Політична історія України - Танцюра В.І. -
Ліві (соціалістичні та комуністичні) партії.

Цю групу становлять: Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України, Прогресивна соціалістична партія України, Всеукраїнське об'єднання лівих "Справедливість" та ін.

Їх ідейно-теоретичною засадою є модифікований марксизм-ленінізм. Соціалізм вважають суспільством соціальної справедливості й рівності всіх у благополуччі, ще одна перевага якого — повновладдя трудящих. Матеріальну основу соціалізму вбачають у переважанні суспільних, колективних форм власності.

У зовнішній політиці дотримуються курсу на зміцнення СНД, створення нового союзу народів Співдружності, виступають проти вступу України до НАТО. У державному будівництві віддають перевагу владі рад і підтримують створення унітарної децентралізованої держави з широкими повноваженнями місцевого самоврядування, виступають за визнання в Україні двомовності та надання російській мові статусу державної.

Економічна платформа соціалістичних і комуністичних партій базується на визнанні соціально-орієнтованої та планово-ринкової економіки. Українські ліві сьогодні визнають ринкову економіку, вважаючи, що ринок повинен бути "цивілізованим", суспільна і колективна власність — пріоритетними, державний сектор економіки — вирішальним, приватна власність — трудовою, а не спекулятивною та експлуататорською. Вони не сприймають радикальну земельну реформу, перетворення землі на товар, вважаючи пріоритетною в сільському господарстві колективну форму власності й господарювання. Оптимальною, на їх погляд, була б передача землі у колективне, фермерське та особисте користування з правом успадкування.

Параметри життєдіяльності політичних партій

Перший період української багатопартійності, який умовно кваліфікують як її зародження, хронологічно охоплює відрізок часу від утворення сучасних партій (осінь 1989 р.) до юридичного узаконення самостійного статусу України (1 грудня 1991 p.).

За цей період виникло більше 10 партій різного політичного спрямування. Першою незалежною політичною організацією України став Народний Рух України (НРУ). Ідея його виникнення з'явилася в партійній організації Спілки письменників України. На початку (вересень 1989 — кінець 1992 pp.) НРУ був широким суспільним рухом, масовою організацією, яка об'єднувала людей різних політичних поглядів — від націоналістів до лібералів та соціал-демократів, згуртованих метою боротьби з існуючою суспільно-політичною системою. Одним з кульмінаційних моментів цього етапу є ІІ з'їзд Руху (жовтень 1990 p.), який продемонстрував не тільки зростання популярності організації, але й вперше відкрито проголосив своєю головною метою досягнення незалежності України. Другою найвищою точкою в історії Руху став референдум 1 грудня 1991 р. Його підсумки НРУ розцінив як власну перемогу. Перший Президент України Л. Кравчук привселюдно наголосив на політичних заслугах Руху, назвавши його головним державотворчим чинником у країні.

Першою офіційною зареєстрованою політичною партією була Українська республіканська партія (УРП), що виникла з ініціативи колишніх дисидентів та політв'язнів на базі Української Гельсінської спілки у квітні 1990 р. Очолив її Л. Лук'яненко. Партія швидко перетворилася на одну з найвпливовіших та найпопулярніших національно-демократичних сил країни. Після проголошення незалежності України республіканці закликали громадськість припинити політичну боротьбу та згуртуватись навколо Президента.

Другою (у червні 1990 р.) була зареєстрована Українська селянська демократична партія (УСДП), яку очолив поет і публіцист С. Плачинда. Початок 90-х років був найкращим періодом в її історії, коли швидко збільшувалась чисельність партії.

У вересні 1990 р. заявила про себе Партія зелених України (ПЗУ). Гострі екологічні проблеми, критична демографічна ситуація в країні об'єктивно виводили її на провідні позиції в політичному житті України. Наприкінці того ж року виникла ще Демократична партія Україна (ДемПУ), помітну роль у створенні якої відіграли І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський. Першим її головою став колишній політв'язень Ю. Бадзьо.

У 1990 р. виникли й перші націонал-радикальні партії. В квітні у Львові утворилася партія Державна самостійність України (ДСУ), у червні — Українська міжпартійна асамблея (УМА), яка 1991 р. змінила назву на Українську національну асамблею (УНА), а в серпні того ж року почалося створення воєнізованих загонів — Української народної самооборони (УНСО).

Установчий з'їзд Соціал-національної партії (СНПУ) відбувся у Львові у 1991 p., але через надмірний радикалізм вона була зареєстрована тільки наприкінці 1995 р.

