Політична історія України - Танцюра В.І. -
Вибори першого Президента України

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330

Вибори першого Президента України

Одночасно з референдумом, 1 грудня 1991 р. відбулися вибори Президента України. їм передувала гостра політична боротьба, але з дотриманням демократичних норм і процедур. Кандидатів на посаду Президента висунули 12 політичних партій, громадських об'єднань і рухів, 97 трудових колективів, понад 100 громадян подали відповідні заяви про самовисування. Однак тільки 7 претендентів, зібравши по 100 тисяч підписів, були зареєстровані Центрвиборчкомом кандидатами на президентську посаду. Серед них Л. Кравчук — Голова Верховної Ради України; В. Гриньов — заступник Голови Верховної Ради України, В. Чорновіл — голова Львівської обласної Ради, один із керівників Народного Руху України; Л. Лук'яненко — голова Української Республіканської Партії, І. Юхновський — керівник Народної Ради у парламенті республіки, Л. Табурянський — голова Української Народної Партії, підприємець; О. Ткаченко — міністр сільського господарства України.

За Л. Кравчука проголосувало 61,59% виборців, він переміг у першому турі. 5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента України.

Кравчук Леонід Макарович народився в 1934 р. у селянській родині на Рівненщині. У1958 р. закінчив економічний факультет Київського державного університету, працював викладачем політекономії а Чернівецькому фінансовому технікумі, кандидат економічних наук. З I960 р. на партійній роботі; з 1970 р. — в апараті ЦК Компартії України. Став відомим широкій громадськості під час теледебатів з організаторами Руху на початку 1989 p., коли він обіймав посаду завідувача відділу агітації та пропаганди ЦК Компартії України. Влітку1990 р. обраний Головою Верховної Ради УРСР, одночасно будучи на посаді секретаря ЦК Компартії України. З НПРС вийшов під час серпневого заколоту 1991 р. Протягом 1991— 1994 pp. — перший всенародно обраний Президент України. З1994 р. — народний депутат України.

Політичне становище в незалежній Україні

Результати Всеукраїнського референдуму, вибори Президента України створили у республіці якісно нову політичну ситуацію. Було прискорено остаточну ліквідацію СРСР.

7—8 грудня 1991 р. на території Білорусі (у Біловезькій пущі під Брестом) відбулася зустріч Голови Верховної Ради Білорусі С. Шушкевича, Президента Російської Федерації Б. Єльцина і Президента України Л. Кравчука. Підсумком її стали офіційна констатація факту розпаду СРСР, укладення угоди про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алмати керівники Росії, України, Білорусі, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Казахстану, Киргизії, Туркменістану, Узбекистану і Таджикистану підписали Декларацію про утворення СНД. Це означало, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати; кожна республіка стала самостійною. СНД не є державою, вона не має наддержавних управлінських структур. Члени Співдружності е цілком незалежними державами.

Незалежність України була визнана всіма колишніми радянськими республіками, світовим співтовариством. Вона є закономірним наслідком багатовікового прагнення народу. Свою незалежність Україна здобула за винятково сприятливого збігу внутрішніх та зовнішніх обставин. Адже демократизація суспільно-політичного життя дала можливість активізуватись національно-визвольному, демократичному руху, традиції якого виявилися особливо живучими. Після провалу серпневого заколоту посилились відцентрові настрої в українському суспільстві. Союзні органи влади втратили контроль над подіями у радянських республіках, а консервативні великодержавні сили були тимчасово деморалізовані, Компартія України опинилася під забороною. Більшість колишніх комуністів підтримала ідею незалежності. Соціально-економічне життя в СРСР восени 1991 р. стрімко погіршувалося і народні маси щиро сподівалися, що в самостійній Україні становище швидко зміниться на краще, тому теж у переважній більшості підтримали незалежність. Світове співтовариство загалом позитивно поставилось до намагання радянських республік здобути незалежність і не заважало розпаду СРСР. Україна стала суверенною державою без кровопролиття, мирним шляхом.

