У 1917-1919 рр. влада в Україні неодноразово змінювалася, і кожний уряд намагався розвивати українську освіту по-своєму. Так, від часу Лютневої революції до проголошення І універсалом Центральної Ради 10 червня 1917 р. автономії України влада була у Тимчасового уряду. Оскільки він не виявляв активності в питаннях освіти, його заміняли громадські організації, серед яких найважливішу роль відігравало Товариство шкільної освіти. Воно організувало Всеукраїнський з'їзд учителів (квітень 1917 р.), на якому було створено Всеукраїнську учительську спілку та Головну шкільну раду, що опікувалися справами освіти. Під тиском цих організацій Тимчасовий російський уряд змушений був дозволити впровадження української мови, а російська стала другою, але обов'язковою для вивчення, мовою.
У часи Центральної Ради (з 10 червня 1917 р. до 30 квітня 1918 р.), яка утворила Генеральний секретаріат освіти, проводилася інтенсивна робота з українізації школи, що полягала в організації навчання українською мовою, запровадженні українознавчих предметів, підготовці навчальних посібників та підручників українською мовою, відкритті нових українських шкіл та реорганізації російських в українські, підготовці вчителів-українців тощо. Українська школа ґрунтувалася на принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві всіх на безплатну освіту, обов'язковості та світськості освіти.
Від 30 квітня 1918 р. до ліквідації Гетьманату 15 грудня 1918 р. замість принципу децентралізації було запроваджено централізоване управління освітою, знизилася активність щодо українізації школи. У цей час створено Академію наук, а першим її президентом було обрано Володимира Вернадського (1868-1945).
У часи Директорії (з середини грудня 1918 р. до початку листопада 1919 р.) було прийнято постанови про запровадження в Україні всенародного і безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління освітою, а також підготовлено "Проект єдиної школи в Україні", який передбачав створення такої системи загальноосвітньої школи: молодша школа (4 роки), старша школа (4 роки), колегія (4 роки). Перших два ступені утворювали основну школу, а третій - середню. Директорія видала декрет про державну українську мову в УНР.
Західноукраїнська Народна Республіка, яка діяла в той час, приділяла значну увагу становленню національної школи. Передусім було створено Державний секретаріат освіти і віросповідань, законом "Про основні уладження шкільництва на західній області Української Народної Республіки" передбачалося, що всі школи на цій території стають державними, а вчителі, які у них працюють, - державними урядовцями. Державною мовою в усіх державних школах було проголошено українську; неукраїнському населенню гарантувалося право не школи з навчанням рідною мовою. Однак історичні події не дали змоги реалізувати ці ідеї.
Остаточно радянська влада в Україні встановилася З грудня 1919 р. Спершу українські більшовики не мали чіткого плану розбудови системи освіти в Україні й усю свою діяльність спрямували на ліквідацію старої системи освіти, відокремлення школи від церкви, формування нового апарату управління освітою. Нову українську систему освіти вони намагалися будувати за російським зразком. У травні 1919 р. було видано "Положення про єдину трудову школу УРСР", в основу якого було покладено чинне в Радянській Росії "Положення про єдину трудову школу". Воно передбачало запровадження безплатного і спільного навчання дітей обох статей з восьми років; загальноосвітній і політехнічний характер освіти, заборону релігійного виховання; запровадження продуктивної праці дітей. Скасовувалися перевідні та випускні іспити, домашні завдання, п'ятибальна система оцінювання знань.
Хоч українська школа підпорядковувалася прийнятим на той час єдиним принципам "Про єдність освітньої політики", але система освіти в Україні дещо відрізнялася. Якщо в Росії школа була політехнічною, то в Україні всі навчально-виховні заклади, поєднуючись з виробництвом, уже з першої ланки утворювали єдину систему професійної освіти; у Росії єдина трудова школа була дев'ятирічною, в Україні - семирічною; у Росії технікум був підготовчою ланкою до інституту, а в Україні - інститут і технікум вважалися рівноправними вищими навчальними закладами з тією різницею, що технікум випускав фахівців-інструкторів вузького профілю, а інститут - висококваліфікованих спеціалістів-практиків; на відміну від російської українська система вилучала зі своєї схеми університети, перетворивши їх у 1920 р. на інститути народної освіти; підготовку вчених в Україні здійснювали академії та різні інститути теоретичного знання. Усе це свідчило, що українська система освіти стояла нижче від російської, а освітня політика в Україні зберігала до 1930 р. певну незалежність.
