Українське народознавство - Лозко Г.С - РОДИЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ

Наш народ має багаті традиції, пов'язані з народженням дитини. Впродовж віків породіллям допомагали баби-повитухи, які ще за часів Трипільської культури вважалися жрицями язичницького культу. Вони були посередницями між людьми і Богами, які полегшують пологи, допомагають новонародженим. За останнє тисячоліття баба-повитуха стала ще й посередницею між родиною та церквою: несла до попа курку, брала ім'я і молитву, домовлялася про день, коли мають відбутися христини. В Україні існує звичай вшановувати бабу-повитуху на другий день Різдва - "Бабин день". Це свято своїм корінням сягає сивої давнини — у давніх наших Предків, як уже згадувалося, було свято Рода і Рожаниць, коли в дар цим Богам приносили жертовних тварин, виливали на требище мед, молоко, клали пироги і плоди, просили, щоб Боги берегли їхню дитину або дарували продовження роду в майбутньому. У християнстві це свято отримало назву Собору Богородиці. У цей день жінки несуть до церкви хліб і пироги. Відбуваються жіночі зібрання, кожна йде до своєї "баби" і несе пироги, курку, кашу. Тут відбувається застілля. На христинах бабі-повитусі також відводиться почесна роль. Вона здійснює ритуал, що зветься "квітка": всім присутнім дарує букетики з квітучих трав, калини й хлібного колосу. При цьому вона примовляє: "Даю вам квітку, щоб добре жилося", "щоб наша дитина була велична, як квітка", "щоб дитина цвіла, як квітка", "скільки квіточок, щоб стільки було діточок"13.

Ці букетики зберігали і використовувані для купання й лікування дітей та дорослих і навіть свійських тварин.

Баби-повитухи знали безліч різних замовлянь, звичаїв, яких треба було дотримуватися породіллі. До схід сонця баба брала з криниці воду, обмивала породіллі руки й обличчя, примовляючи: "Вода-вод и ця, Водиця-студениця, очищаєш ти каміння, креміння, луги й береги. Очисть Дажбо-жу онуку (ім'я породіллі), дай здоров'я і силу""'. Зілля, освячене на Макового Спаса, клали у постіль породіллі як оберіг від "нечистих очей". Протягом шести тижнів після пологів вона повинна була класти це зілля за пазуху або пояс, виходячи з дому. Таким оберегом було й залізо (маленькі ножички, сокирки, мечі, ложки, ключі). Вважалося, що вони охороняють людину від злих сил за життя й у потойбічному світі. Залишком саме цього звичаю є приколювання булавок і шпильок до одягу малят та жінок. Цікаво, що цей звичай є у багатьох народів світу. Звернення до води як до матері всього живого було традиційним. На третій день після пологів жінка біля криниці зверталася до води з такими словами: "Вечір добрий, Земля Тетяна, Вода Уляна. Дай мені води від усякої нужди і біди. Омиваєш ти луги і береги і все чисте поле. Омий ти речену, народжену (ім'я)". Одужування породіллі пов'язувалося з появою журавля, який уособлював чоловіка. Через шість тижнів після пологів жінка могла продовжувати подружнє життя. Саме так слід розуміти народну пісню:

Ой літає журавель, літає, Та й за ковдру заглядає: А вже нашій породіллі Вийшли вже неділі.

Чимало народних приспівів існувало щодо першого пострижения дитини. Зістрижене волосся або кидали на воду, промовляючи: "щоб дитина росла, як з води", або спалювали: "хай іде з димом, щоб дитина горя не знала", або закопували під плодовим деревом: "щоб коси росли", "щоб кучерява була".

Ритуальні дії з волоссям були даниною найдавнішій магії. Волосся і нігті людини мають магічне значення. Про це свідчить звичай торкатися волосся голови чи бороди, складаючи присягу. Волосся - сховище духу голови або душі людини. Давні слов'яни вважали, що необережно викинуте волосся чи нігті можуть підібрати чаклуни або лихі люди і зурочити, зачарувати людину. Тому найвищим виявом довіри було дарування пасма волосся закоханих. У слов'янських народів був звичай на знак перемир'я віддавати один одному зрізане волосся.

Пожертвування дитячого волосся Богам було в багатьох народів Єгипту, Вавилона, Греції, Азії. І Іа Русі це була жертва Роду і Рожаницям — силам родючості, заступникам жінок і дітей. Вважалося, що через посередництво зрізаного волосся і нігтів відбувається взаємозв'язок із потойбічним світом: Предки були заступниками дитини. Тому ці дари посилали їм через воду, вогонь, коріння дерев як звістку про нову людину в роді.

Перше пострижения дітей відбувалося найчастіше в рік (іноді до року). Для хлопчиків ритуальним було пострижения у підлітковому віці — символ переходу з-під опіки матері під опіку батька. Дівчаток вперше заплітали у віці від трьох до п'яти років. Це також символізує вступ у новий період життя.

Магічні дії виконувалися над постіллю дитини, щоб передбачити її долю: хлопчику клали або меч, примовляючи: "твоє тільки те, що добудеш мечем своїм", або молоток — "щоб добрим майстром був", або заносили його в хлів — "щоб добрим хазяїном був". Дівчинці в постіль клали голку — "щоб шила гарно" або підносили її до вогнища — "щоб доброю господинею була".

Отже, за спостереженнями етнографів, обряди, пов'язані з народженням дитини, складалися з таких ритуалів та дій: вибір імені дитини, відвідини породіллі, вибір кумів, обряди прилучення дитини до хати, сім'ї та общини, наречения, пізніше замінене церковним хрищенням, обід на честь новонародженого (родини, христини), обряди "очищення" породіллі й баби-повитухи (зливання на руки — "зливки") та обряд першого пострижения дитини (через рік)17. Як бачимо, переважно усі обряди язичницького походження, лише "хрищення" з'явилося як пізніша ідеологічна надбудова

Українські язичники також мають обряд посвячення дитини, який ґрунтується на давньоруських звичаях, що збереглися й до сьогодні. У перші дні після народження мати показує дитину Сонцю-Дажбогу, дякує Роду-Сварогу за те, що послав дитину (душу на землю). Саме про вдячність

"ковалеві" (Сварогу) за сотворення дитини співається у пісні, яку записали П. Чубинський і Хв. Вовк: "викував дитину, і куючи не впотів, і в рученьки не хукав, а добро і тепло добувати було..."18 У давнину Волхв храму Сварога був сторожем Звичаю, він був знайомий із ковальством і кував обручки молодим, супроводжуючи процес роботи магічними заклинаннями. Саме ці давні уявлення лишилися в окремих уривках обрядових пісень.

Названі батьки, які здійснювали обряд відносно дитини, називалися божат і божата, відносно батьків дитини — кумами, а діти відносно божатів називалися божен і божена (мн. божатки). Божат — людина, яка при освяченні дитини "побожилася", тобто склала клятву перед Богами, що буде відповідальна за її виховання в рідній релігії. Про це знайдено запис в одному стародавньому творі: "Родився увечер а утрясь (вранці) божат забожив його у купелі"19. Ім'я дитини промовляється в шапочку над свяченою водою20. Співаються обрядові пісні, наприклад:

Дай їм, Боже, здоров'ячко Моїм божаткам прожити. Мені, Бог, дай здоров'я • Того віку дочекати,

Як будуть ся віддавати, Щоб їм віночка ізвити.

Крім величальних пісень, в яких величають дитину і матір та бажають доброго здоров'я й щасливої долі, виконують також багато ліричних та жартівливих пісень: "Ой кум до куми залицявся", "Та були в кума бджоли" тощо.

У християнській традиції виробилися свої правила, які переважно були запозичені з язичництва. Але особливі табу стосувалися кума і куми — існувала заборона щодо їх шлюбу і взагалі любовних стосунків, які церква визнавала гріхом, прирівнюючи їх до шлюбу між близькими родичами. "Хрищені батьки" також не можуть одружуватися зі своїми хрищеницями, бо церква вважає, що обряд хрищення прирівнюється до кровної спорідненості, хоча в народній творчості знаходимо чимало жартів з цього приводу. "Повість врем'яних літ" передає розповідь про те, що княгиня Ольга, знаючи християнські звичаї, обдурила свого "хрищеного батька" — візантійського імператора, який нібито хотів з нею одружитися21. Звичай кумівства має глибокі корені багатотисячо-літньої давнини і пов'язаний саме з родовим укладом життя народу, де кожен дорослий (який міг бути батьком дитини) ніс відповідальність за виховання дітей свого роду чи племені.