Соціальна педагогіка - Пальчевський С.С. -
1.10. Із історії вітчизняної масової практики виховання

Виховання і навчання існують у народі стільки ж, скільки існує і сам народ - з ним родилися, з ним виросли, відобразили в собі всю його історію, всі досліджені ним впливи, всі його кращі й гірші якості.

Г.С.Виноградов

Українська народна педагогіка і сучасні проблеми соціалізації особистості. Виховання дітей у предків українців - східних слов'ян. Екзистенціальні основи української народної педагогіки. Родинний досвід виховання. Основні методичні напрями виховного впливу в народній педагогіці. Основні функції соціальної психіки і їхня роль в соціалізації дітей та юнацтва. Традиції дошлюбного спілкування молоді. Народна педагогіки і здоров'я. Ноосферні основи української народної педагогіки.

У зв'язку з корінними соціально-економічними змінами в житті країни спостерігається відчутний інтерес до виробленої упродовж віків народної практики соціалізації підростаючих поколінь. Загострюється проблема подальшого дослідження та практичного використання позитивного досвіду української народної педагогіки. Певним чином це усвідомлювалося ще в радянську епоху, незважаючи на загалом приховано зневажливе ставлення до самобутньої культури народів колишнього СРСР. Однак у ті часи зацікавленість проблемами етнопедагогіки переважно базувалася на залученні дітей із раннього віку до традиційних галузей господарства, народних ремесел та промислів.

Останнім часом завдяки відродженню і розвитку автентичної педагогіки в Україні розгортається низка етнопедагогічних досліджень. Для успішного їх проведення сформовано відповідні методологічні засади (М.Стельмахович). В їхній основі - три філософських компоненти: національний, транснаціональний та українознавчий. Фундамент цієї педагогіки становлять українська народна філософія, праці українських філософів Ю.Дрогобича, К.Ставровецького, С.Яворського, Ф.Прокоповича, Г.Сковороди, С.Гогоцького, П.Юркевича, Д.Чижевського, В.Лесевича, О.Потебні, філософські ідеї Т.Шевченка, П.Куліша, О.Кобилянської, В.Стефаника, Лесі Українки, І.Франка; положення та висновки старогрецьких учених Аристотеля, Сократа, Платона; пізніших представників філософської думки-Декарта, Лейбніца, Берклі, Руссо, Канта, Фіхте, Гегеля.

У народній філософії сконцентровано мудрість десятків, якщо не сотень мільйонів представників довгої низки поколінь, яка протягнулася у наш день крізь століття.

Початок становлення української народної філософії припадає ще на часи язичництва й прийняття християнства. Коріння ж її прослідковується навіть в історії східних слов'ян, етногенетичний, суспільний і культурний розвиток яких пов'язаний з творцями трипільської культури: скіфами, аланами, сарматами. Особливості життя предків українського народу на перетині шляхів, що з'єднували Європу і Азію, Південь і Північ, спонукало їх до вироблення своєрідної системи виховання молоді.

У період матріархату діти, наслідуючи дорослих і перебуваючи під визначальним впливом матері, збирали ягоди, спалювали хмиз на ділянках, пасли худобу, доглядали птицю. Роль вихователів дітей у цей час виконували всі старші. В іграх, піснях-хороводах діти імітували трудові операції дорослих.

Коли до семи років вони перебували на жіночій половині землянки або напівземлянки ("детинці"), де з ними були малі домашні тварини, то з семи-восьми років хлопчики-отроки жили і виховувалися на чоловічій половині. Для них установлювалися 4 чоловічих класи: отроки, юнаки, мужі, старці. Перехід дітей до класу отроків ставав великим святом, яке супроводжувалося громадськими ігрищами, грою на трубах, гуслях, змаганнями у фізичній вправності. Отроку вперше стригли волосся, вручали "плащ - отроковище".

Велика увага надавалася подальшому фізичному розвитку та загартуванню підлітків. За цим ретельно стежили авторитетні мужі й старці батьківського роду. Таким чином готувалися відважні воїни. Візантійський історик Прокопій у свій час відзначав, що вони були озброєні списами й щитами, ніколи не одягали не тільки панциря, а інколи навіть сорочки чи плаща, залишаючись у довгих, підкочених до колін штанах.