У 1934 р. постановою "Про структуру початкової і середньої школи в СРСР" було відмінено всі типи шкіл і встановлено єдину систему освіти: початкова школа (1- 4 класи), неповна середня школа (1-7 класи), середня Школа (1-10 класи). Україна повернулася до університетів (першим у 1933 р. було відкрито Київський університет). Статус технікуму було знижено до рівня середнього спеціального навчального закладу. У1935 р. окремою партійною постановою визначалися початок і кінець навчального року, тривалість уроку, запроваджувалися правила поведінки і єдина шкільна форма, єдині норми і п'ятибальна система оцінювання.
З 1939 р. у школах західних областей, приєднаних до України, відродилось викладання рідної мови, освіту було оголошено безкоштовною, запроваджено радянські навчальні плани, замість польської мови - російську. Перебудова школи на радянський лад супроводжувалась її русифікацією (команди на уроках фізичної культури подавалися російською мовою, у роботі з дітьми використовувалися російськомовні пісні, вірші, ігри та ін.) та активним вилученням "націоналістичних елементів". Обов'язковим стало атеїстичне виховання. Все це зумовлювало збайдужіння учнів до національних питань.
Значної шкоди українській школі заподіяли німецькі окупанти, які знищили 8 тис. і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень. їхня освітня політика на загарбаних територіях передбачала онімечення населення та виховання в дусі покори німецькому режимові. З цією метою вони відкривали "народні школи" (4-класні), у яких навчали рахувати, розписуватися, читання вважалося зайвим. Про існування середніх та вищих шкіл на окупованій території не йшлося.
Дещо поблажливіше ставилися фашисти до населення Галичини. Тут вони майже не нищили українських початкових шкіл, дозволяли навчання рідною мовою, у підручниках певною мірою відображалась українська культура, було запроваджено уроки релігії, але вже з третього класу обов'язковим було вивчення німецької мови.
У роки війни (1941-1945) радянське шкільництво в Україні спрямовувало зусилля передусім на збереження школи і перебудову її роботи відповідно до умов воєнного часу. Вже на початку війни було евакуйовано у східні райони дітей, вчителів, дитячі будинки, технікуми, вищі навчальні заклади разом зі студентами і викладачами. Партизани відкривали "лісові школи", що працювали в надзвичайно складних умовах. З визволенням території України від окупантів почалася відбудова шкіл. Здійснювалася вона в умовах розрухи, збільшення кількості безпритульних дітей, відсутності вчительських кадрів, приміщень для занять.
Під час війни було ухвалено важливі для розвитку Шкільництва рішення: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (проіснувало до 1954 р.); з'явилися нові типи навчально-виховних закладів (школи робітничої і селянської молоді, суворовські та нахімовські училища); відкривалися дитячі будинки для дітей-сиріт; запроваджувалися обов'язкові випускні екзамени, нагородження випускників-відмінників золотою і срібною медалями тощо.
Після війни робота шкіл була відновлена на всій території України. У 1949 р. здійснено перехід до загальної обов'язкової семирічної освіти, у 1956 р. засновано новий тип школи - школу інтернат. У грудні 1958 р. було прийнято закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям та про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР", яким передбачався перехід на обов'язкову 8-річну освіту для дітей віком від 7 до 15-16 років; основний тип середньої загальноосвітньої трудової політехнічної школи з виробничим навчанням (11-річні: 8 класів + 3 роки для здобуття повної середньої освіти та професійної підготовки). З 1964 р. середня школа стала 10-річною. У 1966 р. скасовано обов'язкову професійну підготовку в загальноосвітніх школах. Починаючи з сьомого класу, запроваджувалися факультативні курси з окремих навчальних предметів. 3 1972 р. відбувся перехід до обов'язкової середньої освіти.
