Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Поглиблення кризи в літературознавстві на материковій Україні

А в ці часи дома, в материковій Україні, маховик кон'юнктурного літературознавства набирав нових і нових обертів. Головною подією 1946 р. став вихід у Києві очікуваного "Нарису історії української літератури". У виступі О. Білецького "25 років українського радянського літературознавства" цей "Нарис..." згадувався як завершена вже і здана до друку робота, підготовлена науковими співробітниками Інституту літератури імені Т. Шевченка АН УРСР С. Масловим, Є. Кирилюком і

C. Шаховським. В опублікованому варіанті серед авторів цієї праці значилися також М. Плісецький, М. Ткаченко, І. Пільгук. Загальне редагування "Нарису..." здійснили С. Маслов і Є. Кирилюк.

Сам авторський колектив оцінював "Нарис..." досить скромно: у передмові до книги зазначалося, що цю працю не стільки створено, скільки "складено" ("оглянуто", "схарактеризовано"), причому — "далеко від культурних центрів України, у важких умовах евакуації", що позначилося "негативно на глибині з'ясування окремих питань, на повноті в збиранні матеріалу, на точності в наведенні цитат і передачі окремих фактів"25. Це був, по суті, стислий конспект раніше відомих історико-літературних праць, зокрема й праць М. Возняка, М. Грушевського, С. Єфремова, на які, проте, не робилося ніяких посилань через їхню "одіозність". Огляд літератури радянського періоду зроблено на основі існуючої критичної літератури 20—30-х років, але з вилученням із неї будь-яких згадок про всіх репресованих письменників і критиків того часу. А коли когось і згадували, то тільки в дусі найжорсткіших політичних звинувачень. Наприклад: "Особливо реакційну роль відіграли в ті часи троцькісти й бухарінці... В Україні літературний процес мав те ускладнення, що тут у галузі теорії троцькісти й бухарінці блокувалися з буржуазними націоналістами. Речником цього блоку виступив у 1925—1926 pp. М. Хвильовий. Маскуючись радянськими фразами, буржуазні письменники в свій час випустили низку книг. В цілому вони мали дві тенденції. Одна з них, так звана лінія "активного романтизму", розробляла образи сильних, волюнтаристського типу людей фашистського складу. Таким, наприклад, був образ Аглаї в романі Хвильового "Вальдшнепи". У буржуазній літературі тих років були вже образи, подібні до Аглаї, і — що дуже характерно — це були типи політичних бандитів часів громадянської війни. Так, наприклад, В. Підмогильний героєм повісті "Третя революція" вибрав Махна, Слісаренко — героєм роману "Чорний ангел" обрав іншого бандита і т. д." (241—242). Добір політичних означень щодо письменників і їхніх героїв, як видно, авторів не дуже регламентував і не зобов'язував до будь-якої диференціації. Для них " троцькістський ", "буржуазний", " націоналістичний ", "фашистський" чи "бандитський" означало практично одне й те ж, підміняючи собою і науковий аналіз, і естетичне поцінування літературних явищ та процесів.

Давня і нова українська література розглядалася в "Нарисі..." за періодами, що були окреслені у працях С. Єфремова, М. Грушевського та ін. Назви тим періодам давалися, щоправда, за просторово-часовим критерієм, але у кожному випадку наголошувалося, що йдеться таки про "українську літературу": "Українська література XI—XVIII століть", "Українська література XIX і початку XX століть" тощо. Це згодом у спеціально прийнятій постанові ЦК КП(б)У буде розцінене як "буржуазно-націоналістичний дух", бо ж нібито недостатньо чітко в

"Нарисі..." розрізнялося, що, скажімо, література часів Київської Русі — це не тільки українська, а також і російська та білоруська, що українська література "завжди" розвивалася під впливом російської та ін. Одне слово, як зазначалося в партійній постанові, автори "перекрутили марксистсько-ленінське розуміння історії української літератури і подали її в буржуазно-націоналістичному дусі". Крім того, за постановою, "Нарис..." не піддає "критиці політичні засади ліберальної течії в українській літературі (П. Куліш, Б. Грінченко та ін.)", не показує "в літературі боротьби партії і радянського народу за перемогу соціалістичного ладу в нашій країні" та ін. І дуже вже нарікала постанова на те, що "поява такого шкідливого "Нарису..." не зустріла належної відсічі з боку наукових установ і Спілки радянських письменників України. Цього було цілком достатньо, щоб "Нарис..." був вилучений з книжкового обігу, а над його авторами зависли хмари ідейної, а отже, й фахової ущербності. Найбільше від цього постраждала освітня справа і літературно-критична думка України загалом. Адже, незважаючи на те, що "Нарис..." був далеко не повним в осмисленні матеріалу, що саме осмислення здійснювалось з антинаукових, утилітарно-класових позицій, він давав хоч якусь інформацію про український історико-літературний процес і міг стимулювати розвиток і академічного, і вузівського літературознавства. Тим більше, що окремі розділи "Нарису..." (зокрема розділи про давню літературу, написані С. Масловим) ще не були остаточно розчиненими в класових вульгаризаціях, а в окремих підрозділах (про М. Костомарова, П. Куліша, Б. Грінченка та ін.) можна було натрапити хоч на якісь об'єктивні літературознавчі судження. Тепер же все це піддавалося анафемі, замикалося в кадебістських спецсховищах, а в критиці та літературознавстві ще глибшою стала кризова ситуація, що офіційно іменувалася боротьбою за чистоту літературних рядів.

Директивну роль у цій "боротьбі" відігравали переважно виступи перед ученими й письменниками партійних функціонерів та програмні (передові) статті в періодичних виданнях, зокрема в "Літературі і мистецтві", що після війни знову прибрала назву "Літературної газети". За прикладом виступу М. Хрущова на сесії Верховної Ради УРСР 1 березня 1944 р. ("Українська література", 1944, № 3—4), який (не без допомоги, звичайно, своїх літконсультантів) означив і тематику, і проблематику майбутньої письменницької праці ("героїчна боротьба нашого народу з німецько-фашистськими загарбниками... українсько-німецькими націоналістами", "подвиги наших людей в тилу ворога і на відбудові народного господарства", "велика дружба радянського народу", "слава великому Сталіну!" та ін.), письменницька газета теж послідовно підказувала, про що і з яким пафосом повинні писати літератори, часом детально розтлумачуючи, якими в них мають бути сюжети, конфлікти, герої і навіть жанрові форми. У статті "Вогонь літератури і мистецтва по українсько-німецьких націоналістах" зазначалося, що "остаточно знищити... облудних ворогів", тобто українсько-німецьких націоналістів, повинна драматургія, "можливим персонажем" у якій повинен бути такий "тип": "закінчений мерзотник, зрадник батьківщини, гітлерівський агент і огидний дворушник, що всіма силами прислужувався німцям, а тепер намагається обдурити радянську владу...".

Водночас письменницька газета не залишала поза увагою і тривожний, на її думку, стан у критичному цеху літератури. У статті "Нам потрібна активна творча критика" йшлося, зокрема, про низький професійний рівень її, про недостатню ідеологічну вимогливість, про незадовільне кадрове зростання та ін. "Кадри професійних критиків у Спілці письменників нечисленні, але й ті, що є, працюють незадовільно. Мало вогню, пристрасті, мало турботи про зростання всієї літератури помітно в працях деяких критиків", — з докором, але поки що без називання імен, писала газета, не пропонуючи і практичних виходів з названої ситуації.