Стратегічний менеджмент - Кіндрацька Г.І. -
1.1. Концепція управління організацією

Концепція управління організацією

Еволюція системи управління організацією

Сутність і структура системи стратегічного менеджменту

Особливості стратегічного менеджменту в сучасних умовах

Поява стратегічного управління зумовлена об'єктивними причинами, передусім ускладненням умов виробництва і реалізації продукції, та є результатом еволюційного розвитку підходів до управління організацією.

В умовах відносно стабільного зовнішнього середовища ефективним вважали довгострокове планування, яке ґрунтувалося на використанні переважно кількісних характеристик, жорстких правил і процедур вирішення завдань, які часто повторювались. Відповідно застосовувалися жорстко регламентовані системи управління з високим рівнем централізації та бюрократичними організаційними структурами. Посилення динамічності та невизначеності зовнішнього середовища сприяло застосовуванню методології стратегічного планування, основою якої є збалансування потенціалу організації з можливостями зовнішнього середовища для досягнення мети.

Однак поєднати переваги стратегічного планування з механізмом реалізації стратегії організації до певної міри вдалося тільки системі стратегічного управління, яка почала активно впроваджуватися у 70-ті pp. XX ст. У цій системі досконалу реалізацію досконалої стратегії розглядають як наслідок досконалої діяльності організації.

1.1. Концепція управління організацією

Управління людьми завжди здійснюють у межах конкретної організації. В теорії менеджменту існує таке визначення: організація — це група людей, діяльність якої свідомо або спонтанно координують для досягнення певної мети.

Основне призначення організації полягає в трансформації ресурсів у конкретні матеріальні блага чи послуги, придатні для споживання суспільством, тому будь-яку організацію можна охарактеризувати за допомогою кількох параметрів: цільове призначення, організаційно-правова форма, форма власності, ресурси, тип організаційної структури, особливості організаційної культури, залежність від зовнішнього середовища тощо.

Організації класифікують за певними критеріями. Наприклад, за критерієм формалізації прийнято розрізняти два види: формальні організації, тобто ті, які функціонують згідно з формалізованими правилами, мають відповідну структуру і зв'язки, діяльність яких спрямована на досягнення мети, та неформальні організації. Під терміном "організація" розуміють формальну організацію, якщо не уточнюється, що мова йде про неформальну.

Організацію в ринкових умовах називають фірмою (термін поширений у зарубіжній термінології) або підприємством (термін загальноприйнятий в Україні). Термін фірма вперше почали вживати в північних і центральних областях Італії в XIV—XV ст., а згодом і в інших країнах. Перші фірми були невеликими одноосібними володіннями або товариствами. Власник (або співвласники) фірми вкладав необхідний для її діяльності капітал і особисто здійснював управління.

У XIX ст. спочатку в залізничному будівництві, а пізніше в більшості галузей економіки виникли великі фірми, які діяли у загальнонаціональних і навіть у міжнародних масштабах. У цих умовах вони виявилися не цілком придатними до виконання нових завдань, зокрема виникала потреба у великих коштах, професійній ієрархії менеджерів, причому відносно незалежних від власника. Вважають, що оптимальною формою для великих фірм є акціонерне товариство або корпорація. У XIX ст. корпорації набули масового поширення, а в ринкових умовах вони стали панівною формою організації. На них припадає близько 90 % загального обсягу виробництва товарів і послуг, хоча вони й не перевищують 20 % від загальної кількості фірм. Сучасні корпорації володіють багатьма заводами, які випускають широкий асортимент товарів і можуть бути розміщені в різних країнах.

Основною організаційною формою господарювання в Україні вважають підприємства, які класифікують за такими критеріями:

— за формою власності — приватне; колективне; комунальне; державне; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності);

— за обсягом річного валового доходу від реалізації продукції та кількістю працівників (незалежно від форми власності) — малі, середні та великі;

— за способом утворення та формування статутного фонду — унітарні, створені одним засновником, та корпоративні — двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (господарські товариства, кооперативні підприємства тощо);

— за цільовим призначенням — прибуткові (комерційні), головна мета яких — отримання прибутку, і некомерційні, отримання прибутку для яких не є самоціллю, однак вони можуть здійснювати підприємницьку діяльність.

Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності (якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України), створюючи асоціації, корпорації, консорціуми, концерни та інші об'єднання за галузевим чи територіальним принципами.

Отже, з огляду на розбіжність вітчизняної та зарубіжної термінологій щодо організаційної ланки (фірма, підприємство чи певний вид їхнього об'єднання), доцільно користуватися загальноприйнятим у теорії менеджменту терміном "організація", якщо конкретний випадок його вживання не вимагає уточнення, про яку саме організацію йдеться*1.

*1: {Слід зазначити, що згідно з прийнятою в Україні класифікацією термін "організація" має дещо звужене трактування: її розглядають як організаційну структуру, що не займається підприємницькою діяльністю, і фінансування робіт, пов'язаних з її діяльністю, здійснюється за рахунок асигнувань, які виділяються з державного бюджету або з місцевого бюджету адміністративно-територіальних одиниць.}

У процесі функціонування організації виникає потреба горизонтального та вертикального розподілу праці. Класичним прикладом горизонтального розподілу праці є визначення основних функціональних сфер організації, зокрема виробництва, маркетингу, фінансів, наукових досліджень і розробок, кадрів тощо. Великі організації здійснюють чіткий горизонтальний розподіл праці, створюючи спеціальні підрозділи, які виконують ці функції. Розподіл діяльності на певні сфери потребує створення відповідної системи координації таких підрозділів, адже діяльність з координації роботи інших людей і складає суть управління.

Диференціацію і координацію діяльності в організації забезпечує система менеджменту, ефективність функціонування якої підвищують шляхом розподілу праці в управлінні. Система менеджменту застосовується тільки при управлінні соціально-економічними процесами в організації, яка діє в ринкових умовах. При цьому можуть бути реалізовані різні види розподілу праці менеджерів, але найчастіше застосовують функціональний (розподіл менеджерів на групи, які виконують однакові функції менеджменту: планування, організування, мотивація, контроль) і вертикальний (створення певних рівнів управління).

Традиційно розрізняють три рівні управління: керівники низової ланки керують діяльністю безпосередніх виконавців; керівники середнього рівня є "зв'язковими" між низовою та вищою ланками (їхні функції можуть істотно відрізнятися в різних організаціях), керівники вищого рівня відповідають за організацію загалом. Фактична кількість рівнів управління може бути різною: від одного-двох у малих організаціях до восьми-десяти у великих об'єднаннях. Спільним для них є те, що на кожному рівні передбачено певний обсяг робіт за функціями управління, хоча цей обсяг неоднаковий. Чим вищий рівень управління, тим більша кількість і складність завдань щодо розроблення планів та їх реалізації, тим істотніше значення контрольної функції. Подальша диференціація праці менеджерів передбачає їхню спеціалізацію за основними функціональними сферами діяльності організації. Приклад розподілу праці в організації поданий на рис. 1.1.

Розподіл праці менеджерів за рівнями і сферами діяльності

Рис. 1.1. Розподіл праці менеджерів за рівнями і сферами діяльності

Отже, в організації, незалежно від конкретної організаційно-правової форми, масштабу і виду діяльності здійснюється особлива, відносно самостійна діяльність з управління колективом для досягнення запланованих результатів — менеджмент. Система менеджменту відповідно до функціональних сфер поділяється на такі види: маркетинг, виробничий, фінансовий, інноваційний менеджмент та управління персоналом. Ці види менеджменту відповідають за організацію поточного управління і розроблення стратегій для конкретного функціонального простору.

Водночас такий функціональний підхід до організації управління несе в собі загрозу втрати пріоритету цілей організації над цілями певних її функціональних підрозділів. Досягнення найкращого результату в певній сфері можливе за рахунок іншої. Порушення відповідності між ними призводить до недоотримання організацією бажаного результату. Причини такої невідповідності можуть бути як поточного, так і стратегічного характеру.

Оптимальне функціонування організації досягається не тільки усуненням поточних причин невідповідності між певними сферами діяльності та удосконаленням функціональних стратегій, але й забезпеченням її розвитку відповідно до визначених цілей, тому в системі менеджменту організації виділяють ще один вид — стратегічний менеджмент (управління), як сферу діяльності вищого керівництва щодо формулювання довгострокових цілей, вибору пріоритетних напрямів розвитку, розподілу ресурсів організації в умовах нестабільності зовнішнього середовища.

Поглибленого розуміння сутності стратегічного менеджменту, а також виявлення об'єктивних причин появи цієї системи досягають у процесі аналізу еволюції систем управління в зарубіжних корпораціях і на вітчизняних підприємствах.

1.2. Еволюція системи управління організацією
1.2.1. Основні етапи розвитку менеджменту в зарубіжних корпораціях
Бюджетне планування
Довгострокове планування
Стратегічне планування
1.2.2. Розвиток вітчизняного управління підприємствами
У 20-ті рр
Протягом 30—80-х pp
На початку 90-х pp
1.3. Сутність і структура системи стратегічного менеджменту