Логіка - Дуцяк І.3. -
9.2.2. Логіка питань

З розділу про логічний аналіз питань і відповідей, мабуть, треба починати підручник про правила опрацювання інформації і, зокрема, про правила мислення (тобто підручник з логіки). Адже абстрактне мислення, тобто мислення за допомогою знаків, відбувається шляхом мовлення, шляхом діалогу. Це мовлення людини самої з собою. Воно відбувається єдиним способом - у вигляді питань і відповідей на них. Людина сама собі ставить питання і відповідає на них. До певного віку дитина мислить уголос. Потім її навчають мислити, тобто спілкуватись з собою подумки, без озвучення знаків. Подібно до того, як спокій - це лише окремий випадок руху, тобто стан відсутності взаємних змін у множині об'єктів, які мають однакові параметри руху, так і монолог не є чимось, що існує самостійно. Кожен монолог - це відповідь на якесь питання, тобто насправді кожен монолог - це фрагмент суспільного діалогу. Як щось самостійне монолог існує лише як вид літературного твору. Отже, питання - це те, з чого починається розмова людини самої з собою, тобто абстрактне мислення. Питання є рушійним чинником мислення.

У разі мислення мстою формулювання питань є актуалізація запиту на здобування інформації, тобто тоді питання формулюють винятково з інформаційною метою. У разі комунікації питання можна формулювати також у зв'язку з іншими цілями. Наприклад, мстою питань про якусь людину може бути вплив па тих, хто ЇЇ оточує, або вплив па саму цю людину. Скажімо, метою питання може бути актуалізація певної інформації для приниження чи вивищення когось або з метою викликати певну (позитивну чи негативну) реакцію в того, про кого йдеться в цьому питанні.

Питання - це послідовність знаків, змістом яких є запит на отримання знань. Отже, структура питання повинна містити принаймні два елементи: ту частину питального вислову, в якій зафіксовано, яку саме інформацію треба отримати, і власне запит (спонукання до надання знань). Щоб формально записати питання, порівняємо питання і твердження:

Він іде додому. Він іде додому?

Легко побачити, що обидва ці речення містять однакові слова. Однак очевидно, що не всю інформацію зафіксовано словами, оскільки адресат мовлення безпомилково визначає, що в одному випадку стверджують, а в іншому - питають. Це роблять і в тому, і в іншому випадку за допомогою інтонації (в усному мовленні) та шляхом сприйняття останнього знака в реченні крапка чи знак запитання (у письмовому мовленні). Водночас інформацію, позначену видозміною інтонації, можна також виразити словами. У такому разі аналізовані речення можна записати в такому вигляді:

Істинно, що він іде додому. Чи він іде додому?

Кожне з речень доповнене словом, яке треба було б фіксувати в разі логічного аналізу окремим символом. Отже, якщо вислів (сам його зміст) позначати малими літерами латинського алфавіту (р, д, г, в...), то для формального запису тверджень треба було б до символу вислову додати символ акту стверджування. Цей символ, тобто предикат істинності, треба додавати в усіх твердженнях, оскільки людина дією стверджування завжди подає інформацію як істинну. Подібно до цього, у питальних висловах до символу, яким позначають вислів, треба завжди додавати символ запиту на отримання інформації. Якщо вислів "Він іде додому" позначити символом р, то аналізовані твердження і питання можна записати:

Ір.?р.

Водночас логіки чинять так. Кожен додатковий символ ускладнює сприйняття. Якщо йдеться про моделювання міркувань, їхній автоматичний аналіз, то треба позначати всі компоненти думки. Отже, під час аналізування тверджень треба було б біля всіх тверджень ставити цей логічний термін істинності, що ускладнило б сприйняття. Тому, винятково з метою полегшення сприйняття, цей знак біля символів висловів р, г, 5 не ставлять, і в підсумку цими літерами в логіці тверджень позначають твердження.

Детальніші знання про питання дає з'ясування видів питань. Насамперед питання поділяють на відкриті (доповню-вальні) й закриті (уточнювальні).

Закрите питання - це питання щодо того, істинним чи хибним є певний вислів. Наприклад, Чи правда, що Сонце обертається навколо Землі? У цьому разі можливі тільки три варіанти відповіді (істинно, хибно, невідомо). На відміну від цього, у доповнювальних питаннях формулюють запит не на з'ясування того, істинним чи хибним є певний вислів, а на здобування інформації, якої бракує. Наприклад, "Хто відкрив Америку?".

Так звані риторичні питання насправді не є питаннями, це вид тверджень. Наприклад, питання "А хто не хоче мати високої зарплати?" тотожне твердженню "Всі хочуть мати високу зарплату". У цьому разі питання ставлять так: чи істинним є кількісно невизначене твердження про те, що існують такі, хто не хоче високої зарплати. Оскільки заперечна відповідь на це питання очевидна, тобто кількісно невизначене твердження "Існують такі, хто не хоче високої зарплати" хибне, то істинним повинно бути твердження, яке суперечить йому, тобто "Усі хочуть мати високу зарплату".

У практиці комунікації часто можна натрапити на непрямі питання. Скажімо, у разі, коли припускають, що той, від кого прагнуть отримати певну інформацію, не матиме бажання подати цю інформацію, то питання ставлять не безпосередньо про те, що цікавить, а про те, на підставі чого можна зробити висновок про те, що цікавить.

У процесі викладання, пояснення комусь чогось, у разі навчання розв'язуванню задач часто виникає потреба поставити питання, яке спрямує пошук у тому напрямі, в якому можна отримати розв'язок задачі. У такому разі питання "Які ознаки має такий-то об'єкт?" не спрямовує пошук у якомусь напрямі. Щоб бути навідним, питання повинно містити певну інформацію про те, на ознаки якого типу треба звернути увагу. Тобто, щоб питання викликало потрібну думку, воно повинно мати такий вигляд: "Якими є прояви ознак у такому-то аспекті?". Мета відвідного питання є протилежною - ускладнити розв'язання задачі.

Питання можна розділити також на прості й складні. Складні питання, на відміну від простих, є поєднанням кількох питань. Скажімо, питання "Хто відкрив Америку?" є простим, тоді як питання "Хто і коли відкрив Америку?" є складним. Очевидно, що па одне складне питання потрібно дати декілька відповідей (згідно з тим, скільки простих питань міститься у складному).

Питання може бути некоректним. Наприклад, некоректними є питання з хибною інформаційною підставою. Істинну відповідь на такі питання дати неможливо. Наприклад, коли хтось питає "Чи знаєте Ви, хто насправді керує світом?", то адресата питання спонукають дати ствердну чи заперечну відповідь. В обох випадках, якщо адресат питання дає відповідь на таке питання, це означає, що він погоджується з інформаційною підставою питання (що світом хтось керує; що поширена одна думка про керівників світом, а насправді це не так). Якщо ж виникають сумніви в інформаційній підставі питання, то перш ніж вирішити, давати на нього відповідь чи ні, треба дати відповідь на питання, чи істинною є та інформація, яка стала підставою питання. Наприклад, треба, насамперед, з'ясувати, чи справді світом хтось керує; якщо так, то в якому сенсі таке питання можна вважати коректним, а в якому - ні (чи в прямому, чи в переносному) та ін. Отже, у такій ситуації треба, передусім, обґрунтувати, чи можна погодитися з таким питанням, з тією інформацією, і якщо так, то тільки тоді відповідати на нього.

Прикладом некоректного питання може бути давньогрецький софізм (дослівно "хитрість"): чи ти продовжуєш бити свого батька? Як у разі ствердної, так і в разі заперечної відповіді відповідач погоджується з тим, що він раніше бив свого батька. Якщо той, до кого звернулися з таким питанням, не бив свого батька, то він не повинен відповідати, а зазначити, що питання містить хибне знання, що такими питаннями на нього зводять наклеп.

До некоректних треба зарахувати також суперечливі питання (наприклад, чи може всемогутній бог підняти камінь, який не може підняти ніхто?), неоднозначні питання.

Щоб уміти мислити свідомо, треба, у тому числі, вміти свідомо формувати питання, систематично їх виявляти. Питання виникають унаслідок виявлення будь-яких невідповідностей між знаннями.

Одним із прикладів невідповідності є невідповідність між повнотою знань про один об'єкт і повнотою знань про інший, подібний до нього. Наприклад, на початкових етапах пізнавальної діяльності про такий предмет, як камінь, людина могла отримати знання за допомогою всіх органів відчуття. Водночас про інші візуально сприймані предмети (Сонце та інші космічні тіла) людина не мала змоги отримати знання всіма органами відчуттів (скажімо, про ці предмети людина не могла отримати знань, отримуваних тактильним шляхом, тобто дотиком). Тому постало питання - якою є субстанція Сонця?

Подібні суперечності можна виявляти систематично й автоматично. Для цього треба мати типологію предметів з відповідними множинами типів ознак, властивих цим предметам. У разі виявлення відсутності знань про наявність чи ступінь вияву тих чи інших ознак, які повинен мати конкретний пізнаваний предмет, постають відповідні питання щодо отримання відповідних знань. Для вирішення проблеми автоматичного виявлення ознак, ґрунтованого на викладеному принципі, треба мати класифікацію матеріальних предметів, а також систему ознак та їхніх проявів, тобто систему філософських категорій.

Ще один вид невідповідності між знаннями (що призводить до виникнення питань) - невідповідність між різними знаннями про один і той же об'єкт, отриманими шляхом розмірковувань. У такому разі постає питання - яке з цих знань є адекватне дійсності.

Відповідь - це твердження, яке містить інформацію, запит на отримання якої сформульовано в питанні. Інформаційна підстава питання, тобто те знання, яке міститься в питанні, буде суб'єктом твердження-відповіді (про це стверджуватимуть у відповіді). Шукане знання, те знання, щодо повідомлення якого сформульовано запит, буде предикатом твердження-відповіді.

Якщо відповідь на певне питання містить іншу інформацію, ніж та, запит на отримання якої сформульовано в питанні, то це є відповідь не по суті. Така відповідь, навіть якщо вона істинна, не є правильною.

Неповна відповідь, тобто така, яка містить лише частину шуканої інформації, може бути як правильною, так і неправильною. Якщо, відповідаючи на питання, перерахувати можливі варіанти відповіді, й ці варіанти не є очевидними, тобто містять якусь нову інформацію, то таку відповідь можна тлумачити як неповну. Така відповідь дає певні знання, використовуючи які можна здобути правильну відповідь. Водночас якщо подібний перелік не міститиме нових знань, то відповідь буде неправильна, оскільки не дає нових знань. Скажімо, якщо на питання "що з хворим?" відповісти "він живий або мертвий", то суб'єкт запитування не отримує жодних нових знань щодо проблеми, яка його цікавить.

Якщо шукане в питанні знання не міститься безпосередньо у відповіді, однак може бути виведене з неї, то така відповідь є непрямою.

У деяких випадках частина тих базових знань, які містяться в питанні, є істинна, а частина - хибна. У такому разі треба давати дві відповіді. Нехай, наприклад, хтось питає "Чи погоджуєтеся Ви, що цей важкий злочин вчинила особа А?" і відповідач погоджується з тим, що злочин справді вчинила особа А, однак не погоджується з тим, що це важкий злочин. У такому разі на питання треба давати дві відповіді, в одній з яких погодитися з виною особи А, а в іншій - не погодитись зі ступенем важкості злочину.

Як отримати відповідь на сформульоване питання? Є такі головні шляхи отримання відповідей:

1. Здобути шукане знання за допомогою органів відчуття. Наприклад, щоб відповісти на питання "Чи падає дощ?", достатньо поглянути на простір, відкритий для дощу, й отримане органами відчуттів вербалізувати (виразити за допомогою слів).

2. Здобути шукане знання на носіях знань. Шукані знання можуть бути відображені в різному вигляді в певних предметах, які можна назвати носіями знань. Це може бути пам'ять людини, друковане видання, електронний чи будь-який інший носій інформації. Скажімо, на питання: "Чи є птахи, які не літають?", можна отримати відповідь зі знань, які є в пам'яті. Водночас у пам'яті людини знання містяться у вигляді образів (наприклад, у вигляді візуальних образів) й у вигляді знаків, тобто у словесному вигляді. Отже, щоб сформулювати відповідь на згадане питання, можна послідовно відтворити в своїй уяві образи всіх птахів, яких ми сприймали безпосередньо чи опосередковано (у телевізорі або на малюнку), і водночас давати відповідь на питання: "Чи кожен з них літає?". Якщо ми натрапимо на образ такого птаха, про який знаємо, що він не літає, або якого в польоті не сприймали, то це буде підставою для формулювання відповіді. З іншого боку, знання про здатність птахів літати ми можемо пам'ятати в абстрактному вигляді, тобто в формі речень, які згадуємо, актуалізуємо у відповідній пізнавальній ситуації. Наприклад, людина пам'ятає речення "Чого не поклав, не бери", "Не все те золото, що блищить", пам'ятає значну кількість знань, засвоєних під час навчання у вигляді речень, пам'ятає у вигляді речень ті знання, з якими має справу найчастіше у фаховій діяльності.

3. Отримати шукане знання шляхом міркувань, тобто або шляхом дедукції (шляхом оприявнення одних знань з інших; дедукція - це формулювання в явному вигляді тих знань, які вже є в неявному вигляді), або шляхом формування припущень. Прикладом формування відповіді шляхом дедукції є така пізнавальна ситуація. Якщо людина перебуває на першому поверсі, а навпроти високий будинок і через вікно не видно неба, то в разі падіння дощу на питання "Чи є на небі хмари" ця людина без жодних інтелектуальних зусиль дасть ствердну відповідь. Водночас ці знання вона отримала не від органів відчуття (очима вона не сприймає неба), ці знання виведено на підставі знання умовного зв'язку, відомого людині ("Якщо падає дощ, то на небі є хмари (адже дощ - з хмар)").