Згодом, коли приватна власність стала панівною, відбулися певні зміни у змісті та формах виховання. "Дитинець" з місця догляду за дітьми стає місцем перебування сім'ї вождя, князя, родоначальника. Тут починають ховати все найцінніше. Зважаючи на це, його розміщують у центрі поселення і укріплюють.

З часом форми громадського виховання у зв'язку з розвитком парної сім'ї переносяться у форми родинного виховання. З'являється відповідальність батьків за виховання дитини.

У період військової демократії, яку переживали слов'яни, велика увага, крім трудового виховання, зверталася на фізичне та військове. Не тільки "отроки", а й "отроковиці" вчилися володіти зброєю, вести війну з ворогом у складних природних умовах. Жінки нерідко супроводжували чоловіків у походах, брали безпосередню участь у битвах. Жінка-витязь була головною героїнею епосу. Однак все ж таки діти рядових одноплемінників готувалися переважно до праці, а діти панівної верхівки-до виконання функцій воїна- дружинника, родоначальника, племінного вождя.

Ідеологічною основою виховання була язичницька релігія. На її основі дітей знайомили із світобудовою. Таким чином, відповідні екопсихологічні системи створювалися завдяки використанню психотехнік розмовної мови, стародавніх звичаїв, обрядів, свят. Важливе місце у цих системах належало богам: Перуну - Богу грому і дощу, Сварогу-неба і небесного вогню, Дажбогу-сонця, світла і вогню, Велесу-свійських тварин, Стрибогу-вітру. Звертаючись по допомогу до них, молоді люди вчилися лікувати хвороби, замовляти рани.

У східних слов'ян мало місце й навчання, про що свідчить педагогічна термінологія праслов'янського походження: наука - знання, вчення. Досягнувши високого рівня духовного розвитку, наші предки добилися того, що, незважаючи на хрещення Русі, чимало елементів їх духовної культури посередництвом традицій та обрядів дійшли до наших днів.

Ідеї української народної філософії лягли в основу української народної педагогіки і у багатьох моментах несуперечливо перегукуються з ідеями популярних нині філософських систем, особливо екзистенціалізму.

Традиційно український народ, як і багато інших народів світу, намагався розглядати людину у вимірі її потенцій. Як найвагомішу первину життя з давніх-давен цінував здоров'я у всіх його вимірах: фізичному, соматичному, психічному, соціальному. Українські перекази, пісні, повір'я, казки, прислів'я та приказки, танці, святкові дійства насичені доброзичливістю, оптимізмом, вірою у розкриття можливостей людини. Дитину, яка з'являлася в сім'ї, готували до щастя в процесі розкриття її потенцій у рамках сформованих упродовж віків екопсихологічних систем.

Українці - переважно селянська нація, тісно прив'язана до родючої землі та щедрих, порівняно не суворих, швидше благодатних сил природи, у спілкуванні з якими знаходила радість і сенс свого життя. Тому для переважної більшості українських селян у центрі їхнього затишного внутрішнього психологічного "дому" сонячно поблискувала вода власного ставочка з млиновим колесом біля греблі та заквітчаним весною вишневим садочком, у якому вечорами над вишнями гули хрущі. В уяві селянина у цей райський куточок з часом можна переселитися і після смерті, якщо за "грішною" землею не забувати "святого" неба. У цьому бачилося щастя й мета всього життя. І до цієї мети пролягав тільки єдиний шлях - щоденна праця. Вона і тільки вона ставала мірилом честі, гідності людини, її внутрішнього і зовнішнього багатства, права на добру пам'ять нащадків та безсмертя душі. Тому серед народних прислів'їв зустрічаємо такі: "Без діла жить, тільки небо коптить", "Ранні пташки росу п'ють, а пізні слізки" тощо. Поза працею не уявлялося "нормального" життя: "Як без діла сидіти, то можна одубіти", "Як спати до дня, то насниться бридня", "Без діла слабіє сила".

Автентичне розуміння життя знаходить свій вияв у таких сентенціях: "Не родись красивий, а родись щасливий", "Не родись багатий, а родись щасливий", "Не родися красна, а родися щасна" тощо.