Першою ліберально-демократичною партією стала Партія демократичного відродження України (ПДВУ). її історія розпочиналась з утворення партійних клубів комуністів, критично налаштованих до лінії КПРС—КПУ. В січні 1990 р. вони ініціювали створення в рамках КПРС "Демократичної платформи". Наприкінці того ж року установчий з'їзд "Демплатформи" проголосив утворення ПДВУ. Біля її витоків стояли В. Гриньов, В. Фі-ленко, О. Ємець, Т. Стецьків. Тоді ж утворилася Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), навколо якої гуртувалися представники гуманітарної та науково-технічної інтелігенції.

У 1991 р. виникла Конституційно-демократична партія (КДП). Кадети вважали себе ідейними послідовниками конституційних демократів початку XX ст. — В. Вернадського, М. Туган-Барановського, В. Григоровича-Барського, М. Василенка та ін. Того ж року промисловцями та підприємцями Донецької області була утворена Ліберальна партія України, яка швидко створила регіональні структури по всій Україні.

Першою партією соціал-демократичного спрямування стала Соціал-демократична партія України (СДПУ), створена у травні 1990 р. Однак уже на установчому з'їзді відбувся її перший розкол. Більшість делегатів виявляла схильність до соціальної демократії й навіть лібералізму, виступала за незалежність України, а меншості були ближчими ідейно-теоретичні традиції західноєвропейського соціал-демократичного руху, перспективи входження України до складу СРСР на конфедеративних засадах. Різні крила соціал-демократичної течії утворили дві партії — Об'єднану соціал-демократичну партію України (ОСДПУ) і Соціал-демократичну партію України (СДПУ). Та оскільки дві партії були малочисельними, невпливовими, у 1992 р. вони об'єдналися.

Дещо пізніше сформувався лівий фланг політичного спектра України. Надто несподіваними і стрімкими були для них розпад СРСР і заборона КПРС—КПУ. Проте період глибокого шоку та збентеження був нетривалим: уже в жовтні 1991 р. була створена Соціалістична партія України (СПУ), як вимушений крок і тактичний маневр з метою збереження лівих політичних сил. Певний час СПУ була єдиною офіційно зареєстрованою лівою партією, яка активно виступала за відміну заборони Комуністичної партії України.

На першому етапі становлення багатопартійності ідеологічні засади всіх партій, за винятком СПУ, були подібні між собою, їх програми складались із декларативних гасел, спрямованих до всього народу. Вони демонстрували схожість підходів до державотворення, соціально-економічного устрою суспільства, релігійних, культурологічних та екологічних питань, обстоювали ідеї парламентської демократії та приватної власності, суверенітет України.

Другий період (з грудня 1991 р. до кінця 1997 року) умовно називають етапом становлення багатопартійної системи.

У політичних партіях, які багато зробили для досягнення незалежності України, пробудження національно-самосвідомості та духовного відродження держави, після референдуму та виборів першого Президента (грудень 1991 р.) почалися процеси розколу і виникнення ідейних розбіжностей.

1992 р. став кризовим для багатьох партій національно-демократичного спрямування. У НРУ розпочалася гостра полеміка (лютий-березень 1992 р.) щодо ставлення до Президента Л. Кравчука та перспектив Руху, яка мало не призвела до розколу організації. Одне його крило (Павличко, Драч, Горинь) вважало, що вибори першого Президента повинні покласти край політичній боротьбі та розпочати об'єднання навколо Л. Кравчука як символу незалежності гаранта державності, підтримати його діяльність. На їх переконання, НРУ повинен залишитися суспільно-політичним рухом на багатопартійних засадах. В. Чорновіл та його прибічники вимагали залишитися в опозиції до Л. Кравчука, а НРУ реорганізувати в партію. Після непростих переговорів сторони досягли компромісу. НРУ обрав трьох співголів (Чорно-вола, Драча, Гориня), об'єднавши обидві течії, і залишився опозиційним громадсько-політичним рухом, не виключаючи вибіркової підтримки дій Президента. Майже відразу після з'їзду про свій вихід з НРУ заявила Республіканська партія, а згодом і Демократична партія. Почалася криза Руху, яка завершила його життєвий цикл у тому вигляді, в якому він задумувався. Багатьох учасників Руху на перших порах єднала мета, яка полягала у знищенні тоталітарної системи. Безумовно, оптимальною формою, здатною об'єднати людей з різними політичними поглядами (від радикалів до лібералів), згуртувати різноманітні політичні угруповання, була потужна позапартійна організація фронтівського типу. Після реалізації цієї мети більшість учасників розійшлася по різних партіях і громадських організаціях. Свою роль у розколі НРУ відіграли й амбіції його лідерів. Наприкінці 1992 р. розпочався процес трансформації НРУ в партію, який завершився у грудні 1995 р. Саме тоді, на своєму IV з'їзді, НРУ проголосив себе політичною партією.

У травні 1992 р. стався перший розкол в Українській республіканській партії. Заступник її голови С. Хмара зі своїми прихильниками не погодилися з курсом партії на підтримку Президента Л. Кравчука та припинення політичної боротьби, виступаючи за непримиренну опозицію владі. Вони вийшли з УРП і створили Українську консервативну республіканську партію (УКРП). VI з'їзд УРП у жовтні 1995 р. констатував, що партія перебуває в глибокій кризі, обравши нового лідера — депутата Верховної Ради Богдана Ярошинського — й оголосивши кардинальну зміну курсу (перехід в опозицію до Президента Л. Кучми та Кабінету Міністрів). УРП заявила, що бере на себе відповідальність за лідерство в правій опозиції. Така корекція партійної тактики влаштовувала далеко не всіх, і навесні 1997 р. в УРП відбувся другий розкол — на радикальних та поміркованих республіканців. З партії були виключені колишні її помірковані республіканці — почесний голова Михайло Горинь та інші активісти. У травні 1997 р. вони ініціювали створення Республіканської християнської партії (РХП). Внаслідок неодноразових розколів і розходжень виникло п'ять партій християнського напряму — Українська християнсько-демократична партія, Християнсько-демократична партія України, Республіканська християнська партія, Християнсько-народний союз та Християнсько-ліберальний союз, але всі вони були нечисленними і невпливовими в суспільстві.

У жовтні 1997 р. відбувся установчий з'їзд партії "Реформи і порядок" (ПРП), яка об'єднала відомих економістів, підприємців. Головою партії став колишній віце-прем'єр України Віктор Пинзеник.

Це був період не тільки гучних партійних розколів і внутріпартійних розходжень, але й виникнення нових організацій. У 1992 р. було створено ще три націоналістичні партії — Конгрес українських націоналістів (КУН), Організація українських націоналістів в Україні (ОУНвУ) та Українська національно-консервативна партія (УНКП). Базувалися вони здебільшого у Галичині, їх осередки на сході та півдні країни були слабкими, невпливовими.

Наприкінці 1993 р. було організовано Всеукраїнське об'єднання "Громада". Спершу воно уникало публічної політики, будучи малочисельною і непомітною силою. Активізація "Громади" відбулась у 1997 р. з приходом в партію команди тодішнього прем'єр-міністра України Павла Лазаренка.

У грудні 1994 р. виникла партія "Міжрегіональний блок реформ" (МБР), яку очолив Володимир Гриньов. На початку 1996 р. була створена Народно-демократична партія (НДП), яка претендувала на роль впливової центристської сили країни. До складу НДП увійшли тодішній прем'єр-міністр В. Пустовойтенко, кілька членів Кабінету Міністрів, чиновники з адміністрації Президента, багато народних депутатів України, впливові політики та підприємці. Першим головою партії обрали народного депутата Анатолія Матвієнка. У 1999 р. напередодні президентських виборів НДП очолив В. Пустовойтенко.

Протягом 1996 р. виникло ще кілька партійних організацій. З ініціативи державних урядовців, голів облдержадміністрацій та деяких народних депутатів наприкінці року була створена Аграрна партія України (АПУ), головою якої стала народний депутат Катерина Ващук. У тому ж році на політичну арену вийшла Соціал-демократична партія України (об'єднана), яка виникла внаслідок розколу СДПУ. Першим ц головою став колишній міністр юстиції Василь Онопенко. Паралельно продовжувала існувати СДПУ на чолі з Ю. Буздуганом. Певний час СДПУ(о) залишалась нечисленною і непомітною в Україні. Однак напередодні парламентських виборів в партію прийшли відомі підприємці й політики, зріс кількісний склад, змінилося її керівництво. Новим лідером СДПУ (о) став Віктор Медведчук, а сама партія згодом отримала неофіційний статус "партії влади".

На лівому фланзі політичного спектра в жовтні 1993 р. з'явилась нова політична сила — Комуністична партія України (КПУ), яка швидко перетворилася на одну з наймасовіших (140 тис. членів) партій України.

