Політична історія України - Танцюра В.І. -
Політика індустріалізації та її наслідки

Політика індустріалізації та її наслідки

До 1926 р. економіку СРСР та України в основному було відбудовано. Постало питання про перспективи її подальшого розвитку. Очікуваної більшовиками світової революції не відбулося, країни Заходу після повоєнної кризи стабілізували свою економіку. Це ускладнювало ситуацію для більшовиків, значна частина яких не вважала за можливе будувати нове суспільство без революції. Але Сталін думав інакше. В упертій внутріпартійній боротьбі його точка зору перемогла, і вся країна почала втілювати в життя теорію будівництва соціалізму в одній державі — великомасштабний багаторічний соціальний експеримент.

Вирішальною ланкою при цьому повинна була стати індустріалізація — створення крупної машинної індустрії в усіх галузях економіки. Сама по собі ідея індустріалізації була правильною, більше того — необхідною.

Особливостями її реалізації були:

1. Індустріалізація почалася з розвитку важкої промисловості. Цій галузі весь час надавалася перевага. Партійно-радянське керівництво стверджувало, що це необхідно для зміцнення обороноздатності держави. Легка промисловість, яка швидше дає віддачу, сприяє обігу грошей, підвищенню рівня життя населення, перебувала на другорядній ролі.

2. Індустріалізація здійснювалась форсованими темпами. Ставилося завдання за 10—15 років збудувати соціалізм і догнати західні країни за рівнем промислового розвитку. Це досягалося за рахунок величезного напруження людських сил, низького рівня життя народу, особливо селянства.

3. Індустріалізація відбувалася за жорстким планом, часто нереальним і необґрунтованим. Цим вона відрізнялася від індустріалізації на Заході, де домінувала доцільність, зумовлена потребами суспільства.

4. Радянська індустріалізація здійснювалась за рахунок власних джерел фінансування. Пошук цих джерел — одне з головних завдань політики й предмет внутріпартійної боротьби.

Форсована індустріалізація прискорила згортання непу, спричинила зміну форм керівництва народним господарством. Поступово безпосередніх виробників позбавили прав власності, зокрема права володіти та розпоряджатися своїми засобами виробництва. Власність з колективної, приватної перетворилася на відомчо-бюрократичну. Реальна господарська влада перейшла до партійних органів, наркоматів, установ, які стали розподіляти плани і фонди за галузями, регіонами, підприємствами. Змінювалась система оплати праці, визначальним для якої стало встановлення зарплати "зверху" замість попередньої практики колективних договорів.

У промисловості, згідно з постановою Раднаркому 1927 p., трестам почали встановлювати виробничі плани. Наприкінці 1929 р. з міцних госпрозрахункових підприємств їх було трансформовано на посередницьку ланку в управлінні промисловістю, а на початку 30-х років вони взагалі перестали існувати. У 1928 р. синдикати з органів постачання було перетворено в галузеві промислові об'єднання — главки, наділено функціями планового регулювання діяльності підприємств. З 1928 р. синдикатську торгівлю замінили розподілом ресурсів за фондами та нарядами.

У 1927 р. розпочалося згортання концесій. Податкова реформа 1930 р. замінила 63 види різних податків і зборів, за допомогою яких держава регулювала розвиток економіки двома основними податками — з обороту і з прибутку. Із запровадженням обов'язкових планових завдань фіскальні важелі регулювання втратили своє значення. У податку залишилася лише одна функція — забезпечувати доходи казни.

У 1930—1932 pp. відбулася кредитна реформа, яка замінила кредит плановим банківським фінансуванням. Багато банків було закрито. Вільний обмін червінців на золото було зупинено. У 1926 р. було заборонено вивезення радянської валюти за кордон, а в 1928 р. — ввезення іноземної в СРСР, ліквідовано приватний валютний ринок.

Форсування темпів індустріалізації зруйнувало обґрунтовану, хоч і напружену, програму капіталовкладень. Потрібно було вишукувати кошти або згортати будівництво, на що сталінське керівництво йти не збиралося.

