Логіка - Конверський А.Є. -
6. Істинність і формальна правильність в міркуванні

Огляд головних законів логіки цілком виправдано завершує характеристика закону достатньої підстави. Це зумовлено двома причинами.

По-перше, історично цей закон був відкритий і сформульований значно пізніше перших трьох, а саме у ХУП ст. Готфрідом Лейбніцем.

По-друге, за своєю функціональною призначеністю він є своєрідним підсумком трьох попередніх законів, оскільки характеризує таку рису міркування, як обґрунтованість. Відомо, що логіка виробляє і вдосконалює логічний інструментарій для того, щоб наші міркування були логічно обґрунтованими. Іншими словами, обґрунтованість вбирає в себе визначеність, послідовність і несуперечливість міркування, які забезпечуються законами тотожності, протиріччя та виключеного третього.

У своїй "Монадології" Г.Лейбніц так формулює закон достатньої підстави: "Жодне явище не може виявитись істинним або дійсним, жодне твердження - справедливим без достатньої підстави, чому справа йде саме так, а не інакше"}

Наведемо дефініцію закону достатньої підстави: "Закон достатньої підстави - це така вимога до процесу міркування, яка передбачає, що для того, щоб визнати певну думку істинною, слід мати достатню підставу".

Що ж криється за виразом "достатня підстава"? Достатня підстава - це судження або множина суджень, істинність яких встановлена раніше, не викликає сумніву і, що саме головне, форма або структура побудови яких змушує визнати з необхідністю істинність судження, яке проголошується або стверджується.

Візьмемо судження: "Деякі суспільно небезпечні діяння є злочинами". Для нього достатньою підставою буде наступне судження: "Будь-який злочин є суспільно небезпечним діянням". Схемою цього міркування буде наступний запис:

1. Будь-який злочин є суспільно небезпечним діянням.

2. Отже, деякі суспільно небезпечні діяння - злочини.

В цьому прикладі судження, яке береться за підставу, не тільки істинне, а його логічна структура зумовлює необхідну істинність судження, яке з нього випливає.

І це ж саме судження не буде достатньою підставою, наприклад, для такого судження: "Будь-яке суспільно небезпечне діяння є злочином".

На схемі це виглядає так:

1. Будь-який злочин є суспільно небезпечне діяння.

2. Отже, будь-яке суспільно небезпечне діяння - злочин. Друге судження не випливає з першого.

Або візьмемо наступні ілюстрації:

Проголошуємо істинність судження: "Шахрайство є суспільно небезпечне діяння", посилаючись на достатню підставу із двох суджень.

1. Будь-який злочин є суспільно небезпечне діяння.

2. Шахрайство - злочин.

Якщо ми визнаємо істинність першого і другого судження і їх взаємодія відповідатиме правилам і законам логіки, то ми з необхідністю повинні визнати істинність наведеного судження.

Схемою цього міркування буде наступний запис:

1. Будь-який злочин є суспільно небезпечним діянням.

2. Шахрайство - злочин.

3. Шахрайство є суспільно небезпечним діянням.

Знову ж таки слід мати на увазі, що достатня підстава - це не тільки істинне судження, а сюди слід долучити логічні чинники (правила і закони), які забезпечують примусовість визнання істинності судження, для якого знаходять достатню підставу.

Для ілюстрації сказаного візьмемо наступний приклад: Маємо судження: "Шахрайство - злочин". Знаходимо для нього достатню підставу у вигляді наступних суджень: "Будь-який злочин є суспільно небезпечним діянням" і "Шахрайство є суспільно небезпечне діяння".

Хоча наведені в ролі достатньої підстави судження істинні, але вони не є достатньою підставою для проголошеного судження. І це не дивлячись на те, що судження "Шахрайство - злочин" теж є істинним.

Запишемо пошук достатньої підстави у вигляді міркування:

1. Будь-який злочин є суспільно небезпечним діянням.

2. Шахрайство є суспільно небезпечне діяння.

3. Шахрайство - злочин.

Оскільки наведені судження, як показує приклад, не виконують роль достатньої підстави, то для цього судження слід підшукати справжню достатню підставу. Нею будуть наступні судження: 1) "Будь-яке заволодіння чужим майном є злочин"; 2) "Шахрайство є заволодіння чужим".

При істинності цих суджень і з урахуванням їх логічної структури ми з необхідністю стверджуємо істинність судження: "Шахрайство - злочин".

Характеризуючи закон достатньої підстави слід наголосити, що цей закон безпосередньо пов'язаний з процесом обґрунтування знання.

В пізнавальній або практичній діяльності людини настає час, коли замало мати істинне твердження - необхідно щоб воно було обґрунтованим. Обґрунтованим судженням є судження, істинність якого дається нам з необхідністю. Логічним обґрунтуванням якого-небудь твердження є зіставлення цього твердження з іншими твердженнями як основою, і перенесення ознак основи на це твердження.