24 серпня 1991 р. вона офіційно отримала назву — Україна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав. 4 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 р. він отримав статус державного. 15 січня 1992 р. гімном України стала музика композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського "Ще не вмерла Україна...". 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

8 жовтня 1991 р. набув чинності закон "Про громадянство України", згодом розпочався обмін радянських паспортів на українські.

7 листопада 1991 р. Верховна Рада затвердила закон "Про державний кордон", а в грудні того ж року утворено Державний митний комітет України. Почалося формування прикордонної та митної служб держави.

На початку січня 1992 р. в Україні був започаткований обіг купонів багаторазового використання, а у вересні 1996 р. вони були замінені на національну валюту — гривню. Так відбувся перехід на власну грошову одиницю.

У серпні 1991 р. постановою Верховної Ради "Про військові формування на Україні" їй були підпорядковані усі війська, розміщені на території республіки. У жовтні того ж року було затверджено концепцію оборони та будівництва Збройних сил України. Процес створення власної армії та флоту мав відбуватися шляхом поступового реформування військ Київського, Одеського та Прикарпатського військових округів, частин протиповітряної оборони і Чорноморського флоту. У грудні 1991 р. був прийнятий Закон України "Про Збройні сили України", в якому офіційно проголошувалося створення армії та флоту. Поступово була створена правова база для реформування війська. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла "Військову доктрину України". Вона мала чітко виражений оборонний характер, тому чисельність Збройних сил була скорочена. Якщо наприкінці 1991 р. особовий склад армії становив 726 тис. осіб, то наприкінці 1996 р. — 350 тис. Поряд зі Збройними силами були створені Національна гвардія, частини спеціального призначення, Служба безпеки та інші силові структури держави.

До серпня 1991 р. політичні партії та організації в Україні умовно поділялися на дві групи: комуністичну й антикомуністичну. Після перемоги сил демократії, проголошення незалежності України й розпаду СРСР блок антикомуністичних сил розпався, оскільки спільна мета, що їх об'єднувала, була досягнута, на передній план виступили вузькопартійні інтереси та завдання.

Наприкінці 2000 р. в Україні було зареєстровано більше 100 політичних партій та організацій. їх кількість непостійна: активно відбуваються інтеграційні й дезінтеграційні процеси виникнення та розпаду партій і політичних груп. Розмаїття партій та організацій зумовлене незавершеністю процесу структуризації українського суспільства, гострою боротьбою всередині партій за лідерство, що часто призводить до розколів, виникнення регіональних партій тощо. Жодна з них й досі не змогла виробити і донести до суспільства консолідуючу загальнонаціональну ідею.

Політична ситуація в Україні у перші роки незалежності залишалася напруженою. Нова влада проголосила програмні орієнтири своєї політики: забезпечення народові достатку, прав і свобод; побудова соціально спрямованої економіки, що передбачає необхідність глибоких економічних реформ; роздержавлення та приватизація, забезпечення рівних умов господарювання всім його суб'єктам. Однак ейфорія щодо оперативного і кардинального вирішення суспільно-економічних проблем швидко минула. Передусім не було вироблено чіткої концепції державотворення, що сконцентрувало б зусилля широких народних мас. За грудень 1991 — квітень 1994 р. Верховна Рада України прийняла кількасот законів, але за відсутності концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися нежиттєздатними і не забезпеченими відповідними механізмами впровадження.

Верховна Рада претендувала на всю повноту влади в країні, але із запровадженням посади Президента розпочався непростий, а почасти — болісний процес розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Державний апарат у центрі й на місцях почав давати збої.

З метою оптимізації структури влади у червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес затягнувся на п'ять років, а продиктовані життям зміни раз у раз вносилися до Конституції 1978 p., яка залишалася чинною до 28 червня 1996 р. Таких поправок було майже 200.