Почався перегляд податкової системи в бік різкого збільшення сплат з приватних підприємств та осіб, які займалися індивідуальною господарською діяльністю. Коли це джерело перестало існувати у зв'язку з розоренням приватника, через політику цін збільшили не лише прямі, але й непрямі податки.

Найбільше постраждало селянство. Було встановлено несприятливе для села співвідношення цін: на промислові товари вони постійно зростали, а на сільськогосподарську продукцію — знижувались. Нееквівалентний обмін перетворився з надзвичайного заходу в правило. Екстраординарними заходами здійснювався експорт зерна. Індустріалізація вимагала жертв і від промисловості: у важку промисловість переливались кошти з легкої. З 1927 р. стали щорічними державні внутрішні займи. Змінився порядок їх реалізації: раніше вони поширювались банківськими установами на добровільних засадах, а відтоді розміщувалися організовано, за підпискою серед населення під контролем громадських організацій.

Одним з найважливіших джерел доходів держави став продаж горілки. Надзвичайним інструментом для поповнення державної казни стало значне збільшення випуску паперових грошей, майже не забезпечених товарами. Маса грошей в обігу збільшилась з 1,3—1,4 млрд. руб. у 1926—1927 pp. до 8,4 млрд. руб. у 1933 p. Це спричинило падіння реальної вартості рубля, яка за першу п'ятирічку знизилася більш ніж на 60%. Відбувалося стрімке зростання пін. За роки перших п'ятирічок державні роздрібні ціни на хліб зросли в 11 разів, на вершкове масло — в 7, на цукор — в 6, на сукно — в 13 разів. Ринкові ціни були значно вищими. Реальна зарплата робітників до кінця першої п'ятирічки зменшилась на 20%.

Наприкінці 20-х років розпочалася натуралізація економічних відносин. У 1928 р. була запроваджена карткова система на хліб, а згодом на інші продовольчі, промислові товари. Гальванізувались не тільки методи, але й погляди часів "воєнного комунізму". Згортання товарно-грошових відносин почали трактувати як важливий крок на шляху до комунізму.

У 20-ті роки в керівництві країни відбулася полеміка щодо кількох варіантів соціально-економічного розвитку: а) заснованих переважно на внутрішніх чи зовнішніх джерелах фінансування, орієнтованих на внутрішній чи зовнішній ринок; б) ґрунтованих на одночасному розвитку індивідуального й аграрного секторів чи пріоритетному піднесенні спершу одного з них.

З багатьох варіантів окреслювалися два головні:

1. Модель, заснована на ринковій рівновазі як головному критерії. Вона передбачала інтеграцію у світове господарство на основі залучення іноземного капіталу, експорту сільськогосподарської продукції та імпорту обладнання, а це повинно було переорієнтувати село на крупне індивідуальне товарне господарство, що, в свою чергу, вимагало з метою стимулювання товарності селянських господарств значного імпорту предметів споживання. Індустріалізація в такому разі розтягувалася на кілька десятиліть.

Загроза технологічного відставання, постійна військова небезпека, нестабільність світового ринку ставили під сумнів ефективність цього варіанта. До того ж у монопольно правлячій партії він не мав значної підтримки, тому ймовірність його використання була незначною.

2. Модель, заснована на критерії швидкого досягнення економічної самостійності, високого ступеня обороноздатності країни. Вона передбачала концентрацію основних зусиль на прискореній індустріалізації. Однак через те, що капіталів в країні було мало, на зовнішні інвестиції особливо розраховувати не доводилось, то ця модель ставала можливою лише за значного перекачування ресурсів із села в місто. Це підривало ринкову рівновагу і відкривало дорогу позаекономічним методам вирішення економічних проблем: форсованій колективізації та жорсткому адміністративному контролю за селом, використання методів стимулювання трудового ентузіазму народу, широкому застосуванню примусової пращ.