Наприклад, математик не просто стверджує, що сума внутрішніх кутів трикутника дорівнює 180°, а будує міркування, яке передбачає зіставлення цього твердження з відповідними визначеннями і постулатами (тобто, визначення прямого кута, постулат про паралельність тощо). І, саме це зіставлення, переконує у тому, що сума внутрішніх кутів трикутника, справді, дорівнює сумі двох прямих кутів.

У назві четвертого закону логіки, а також у його формулюванні, фігурує термін "достатня підстава". Іноді, у філософській літературі (маючи на увазі зауваження Гегеля відносно терміна "достатня підстава") пропонувалося назвати цей закон "закон підстави" без "достатньої". Гегель у праці "Наука логіки" пише: "Що підстава достатня - додавати це, власне кажучи, цілком зайве, бо це є зрозумілим саме по собі; те, для чого підстава була б недостатньою, не мало б ніякої підстави, тоді як усе повинно мати свою достатню підставу"}

Річ у тому, що Гегель розглядає підставу як одну з категорій своєї філософської системи, а не як категорію логіки. Іншими словами, у нього інший зріз аналізу. Не звертаючи уваги саме на цю деталь гегелівського підходу до категорії "підстава", справді можна прийти до думки, що називати підставу достатньою є зайвим. Якщо є достатня підстава, то, отже, є і недостатня підстава. Але недостатня підстава не є, власне кажучи, вже підставою. Значить підставою може бути тільки достатня підстава. Прояснити цю ситуацію може лише ретельніший аналіз процесу логічного обґрунтування знання.

По-перше, процес обґрунтування реалізується через свої види доведення, пояснення, передбачення, інтерпретацію та їх різноманітні модифікації. Тобто, не існує якоїсь універсальної процедури обґрунтування. Це лише абстракція від названих конкретних видів обґрунтування.

По-друге, кожен вид обґрунтування надає обґрунтовуваному (положення, яке ми обґрунтовуємо) відповідну характеристику (доведення - достовірність, пояснення - аподиктичність, інтерпретація -репрезентивність).

По-третє, підстава, з якою співставляється твердження, яке необхідно обґрунтувати, це не тільки знання, істинність якого не викликає сумніву, а ще й відповідні логічні правила, які реалізують конкретний вид обґрунтування (доведення, пояснення тощо) і які забезпечують перенесення відповідної характеристики з основи на обґрунтовуване.

Тільки враховуючи цей складний характер підстави, що використовується у процесі саме логічного обґрунтування знання, є сенс говорити про достатню підставу і про закон достатньої підстави.

Закон достатньої підстави регулює процес обґрунтування, тому треба мати на увазі, що він вимагає того, щоб наші думки у будь-якому міркуванні були внутрішньо пов'язані одна з одною, випливали одна з одної. Бути послідовним означає не тільки проголосити те чи інше положення істинним, а й продемонструвати чому саме воно істинне.

Таким чином, закон достатньої підстави фіксує співвідношення власне достатньої підстави і того положення, яке потрібно обґрунтувати (обґрунтовуваного). Залежно від мети, характеру і меж наукового дослідження чи практичної діяльності це співвідношення може бути різним.

Найпоширенішим випадком такого співвідношення є аналіз логічних зв'язків певного твердження з раніше встановленими істинними положеннями. Якщо певне твердження логічно випливає із цих положень, то воно визнається обґрунтованим і таким же прийнятним, як і ці положення. Реалізацією такого співвідношення є різні модифікації такої логічної процедури як доведення.

Найбільш вживаними є кілька видів співвідношення достатньої підстави і положення, яке необхідно обґрунтувати.

1. Дослідження висунутого твердження з погляду можливостей його застосування до всього класу об'єктів або ж до споріднених класів.

2. Вивчення цього твердження з позицій його емпіричного підтвердження або спростування.

Як правило, таке вивчення передбачає виведення наслідків із положення, яке треба обґрунтувати, та подальшу їх емпіричну перевірку. Залежно від наявності емпіричного підтвердження або спростування дане твердження приймається як обґрунтоване або ж відхиляється. Загальновизнаним є факт, що будь-яке наукове положення хоча б потенційно передбачає своє спростування і способи підтвердження.

3. Включення обґрунтованого положення до сукупності фундаментальних положень (принципів) теорії.

Це включення передбачає внутрішню реконструкцію теорії, елементом якої є це положення, за допомогою введення у теорію нових означень і угод, уточнення основних понять і принципів теорії, визначення меж і можливостей їх поширення. У цьому випадку обґрунтування висловленого положення ґрунтується не тільки на емпіричній перевірці наслідків із нього самого, а й на зв'язках даної теорії з іншими теоріями.

Наведені факти співвідношення достатньої підстави і обґрунтовуваного в реальному процесі міркування реалізуються через такі види обґрунтування як пояснення, передбачення, інтерпретація.

