Логіка - Карамишева Н.В. -
2.3. Мова як репрезентант мислення

Ви повинні поглянути на практику мови, і тоді ви побачите логіку.

Л. Вітгенштайн

Мова для людини, суб'єкта практичної та пізнавальної діяльності, постає як соціокультурне явище. Людина оволодіває однією або декількома мовами і використовує її для спілкування та виразу думок у мовленнєвих актах, передавання інформації, засвоєння знання, позначення предметів.

Одна з головних функцій мови - репрезентувати та матеріалізувати процес мислення. Функція репрезентації мислення певною мовою означає, що мова як знакова система відображає, фіксує, зображає процес мислення та його результат - думку.

Репрезентацію мисленнєвої діяльності людини певною мовою можна визначити в таких відношеннях:

1. "Об'єктивна реальність - - мислення - мова". У цьому контексті мова репрезентує процес відображення об'єктивної реальності в мисленні людини. Сам процес відображення може бути адекватним або неадекватним, точним або неточним.

2. "Мислення - мова". Мова репрезентує особливості мисленнєвої діяльності людини, тобто виявляє для самої людини і для інших сферу функціональних здатностей мислення (пізнавальної, аналітичної, евристичної, прогностичної та ін.).

Взаємовідношення мислення і мови - складна проблема, яку досліджують філософи, логіки, лінгвісти. У контексті студіювання цієї проблеми виникла концепція лінгвістичної відносності американських лінгвістів К. Є. Сепіра - Б. Уорфа, що визначає детермінуючу роль мови у формуванні та розвитку мислення.

3. "Об'єктивна реальність - мова". Тут мова репрезентує образ світу, який створює людина не лише мисленням, а й уявою ("мова як картина світу"). Отже, в цьому образі є місце реальному, і можливому, бажаному світові.

Репрезентація мисленнєвої діяльності конкретної людини за допомогою мови виявляється у міркуванні.

Міркування - історично створена форма спілкування за допомогою мови. Це:

- розумово-мовленнєвий акт, який здійснюють суб'єкти практичної та теоретико-пізнавальної діяльності;

- сукупність висловлювань (тверджень), взаємопов'язаних за змістом і логічною формою;

- раціонально (логічно) побудована процедура, спрямована на пояснення й обґрунтування істинності або хибності висловлювань.

Міркування виражається природною чи штучною мовою, постає як система мовних знаків, що має семантичний, синтаксичний, прагматичний аспекти.

Види міркувань:

- за структурою побудови - прості або складні;

- за способом побудови міркування визначається як дедуктивне, індуктивне, за аналогією;

- за функціональною цілеспрямованістю має різновиди: аналітика, звернення, критика, мольба, обґрунтування, порада, пояснення, роз'яснення, тлумачення тощо;

- за логічною оцінкою: чітке, точне міркування або нечітке, неточне.

Міркування становить об'єкт дослідження лінгвістики, семіотики, логіки та інших наук. Так, логіка досліджує міркування в семантичному, синтаксичному, прагматичному аспектах, на підставі чого обґрунтовуються формальні й неформальні моделі міркувань і розробляються методи визначення істинності або хибності міркувань.

Особливість міркування полягає в тому, що в ньому репрезентується зовнішня форма виявлення мислення за допомогою мови, але внутрішня діяльність мислення невидима для інших. Отже, виявити, як людина мислить, що у неї на думці, які вона має задуми, можна лише тоді, коли вона їх репрезентує конкретною мовою.

Одиниці мисленнєвої діяльності - це елементи оперування, за допомогою яких здійснюється рух мислення та створюються складніші за структурою міркування. До одиниць мислення належать мовні знаки, що визначають мову як засіб мислення. За їх допомогою виробляються одиниці оперування - образи (образне мислення), терміни (імена), концептом котрих є поняття (понятійне мислення), математичні й логічні знаки та символи (формально-логічне мислення), знаки-символи (символічне мислення) та ін.

На підставі логічного аналізу міркувань, в яких мова репрезентує мислення, визначається:

1. Процес мисленнєвої діяльності та його результат. Процес категоризується в поняттях "роздум", "задум", "інтеррогатив" (запитально-відповідальний характер міркувань), "аналітика" тощо, а результат - у понятті "думка". У цьому контексті думку можна визначати як "уміння казати суттєве і доцільне в міркуваннях" (Арістотель),

Німецький філософ і логік Г. Фреге послідовність репрезентації думки визначив у такий спосіб: формування думки - це процес мислення; констатацією істинності думки є судження; виразом цього судження є твердження.

2. Процес мовленнєвої діяльності й результат. Процес мовленнєвої діяльності категоризується в поняттях "мовлення", "промова", "розмова", "балаканина", а результатом є певний мовний конструкт - слово, речення, повідомлення, а також звороти мовлення - тропи (грец. tropos - зворот, зміна), тобто речення в переносному значенні, образні вирази.

Мовлення - комунікативний акт, вид людської діяльності, що здійснюється за допомогою мови в усній або письмовій формі. Це форма репрезентації мови, яку засвоїв суб'єкт х у процесі соціальної комунікації. Певна мова як знакова система створюється за певними правилами. Суб'єкт х у плині свого мовлення може порушувати (свідомо або несвідомо) правила побудови мови, тоді він руйнує її, і вона перестає виконувати функції адекватного виразу думок, передавання інформації та ін.

Речення (лат. propositio - речення, висловлювання) - мовний вираз, побудований за правилами граматики певної природної мови, і має (або не має) певний смисл. Відповідно, реченню властива синтаксична структура побудови та семантичний смисл у певному контексті. У логіці - це мовний вираз, який виконує функцію істинного висловлювання в певному контексті.

3. Граматичні й логічні терміни, котрі уособлюють сферу мовлення і сферу логічного мислення. До граматичних термінів належать: слово, речення, ім'я, омонім, синонім та інші, до логічних - термін, поняття, висловлювання (судження), умовивід, парадокс, паралогізм, софізм.

4. Логічна форма висловлювання (спосіб зв'язку між структурними елементами висловлювання незалежно від його змісту) та граматична форма виразу висловлювання, тобто речення.

5. Істинність або хибність репрезентованих певною мовою висловлювань (суджень). При репрезентації мовою того, що думає суб'єкт х (промовець), виникає невідповідність між тим, що він думає і тим, що він каже. Те, що казав суб'єкт ху визначається, з погляду логіки, як істинне або хибне. Однак є такі міркування, котрі не можна точно визначити як істинні чи хибні. Неможливість адекватного визначення істинності або хибності певного твердження знайшла відображення у парадоксі "Брехун" (про це див. 3.7).

6. Відношення неадекватності між мисленням і мовою, коли людина репрезентує мислення певною мовою. Цю неадекватність вперше визначили давньогрецькі філософи-софісти, котрі взаємовідношення мислення та мови детермінували як головну логіко-філософську проблему. Вони усвідомили різницю між думкою і словом, терміном і поняттям, реченням і судженням, відокремили евристичну функцію мови, що полягає у використанні мови для побудови певного типу міркувань, коли думка перекручується за допомогою мови з метою здивування, а іноді й навмисної омани. Такі міркування, в яких навмисно або ненавмисно порушується логіка мислення (закони і правила логічного мислення) і коли мова неадекватно репрезентує мисленнєву діяльність людини, отримали назву паралогізмів і софізмів.

Паралогізм (грец. paralogismos - неправильний, хибний умовивід) і софізм (грец. sophisma - судження, придумані розумно, хитрі) становлять логіко-лінгвістичний феномен, виникнення якого зумовлено нетотожністю мислення і мови, смислу та значення імен (термінів), багатозначністю мовних виразів, можливістю виведення хибного висновку з істинних засновків або, навпаки, з істинних засновків хибного висновку. З погляду логіки, паралогізм і софізм - логічні помилки у міркуваннях, де порушено закони логіки, відповідно, паралогізм визначають як ненавмисно зроблену логічну помилку, а софізм - як навмисно зроблену логічну помилку.

Перші паралогізми і софізми виникли в Давній Греції, коли логіко-філософська думка античних філософів виокремила: суб'єктивний логос як мислення і як мову; абстрактне та конкретне; загальне й одиничне; реальне (дійсне) й уявне (можливе), ототожнення котрих в одному міркуванні призводить до логічної помилки.

Найцікавішими є софізми, в яких навмисно порушуються закони логіки з метою здивування чи омани слухачів, читачів (про це див. 7.3). Наведемо декілька прикладів софізмів.

1. Софізм давньогрецького філософа Протагора: "Декотрі люди - водолази. Усі вчені - люди. Отже, всі вчені - водолази".

2. Софізм філософа, представника логічної школи стоїків, Хрісиппа: "Чого немає у місті, того немає і в будинку. У місті немає криниці. Отже, і в будинку немає криниці".

3. Сучасні софізми: "Те, що ти не забув, ти пам'ятаєш. Ти не забув, як побудувати вічний двигун. Отже, ти пам'ятаєш, як побудувати вічний двигун"; "Кожна комета має довгий хвіст. Особа Н. летить вулицею мов комета. Отже, особа Н, має довгий хвіст". "Логіка - ліки для розуму", - казали давні римляни. Ліки допомагають одужувати від певної хвороби. Отже, логіка допомагає одужувати від певної хвороби".

Конкретний аналіз софізмів з метою виявлення в них логічних помилок здійснюється на підставі знання законів і правил логіки (див. 3).

Перший логіко-філософський аналіз софізмів здійснив Арістотель у праці "Про софістичні спростування", визначивши причину їх виникнення. Він класифікував відомі йому софізми на такі види:

1. Софізми, які залежать від способу виразу думок у мові (зворотів мовлення):

одноіменність (омонімія); двозначність (амфіболія); з'єднання; роз'єднання; наголос або вимова; форма вираження.

Одноіменність (омонімія) (грец. досл. - однойменність) - ототожнення різних за змістом понять, що позначаються одним і тим самим терміном. У логіці - це логічна помилка, яка полягає в тому, що одне і те саме за звучанням слово використовують для позначення різних за змістом понять. Арістотель навів такий приклад софізму, побудований на омонімії: "Зло є благо, оскільки ta deonta (те, що повинно бути) є благо, а зло є deonta (повинно бути)". У цьому софізмі термін "благо" (deonta), який має різні смисли (в одному смислі означає справедливість і мужність, а в іншому - силу і здоров'я), ототожнюється за смислом.

Амфіболія (грец. - двозначність, неясність) - мовний вираз, що має два значення залежно від того, на чому акцентуються. Арістотель навів такий приклад амфіболії: "Отже, ти кажеш "є". Чи кажеш ти - це є? Але ти кажеш, що це є камінь. Отже, ти кажеш, що ти камінь".

Сучасні приклади амфіболій: "Покарати не можна помилувати" ("Покарати, не можна помилувати"; "Покарати не можна, помилувати"); "Я зустрів її на поляні з квітами" ("Я, тобто чоловік, зустрів її на поляні з квітами" або "поляна була з квітами").

Неправильне поєднання слів у мовному виразі, тобто відсутність логічного зв'язку між ними: "Той, хто сидить, той стоїть. Хто встав, той стоїть. Отже, хто сидить, той стоїть".

Роз'єднання в мовному виразі того, чого логічно роз'єднати не можна:

"П'ять - це два і три. Отже, п'ять є непарним і парним числом".

Неправильний наголос або вимова іноді призводить до зміни смислу слова, що дає змогу інтерпретувати певне висловлювання неоднозначно.

Переплутування граматичної форми вислову виникає іноді внаслідок двозначності флексій (закінчення слів), унаслідок чого виникає логічна помилка, коли, "те, що не одне й те саме, висловлюють однаково, наприклад, чоловічий рід як жіночий, а жіночий рід як чоловічий, якість як кількість або кількість як якість, стан як дію або дію як стан та ін. " (Арістотель),

2. Софізми, які не залежать від способу виразу думок у мові.

Арістотель назвав такі способи утворення софізмів, які не залежать від способу виразу думок у мові:

- "від привхідного". У софізмах, які утворюються таким способом, стверджується: все, що притаманне речі, притаманне привхідному до неї або, інакше, встановлюються випадкові зв'язки між предметами міркувань. "Якщо Кориск - не те ж саме, що Сократ, а Сократ - людина, отже, Кориск - не те саме, що людина";

- "такі, в яких йдеться про (притаманне) взагалі або ж не взагалі, а в якомусь сенсі, в якомусь місці, в якийсь час і стосовно чогось";

- від незнання суті спростування;

- від слідування;

- від прийняття даного спочатку;

- такі, в яких те, що не є причиною, видається за причину;

- такі, в яких багато питань зводяться до одного.

Софізми, котрі не залежать від способу виразу думок у мові, створюються також при ототожненні цілого та його частини, предмета міркувань і його властивостей, реального існування предмета й уявного (в думках, подумки), необхідного і можливого та ін.

На підставі логічного аналізу міркувань, де мова репрезентує мислення, виокремлюється: неоднозначність змісту думки, яка може бути інтерпретована по-різному; точність або неточність виразу думок певною мовою, що зумовлено полісемією природної мови.

2.4. Логіко-семантичний аналіз мови
2.5. Логіко-семантичні та формально-логічні концепції істини
Розділ 3. ТРАДИЦІЙНА ЛОГІКА
3.1. Мова науки логіки
Таблиця логічних символів
3.2. Логічні операції
3.3. Закони логіки
Закон тотожності
Закон несуперечності
Закон виключеного третього
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru