Філософія родознавства - Черепанова С.О. - Композиція Збруцького ідола (Б. Рибаков).

Цікаве тлумачення композиції Збруцького ідола запропонував В. Рибаков. На його думку, тут зображено, принаймні, чотири давньослов'янські божества: Мокош, Перун, Лада, Дажбог. У центрі, на головній лицьовій стороні чотиригранного ідола, зображена Мокош — "Мати врожаю" (вона тримає ріг достатку); справа від неї — Лада, покровителька дівчат і жінок, богиня весни, кохання, шлюбу, сімейного життя (символом чого є перстень у її руці); зліва — Перун, бог-воїн з конем і мечем, покровитель мужів-воїнів. Підземний бог, котрий несе на руках землю, ймовірно, Белее, пов'язаний з родючістю землі та світом померлих предків (Рибаков, 1981, с. 408).

Існує припущення, що до Збруцького ідола подібний кам'яний стовп з різьбою, виявлений також у р. Збруч, поблизу с. Лопушани. Від Лопушанського ідола залишився п'єдестал з майстерно висіченими на ньому ногами знищеного божества. На п'єдесталі згодом встановили хрест як символ християнізації Русі. Це зображення є прикладом характерного для Русі явища так званого двовір'я.

У контексті міфологічної психології давньої людини обрядові дії розглянув М. Грушевський. Аналізуючи історію численних племен-кочівників, що населяли у давнину землі теперішньої України і сусідні з нею, зокрема причорноморські та придунайські, вчений дійшов висновку стосовно синкретизму культур Чорномор'я, відгомін яких простежується у творах фольклору, естетичному і художньому мисленні нашого народу.

Використовуючи надзвичайно багатий ілюстративний матеріал, М. Грушевський довів існування у давній українській поезії світових образів фольклору. З-поміж них відомі; світове дерево (життя, мудрості, космогонічне, виноград); птах (віщий, творець світу); звір (дев'ятирогий, тридцятирогий, сімдесятирогий); олень, кінь, вода (Дунай-ріка, море, світовий океан).

Відображення світових образів фольклору в українській поетичній творчості засвідчує спільність, типологічність відповідних жанрів різних народів.

Народна обрядовість поділяється на календарно-виробничу (зимовий цикл, весняний цикл, літо й осінь) і родинну (весілля, народний, поховання).

У слов'ян календарно-обрядові пісні виникли в дохристиянські часи. Цей вид усної поетичної творчості відомий у всіх народів світу. Цикли календарно-обрядових пісень пов'язані з певним періодом року або з відповідною трудовою діяльністю.

На рівні давньої обрядовості простежуються тенденції діалогу культур.

У контексті порівняльного аналізу обрядовість річного календарного циклу дослідили українські вчені М. Максимович, М. Маркевич, П. Чубинський, О. Потебня, М. Костомаров, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, С. Килимник, К. Сосенко та ін. Ці питання висвітлюють і зарубіжні джерела, зокрема O. Афанасьєв, Дж. Фрезер, М. Фасмер, В. Соколова, М. Гуров, Б. Рибаков.

Зимовий цикл народної обрядовості: Корочун-Різдво; Сніп-Дідух-"Рай".

Зимовий цикл обрядів відкривають різдвяні святкування. Народна традиція закріпила за різдвяним циклом вірувань і обрядів назву коронуй (карачун, кречун, крачун, керечун). У науці етимологія слова коронуй не має усталеного тлумачення. На думку К.Сосенка, вірування у Корочуна сягають культу сонця, поширеного в українські міфології, аза предковічною символічною сутністю споріднені Коронуй і Дідух. Символіка Дідуха Корочу на стосується культу Різдва-Коляди, Щедрого Вечора, культу місяця молодика, староукраїнського гаїлкового Великодного свята. Відмінність полягає лише у тому, що культ Корочуна "загубився у пам'яті народу", а традиційний народний культ Дідуха зберігся незмінним із прадавніх часів. Святочними жертвами для Корочуна були обсипання його зерном і настільний хліб; для Дідуха — хліб і кутя з медом, що ставилися перед ним на покутті (Войтович, 2005, с. 247—248).

У річному циклі зимових святкувань ("бурмалій") найголовнішим українським родинним, громадським і релігійним святом було свято "Корочуна". Назву Коронуй трактують по-різному, зокрема "як свято дня, що ступнево збільшується (ніч скорочується), як назву сонячних променів, що входять з цього часу під земну кору". Наш цикл зимових свят нагадує грецькі та римські. "Врумалії" — від 24 листопада до 17 грудня на честь Діоніса; "Сатурналії" — від 17 до 24 грудня; "Воти" — від 24 грудня по 1 січня. Цьому циклу відповідають наші: "Калита-Андрій", "Катерина"; "Корочун" — тепер Різдво; "Маланка", "Василь" — Новий рік та Водохрещі. Стародавні назви свят, крім Калити та Корочуна, забуті в пам'яті народній, а з прийняттям християнства всі ці свята дістали християнські назви. З-поміж давніх свят найдовше в Європі побутували "календи". Ймовірно, згадані свята через Азію, Грецію і Рим поширилися в Європі. "Корочун" Русі-України, що покрився Святим Різдвом, — винятково радісне, веселе, велике свято. Від подібних свят інших народів його відрізняє багатство фольклору, оригінальність етнографії й обрядовості, витоки якої сягають передісторичної культури (Килимник, 1993, с. 7—9).

Сніп-Дідух — давній символ родючості та добробуту, дух поля і Сонця, оберіг душ предків. Такий сніп з часу обжинок був особливо шанований.

Згідно з описом С. Килимника, Сніп-Дідух ("Рай") — це місце перебування духів дідів-прадідів, опікунів або "покровителів" свого дому. За давніми віруваннями українського народу, всі духи (душі) померлих — це святі душі, благодійники роду і родини; а святі душі потрапляли до раю (звідси назва — "сніп-Рай"). Батько з сином вносили Дідух-Рай до хати. Його встановлювали на сіні на покутті, хлоп'я приносило рештку в'язочок сіна. Господиня здіймала зі столу скатертину, а господар укладав стіл тонким шаром сіна і застеляв поверх чистою білою скатертиною. Господиня брала чарівне зілля (останнім часом — часник), і розкладала по всіх чотирьох кутах. При цьому вона промовляла магічні слова, що відвертають темні сили: "Злая сило, темна сило, іди на болота, очерети, яри-скелі, у глибокі води-прірви, куди курячий голос не доходить, куди світ сонця не світить..."

Святкування Корочуна-Різдва відбувалося з початку грудня до 7 січня; здійснювалися безперервні ритуали – дії:

1. Приготування до Різдва.

2. Вілія. На Вілію — початок свята (24 грудня за старим стилем) напередодні пізно ввечері господиня пекла паляниці, а "до світа" витягла з печі "книші" та "книшики", клала у піч "колачі" та пісні пиріжки. Якщо Кутя — це їжа бога урожаю, "сонця праведного", то книші — хліб духів, хоч усе споживалося всіма: і Богом, і духами, і людьми.

3. Багата Кутя — Свята Вечеря.

4. Звичай у Святий вечір носити дідуньові та бабуні "вечерю".

5. Одружені діти возять "вечерю" на перший, другий, третій день Різдва своїм батькам.

6. Коляда: малі діти колядують на перший день, молодь — упродовж Святого Тижня з "Березою", дорослі — під час Святих Вечорів.

7. Святі Вечори.

8. "Маланки" — Щедра Вечеря (напередодні Нового Року, Ніч).

9. Щедрівки.

10. "Василь" — Новий Рік.

11. Посівання-посипання; полазники; спалення "Дідуха".

12. Голодна Кутя.

13. Обхід і освячення всього господарства господарем із сином.

14. Водохрещі та розстріл "коляди"... (Килимник, 1993, с. 11—12; 17—19).

Перші згадки про обряд колядування на Русі вміщує "Поучення" Володимира Мономаха (XII ст.). Зазвичай в Україні колядують кілька днів (25—27 грудня), у Західних регіонах — від Свят-Вечора. Щедрують напередодні Нового року і у день св. Василя. Важливим символом різдвяних святкувань є "Звізда" — колядницька зірка, поширений мотив "нової Зірки", яка сповістила світові про появу Христа.

Провідна ідея різдвяних святкувань полягає у тому, щоб словом і ділом, магічними дійствами інсценіювати образ багатства, щастя, миру і спокою в своїм домі на весь наступний рік. Обрядове величання і поезія родинно-господарського побуту органічно пов'язані. У соціальній практиці передхристиянського періоду система магічних актів ґрунтується на гіперболізації (перебільшенні) ідеального образу добробуту і щастя родини. Це характерно для репертуару колядок і щедрівок, почасти весільних і обжинкових пісень. Давні величальні мотиви стосуються передусім великодніх свят, хоча вони властиві й для інших святочних відправ, трапез не лише господарського, а й родинно-громадського характеру. В колядках яскраво виявляються елементи поетичної вигадки. Поширені у різдвяні й новорічні свята театралізовані дійства (наприклад, водіння "кози"), величання і побажання значних здобутків не були простим поетичним перебільшенням. Вони мали глибоке магічне значення, "накликали" багатство, добро, успіх, шану на дім господаря, його родину і господарство. Первісне величання — закляття на багатство — колективною творчістю поколінь, за участю професіоналів (скоморохи, з музикою, танцями, вченими звірями), збагачувалось багатьма поетичними мотивами, взятими звідусіль.

З часом стихія колективної магічної дії християнізувалась. О. Потебня, один з основоположників психологічного методу у вітчизняному мовознавстві, у дослідженні "Обзор поетичних мотивів колядок і щедрівок" зазначив: "Хоч деякі поетичні мотиви колядок і щедрівок, між іншим, узяті з християнських легенд, не мають з початку нічого спільного з величаннями, проте й вони значною мірою підпорядковані головній меті сих пісень, а саме величанню, піднесенню особи, до котрої пісня звернена, її дому і всеї обстанови до ідеальних позицій — до значення світового (обожнення, споріднення або заприязнення з божеством), до високого соціального становища, до блиску багатства, мудрості, побожності, удатності, краси". За висновком О. Потебні, на "всіх ступенях розвитку потреба щастя й могутності вимагає задоволення бодай у мрії"; а наші предки "глибоко вірили у спроможність слова однією своєю появою створити те, що ним означаеться" (Грушевський, 1993, т.1, с. 177—178, 229—231).