Основи менеджменту - Федоренко В.Г. -
6.13. Основні аспекти державної інноваційної політики на сучасному етапі

Необхідність державного управління і регулювання інноваційними процесами зумовлюється як загальнонаціональним їх значенням, так і економічним змістом інновацій. У наш час інновації виявились основним засобом збільшення прибутку між суб'єктами. Однак за відсутності належ­ного державного регулювання багато нововведень не мають можливості швидко впроваджуватися у практику. Економічна та соціальна роль держави й відповідних державних органів при регулюванні інноваційними процесами зосереджена на декількох основних функціях:

1) акумулюванні засобів на наукові дослідження й інновації шляхом концентрації ресурсів і механізмів перерозподілу бюджету, а також за рахунок формування спеціальних фондів;

2) координації інноваційної діяльності шляхом визначення загальних стратегічних орієнтирів інноваційної політики. З цією метою держава сприяє кооперації і взаємодії різних інститутів у здійсненні інновацій. Державні структури формують єдиний технологічний простір, що забезпечує сумісність нововведень. Актуальною є також синхронізація нововведень за технологічними ланцюжками і стадіями інноваційного циклу;

3) стимулюванні інновацій шляхом заохочення конкуренції та фінансових субсидій і пільг учасникам інноваційної політики (державного страхування інноваційного ризику, а також "іннова­ційного тиску" на суб'єкти, що господарюють, за рахунок введення санкцій за випуск застарілої продукції і технології);

4) створенні правової бази для інноваційної політики (шляхом формування необхідного законодавства і реально діючих механізмів його функціонування);

5) кадровому забезпеченні інноваційної політики шляхом створення програм навчання в державних й недержавних вищих навчальних закладах, що сприяють розвитку генераторів нововведень і поширенню в економіці організаційних структур, які впроваджують інновації (корпорацій, груп, фірм);

6) регіональному регулюванні інноваційної політики шляхом подат­кових пільг і раціонального розміщення інноваційного потенціалу, а також прагненні вирівняти умови поширення інновацій на території країни;

7) регулюванні міжнародного співробітництва у проведенні інно­ваційної політики через вироблену інноваційну стратегію і кооперацію.

Інноваційна політика держави тісно пов'язана з її інвестиційною політикою, яка має бути спрямована на стимулювання капіталовкладень у ту частину інновації, де інвестиції є базою для матеріалізації нововведень. Важливі шляхи державного впливу у напрямку стимулювання високотехнологічних (наукомістких) галузей, заохочення традиційних галузей на новій технічній базі, згортання стагнуючих виробництв. Інноваційна політика невіддільна від промислової, яка і створює попит на інновації. Окрім того, підтримувати мінімально необхідний рівень обороноздатності країни неможливо без сталих інновацій.

Заходи державної інноваційної політики повинні створювати сприятливий клімат для впровадження інновацій у соціально-економічне середовище, ініціювати і регулювати ІП. Механізми реалізації державної інноваційної політики України ще не використовуються повною мірою. Якщо вихідні правові передумови цієї політики містяться у Конституції України, то законодавча база ще тільки починає створюватися.

Програмою економічних досліджень в Україні передбачено підтримку досліджень, які спрямовані на вирішення проблем економіки перехідного періоду. Такі проекти фінансуються у формі індивідуальних грантів для українських та іноземних економістів для:

- підтримки і поширення нових наукових методів та ідей;

- заохочення прикладних досліджень, пов'язаних з вирішенням проблем економіки перехідного періоду;

- розвитку дослідницького потенціалу шляхом створення умов ДЛЯ наукової роботи молодих фахівців;

- сприяння зміцненню зв'язків усередині наукового економічного співтовариства на території України;

- створення умов для включення українських дослідників у світове економічне співтовариство.

