздом Рад СРСР, назвавши це "своєрідним державним переворотом". Під час голодомору 1932— 1933 pp. виступив проти застосування надзвичайних заходів, "методів адміністрування й окрику".

На початку 1933 р. розпочалося різке згортання політики українізації, натомість активізувалася боротьба з "націоналізмом". У центрі цієї політичної кампанії опинилися М. Скрипник, наркомат освіти й уся система культури, освіти та науки. Скрипника було знято з посади, піддано цькуванню. 7 липня 1933 p., доведений до відчаю і не бажаючи каятися прилюдно в надуманих помилках, М. Скрипник застрелився. Однак і після цього продовжувалося таврування його імені. Наприклад, у доповіді П. Постишева на листопадовому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У діяльність Скрипника кваліфікувалась як "націоналістичний ухил, що змикався з імперіалістичними інтервентами фашистської Німеччини й панської Польщі, які намагаються відірвати Україну від Радянського Союзу". Розправа зі Скрипником стала прелюдією до розгрому культурно-освітньої системи України. З Наркомпросу було звільнено понад 2000 фахівців, ще понад 300 наукових та редакторських працівників з інших установ і творчих колективів. Лише протягом 1933 р. в обласних управліннях освіти з політичних мотивів було замінено все керівництво, у районних — 90%. У школах України було звільнено з роботи як "класово-ворожих елементів" 4 тис. учителів. Водночас розширювалася мережа російських шкіл і класів. Подібне відбувалося й у вузах, наукових установах України. Республіканська преса рясніла погромними статтями, в яких "пророблялися" Інститут філософії, Інститут історії, Український науково-дослідний інститут педагогіки, Всеукраїнське товариство "Педагог-марксист" та інші установи. Не залишився обійденим увагою й "театральний фронт": було заборонено до постановок 200 "націоналістичних творів" і 20 "націоналістичних" перекладів світової класики.

Так закінчилися спроби поєднати ідею побудови комунізму з національними інтересами українського народу.

10.3. Створення командно-адміністративної системи в економіці. Посилення тоталітарного режиму
Політика індустріалізації та її наслідки
Аграрна політика тоталітарного режиму. Голодомор 1932—1933 pp.
Компартія — ядро та знаряддя тоталітарного режиму
Ради в тоталітарній системі 30-х років
Посилення компартійного контролю над громадськими організаціями
Посилення ролі репресивних органів у політичному житті
Впровадження паспортної системи як засобу обмеження прав людини
Політична та ідеологічна цензура
Преса як знаряддя тоталітарної системи
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru