Логіка - Карамишева Н.В. -
Дискурс як об'єкт пізнання

Дискурс як особливий вид комунікації, що має риси раціональності, інтенсиональності, історичності, став головним об'єктом дослідження сучасної філософії та гуманітарних наук, котрі визначають його поліфункціональність і соціокультурне значення.

У сучасній філософській літературі поняття "дискурс" набуло таких змістів: 1) концепт для побудови нових напрямів філософського осмислення сучасного буття, до яких належать структуралізм, постструктуралізм, постмодернізм; 2) вербально-комунікативна практика людей, суб'єктів соціального життя; 3) форма об'єктивації змісту свідомості людини; 4) метод аналізу типів мислення і способів бачення суспільних проблем.

У логіко-семантичному аспекті дискурс: 1) розумово-мовленнєвий акт, у процесі якого мовні вирази в цілісності набувають певних смислів і предметних значень у певному контексті міркувань; 2) акт соціальної комунікації між людьми: монолог, діалог, полілог; 3) форма передавання інформації (знання) від людини до людини, від покоління до покоління; 4) обговорення певної проблеми, запитування про те, що хвилює, цікавить людей. У дискурсі мислення людей спрямоване на осмислення й розуміння сказаного іншими, пояснення "темних" місць міркувань, логічне обґрунтування певних тверджень на істинність або хибність, інтерпретацію міркувань іншого співучасника в об'єктивному чи суб'єктивному дусі, а мова постає засобом виразу думок, засобом омани, переконання, впливу на інших людей, щоб досягти мети, а також як риторичною та метафоричною грою словами.

У конкретному соціокультурному середовищі дискурс у структурі "культура - мислення - мова" наповнюється різними культурними смислами та предметними значеннями і, за словами семіотиків і логіків, виникають відношення між "означеним і тим, що означає", "знаками та їх інтерпретаціями", "кодом і декодуванням".

Логіко-філософський аналіз дискурсу як особливої розумово-мовленнєвої діяльності, діалог суб'єктів міркувань з метою розв'язання певних проблем, досягнення взаєморозуміння тощо вперше здійснили античні філософи. Вони на підставі теоретичного узагальнення практики дискурсу (філософського, політичного, судового) розробили систему понять, які визначають специфіку різних типів дискурсу, та створили теорії: діалектику (мистецтво ведення діалогу, що має запитально-відповідальний характер), еристику (теорію ведення суперечок), риторику (мистецтво переконання, мистецтво красномовства).

Античні філософи визначили такі типи дискурсу:

- аподиктичний (грец. - той, що доводить, переконливий), який будується через дедуктивне виведення висновку з безумовно істинних засновків (силогізм);

- діалектичний, що будується несуворо, через нестроге (варіативне або ймовірнісне) виведення висновків із засновків, які не є безумовно істинними;

- риторичний; який також будують на нестрогому виведенні певних висновків із не безумовно істинних засновків, але він містить, окрім логічного, ще й нелогічні (психологічні) аспекти з метою впливу на аудиторію (слухачів);

- спонукальний, який намагається збалансувати не безсуперечливі аргументи й спонукають слухача погодитися з тим, що засноване не стільки на силі розуму, скільки на взаємозв'язку та взаємоузгодженні емоційних моментів з вимогами часу і практичними стимулами (За У. Еко).

Визначимо сутність теорій, які виокремлюють специфіку дискурсу.

Діалектика (грец. - мистецтво вести діалог, співбесіду) - в контексті античного дискурсу означає мистецтво ведення діалогу, обговорювання проблеми через висунення проблемного питання та пошуку відповідей на нього (пошуковий характер діалогу в формі запитань і відповідей на них продемонстровано в діалогах Платона), а в сучасному контексті - міркування в ряду "монолог, діалог, полілог". Це: спосіб соціальної взаємодії людей з метою досягнення розуміння ("Діалог відбувся, ми зрозуміли один одного"); метод пізнання світу та пошуку істини; визначення загальнозначущого в житті людей, усвідомлення цінності того, що створено людством упродовж історичного розвитку (діалог культур, діалог цивілізацій).