Центральне місце в державній інноваційній політиці займає фінансування НДЦКР і інноваційних проектів з бюджетних засобів. Важливо також підтримувати раціональне співвідношення при фінансуванні організацій, що постійно здійснюють НДДКР та інноваційну діяльність (базове фінансування), і при виділенні засобів на разові конкретні інноваційні проекти (цільове фінансування). Велике значення для створення початкового попиту на інновації мають державні контракти на виконання НДДКР і державні замовлення на інноваційну продукцію. Ефективність інноваційної політики зростає при організації конкурсів у розподілі бюджетних засобів. Для цього створюють спеціальні бюджетні чи частково бюджетні (змішані) фонди.

Винятковою прерогативою держави є правове регулювання інноваційної політики шляхом законодавчої фіксації статусу наукової й інноваційної діяльності, захисту прав науковців, розробки механізмів реалізації інноваційної політики. Захист прав суб'єктів інноваційної діяльності ґрунтується на законодавчих актах з питань інтелектуальної власності і державної патентно-ліцензійної системи. Механізми санкцій і процедури банкрутства для інноваційних суб'єктів мають бути пом'якшені, а дія антимонопольних механізмів щодо найважливіших інноваційних проектів - обмежена.

Суттєвим елементом прямої підтримки інновацій є формування державної інноваційної інфраструктури шляхом створення мережі центрів поширення нововведень і консультацій. Держава сприяє також формуванню ринку інновацій шляхом інформації в державних виданнях про виставки, біржі, ярмарки, конференції тощо. Держава сама може виступати як агент ринку, наприклад, здійснюючи купівлю або продаж ліцензій.

Державні органи мають здійснювати моніторинг і прогнозування інноваційної політики у країні і за її межами, а також пошук ефективних технологій для широкого впровадження через свої представництва. Моральна підтримка нововведень має здійснюватися у вигляді присвоєння почесних звань і нагород, відвідування державними керівниками провідних інноваційних організацій.

Серед заходів непрямого впливу застосовується пільгове оподат­кування. У світовій практиці використовуються такі види податкових пільг, що стимулюють інноваційну діяльність:

- надання дослідницького й інвестиційного податкового кредиту, тобто відкладання податкових платежів у частині витрат з прибутку на інноваційні цілі;

- зменшення податку на приріст інноваційних витрат;

- пільгове оподаткування дивідендів юридичних і фізичних осіб, отриманих за акціями інноваційних підприємств;

- пільгове оподаткування прибутку, який отримано в результаті використання патентів, ліцензій, ноу-хау і т. ін., нематеріальних активів, що входять до складу інтелектуальної власності;

- зменшення оподатковуваного прибутку на суму вартості приладів й устаткування, які передано вищим навчальним закладам, науково-дослідним та іншим інноваційним організаціям;

- вирахування з оподатковуваного прибутку внесків у благодійні фонди, діяльність яких пов'язана фінансуванням інновацій;

- зарахування частини прибутку від інновацій на спеціальні рахунки з подальшим пільговим оподаткуванням у випадку використання на інноваційні цілі.

У зв'язку зі значними масштабами багатьох інноваційних проектів і відносно низькою швидкістю обігу засобів у період здійснення нововведень актуальними стають механізми пільгового кредитування. Держава може стимулювати інновації пільговими (за термінами погашення й процентними ставками) кредитами державних банків або наданням преференції комерційним банкам, що кредитують інноваційну діяльність (пільгове оподаткування, пом'якшення резервних вимог і т. ін.). Проте комерційні банки найчастіше не зацікавлені у кредитуванні довгострокових інноваційних проектів. Тому важливо стимулювати інноваційні вкладення фінансових структур, орієнтованих на тривале "заморожування" засобів, наприклад, для таких структур, як страхові компанії, пенсійні фонди, позико-заощаджувальні асоціації і т. ін.

Додаткове джерело засобів на інноваційний розвиток підприємства одержують при проведенні державою політики прискореної амортизації основних фондів. У світовій практиці склалися дві основні моделі прискореної амортизації:

- зниження терміну перенесення вартості устаткування;

- встановлення підвищених норм амортизаційних відрахувань у перші роки експлуатації устаткування і знижених у наступні роки.

В умовах високої інфляції необхідна також системна переоцінка вартості основних фондів, щоб уникнути знецінювання і втрати стимулюючих функцій амортизаційних відрахувань.

Доступу до передових інноваційних технологій сприяє державна підтримка фінансового лізингу, який здійснюється у вигляді посередницької операції. Така операція полягає в асигнуванні засобів для викупу машин і устаткування у виробника з подальшою їхньою передачею юридичним і фізичним особам у тимчасове користування за встановлену плату.

У ряді держав застосовуються також заходи для стимулювання франчайзингу як ефективного способу поширення інновацій на підприємствах, яким надаються нововведення на визначений період, що фіксується договором.

Сильним важелем інноваційної політики держави є підтримка малого і середнього інноваційного підприємництва. Для малого наукоємного бізнесу особливе значення має пошук потенційних інвесторів і замовників, а також інформаційне забезпечення, тому що засобів на самостійний інноваційний маркетинг у цих структур недостатньо. Широко застосовується також субсидування державними структурами венчурних фірм в обмін на частину акцій, що можуть забезпечити прибуток держави у випадку успіху проекту. Передбачаються також спеціальні дотації на наймання науково-технічного персоналу в інноваційні структури.

Багатоаспектність і динамічність сучасної інноваційної політики вимагає координації дій всіх учасників науково-інноваційного циклу: науково-технічних і підприємницьких структур, споживачів інноваційної продукції і громадських організацій, державних органів і політичної опозиції. З цією метою у світовій практиці створюються консультативні ради, комісії, асоціації, круглі столи і т. ін. У багатьох країнах поширене співробітництво державних університетів і промислових компаній, а також спільне фінансування неприбуткових інноваційних організацій. У цьому випадку приватний бізнес одержує швидкий і безпосередній доступ до передових технологій, а вищі навчальні заклади від цього мають фінансування своєї матеріально-технічної бази для навчання студентів. Ефективним засобом координації і регулювання дій різних суб'єктів інноваційного процесу є створення умовного механізму генерування і поширення нововведень у вигляді державного стимулювання трансферу технологій у різних формах: предметній, інформаційній, за рахунок мобільності кадрів і т. ін.

У перехідний період економіки України велику роль в інноваційній політиці відіграють промислово-фінансові групи (ПФГ), що здатні об'єднати в один комплекс науково-технічні структури Національної академії наук України і вищі навчальні заклади, фінансові і виробничі ресурси. Відповідно до Указу Президента "Про промислово-фінансові групи" статус ПФГ одержують об'єднання, створені з метою технологічної та економічної інтеграції для реалізації інвестиційних проектів і програм, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності і розширення ринків збуту товарів і послуг, підвищення ефективності виробництва, створення нових робочих місць.

Для регіональної економіки важливими факторами інноваційного розвитку є специфіка науково-технічного і виробничого потенціалу регіону, кадрове забезпечення, соціальні й екологічні проблеми інновацій, формування інноваційної інфраструктури, характер малого інноваційного підприємництва.

Провідне місце у державній підтримці структур, що забезпечують самовідтворення інноваційних механізмів, займають спеціальні формування - інноваційні соціотеми. До таких формувань відносять інкубатори інноваційного бізнесу (бізнеси-інкубатори), наукогради, технопарки, технополіси, які створюються із залученням засобів організацій різних форм власності. Такі формування забезпечують проходження нововведень через усі стадії - від ідеї до впровадження.

Найбільш передовою формою інтеграції науки і виробництва є створення технополісів. У Японії технополіси узаконені ще в 1980 р. В Україні йдеться про створення таких структур, але, на жаль, законотворчість у цьому питанні сильно відстає від вимог, які ставлять глобальні інноваційні процеси. Японський уряд оприлюднив досить жорсткі вимоги до здобувачів (префектур), які зацікавлені у створенні "міст техніки". Кожний технополіс має складатися з трьох основних компонентів:

- великих, як мінімум 2-3-х підприємств з передових галузей промисловості, таких як виробництво оптичних волокон, інтегральних мікросхем, інформаційних систем і т. ін.;

- потужної групи державних або приватних університетів, науково-дослідних інститутів і лабораторій;

- житлової зони із сучасними будинками, з розвинутою мережею шляхів, зі школами, спортивними, торговельними і культурними центрами.

Окрім цих вимог, технополіс має бути розташованим біля міста з населенням не менш як 200 тис. осіб, поруч з крупним аеропортом або залізничним вузлом, з якого впродовж одного дня можна здійснити поїздку в Токіо і назад. Дев'ять префектур після конкурсу отримали дозвіл на реалізацію своїх проектів з допомогою уряду. Створення кожного технополісу коштувало 2-3 млрд. доларів. Управління економічною діяльністю технополіса повністю належатиме місцевим органам^ влади. В Японії вважають, що технополіси відіграють роль "перепустки" у XXI століття.

Державне регулювання міжнародних зв'язків в інноваційній сфері базується на загальних принципах взаємної вигоди, недопущення дискримінації та еквівалентної технологічної залежності сторін. При такому регулюванні використовують прямі і непрямі методи. До прямих методів належать безпосереднє державне ініціювання і фінансування з бюджету міжнародних інноваційних програм і проектів, спільних підприємств, діяльність міжнародних дослідницьких організацій і технологічних центрів, створення спеціалізованих фондів і т. ін. До непрямих методів зараховують податкові і кредитні пільги учасникам співробітництва, митне регулювання, експортні й імпортні квоти, міжнародні патентно-ліцензійні угоди і механізми їхньої реалізації.

Перелічимо основні інструменти державного регулювання міжнародних зв'язків, які ефективно впливають на розвиток бізнесових інноваційних структур в Україні:

- швидке підключення до світових систем науково-технічної інформації;

- вступ у світовий технологічний простір шляхом введення у країні міжнародних стандартів і норм в усіх галузях народного господарства;

- підтримка міжнародних контактів малого і середнього інноваційного бізнесу;

- державне стимулювання закордонних інвестицій в інноваційну сферу й аналогічні вкладення вітчизняних інвесторів за кордоном;

- закордонне патентування за державний рахунок і регулярне придбання світової науково-технічної літератури.

Прикладами масштабного державного регулювання науково-технічної інтеграції в країнах Західної Європи, здійснюваних як на національному, так і на наднаціональному рівнях, можуть бути цільові проекти "ESPRIT", "COST", "COPERNICUS", а також програми "Еврика" і "TAGS". Ці проекти орієнтовані на підвищення інноваційної активності приватного бізнесу і надання допомоги вченим та інноваторам країн СНД і Східної Європи.

Важливим елементом системи державного регулювання є експортний контроль, спрямований на запобігання витоку з країни інноваційних розробок.

Ринків інноваційної організацій інноваційного профілю, таких як ЮНЕСКО, ОЗСР, ІОНКТАД, ЮНІДО, МАГАТЕ й ін.

Таким чином, функціонування інноваційного менеджменту забезпечує сприйнятливість підприємства до всього нового, до досягнень науково-технічної думки. Основою для інноваційного менеджменту на підприємстві є створення відповідного організаційного клімату, ініціативності співробітників та її стимулювання.

Розділ 7. Інвестиційний менеджмент
7.1. Основи інвестиційного менеджменту та поняття інвестиційної діяльності
7.1.1. Класифікація інвестицій
7.1.2. Мета інвестиційного менеджменту
7.2. Управління інвестиційною діяльністю
7.3. Формування інвестиційної стратегії
7.4. Управління фінансовими інвестиціями
7.5. Інвестиційний проект та структура інвестиційного бізнес-плану
7.5.1. Опис інвестиційного проекту
7.5.2. Розробка бізнес-плану