У 1984 р. було прийнято основні напрями шкільної реформи, що передбачала підвищення якості освіти й виховання. Згодом було здійснено перехід на навчання дітей з 6-річного віку та на 11 - річний термін шкільного навчання; змінювалася структура загальноосвітньої школи (початкова - 1-4 класи, неповна середня - 1-9 класи, середня школа - 1-11 класи); зменшувалася наповнюваність 1 - 9 класів до 30, 10-11 - до 25 учнів. Проте через економічну кризу в країні ці реформи загальмували.
Сучасний розвиток системи освіти в Україні визначено Законом України "Про освіту" (1991) та Державною національною програмою "Освіта" ("Україна XXI століття").
Відповідно до ст. 25 "Структура системи освіти" Закону "Про освіту" вона складається з таких компонентів: дошкільне виховання; загальна середня освіта; професійна освіта; вища освіта; після дипломна підготовка; аспірантура, докторантура; підвищення кваліфікації, перепідготовка кадрів; позашкільне навчання і виховання; самоосвіта.
Державна національна програма "Освіта" передбачає такі напрями реформування освіти:
1) розбудова національної системи освіти з урахуванням кардинальних змін в усіх сферах суспільного життя України;
2) забезпечення моральної, інтелектуальної та психологічної готовності всіх громадян до здобуття освіти;
3) досягнення якісно нового рівня у вивченні базових предметів: української та іноземних мов, історії, літератури, математики та природничих наук;
4) створення умов для задоволення освітніх то професійних потреб і надання можливостей кожному громадянинові України вдосконалювати свою освіту, підвищувати професійний рівень, оволодівати новими спеціальностями;
5) забезпечення у кожному навчально-виховному закладі відповідних умов для навчання й виховання фізично і психічно здорової особистості, запобігання пияцтву, наркоманії, насильству, що негативно вплітають на здоров'я людей.
Значний внесок у розвиток української педагогічної думки XX ст. зробили ви латні педагоги Софія Русоно, Г. Ващенко, А. Макаренко і В. Сухомлинський.
Письменниця, громадська діячка Софія Русова (1856- 1940) відома і як перша жінка педагог-теоретик в Україні, її педагогічна діяльність розпочалася зі створення разом із сестрою Марією у 1871 р. у Києві першого Фребелівського дитячого садка для дітей простих людей. Згодом він перетворився на осередок української національної культури, збираючи у вечірні годний членів аматорського драматичного гуртка.
На початку своєї діяльності Софія Русова виступила із серією статей, присвячених життю і творчості видатних письменників, філософів, діячів культури та освіти. Особливої уваги заслуговує видана окремою книжкою праця "Страннік Григорий Саввич Сковорода. Біографіческий очерк", в якій вона намагається виокремити моральне кредо Г. Сковороди як предтечі української філософської думки.
У подальшій діяльності Софія Русова зосереджується на педагогічній творчості, пише підручники, видає "Український буквар", "Початкову географію".
На сторінках журналу "Світло" вона широко представляє здобутки передової світової педагогічної думки, висвітлюючи педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, Ф. Фребеля, Л. Толстого, П. Лесгафта, робить аналітичний огляд педагогічних журналів. Головну увагу дослідниця спрямовує на опрацювання суспільних, філософських і психолого-педагогічних засад, на які б мала спиратися національна система освіти і дошкільного виховання.
На її думку, центральним у розв'язанні проблеми школи й освіти є питання про вчителя. У статті "До сучасного становища народного вчителя" вона стверджувала, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний у правовому та економічному становищі вчитель буде корисним і для учнів, і для їхніх батьків, і для суспільства. Софія Русова вважала, що школа й освіта повинні запозичувати прогресивні світові здобутки і водночас створювати власну систему навчання на національній основі, враховуючи передусім потреби свого краю, національні особливості та історичні традиції, зокрема традиції братських шкіл.
Найбільш плідний період у діяльності Софії Русової припадає на час її роботи в Центральній Раді в період УНР і пов'язаний з переїздами в Кам'янець, Вінницю та інші міста. У той час вона разом з іншими діячами на державному рівні опрацьовувала й очолювала практичне здійснення програм розвитку національної системи освіти, підготовки національних педагогічних кадрів, організації педагогічних видань та ін. У першому номері часопису "Вільна українська школа" від Комісаріату освіти видрукувала програмну статтю "Націоналізація школи". Водночас готує й видає книжки, підручники: "Нова школа", "Перша читанка для дорослих для вечірніх та недільних шкіл", "Початкова географія та методика початкової географії", "Дошкільне виховання", "Позашкільна освіта", "Нова школа соціального виховання" та ін.
Концепція національної освіти, за її твердженнями, має вибудовуватися передусім на засадах положень психології та педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, найдоцільніші для певного віку методи навчання й виховання.
Особливого значення у розвитку дитини вона надавала рідній мові, стверджуючи, що у школах і дитячих садках виховання й навчання мусить здійснюватися рідною мовою.
Переймалася вона і проблемами структури школи. На її погляд, навчання у початковій школі має тривати 4-6 років.
Принципово важливе значення у вихованні й навчанні дітей Софія Русова надавала національному і світовому мистецтву. На її думку, все виховання мас бути пронизане мистецтвом, естетичним сприйняттям, емоціями.
Перебуваючи в еміграції (1921-1940), вона працювала над підручниками і посібниками для студентів, майбутніх працівників дошкільних закладів, шкіл та дитячих притулків для українських дітей. У Празі вийшли її книжки "Теорія педагогіки та основи психології", "Дидактика" та ін.
Один із творців української освітньо-виховної системи Григорій Ващенко (1878-1967) до революції вчителював у різних середніх навчальних закладах. У 1917 р. викладав у Полтавському вчительському інституті, з 1918 р. був доцентом Українського Полтавського університету, а з 1927 р. - його професором і завідувачем кафедри педагогіки. У1933 р. Г. Ващенка, звинувативши в буржуазному націоналізмі, звільнили з роботи, а його книгу "Загальні методи навчання" було вилучено з усіх бібліотек. Після війни емігрував до Німеччини, де став професором і завідувачем кафедри педагогіки у загальновідомому Українському вільному університеті в Мюнхені, а згодом - ректором Української богословської академії в цьому ж місті.
Серед його основних наукових праць - підручник "Загальні методи навчання", до якого були дописані дидактичні роботи: "Система освіти в самостійній Україні", "Система навчання", "Організаційні форми навчання". Далі йдуть роботи з проблем виховання: "Виховний ідеал", "Виховна роль мистецтва", "Засади естетичного виховання", "Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру". У своїх педагогічних працях Г. Ващенко обґрунтував українську національну систему освіти, головними елементами якої вважав її ідеалістичне світосприймання, яке виключає більшовизм з його матеріалістичним атеїзмом; християнську мораль як основу родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук, що у минулому мають світлі сторінки (письменство княжої доби, "Повчання дітям" Володимира Мономаха, філософське вчення Григорія Сковороди, учнів Києво-Могилянської академії, твори К. Ушинського тощо); організацію педагогічних досліджень і розбудову педагогічних станцій і лабораторій; видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні. Система національного виховання повинна охоплювати й родинне виховання.
Г. Ващенко пропонував таку структуру системи освіти у вільній Україні:
1) передшкільне і шкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3-х років), дитячий садок (від 3-х до 6-ти років);
2) початкова школа (6-14 років);
3) середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (14-18 років);
4) висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтва, консерваторія, військова академія (18 - 22-23 роки);
5) позашкільна освіта;
6) науково-дослідні установи: Академія наук, Академія педагогічних наук.
Для повноти виховного процесу мусить бути міцний зв'язок між школою і родиною, а також між школою, родиною і виховними молодіжними організаціями, які можуть сприяти вихованню волі, характеру, патріотизму та інших якостей особистості. Важливу роль в утвердженні моральних якостей людини він відводив релігійному вихованню і церкві.
На думку Г. Ващенка, виховним ідеалом має бути заснований на християнській моралі та українській духовності християнський виховний ідеал як образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи підростаюче покоління.
Відчутно збагатив світову педагогіку, передусім теорію виховання Антон Макаренко (1888-1939). У 1920-
1927 рр. він очолював трудову колонію для неповнолітніх правопорушників, а з 1927 по 1935 рік - комуну ім. Дзержинського у Харкові, з 1935 р. працював заступником начальника відділу дитячих колоній НКВС, а з 1937 р. цілковито поринув у літературну роботу.
На думку А. Макаренка, педагогіка є найбільш діалектичною, рухливою, дуже складною і різноманітною наукою. Основними характеристиками макаренківської педагогіки є діалектичне розрізнення методики навчання і методики виховання, єдність вивчення дитини та її виховання, єдність виховання дітей і організації їхнього життя, поєднання вивчення основ наук з продуктивною працею учнів, науково організована система всіх впливів, посилення уваги до дитячого колективу. Психологія має бути не основою педагогіки, а продовженням ЇЇ у процесі реалізації педагогічних закономірностей та ін. Мету виховання А. Макаренко розумів як програму особистості, програму людського характеру ("Методи виховання"). На його думку, у виховному процесі має бути загальна ("стандартна") програма виховання й індивідуальна корективна до неї залежно від особистості конкретного учня.
Як автор теорії дитячого колективу, А. Макаренко розкрив основні його ознаки (наявність спільної соціально цінної мети; спільна діяльність, спрямована на досягнення цієї мети; відносини відповідальної залежності; наявність органів самоврядування); визначив стадії його розвитку, шляхи формування і методику використання виховних можливостей колективу. Характерними ознаками стилю життя і діяльності дитячого колективу, на його погляд, є мажор, почуття власної гідності, здатність до орієнтування, почуття захищеності, здатність до гальмування, звичка поступатися товаришеві, єдність колективу.
Багато років працюючи із специфічними дітьми і підлітками, він приділяв велику увагу їх розумовому вихованню, удосконаленню педагогічного процесу в школі, поліпшенню навчально-виховної роботи. А. Макаренко завжди попереджав своїх вихованців: "Щоб я не чув таких розмов: "навіщо мені школа, я й так учений". Проводив зразкові уроки, часто відвідував уроки інших учителів, вивчав передовий педагогічний досвід.
З огляду на важливість морального виховання підростаючого покоління, вважав за потрібне викладання у школах теорії моралі. Неодноразово він переконував, що стриманість, повагу до жінки, дитини, літньої людини, пошану до себе можна теоретично викладати учням у переконливій формі. Однак теоретичні положення нічого не дадуть, якщо не підтримуватимуться досвідом колективу і постійними вправами.
Серед моральних якостей, які необхідно сформувати в школярів, А. Макаренко особливо важливим вважав виховання свідомої дисципліни, розглядаючи її в тісному зв'язку з вихованням волі, мужності й характеру. Він розробив також методику дисциплінування: пояснення, переконання, громадська думка, авторитет старших, особистий приклад педагогів і батьків, добрі традиції школи, чіткий режим і розпорядок у школі" різні форми заохочення і покарання (але в жодному разі не фізичні).
У своїй педагогічній теорії і практиці А. Макаренко багато уваги приділяв трудовому вихованню дітей і молоді, вважаючи трудову діяльність стрижнем системи виховання. На його погляд, праця матиме виховне значення лише за умови, що вона буде органічно пов'язаною з моральним, естетичним, політехнічним, фізичним та іншими аспектами виховання. У трудовому вихованні необхідно виховувати в учнів любов до праці, а також формувати у них уміння і навички працювати. Виховний вплив праці можливий тільки за умови її посильності, результативності, осмисленості, колективності, педагогічній доцільності творчого характеру.
Великого значення А. Макаренко надавав естетичному вихованню учнів, вважаючи, що прагнення до прекрасного закладено в людині від природи. Засобами естетичного виховання він вважав красу природи, пісні, музику, образотворче мистецтво, художню літературу, кіно, театр, чистоту й охайність у всьому, розкішну шкільну садибу, приємне навколишнє оточення, естетичне оформлення класних кімнат, гарний одяг, взаємовідносини у колективі тощо.
У своїх творах ("Педагогічна поема", "Прапори на баштах") яскраво показав значення фізичного виховання у всебічному розвитку особистості. Шляхами фізичного загартування він вважав створення відповідних санітарно-гігієнічних умов, дотримання правильного режиму життя, використання природних чинників, правильний режим харчування, добру організацію відпочинку, широку програму фізичного виховання (гімнастика, акробатика, теніс, волейбол, футбол, верхова їзда, парашутний спорт, стрілецька справа, лижний і водний спорт тощо).
Значну увагу А. Макаренко приділяв проблемам педагогічної майстерності. На його думку, педагог-вихователь повинен, бути патріотом своєї батьківщини, мати добру загальноосвітню, професійну і педагогічну підготовку, бути ініціативним, активним, енергійним і життєрадісним, гуманним і чуйним товаришем і другом, вимогливим до себе й вихованців, працювати творчо, уміти аналізувати свою роботу і вивчати досвід роботи товаришів; мати педагогічний такт. Для цього необхідно багато працювати над собою.
Великого значення надавав А. Макаренко вихованню дітей у сім'ї ("Книга для батьків"). За його словами, необхідними умовами правильного виховання дітей є "повна сім'я" як виховний колектив; гарні взаємини між батьком і матір'ю, приклад батьків для дітей у всьому, правильні стосунки між батьками й дітьми, чіткий і строгий режим життя, правильно організована трудова діяльність членів сім'ї. "Книга для батьків" є своєрідною енциклопедією сімейного виховання.
Засновник гуманістичної, новаторської педагогіки, директор Павлиської середньої школи (1948-1970), член-кореспондент АПН СРСР Василь Сухомлинський (1918-1970) відомий як автор педагогічних праць "Серце віддаю дітям", "Народження громадянина", "Як виховати справжню людину", "Павлиська середня школа", "Сто порад учителеві", "Батьківська педагогіка" та ін. Загалом вів написав 41 монографію, понад 600 наукових статей. Його педагогічна спадщина зазнавала певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку.
Особливу увагу В. Сухомлинський приділяв школі як осередку культури. Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її діяльності пануватиме культ Батьківщини, Людини, Матері й рідного Слова.
Педагогічну спадщину В. Сухомлинського пронизує ідея проектування людини. Для того щоб педагогіка виконувала таку функцію, вона має спиратися на психологічні знання, відійти від емпіричних узагальнень, у досягненні цілей навчання й виховання використовувати моделювання, технологію активного перетворення педагогічної дійсності. Головною метою, якої має прагнути виховання, є всебічний розвиток особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей.
Важливим напрямом усебічного розвитку особистості, який необхідно враховувати при її проектуванні, є розумове виховання, яке, за переконаннями В. Сухомлинського, потрібне людині не тільки для праці, а й для повноцінного духовного життя. Бути розумним повинен і математик, і тракторист. Тому в процесі навчання дітей треба спонукати до самостійної пізнавальної діяльності, самоосвіти. Цю роботу слід починати змалку, формуючи в дітей допитливість, тоді навчання для них не стане тягарем. Адже дитина не може бути щасливою в школі, якщо їй там погано. Тому навчання повинно бути для дитини радісною працею.
Одним із стрижневих аспектів педагогічної спадщини В. Сухомлинського е гуманізм. Виховання гуманізму й людяності повинно стати одним із завдань діяльності школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям - радість самовіддачі. Особливе місце має посісти почуття любові до матері і лицарське ставлення до жінки, бо той, хто вміє любити матір, любитиме і батьківщину, і людство. Школа повинна любити дитину, тоді й вона полюбить школу. Без любові і поваги до учнів розмови про гуманність і людяність безпідставні.
Значне місце в педагогічній системі В. Сухомлинського відведено проблемам трудового виховання школярів. На його думку, учні мають брати участь у найрізноманітніших видах праці: навчальній і продуктивній, короткотривалій і тривалій, платній і безплатній, ручній і механізованій, індивідуальній і колективній, у майстернях і в полі. У статті "Гармонія трьох начал" він писав: "Трудове виховання - це, образно кажучи, гармонія трьох понять: треба, важко і прекрасно".
Особливо наголошував В. Сухомлинський на значущості естетичного виховання підростаючого покоління, виховання красою, пропонуючи використовувати красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тільки навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сформувати в неї потребу милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне, насолоджуватися прекрасним, створеним власними руками.
Виховання особистості, за його переконаннями, неможливе поза дитячим колективом. Цінним є його положення про гармонію суспільних та індивідуальних потреб у структурі особистості, що розходилося з радянською педагогікою, яка обстоювала підпорядкування особистих інтересів колективним, суспільним. В. Сухомлинський наголошував: не підпорядкування, а гармонія інтересів.
Професію вчителя він вважав особливою, близькою до науково-дослідної. Педагог має аналізувати факти, передбачати наслідки виховного впливу, інакше він перетвориться на ремісника. Він повинен любити дітей, відчувати радість від спілкування з ними, добре знати свій предмет, педагогіку і психологію, досконало володіти методикою викладання навчального предмета.
Особливості розвитку педагогіки на сучасному етапі
Необхідною умовою розвитку педагогічної науки і практики, особливо на етапі реформування системи освіти є осмислення, реконструкція історико-педагогічного процесу, пізнання його закономірностей. У нинішніх умовах виникає необхідність розгляду історії педагогіки у широкому соціальному й антропологічному контекстах, привернення уваги до історичних коренів багатоаспектних процесів, які відбуваються у сучасному освітньому просторі України.
З огляду на це Академія педагогічних наук України в "Основних напрямах досліджень з педагогічних і психологічних наук в Україні" передбачає дослідження таких актуальних проблем: методологічні і загальнотеоретичні проблеми історико-педагогічних досліджень; проблеми періодизації розвитку історико-педагогічної науки в Україні; розвиток національної педагогіки; культурно-антропологічна історія освіти; історія релігійної освіти і виховання; українська народна педагогіка в її історичному розвитку; історія розвитку освіти в Україні як соціально-культурного феномену в різні історичні періоди; розвиток навчальних закладів різних типів; персоналія в історико-педагогічній дискусії; національні і загальнолюдські цінності в історії української і світової педагогічної думки; освітньо-виховні ідеали і цінності в історико-педагогічному процесі; розвиток освітніх і виховних систем у зарубіжжі: історико-порівняльний аналіз.
Їх результати дадуть змогу синтезовано відобразити еволюцію української педагогічної науки від найдавніших часів до сучасності.
Запитання. Завдання
1. Охарактеризуйте виховання та шкільництво у Київській Русі.
2. Що було характерне для розвитку освіти в Україні XVI - у першій половині XVIII ст.? Проаналізуйте основні педагогічні теорії цього періоду.
3. У чому особливості розвитку освіти в Україні після російсько-польської війни 1654-1667 рр.?
4. Розкрийте сутність педагогічних поглядів Г. Сковороди.
5. Чим характеризувався розвиток освіти в Україні у першій половині XIX ст.?
6. Проаналізуйте основні засади педагогічної системи К. Ушинського.
7. Охарактеризуйте погляди представників української педагогічної думки другої половини XIX - початку XX ст.?
8. Які особливості розвитку педагогіки на сучасному етапі?
Література
Державна національна програма "Освіта" ("Україна XXI століття"). - К., 1992.
Закон України "Про освіту". - К., 1991. Ващенко Г. Виховний ідеал. - Полтава, 1994. Історія педагогіки / За ред. М. С. Гриценка. - К., 1973. Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. - Тернопіль, 1994.
Макаренко А. С. Методика організації виховного процесу. Твори: У 7-ми т. - К., 1954. - Т. 5.
Мешко О. І., Янкович О. І., Мешко Г. М. Історія української школи і педагогіки. - Тернопіль, 1999.
Русова С. Мої спомини. - К., 1998.
Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям. Вибр. твори: У 5-ти т. - К., 1976. - Т. 3.
Короткий термінологічний словник