У контексті дискурсу термін "діалектика" використовують у таких значеннях:

1. Пізнавальний вид суперечки, метою якої є досягнення істини. Сперечатися можуть усі, розмірковували давні греки, а досягти вищого, філософського мистецтва, можуть не всі, тому цього мистецтва треба довго та наполегливо вчитися.

2. Логіка мислення суб'єктів, учасників певного дискурсу, спрямована на виявлення суперечностей у процесі оперування поняттями, які утворюють висловлювання та логічне відношення суперечності через діалектичний синтез несумісних понять в якісно нове поняття. Засновником такої діалектики (діалектичного мислення) називають 3. Елейського.

3. Рух пізнання (думки) від загального (ідей, ейдосів) до одиничного (чуттєво даних речей) і від одиничного до загального в їх діалектичній єдності (Платон).

4. Виявлення суперечностей (ствердження та його заперечення) учасника дискурсу і творення логіки доведення (побудова діалектичного твердження та його обґрунтування доказами). Предметом дискурсу є певне діалектичне положення і проблема (Арістотель).

Діалектичне положення та діалектичну проблему окреслюють у формі тези й антитези. Способом доведення діалектичного положення є "наведення (індукція) та силогізм (дедукція)". Розрізняють діалектичні й еристичні (софістичні) доводи. Діалектичні доводи за змістом повинні бути істинними, а софістичні лише створюють уявлення про істинність (Арістотель). Діалектика як логіка мислення учасників дискурсу в логічних творах Арістотеля відображена в поняттях "теза", "антитеза", "суперечність", "несуперечність", "проблема", "питання", "доведення", "спростування", "довід", "аргумент", "істинність", "хибність".

Риторика (грец. - мистецтво красномовства) - 1) теорія ораторського мистецтва, наука красномовства; 2) пишномовна, але малозмістовна промова. Засновником теорії риторики був Арістотель. Він визначив її специфіку як мистецтво переконання, тобто здатність відшуковувати засоби переконання стосовно певного предмета (обговорення учасників дискурсу). Визначення предмета риторики як мистецтва говорити витончено, тобто красномовно, пов'язане з іменем Квінти-ліана.

Ціцерон у "Трактатах про ораторське мистецтво" синтезував трактування риторики Арістотелем і Квінтиліаном: "Мета оратора - казати переконливо.., а красномовство - це мистецтво говорити розумно, складно і гарно".

Отже, риторика - це теорія ораторського мистецтва, яка встановлює принципи, правила та прийоми переконання учасників дискурсу та красномовства з метою ефективного впливу на аудиторію (слухачів); мистецтво публічних промов.

Античні риторики - Арістотель, Квінтиліан, Ціцерон та інші - ввели основні терміни, що визначають специфіку риторики як теорії про засоби переконання в дискурсі, різноманітні форми мовного впливу на аудиторію за допомогою аргументів, мовних і позамовних прийомів, щоб отримати конкретний ефект. До таких термінів належать "оратор" ("ритор"), "слухач", "промова", "риторична промова" ("функціональний тип мовленнєвих актів"), "красномовство", "переконання", "риторичне питання", "реакція слухача". У риториці античні філософи наголошували не на мисленні, а на мовленні, відповідно виокремивши: стилі мовлення (високий, низький); засоби підвищення стилю (підбір слів, сполучення слів); побудову стилістичних фігур - зворотів мовлення, які використовують для підсилення експресивності мовлення. Ціцерон класифікував мовлення так: а) види мовлень: судові (йдеться про справедливість); порадні (з метою користі для тих, кому дають поради); похвальні (давати похвальну оцінку певній особі); б) типи мовлень: за точно визначеними справами (тяжби та наради); за невизначеними справами, поза часом та особистостями; в) мовлення зв'язне і незв'язне, а також виокремив логічний і психологічний аспекти мовлення, кожен з яких має свою мету. Логічний аспект - доведення певного твердження (тези) на істинність або спростування певного твердження (тези) на хибність. Психологічний аспект - спричинити хвилювання, збуджувати пристрасті, насолоду тощо.

Історичний розвиток теорії риторики класифікують на такі різновиди: антична, середньовічна, нова, або неориторика. Визначимо специфіку останньої. Термін "неориторика" в сучасній літературі трактують у двох значеннях. Це:

1. Аналіз реальних способів міркувань, вивчення техніки аргументації, яка допомагає пробуджувати або посилити співчуття аудиторії до висунутих на обговорення тез. У такому значенні неориторика або теорія аргументації подана в працях X. Перельмана, Л. Ольбрехта-Титека, А. Івіна.