Різноманітність видів обґрунтування свідчить, що закон достатньої підстави вказує на наявність для кожної істини достатньої підстави лише у найзагальнішому вигляді. Тому, зрозуміло, що цей закон не може вказати якою саме повинна бути ця підстава у кожному конкретному випадку, та у чому її витоки : у сприйнятті факту чи посиланні на теоретичне положення.

Закон достатньої підстави нічого не говорить і про те, яким повинно бути це сприйняття і посилання. Він висловлює тільки те, що для

будь-якого істинного твердження існує і повинна бути зазначена достатня підстава, завдяки якій воно визнається істинним.

Підсумовуючи характеристику законів логіки зазначимо, що у підручниках з логіки та деякій довідковій літературі часто підкреслюється, що закони логіки можна записати у вигляді формул класичної логіки:

ключеного третього - це методологічний принцип, який має цілу низку вимог до процесу міркування, і зводити його до зв'язку беззмістовних логічних термінів (диз'юнкції "м<, і заперечення "-" ), які фігурують у формулі закону буде значним перебільшенням.

законом. Можна сказати, що неможливість подати закон достатньої підстави у вигляді формули була своєрідним свідченням того, що основні формально-логічні закони (або закони логіки) мають зовсім іншу природу, ніж завжди істинні формули, і виконують своєрідну функцію у процесі побудови та аналізі наших міркувань.

Запис законів логіки у вигляді формул і переконання, що це велике досягнення сучасної логіки, з одного боку, збіднює суть і призначення цих законів, а з іншого - залишає поза увагою справжнє призначення та можливості сучасної логіки як ефективного інструменту дослідження та обґрунтування наукового пізнання.

Як уже зазначалося, головним завданням логіки є вивчення законів, правил, якими керується людина при отриманні вивідного знання. Вивідним називається знання, яке отримане опосередкованим шляхом. Ця опосередкованість полягає у співставленні раніше набутого знання з новим знанням. Саме співставлення не є хаотичним нагромадженням різних тверджень, це є певна струнка будова, яка передбачає суворе дотримання правил і законів логіки.

Більшість знань, якими володіє людина, мають опосередкований характер. І, навіть та частина знань, яка має вигляд безпосередніх констатацій фактів типу "Сніг - білий", "Трикутник - геометрична фігура" - в кінцевому рахунку носить опосередкований характер. Оскільки визначення їх очевидно істинними чи хибними передбачає відомим тільки смисл термінів "є", "сніг", "білий", "трикутник", "геометрична фігура".

6. Істинність і формальна правильність в міркуванні

Для отримання вивідного знання необхідно доводити або спростовувати конкретні твердження, заперечувати хибні думки, давати визначення поняттям, здійснювати різні види типологій. Кожна із названих процедур передбачає суворе дотримання відповідних логічних правил.

Загальновизнаним є положення, що для того, щоб у конкретному міркуванні вивідне знання було істинним, необхідно дотримуватися таких умов:

а) вихідні твердження обов'язково новині бути істинними;

б) під час міркування між вихідними твердженнями необхідно встановити зв'язок, який відповідає законам і правилам логіки.

Нехтуючи однією із вимог, ми можемо отримати у конкретному міркуванні істинний висновок випадково. Продемонструємо це на прикладах.

В обох міркуваннях перше вихідне твердження є хибним, але логічний зв'язок між ними відповідає логічним правилам (саме правилу 1-ї фігури простого категоричного силогізму). Оскільки у цих міркуваннях порушена вимога, щодо обов'язкової істинності вихідного знання, то висновок у другому міркуванні випадково істинний. Тобто, із хибного вихідного твердження висновок можна отримати будь-який.

Наведемо приклад, де вихідні твердження є істинними, але до них неправильно застосовані правила логіки:

У цьому прикладі обидва вихідні твердження істинні, але пов'язані вони з порушенням правил логіки. Тому висновок є хибним. Тут порушено правило першої фігури простого категоричного силогізму, відповідно до якого менший засновок не повинен бути заперечувальним.

Таким чином, вивідне знання буде істинним тоді і тільки тоді, коли вихідні твердження міркування будуть істинними, і до них будуть правильно застосовані правила та закони логіки. Тобто, істинність висновку міркування - це відповідність висновку міркування дійсності (якщо висновок міркування істинний, то він відповідає дійсності, а якщо висновок міркування хибний, то він не відповідає дійсності), а правильність міркування - це відповідність міркування правилам і законам логіки.

Дотримання цих вимог забезпечує отримання вивідного знання, істинність якого не викликає сумніву.

Розділ II. Mислення і мова
1. Визначення мови
2. Поняття знака. Види знаків
3. Рівні семіотичного аналізу мови
Розділ ІІІ. Формалізація як метод логіки
1. Поняття формалізації
2. Порівняльна характеристика природної і формалізованої мов
3. Структура формалізованої мови
Розділ IV. Семантичний аналіз виразів природної мови
1. Поняття семантичної категорії