У 1996 р. у зв'язку з орієнтацією на соціал-демократизацію партії виник розкол в СПУ, внаслідок якого народні депутати Верховної Ради Наталія Вітренко і Володимир Марченко невдовзі створили ліворадикальну партію — Прогресивну соціалістичну партію України (ПСІЇУ).

На другому етапі розвитку політичних партій так і не була сформована багатопартійність. Більшість партій залишалася малочисельними, з аморфними організаційними структурами, без чітких програм. За рівнем інституціоналізації вони часто були протопартіями, а за своїм потенціалом і впливом на суспільство та владу уподібнювалися до груп тиску або гуртків за інтересами. В політології це явище отримало назву "дрібнопартійність".

Початок третього періоду становлення багатопартійності пов'язаний з парламентськими виборами 1998 р. — першими мажоритарно-пропорційними виборами, коли половину народних депутатів України було обрано на багатопартійній основі.

З націонал-радикальних партій у цих виборах брали участь тільки КУН і УКРП у складі блоку "Національний фронт", ДСУ і СНПУ в блоці "Менше слів" та УНА. Проте жодна з них не подолала обов'язковий 4-відсот-ковий бар'єр і не пройшла у Верховну Раду. Цей політичний напрям у парламенті представлений лише чотирма депутатами, які перемогли в мажоритарних округах.

Серед національно-демократичних партій у парламентських виборах 1998 р. РУХ, ПЗУ, ПРП, ХДПУ, РХП брали участь самостійно, а ще п'ять увійшли в різні блоки: УХДП, ХНС — у блок "Вперед, Україно!", УСДП — "Європейський вибір України", УРП — "Національний фронт", а ДемПУ — у блок "Народовладдя, економіка, порядок — НЕП". Однак тільки РУХ і ПЗУ пройшли до парламенту, отримавши відповідно 9,4% і 5,4% голосів виборців. Порівняно з попереднім складом Верховної Ради НРУ збільшив своє представництво у парламенті більш ніж удвічі (з 22 до 46 депутатів). Але за партійними списками він отримав голосів виборців значно менше, ніж очікувалося.

Серйозних випробувань зазнав Рух на президентських виборах 1999 р. Внутріпартійні конфлікти, які точилися протягом кількох років, спалахнули з новою силою і переросли у відкритий розкол. Не зупинила його і передчасна трагічна смерть В. Чорновола в березні того ж року.

Чорновіл В'ячеслав Максимович (1937—1999) — політик і журналіст. Народився в с. Єрки, Звенигородського району, тепер Черкаської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1960). Через власні переконання мав річну перевагу в навчанні (1958), працював на Донбасі — тесля, слюсар, співробітник виїзної редакції газети. Отримавши університетський диплом із відзнакою, дістав призначення в редакцію молодіжних передач на Львівській студії телебачення. В 1960—1964 pp. працював на телебаченні, радіо, в редакціях газет. У1965 р. — звільнений з роботи за участь у правозахисному русі. Довелось жити за рахунок випадкових заробітків: технік у Карпатській експедиції АНУ, інспектор з реклами Київкниготоргу, інспектор Львівського товариства охорони природи, спостерігач метеостанції в Карпатах, землекоп археологічної експедиції тощо. На Заході було видано його книжки "Лихо з розуму" (1966), "Правосуддя чи рецидиви терору" (1967). В 1970— 1972 та 1987—1989 pp. видавав позацензурний "Український вісник". В1967,1972 та 1980 р. заарештовувався і засуджувався до різних строків ув'язнення за "антирадянську агітацію та пропаганду. В 1987 р. — організатор Української Гельсинської спілки. В1990—1992 pp. — голова Львівської обласної ради народних депутатів. В 1991 р. — висунутий кандидатом у президенти України, посів друге місце (23,27% голосів виборців). З березня 1992 р. — голова Народного Руху України. Автор низки публіцистичних праць. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка (1996), посмертно — Герой України. Трагічно загинув у автокатастрофі, похований на Байковому кладовищі в Києві.

НРУ все-таки розколовся на Народний Рух України на чолі з колишнім міністром закордонних справ Г. Удовенком і Український Народний Рух під керівництвом екс-міністра охорони навколишнього середовища Ю. Костенка.

На початку червня 2001 р. керівництво обох рухів проголосило офіційний намір до об'єднання, іти на вибори 2002 р. єдиним виборчим блоком, висунути в округах кандидатури, щоб створити в майбутньому парламенті єдину фракцію та об'єднатись в один Рух одразу після виборів.