2. Теоретична модель комунікації з погляду семіотики як науки про знаки та мову як знакову систему. Неориторику в такому значенні трактує, скажімо, сучасний італійський семіотик У. Бко.

Неориторики ввели в тезаурус риторики нові терміни, що відображають дискурс як комунікативний акт, - "повідомлення", "адресат", "код", "декодування", "мовний знак", "форма виразу", "зміст виразу", "пропаганда", "маніпуляція суспільною думкою" та ін.

Отже, неориторика - сучасний етап в історичному розвитку риторики; сучасна теорія аргументації; теорія комунікації, яка досліджує міркування (комунікативний акт) з погляду семіотики.

Неориторики аналізують й осмислюють соціальну роль мови як засобу нав'язування певних поглядів, засобу перекручення істини й омани людей у різних видах дискурсу, пропаганді, рекламі ("лінгвістика брехні"); виокремлюють нові типи дискурсу, котрі не аподиктичні, наприклад, за аналогією, обґрунтування засобом апеляції до часткового випадку, "аргументації від часткового до часткового" (X. Перельман),

Неориторики розрізняють античну риторику та сучасну риторику: 1) за зростанням значення певного типу дискурсу - від зменшення ролі аподиктичного до зростання ролі спонукального дискурсу; 2) за новим розумінням риторики як мистецтва переконання, майже омани, вона поступово перетворюється на мистецтво переконувати розсудливо та критично, враховуючи історичні, психологічні й біологічні обставини кожного людського вчинку (У. Еко) 3) за особливою роллю риторичних прийомів у пропаганді та маніпулюванні суспільною думкою в актах соціальної комунікації, політичній пропаганді, рекламі, в ЗМІ та ін.

Еристика (грец. - мистецтво суперечки) - теорія суперечки, яка досліджує загальні принципи, методи та прийоми мистецтва суперечок і визначає умови досягнення істини або згоди між її учасниками (детальніше про еристику як теорію ведення суперечок див. І. Хоменко).

Середньовічні філософи продовжили античну методологію дослідження дискурсу в площині семіотичного та логіко-семантичного, риторичного й еристичного підходів. У цей період великого розвитку набули теологічний і філософський дискурси, які за змістом визначали проблему існування Бога й екзегезу Святого Письма. У системі освіти середньовічних університетів чільне місце посідали суперечки (диспути), коли студенти висували певні тези й антитези на теологічні та філософські теми, які логічно доводили або спростовували.

Середньовічні філософи також продовжували розвивати діалектику, риторику, еристику в контексті дискурсу, зокрема розглядали проблеми взаємодії мислення і мови, розуму та віри, визначали типи дискурсу, види аргументацій. Саме тоді виник термін "схоластика" (грец. schol - школа; лат. schola-sucos - учений, шкільний), який у контексті дискурсу має значення формальної правильності роздумів, красномовності промов, але відсутності в них змісту, смислу. "Схоласт сильний у словах, але слабкий у думках" (Гельвецій).

Середньовічний філософ і логік У. Оккам сформулював свій відомий принцип: "Не примножувати сутності без потреби", який у дискурсі означає критичний контроль мислення людини над мовою, щоб дискурс не перетворився на "схоластику", "пустопорожній діалог", "балаканину", що часто трапляється в реальному житті.

На сучасному етапі дискурс як соціокультурний феномен став складнішим за виявами, різноманітнішим за змістом і структурою побудови й, відповідно, має семіотичний, логіко-семантичний, еристичний, риторичний, психологічний, епістемічний, евристичний аспекти вивчення.

Аналіз дискурсу методами семіотики, логіки, риторики, психології й інших напрямів дослідження визначив нетотожність мислення та мови, логічних, риторичних, психологічних засобів переконань, "стану віри", "стану сумніву", прямих і непрямих смислів мовних виразів і под. Отже, дискурс у конкретному соціокультурному середовищі постає взаємодією мислення та мови, що реалізується в мовленнєвому акті суб'єктів комунікації, які використовують свої інтелектуальні можливості та красномовство з певною суб'єктивною метою, тобто для:

- пошуку істини й справедливості;

- формулювання та вирішення певних проблем і завдань;

- доведення істини та спростування брехні;

- переконання інших учасників дискурсу;

- омани інших учасників дискурсу;

- досягнення згоди, консенсусу з певних питань;

- емоційного впливу на аудиторію, щоб перетягти її на свій бік;

- перемоги над супротивником у мовній дуелі.

Логіка дискурсу є особливим напрямом сучасних логічних досліджень, що аналізує дискурс як розумово-мовленнєвий акт у різних формах його реалізації: усних (публічна промова, розмова, співбесіда, обговорення проблеми, інтерв'ю) та письмових (текстів) формальними і неформальними засобами, визначає логічну структуру міркувань, способи аргументації, які використовують співучасники дискурсу.

Завдання логіки - на підставі логічних законів розробити принципи та правила ведення певного виду дискурсу (наукового, філософського, політичного, юридичного та ін.), щоби він був логічно несуперечливим та обґрунтованим.

На підставі логічного аналізу в дискурсі розрізняють логіку мислення, призначену для обґрунтування істинності чи хибності певних положень, згідно з висунутими аргументами; риторику, орієнтовану на вміння розмірковувати красномовно й переконливо; психологію, спрямовану на відчуття й емоції учасників дискурсу. Сутність дискурсу - мотивування певних положень на істинність і переконання учасників з ціллю змінити погляди, думки, уявлення, вірування; змусити дотримуватись іншої позиції й прийняти потрібне для спільноти рішення і под. У зв'язку з цим необхідно шукати доказові й переконливі аргументи.

Об'єктом логічного аналізу у дискурсі може бути: окрема промова кожного учасника дискурсу, окреме висловлювання, усне або письмове міркування як дещо цілісне. З погляду логіки у дискурсі як розумово-мовленнєвій діяльності людей варто розрізняти:

- "що казати" і "як казати";

- форму мислення та форму мовних виразів; тип висловлювання (за класифікацією сучасної логіки) і тип промови (коротка й тривала; дорадча, судова та ін.);

- "логічні фігури" (наприклад, фігури силогізму, за якими формується певний вид дедуктивного виведення знання);

"стилістичні фігури", тобто звороти мовлення, які використовують для того, щоби зробити промову яскравішою, виразнішою. До стилістичних фігур належать тропи, анафори, епіфори, інверсії та ін.; "риторичні фігури" або метаболи;

- "стиль мислення" (логічна строгість міркувань, строгість виведення висновку із засновків або, навпаки, відсутність такої строгості) та "стиль мовлення" (високий, низький);

- "сила і дар мислення" (мати власну думку, вміння розробляти аргументацію, доводити певне твердження на істинність або хибність) і "сила слова" (вміння словом привертати увагу слухачів, читачів);

- "швидкість мислення" та "швидкість мовлення" ("Словами не упереджуй думку, - гласить народна мудрість).

Неформальна структура дискурсу складається з таких складових частин:

- ідея, принцип, правило;

- питання, проблема, завдання;

- теза й антитеза;

- аксіома, факт, висновок.

Коли суб'єкти здійснюють дискурс, вони формулюють питання і намагаються отримати відповіді на запитання. У дискурсі розрізняють: проблемне питання, риторичне питання, провокаційне питання, інформаційний запит; уточнювальне й доповнювальне, просте та складне запитання (див. 3.6).

Висунуте перед аудиторією в усній промові чи письмовій (у тексті) питання стає предметом обговорення та підставою для пошуку відповідей на нього. Предметом обговорення у дискурсі може бути також певне твердження (теза) та її заперечення (антитеза). Наприклад: "Наука красномовства існує" та "Наука красномовства не існує" (Ціцерон).

Залежно від структурування дискурсу в категоріях логіки дії "мета - метод - результат" виокремимо такий різновид дискурсу, як суперечка.

7.2. Суперечка та її теоретико-ігрова модель
Застосування законів логіки в суперечках
Вимоги до ведення суперечок
Теоретико-ігрова модель суперечки
7.3. Аргументація у дискурсі
Класифікація методів аргументації
7.4. Розуміння смислу промов і текстів
Логічна модель інтерпретації тексту