Прагнучи зміцнити повноваження Президента, Л. Кравчук у лютому 1992 р. заснував Державну думу України — консультативний орган при Президентові. Утворення непередбаченого Конституцією органу влади, який перебирав на себе частину функцій Верховної Ради, викликав потужний спротив. Під тиском Верховної Ради наприкінці 1992 р. Думу було розформовано.

Не вдалося Л- Кравчуку зміцнити й створений навесні 1992 р. інститут представників Президента на місцях.

То була спроба реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові. Проте у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в регіонах. Таке протистояння Президента і Верховної Ради було не на користь розбудові незалежної держави.

Внутрішньполітичне життя України визначали розбіжності між полярними політичними силами. Дискусії точилися з таких ключових питань, як ринкова чи планова соціалістична економіка, незалежна Україна чи відродження Союзу тощо. Усе це знижувало ефективність діяльності Верховної Ради, уряду, місцевих органів влади.

У січні 1992 р. уряд Російської Федерації відмінив державний контроль над ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, щоб якось захистити український ринок в умовах "прозорих" кордонів від напливу покупців з Росії, довелося продублювати ці заходи. Непідготовлена лібералізація цін призвела до розвалу системи державного управління народним господарством, розриву економічних зв'язків, платіжної кризи, розкручування інфляційної спіралі, розбалансованості фінансово-кредитної системи, падіння виробництва, зубожіння населення. Уряд прем'єр-міністра В. Фокіна втратив довіру громадян і в жовтні 1992 р. був відправлений у відставку.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила прем'єр-міністром Л. Кучму. Головним недоліком роботи попереднього уряду новий прем'єр-міністр вважав втрату державного контролю за процесами у народному господарстві республіки. У пошуках ефективної моделі управління уряд Л. Кучми спочатку спробував відновити галузеве централізоване регулювання народним господарством, зокрема запровадити держзамовлення на республіканському і регіональному рівнях, стабілізувати економіку, опираючись на державний сектор. Проголошені наміри реалізувати не вдалося, оскільки адміністративні заходи не були забезпечені необхідними економіко-правовими актами. Обвал економіки продовжувався.

Для виходу зі складного становища у народногосподарському комплексі країни прем'єр-міністр Л. Кучма у травні 1993 р. зажадав у Верховної Ради додаткових повноважень. Пропонувалося запровадити спеціальний режим управління економікою країни, підпорядкувати уряду Національний банк, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна, здійснити подвійне підпорядкування держадміністрацій на місцях, надати право Кабінету Міністрів видавати декрети до травня 1994 р.

Президент Л. Кравчук виступив проти цих пропозицій, оскільки їх реалізація звузила б його повноваження. Згідно з пропозицією Л. Кравчука уряд мав очолити Президент, виконання окремих доручень якого покладалось би на віце-президента. До його повноважень мали належати видання указів із законодавчо неврегульованих економічних питань.

Верховна Рада відхилила ці пропозиції, але й уряд не отримав надзвичайних повноважень. Ситуація зайшла в глухий кут. Становище в країні продовжувало погіршуватися. За цих умов 7 червня 1993 р. розпочався страйк шахтарів Донбасу, який перекинувся на інші галузі промисловості. Страйкарі висунули не лише економічні вимоги, а й політичні — надати Донбасу регіональну автономію, провести в країні референдум щодо довіри Президентові, Верховній Раді і радам усіх рівнів. Страйк набув апогею 14—15 червня. Ситуація ставала дедалі напруженішою.

У цей час Верховна Рада прийняла постанову про референдум щодо довіри Президенту і вищому законодавчому органу держави. Завдяки цьому вдалося ослабити соціальне напруження і припинити страйк. Згодом рішення про референдум Верховна Рада відмінила, але у вересні 1993 р. постановила провести дострокові вибори в парламент навесні 1994 р. і вибори Президента — у червні того ж року. Уряд Л. Кучми у вересні 1993 р. пішов у відставку. Виконуючим обов'язки прем'єр-міністра був призначений Ю. Звягільський. У червні 1994 р. уряд знову очолив В. Масол. Соціально-економічна ситуація в державі продовжувала погіршуватися.

Вибори до Верховної Ради навесні 1994 р. відбулися за мажоритарною системою, відповідно до якої кандидатів висували у територіальних округах, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив політичних партій та громадських об'єднань на виборах. На один депутатський мандат в середньому претендувало по 13 осіб. Тому передвиборча кампанія відбувалася у надзвичайно напруженій боротьбі.

У першому турі виборів 27 березня 1994 р. було обрано тільки 49 депутатів, у другому ще 289. З 24 по 31 липня відбулися довибори у 59 зі 112 округів. За результатами виборів 25% місць здобула КПУ, 5,9% — Рух, 5,34% — СелПУ, 4,15% — СПУ. Отримали місця в парламенті також представники Української республіканської партії, Конгресу українських націоналістів, Партії демократичного відродження України, Демократичної партії України, Партії праці, Соціал-демократичної партії України, Української консервативно-республіканської партії, Громадянського конгресу України. Безпартійних було — 221 депутат (55,6%) з 397 обраних.

На виборах відчутної поразки зазнали пропрезидентські політичні сили. Майже третина виборців віддала свої голоси партіям лівої орієнтації. Невдала внутрішня політика попереднього керівництва країни зробила гасла комуністів та соціалістів знову привабливими для мільйонів громадян держави.

У складі нової Верховної Ради нараховувалося дев'ять депутатських груп і фракцій: комуністична, рухівська, соціалістична, центристська, аграрна, групи "Реформи", "Єдність", "Державність", міжрегіональна. Певна кількість народних депутатів залишилася поза фракціями і групами. З часом кількість, склад, назви депутатських груп змінювалися.

На посаду Голови Верховної Ради України було висунуто 9 кандидатур. Оскільки у парламенті кількісно переважали ліві групи і фракції, то перемогу здобув лідер СПУ О. Мороз.

У напруженій політичній боротьбі відбувалися президентські вибори влітку 1994 р., на яких балотувалося 11 претендентів — Л. Кучма, Л. Кравчук, І. Плющ, П. Таланчук, Л. Скорик, І. Валеня, В. Лановий, В. Пинзеник, О. Мороз, В. Бабич, М. Рудь. Згодом Л. Скорик та В. Пинзеник зняли свої кандидатури; не змогли зібрати по 100 тис. голосів на свою підтримку М. Рудь та І. Валеня. Кандидатами було зареєстровано 7 осіб. У першому турі ніхто не набрав більше половини голосів, і був призначений другий тур на 10 липня 1994 р., в якому змагались Л. Кравчук та Л. Кучма. Переміг Л. Кучма, який набрав 14 млн 660 тис. голосів (52%), а Л. Кравчук 12 млн 100 тис. голосів (45%).

Кучма Леонід Данилович, 1938 р. народження, українець, народився на Чернігівщині у селянській родині. Після закінчення Дніпропетровського університету з 1960 р. працював інженером, старшим інженером, провідним конструктором, помічником головного конструктора, секретарем парткому, генеральним директором виробничого об'єднання "Південний машинобудівний завод" у Дніпропетровську. В1990 р. був обраний народним депутатом Верховної Ради України, а з жовтня 1992 по вересень 1993 року був прем'єр-міністром України. Потім зосередився на роботі у Верховній Раді, очолював впливову Спілку промисловців та підприємців України, яка висунула його на посаду Президента. 31994 р. — Президент України. У1999р. переобраний на посаду Президента на другий термін.

Політичне становище в незалежній Україні
Конституційний процес та особливості Конституції України 1996 р.
Вибори до Верховної Ради 1998 р.
Вибори Президента України 1999 р.
Політична ситуація в Україні в 2000 — першій половині 2001 р.
Запитання. Завдання
14. Політична система України на рубежі XX—XXI ст.
14.1. Особливості політичної s системи на рубежі XX—XXI ст.
14.2 Політичні партії в Україні
Праві націонал-радикальні партії.
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru