Українське народознавство - Лозко Г.С - ПОХОРОННІ ТА ПОМИНАЛЬНІ ОБРЯДИ

З давніх-давен люди відчували суперечності між своїм бажанням жити вічно і невідворотністю смерті. Саме цю суперечність має вирішити похоронний обряд. На думку археологів, поховальні кургани Скіфської доби виконували як меморіальні, так і культові функції. В образі кургану поєднувалось теперішнє, минуле і майбутнє, тобто курган був зв'язком потойбічного з наземним і небесним світами: яма, підніжжя кургану, вершина. На курганах знаходять залишки ритуальних майданчиків, кострищ і тризн.

Тризна у давнину була урочистим прощанням із покійним, якому присвячувалися бойові ігри та змагання, що мали продемонструвати перемогу життя над смертю. Сумні плачі і голосіння змінювалися веселощами, співами і танцями, щоб "повеселити покійника". Після похорону живі п'ють ритуальну поминальну чашу, виливши частину напою на могилу. Основну роль на тризні відігравали кінні змагання. Кінь — символ переходу з одного світу в інший: від життя — до смерті, від смерті — до воскресіння. Зображення коня завжди вирізьблювалося на верхній балці даху як символ руху вперед. Та коли вмирала людина, верхню балку даху піднімали, "щоб душі легше було піднятися в небо". Іноді прорубували отвір у стіні й через нього виносили тіло покійного. Саме так, за язичницьким обрядом, виносили тіло князя Володимира, на що переважно не звертають уваги дослідники: "розібравши межи покоями поміст і в ковер загорнувши, вірьовками опустили його на землю, і, поклавши його на сани, одвезли його, і поставили його у святій Богородиці, церкві, що її він сам спорудив". Таким чином, тут або йдеться про перші "компроміси" християнства з язичництвом, або мають місце ще якісь невідомі історикам факти (наприклад, припущення про те, що Володимир зрозумів свою помилку — зраду віри Предків). Тим більше, що його смерть була огорнута якимись незрозумілими таємницями (довго не сповіщалося про смерть князя народові).

Традиція перевезення покійного на санях має дуже глибокі корені. Його витоки знаходимо в індоарійській пракультурі. Такий похорон відомий також у релігії індуїзму.

Цей дохристиянський звичай побутував довго і в часи християнської доби. На санях перевозили тіла Ярослава Мудрого, Бориса і Гліба, Святополка. Навіть сьогодні в Карпатах подекуди перевозять покійного на санях, незалежно від того, зима це чи літо. За давньою традицією в сани впрягають волів. Причину використання саней у похоронному обряді Дмитро Зеленій пояснює тим, що сани були чи не найдавнішим засобом транспорту, тому це була данина давній традиції24.

У похоронних обрядах і звичаях українського народу збереглося багато архаїчних рис, успадкованих від доби Трипілля (спалювання небіжчика), скіфо-сарматської (курган, тризна, сани, поминальні страви), слов'янської (розбивання горщика, човен-домовина, "печатания могили") тощо.

Тіло померлого обов'язково омивають теплою водою і вдягають у нове вбрання. Досить часто українці "смертний одяг" шиють заздалегідь і вдягають його на великі свята; це переважно роблять літні люди. Поруч із вмираючим ставлять воду, яку п'є душа, коли людина помирає. Ця посудина з водою залишається па столі чи на підвіконні протягом 40 днів після смерті для того, щоб душа, яка ще не встигла переправитися па той світ, попила води перед дальньою дорогою. У момент смерті також відчиняють вікно, кватирку чи заслінку комина, із вікна вивішують рушник чи шматок полотна, щоб душа втерла сльози чи обтерлась після вмивання.

Покійнику дають до рук свічку, особливо добре, якщо це стрітснська свіча. Закривши очі, кладуть на них мідні монети, "щоб не дивився" на інших членів сім'ї, бо це може викликати їхню смерть. Всі речі (постіль, одяг, в якому померла людина, вода, якою омивали покійного) мусять бути викинуті, спалені або вилиті там, де люди не ходять. Посуд, в якому була вода для миття, розбивають (відголосок розбивання горщика), щоб ним більше ніхто, крім покійного, не користувався.

Якщо помирають молоді неодружені хлопці чи дівчата, то їх ховають як наречених: вдягають обручки, дарують дарунки рідним і близьким, випікають коровай. Покійника виносять ногами до дверей, щоб смерть не поверталась у цей дім. У домовину кладуть хліб, сіль, на Великдень — яйце, монети, загорнуті в хусточку (для перевізника на той світ). Звичай ударяти тричі труною об поріг дому означає прощання покійного зі своєю ріднею та своїм домом.

Якщо в момент смерті в хаті була вода, її не п'ють, а впливають. Після виносу покійника в хаті роблять прибирання: замітають, миють підлогу, хоча обряд цей не просто гігієнічний, в давнину він мав магічне значення: щоб зробити повернення покійного неможливим (вважається, що перехід душі через воду дуже важкий). Але поки тіло покійного перебуває в хаті, мести підлогу ні в якому разі не можна, щоб не вимести й живих. Іноді по лавці чи столу, на якому лежало тіло покійного, б'ють сокирою, ножем чи кочергою, аби відсікти смерть. Якщо в селі був покійник, то заборонялося розпочинати оранку, сівбу чи щось саджати, доки не поховають, бо посіви не зійдуть. Дуже часто при виносі покійного випускали з хліва худобу, щоб вона попрощалася з господарем.

Повертаючись із кладовища, іноді йшли "задом наперед". Вдома виконують обрядове омивання рук. Поминальний обід робиться переважно тричі: після похорону, на дев'ятий та сороковий дні. Потім поминають через рік. На знак жалоби в українців, як і у всіх слов'ян, в давнину було прийнято вдягати білий одяг, жалобним кольором для загиблих воїнів був червоний (козака ховали, вкриваючи червоною китайкою), чорний жалобний колір, вірогідно, прийшов у зв'язку з прийняттям християнства як колір смутку, аскетизму (одяг ченців). На Буковині дзеркало в хаті, де був покійник, завішували білим полотном або вишитими рушниками.

Одним із найдавніших похоронних звичаїв є голосіння, які вважаються відданням шани покійному. Голосять (плачуть) тільки жінки. Іноді такі жінки-плакальниці наймаються спеціально. На думку дослідників, у давнину існувала своєрідна каста плакальниць — жриць похоронного обряду. Плачі найчастіше бувають імпровізованими, але в усіх голосіннях тужать за померлим, який осиротив дітей або рідних, висловлюють пошану, прославляють подвиги померлого, запитують, коли ж зустрінуться або звідки виглядати душу померлого. Якщо помирає дитина, то просять померлих раніше родичів, щоб вони опікувалися нею на тому світі. Плачі виникли з переконання, що покійний чує все, що йому кажуть. Одним із найархаїчніших є також звичай закінчувати поминки піснями та веселощами, щоб "повеселити" покійного. На Буковині при покійнику грали в такі ігри, як:" Коблі", "Грушка", "Головешка", "Свічечка", а також влаштовували цілі театралізовані спектаклі з гумористичними сценами, перевдяганням тощо. Цей звичай символізує перемогу життя над смертю (так само, як і тризна).

Вивчення поховальних звичаїв дуже часто дає цінний матеріал для істориків. Так, орієнтація покійника може вказувати на його етнічне походження. Серед скіфських поховань немає жодного, орієнтованого на схід, у той час як поховання Північного Кавказу і Прикубання орієнтовані головою на схід.

Західне орієнтування означає покладення покійного головою на захід, щоб обличчя було повернуте на схід сонця. Віра в оживляючу силу сонця надзвичайно давня у індійських, іранських та слов'янських народів. Так, давньоіндійський обряд "Упанаяна" означає "дивитися на сонце": промені сонця вказують шлях до раю.

Український звичай "печатання" домовини зовсім невідомий росіянам; викидання (без захоронення в землі) покійника притаманне переважно монголо-татарам, але абсолютно неприйнятне в Україні, де навіть самогубців ховали в землі, хоча й за межами кладовища. Віра в "нечистість" самогубця прийшла в Україну з християнськими звичаями. За язичницьких часів, як відомо з багатьох стародавніх джерел, жінки могли добровільно йти з життя слідом за своїм чоловіком. Це принесення себе в жертву високо цінувалося давніми русами, які вважали, що такий вчинок приносить людині вічне життя або швидке воскресіння у новому житті.

Поминальні обряди здійснюються періодично за річним календарем, але найбільше навесні — поминальний тиждень після Великодня (див. розділ "Астрономічні знання та народний календар").

Отже, український народ має давні родинні традиції, які розвивалися протягом віків. Час, звичайно, вносить свої корективи і новизну, проте варто зберегти неперехідні цінності, які виробив народ: шанування Роду, поклоніння пам'яті Предків, дбайливе ставлення до дитини та літніх людей. Усе це неможливе без глибокого знання світоглядних основ, народних норм моралі, звичаєвості свого народу.