Орієнтація керівництва країни на прискорення технічних, соціально-економічних, культурних змін, на перерозподіл ресурсів на користь промисловості призводила до порушення рівноваги на ринку, до постійних збоїв у процесі відтворення — до криз непу. Доки не були вичерпані резерви відбудовного періоду, ці кризи ліквідовували порівняно швидко зі збереженням значних елементів ринкових відносин. Коли ж цих резервів не стало, ринок на якийсь час практично згорнули. Військово-комуністична (командно-адміністративна) система, що збереглася в період непу, підкорила усе суспільство своєму тотальному контролю.

Перша п'ятирічка почалася з жовтня 1928 p., а підготовка плану завершилася тільки навесні 1929 р. У травні XI Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив п'ятирічний план для України, який був частиною всесоюзного п'ятирічного плану. Проте зразу ж плани було піддано волюнтаристському "коригуванню" з боку Сталіна. Його мета полягала в різкому форсуванні індустріалізації та колгоспного будівництва. Встановлювались завищені й нереальні плани розвитку економіки: 32% щороку для всієї промисловості й 46% для важкої індустрії. Ніяких об'єктивних підстав для цього не було. У 1931—1933 pp. темпи розвитку індустрії швидко знизилися з 23,7% в 1928—1929 pp. до 5% у 1933 р.

Плани першої п'ятирічки, всупереч заяві Сталіна у січні 1933 р. про їх дострокове (за 4 роки і 3 місяці) виконання, втілити у життя не вдалося, хоча на шляху індустріалізації були й певні успіхи. У жовтні 1932 р. було введено до ладу найбільшу тоді в Європі Дніпровську гідроелектростанцію. У жовтні 1931 р. випустив перший трактор Харківський тракторний завод, а вже в наступному році він дав країні 16,8 тис. машин.

Проте зростання промисловості й економіки загалом було нерівномірним і характеризувалося посиленням диспропорцій. Однією з причин цього було застосування масових репресій до технічних кадрів. Не відповідав дійсності висновок про дострокове виконання другого п'ятирічного плану. Досягнення в промисловості багато в чому були забезпечені перекачуванням ресурсів з села, його нещадною експлуатацією в лабетах колективізації. Фактично, село забезпечило індустріалізацію країни.

Напружені народногосподарські плани вимагали інтенсифікації праці робітників. Це досягалося через використання суто радянських засобів — соціалістичного змагання, "стаханівського руху" за перевиконання завдань, заснованих на ентузіазмі, моральному заохоченні (нагородження орденами тощо) й адміністративному примусі. Брак, запізнення на роботу кваліфікувались як шкідництво і кримінально переслідувались.

Наслідки індустріалізації були дуже відчутними. У 1940 р. промисловий потенціал України у 7 разів перевищив рівень 1913 р. З аграрної країни республіка перетворилась на індустріальну, вона зайняла друге місце в Європі за виплавленням чавуну, четверте — за видобутком вугілля. Частка України у союзному видобутку залізної руди сягала 68%, виробництві паровозів — 74%. Однак Правобережжя та Полісся залишалися промислово нерозвинутими. Прискорився процес урбанізації: до 33% населення у 1938 р. мешкало в містах проти 20% за десять років до цього. Зменшилось відставання від розвинутих країн з виробництва продукції на душу населення: якщо в 20-ті роки різниця була в 5—10 разів, то наприкінці 30-х років — в 1,5—4 рази.

Проте стрибок в розвитку важкої індустрії відбувався за значного відставання легкої та харчової промисловості, стагнації аграрного сектора, надто повільного підвищення добробуту населення, надцентралізації економічного життя, репресій та загибелі мільйонів людей.

Аграрна політика тоталітарного режиму. Голодомор 1932—1933 pp.
Компартія — ядро та знаряддя тоталітарного режиму
Ради в тоталітарній системі 30-х років
Посилення компартійного контролю над громадськими організаціями
Посилення ролі репресивних органів у політичному житті
Впровадження паспортної системи як засобу обмеження прав людини
Політична та ідеологічна цензура
Преса як знаряддя тоталітарної системи
Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х — у 30-ті роки
Конституція УРСР1937 р. як ширма тоталітаризму