Партія зелених України на парламентських виборах за партійними списками зайняла четверте місце, оскільки їй вдалося створити виграшний "позапартійний" імідж і вдало зіграти на негативному ставленні населення до політики. Для багатьох виборців підтримка ПЗУ стала своєрідним актом протесту проти політики як керівництва країни, так і традиційних політичних партій (так зване "протестне голосування").

На фоні відчутних невдач більшості правих партій як відносний успіх сприймаються 3,13% голосів, здобутих молодою партією "Реформи та порядок" (ПРП).

Підсумки парламентських виборів 1998 р. ще раз підтвердили регіоналізацію розстановки політичних сил в країні, їх фактичний поділ на західний регіон, де перемогли праві сили, та східний і південний, які підтримали комуністів та соціалістів. Вибори засвідчили, що націонал-демократи не здатні працювати на всьому етнічно неоднорідному просторі України. Продовжуючи орієнтуватися в основному на питання культури і мови, обминаючи повсякденні проблеми людей, вони значно звужують свою електоральну базу, уповільнюють процес формування загальнонаціонального статусу своїх організацій.

Не сприяли перемогам і постійні міжпартійні конфлікти. Так, напередодні виборів НРУ відмовився вступати до будь-яких блоків. Тому на лівому фланзі були три політичні сили, а на правому — десяток націонал-радикальних і національно-демократичних партій. У результаті праві "розтягли" і без того малочисельний національно орієнтований електорат і цим допомогли лівим силам. Важко йде утворення єдиного правого блоку і напередодні парламентських виборів 2002 р.

Парламентські вибори 1998 р. засвідчили, що найактуальнішою проблемою в Україні є формування політичного центризму, тобто становлення ліберально-демократичних партій. У виборах взяло участь десять центристських партій. З них — ЛПУ виступила в блоці з лівоцентристською Партією праці; МБР і конституційні демократи об'єдналися в блок "СЛОн"; Партія економічного відродження вступила в "НЕП", а ЛДПУ — об'єдналась з правоцентристською УСДП у блок "Європейський вибір України". Однак у Верховну Раду потрапили тільки дві партії: НДП і "Громада".

Парламентські вибори висвітлили непросту ситуацію в НДП, яка, попри всі формальні переваги, здобула тільки 5% голосів виборців, зайнявши п'яте місце серед партій, які пройшли у Верховну Раду. Новим випробуванням для НДП стали президентські вибори 1999 р. Визначення свого кандидата на пост президента країни поставило 'ц на межу розколу. Партія чітко поділилась на так звані номенклатурну і демократичну частини. Внаслідок внутріпартійної боротьби А. Матвієнко склав свої повноваження і разом з однодумцями залишив НДП. Новим лідером партії було обрано тодішнього прем'єр-міністра В. Пустовойтенка.

Єдиною з центристських партій, що вела передвиборну кампанію з позиції жорсткої критики дій влади, була "Громада". Хоча її опозиція була вимушеною, бо керівництво партій у свій час викинуло з влади суспільство, яке довго чекало на появу некомуністичної опозиції, підтримало її на парламентських виборах (4,7% голосів). Але втеча з України та арешт в США лідера партії П. Лазаренка призвели до розпаду парламентської фракції "Громада" і розколу самої партії. Частина "громадівців" створила Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина", яке очолила Юлія Тимошенко.

Певну роль у провалі на виборах ліберальних партій зіграла несформованість їх соціальної бази. Опорою лібералів є середній клас, який в Україні тільки зароджується — заможні селяни, підприємці, висококваліфіковані робітники, високооплачувана інтелігенція. Проблемою залишається і відсутність у них чіткої ідеологічної та програмної лінії. Справжньою гарантією їх перемоги на парламентських виборах 2002 р. є блокування центристських сил.

Із шести партій соціал-демократичної спрямованості у Верховну Раду пройшла тільки СДПУ(о), отримавши 4,02% голосів виборців. Політологи стверджують, що потенційних прихильників ідеї соціал-демократії відштовхнула невідповідність між назвою партії, її програмними принципами та персональним складом її партійного списку.

Відносну перемогу на парламентських виборах 1998 р. святкували партії соціалістичної та комуністичної спрямованості. З п'яти партій, що взяли у них участь, чотири пройшли у Верховну Раду. Лівих підтримали 37% виборців, їх представництво у Верховній Раді зросло з 112 до 173 депутатів. На підставі цього політологи зробили висновок про деяке "полівіння" Верховної Ради.

Лідером парламентських перегонів стала КПУ: за неї проголосувало 24,6% виборців, її фракція зросла, порівняно з попередньою Верховною Радою, з 91 до 123 депутатів. Традиційно за КІГУ голосували жителі східних і південних регіонів країни. Несподіваним стало її лідерство у Вінницькій, Київській, Полтавській, Чернівецькій областях, місті Києві, тим більше — подолання 4-від-соткового бар'єра у Львівській області. Лише в Івано-Франківській та Тернопільській областях КІГУ не набрала необхідної кількості голосів для проходження до вищого законодавчого органу країни. КІГУ перемогла передусім завдяки скрутному соціально-економічному становищу в державі, важким умовам життя людей.

Соціалістична і Селянська партії на виборах виступали в єдиному блоці "За правду, за народ, за Україну", отримавши 8,5% голосів виборців. Найбільшу підтримку блок СПУ/СелПУ мав у центральній частині країни, а в Черкаській і Хмельницькій областях він обійшов навіть лідера виборів — КПУ.

Подолала 4-відсотковий бар'єр і нечисленна ПСПУ, успіх якої було названо феноменом парламентських виборів 1998 р.

Зростання популярності комуністичних та соціалістичних сил в українському суспільстві є результатом масового соціального невдоволення людей, яких приваблюють обіцянки лівих максимально пом'якшити наслідки переходу до ринку. Крім того, вони монополізували гасла реставрації СРСР, запровадження двомовності, відзначення пам'ятних дат, пов'язаних з радянською історією, які ще ефективно спрацьовують на певному сегменті електорального поля. Зростанню впливу соціалістичних сил у суспільстві посприяло і певне розчарування діяльністю демократів.

У той же час на президентських виборах 1999 р. лівим силам не вдалося здобути перемогу. Програш лідера КПУ Петра Симоненка у другому турі голосування призвів до зменшення представництва комуністів у Верховній Раді, розформування фракції ПСПУ, саморозпуску фракції СелПУ, розколу СПУ (її опозиція невдовзі створила нову партію — Всеукраїнське об'єднання лівих "Справедливість", лідер якого — народний депутат Іван Чиж). На парламентські вибори 2002 р. всі ліві партії йдуть одноосібно і зі своїми власними гаслами.

Отже, спектр політичних партій в Україні є типовим зразком мультипартійної системи, притаманної перехідним суспільствам, тобто суспільствам молодої демократії. Звідси — нерозвинутість і незрілість партійної системи України. Більшість з існуючих партій залишалася на початку 2001 р. політичними "клубами за інтересами", "партіями-фірмами", в які об'єднуються не стільки для того, щоб відображати інтереси певного прошарку населення, скільки з метою забезпечення власних інтересів.

Іншою серйозною проблемою української багатопартійності є невиразність і невпізнаваність політичних партій, більшість з яких не має свого власного політичного обличчя. Тільки у двох партій — КПУ й НРУ — є чітко сформульовані ідеології та програмні принципи, тому населення їх легко розрізняє. Стримують становлення дієвих партій слабкість, аморфність їх організаційних структур, відсутність партійних загальнонаціональних органів преси, дефіцит яскравих і впливових особистостей. Загалом Україна, відійшовши від тоталітарної однопартійності, впала в іншу крайність — гіпертрофовану багатопартійність, а точніше — дрібнопартійність. Формування кількох потужних політичних партій, які відображали б інтереси більшості населення країни, дасть змогу уникати в майбутньому суспільних потрясінь, забезпечувати мирний перерозподіл влади між різними суспільними силами. Парламентські вибори 2002 р. стануть важливим етапом у процесі формування загальнонаціональної партійної системи.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте основні елементи політичної системи України.

2. За якими критеріями поділяють українські партії на п'ять груп?

3. Назвіть особливості ідеологічних засад найвпливовіших українських партій.

4. Порівняйте економічні платформи НДП І КПУ.

5. Проаналізуйте зовнішньополітичні пріоритети у НРУ і КПУ.

6. У чому полягають особливості трьох періодів української багатопартійності?

7. Які партії і завдяки чому перемогли на парламентських виборах 1998 p.?

8. Охарактеризуйте основні проблеми української багатопартійності.

Параметри життєдіяльності політичних партій
Запитання. Завдання
Література
Короткий термінологічний словник
Передмова
Тема 1. Вступ до археології
Виникнення археології.
Археологічна періодизація.
Типологічний метод.
Археологічна культура.