Однак у народі чудово розуміли, що "родиться щасливим" (генетичні задатки) недостатньо для щастя, треба ще вміти бути щасливим. До цього готували не тільки з дня народження, а й заздалегідь. Вагітна жінка, як правило, виконувала посильну роботу до самих пологів. Таким чином, образно кажучи, дитина в утробі матері постійно відчувала енергетику праці, що, за відповідними дослідженями, благотворно впливає на здоров'я дітей. Народна етика виробила своєрідний кодекс поведінки вагітної жінки і тих, хто її оточував. Вважалося за гріх сквернословили в її оточенні, розв'язувати суперечки, сварки. Вагітну всіляко оберігали від споглядання тих сторін життя, які вносять дисгармонію у сприйняття навколишнього світу, порушують його гармонійну цілісність (пожежі, стихійні лиха, каліцтва і т.д.). Чималу увагу приділялося харчуванню. Але найважливішим було збереження внутрішнього психологічного комфорту. У святкові дні прийнято було регулярно відвідувати церковну службу, молитися Богу, просити його, щоб "все було добре". Поряд із щоденними ранковими та вечірніми молитвами це допомагало вагітній жінці створити відому психологічну "нішу" затишку, внутрішнього комфорту, який благотворно впливав на організм як матері, так і її ще ненародженої дитини.

Народження ж дитини ставало святом для усієї родини, збір якої передбачався вже в перші дні після пологів. Наступною ниточкою організаційного зв'язку із соціумом ставали хрестини. У ході них дитина прилучалася до таких первин буття, як: молитва, вода, свіже повітря, сонце. Хрещені батьки ставали для неї вибраними і "узаконеними" відповідною церковною службою представниками соціуму. Родина - первинним соціальним оточенням. З цього часу, насамперед, завдяки родинному вихованню у дитині починала відтворюватися матеріальна та духовна культура народу, його національний характер і психологія. Сім'я ставала основним інструментом виховного впливу на підростаюче покоління. Відомо, що ще в "Уставі князя Ярослава" (1051-1053 рр.) наголошувалося на відповідальності саме сім'ї, а не громади, за виховання дітей, підготовку їх до самостійного життя. Громада зобов'язувала батьків піклуватися про дітей до того часу, поки ті не одружаться і самі не стануть батьками. Особлива увага зверталася навіть не на роки, а на перші місяці життя дитини.

- Коли дитину не научиш у пелюшках, то не научиш і в подушках

- Як бавитимеш дитину, так вона й виросте.

Вікові особливості дитини до 5 років народ любовно означує такими поняттями: народженятко, сідунчик, ходунчик, брехунець, бігунець, товкунець.

Народний досвід у цей час стихійно виводить молодих батьків на принцип гуманізму у вихованні:

- Не вчи дитину штурханами, а добрими словами.

- Бурчання наскучить, а приклад научить.

- Добрі діти доброго слова послухаються, а лихі й дрючка не бояться.

- Злість - погана порадниця.

- Добрий приклад кращий за сто слів.

Главою сім'ї, як правило, вважався батько. Його слово, ґрунтуючись на народній моралі, сприймалося як закон. Батько був головним годувальником, оскільки традиційно виконував найважчі селянські роботи (оранка, косьба, заготівля дров на паливо тощо). Він планував розвиток власного господарства і тому за необхідності розпоряджався ним. Відповідальність і нелегка праця вимушували його формувати у своїх дітей надійні фізичні та вольові якості. Повага до батька вважалася за обов'язок:

- Шануй батька та Бога - буде тобі всюди дорога.

- Як батька покинеш, то і сам загинеш.

Однак у народі у переважній більшості випадків чоловік і жінка, як вихователі власних дітей ніколи не протиставлялися одне одному, а, навпаки, взаємодоповнювали одне одного:

- Чоловік у домі - голова, а жінка - душа.

Матір у домі - Берегиня, втілення порядності та любові. Вона-вихователь милосердя, людяності, доброзичливості у стосунках із людьми. Її покликання - приносити у дім затишок і свято:

- Як мати рідненька, то й сорочка біленька. -У кого є ненька, у того й голівка гладенька.

- На сонці тепло, а біля матері добре.

Як вихователь, вона представляє основну духовну опору для своїх дітей. Виношує їх під серцем і тому не може бути суворою до них.

- Мене мати цілий вік дурила: казала битиму, та й не била.

- Материн гнів, як весняний сніг: рясно випаде, та скоро розтане.

- Рідна мати високо замахує, а помалу б'є.

Народ схвально ставився до багатодітності, оскільки багатодітна сім'я ставала надійною основою продовження роду, взаємовиручки, захищеності від усіляких негараздів.

-У кого дочок сім, то й щастя всім, а у мене одна, то й щастя нема.

- Один син - не син, два сини - пів сина, три сина - ото тільки син.

- Де одинець - хазяйству кінець, де сім - щастя всім.

У багатодітних сім'ях, як правило, діти виховували дітей. Старші відповідали за менших. Через ігри та розповіді передавали сестричкам та братикам той життєвий досвід, який встигли нагромадити самі. Таке взаємовиховання знайшло свій вияв у прислів'ях:

- Сини й дочки - одного дерева листочки.

- Як брат брату не поможе, то що вже чужі люди.

Основою родинного виховання в Україні була підготовка до самостійного трудового життя. Як доводить дослідниця проблем родинного досвіду українців Л.Йовенко: "Соціальні щаблі, до яких піднімається дитина у межах сім'ї, пов'язані із виконанням нею дедалі складніших і відповідальних трудових доручень. Підготовка дитини до самостійного трудового життя - це та вісь, навколо якої формуються всі інші грані особистості, здійснюється моральний, фізичний, естетичний, розумовий розвиток дитини" (Л.Йовенко. Прислів'я та приказки як джерело вивчення родинного досвіду українців // Рідна школа. - 2003. - № 6. - С. 37).

В українських хліборобських родинах нерідко вік дитини визначали не кількістю років, а на основі того, які види праці вона встигла засвоїти. Як правило, починали привчати дітей до праці з 5-6-річного віку. Залучали навіть до тих видів її, які за умови використання традиційних знарядь праці були непосильними для них. У такому випадку подекуди спеціально виготовляли для дітей маленькі коси, серпи, відеречка, грабельки тощо. Як засвідчують наукові дослідження, діти були зайняті у 85 видах господарсько-побутової праці. Виховувалися в усвідомленні того, що праця є однією з найважливіших первин буття:

- Тяжко тому жить, хто не хоче робити.

- Уміння і труд усе перетруть.

- Роботящі руки гори вернуть.

- Праця чоловіка годує, а лінь марнує.

- Бджола мала, а й та працює.

В українських сім'ях були переконані, що діти різною мірою можуть виконувати будь-яку "дорослу" роботу. Як свідчить М.Стельмахович, хлопчика 7-8 років уже називали "пастушком". Пасли ж діти спочатку гусей, потім овець, кіз, корів і навіть коней. Про сина віком 16 років батьки з гордістю казали: "Уже, слава Богу, косар".

Вільна праця усвідомлювалася в основному як світлі й радісні події людського життя. Вона-єдина надійна дорога до добробуту та щастя. Уній знаходили поезію, яка відбувалася в народних піснях, казках та легендах. Наприклад, у піснях ми часто зустрічаємо образ людини, певним чином причетної до праці. Десь "на горі та й женці жнуть", хтось насаджує "верби в кінці греблі", закохана дівчина "посіяла огірочки" і т.д.

У казках праця теж виступає головним критерієм людської вартості, моралі та краси.

Ось голе телятко ("Казка про телятко, кабана, півника, качура та вовка"), покинуте дідом у лісі, упродовж своїх мандрів знаходить друзів, але хатку вимушене будувати самостійно, бо ні кабан, ні півник, ні качур, ні шило не бажають трудитися. Та коли вдарили морози, усі прибігли до хатки, щоб у ній жити. А теляткові й не шкода. Добре, що друзі зрозуміли свою помилку і готові гуртом працювати.

За добре серце та вмілі руки дідова дочка (казка "Дідова дочка й бабина дочка") винагороджується, бо не цурається ніякої роботи - і яблуньку обчистити, і піч помазати, і собаку від реп'яхів обібрати, і вужів нагодувати.

Таким чином, у процесі соціалізації підростаючого покоління народна педагогіка забезпечувала підготовку і залучення молоді до реалізації трудових, моральних та мистецьких традицій і звичаїв попередніх поколінь. Поступово вирішувалися такі питання, як: формування первісних основ світобачення, створення умов для нагромадження досвіду міжособистісного спілкування, засвоєння елементів трудового самообслуговування, прищеплення певних професійних умінь та навичок, розвиток художньо-естетичних нахилів, охорона здоров'я та фізично-спортивне загартування.

На думку дослідника структурного змісту виховного середовища української етнопедагогіки В.Струманського, організаційний розв'язок означених завдань відбувався за п'ятьма методичними напрямами конкретно-виховного впливу на молоду людину.

Перший, як уже показано, пов'язаний із сімейно-побутовим вихованням, у процесі якого вирішувалося завдання формування первісних основ світобачення до 7-8 років і нагромадження дитиною досвіду міжособистісного спілкування з людьми найближчого оточення і своїми ровесниками.

Другий напрям охоплював виробничо-господарські завдання, зокрема, прищеплення умінь та навичок повсякденної орієнтації в трудових процесах через залучення молоді до польових робіт та ремісничих операцій.

Третій напрям передбачав формування моральних засад характеру та поведінки дітей, підлітків та юнацтва; долучення до духовних цінностей народу на основі усвідомлення їхнього змісту, вправляння у високій моральності на фольклорно-епічних зразках та на особистих прикладах духовного життя і побутової поведінки старших.

Четвертий напрям виховного впливу на особистісну структуру вихованців становило практичне вирішення питань, пов'язаних із розвитком у юнацтва естетичних смаків та формуванням художньо-творчого потенціалу. Основним результатом цього мало бути усвідомлене сприйняття красивого в природі й людських стосунках та формування в молодої людини готовності робити прекрасне.

П'ятий напрям зосереджував увагу на охороні здоров'я і фізкультурно-спортивному загартуванню дитячої громади, набуттю фізичної сили, витривалості; вихованню вольових якостей, мужності, сміливості; закріпленню функціонально-прикладних умінь та навичок, реалізації "тілесної механіки".

Визнаючи цей поділ виховного впливу в українській народній педагогіці на п'ять напрямів доволі умовним, В.Струманський на основі нього виділяє такі елементи цілісного процесу народнопедагогічної самодіяльності: сімейно-побутове виховання, виробничо-господарське навчання, прищеплення моральних засад характеру та поведінки, розвиток естетичних смаків і формування художньо-творчого потенціалу, охорона здоров'я і фізично-спортивне загартування.

Реалізуючи ці елементи, народна педагогіка, на думку В.Вічева, функціонувала і певним чином продовжує функціонувати у структурі суспільної психології, для якої властиві 5 основних функцій соціальної психіки або суспільної психології (Вичев В. Мораль и социальная психика. - М.: Прогресс, 1978. - С. 82 - 87).

І.Інтегративно-начальна функція була і залишається важливим механізмом у процесі передачі соціального досвіду, який зафіксований у структурі людської діяльності і передається з допомогою засобів праці, предметів, знаків та інших результатів людської діяльності. Соціальна психіка у цьому випадку формує установки на досягнення певних цінностей, спираючись на силу авторитетів та громадськоїдумки. "Занурює" людину в певний суспільний настрій. За таких умов досягнення позитивних результатів, наприклад, в оволодінні певним видом трудової діяльності дитиною, підлітком чи юнаком сприймалося останніми як підняття на вищий щабель визнання їх дорослими. Так, українські парубки подекуди мали за звичай, приймаючи у свою компанію новачка, влаштовувати йому "екзамен" з метою перевірки уміння косити. У цих випадках його ставили у середину строю косарів, ревно слідкуючи чи витримає він заданий темп косовиці. Під час весіль подібні випробування влаштовували молодим, пропонуючи нареченому порубати сокирою сучкувату колодку, а нареченій спеленати ляльку.

2.Адаптивно-корелятивна функція соціальної психіки полягає в здатності її співвідносити і приводити індивідуальну свідомість у відповідність із принципами та нормами, які панують у певній соціальній групі чи прошарку суспільства. Певним чином це є вияв навчальної функції. До адаптуючи ж механізмів можна віднести авторитет, психологічні санкції, громадську думку. Остання в дитячому віці здатна, з одного боку, стимулювати розвиток індивіда, а, з другого, за умови негативного спрямування, справляти дезорганізуючий вплив. Особливо ефективно спрацьовувала ця функція в українських селах у минулому столітті. Цінувалося слово вчителя і священника. Їхнім порадам намагалися слідувати. Таким же авторитетом у переважній більшості випадків було в сім'ї слово батька. Він першим сідав за стіл, брав у руки хліб. Виховував повагу до кожної його крихти. У відповідальні хвилини життя його думка була визначальною.

До психологічних санкцій, наприклад, можна віднести звичай, якого дотримувалися парубки, вимазувати дьогтем ворота біля будинку, в якому проживала нестримна у стосунках із хлопцем дівчина.

Громадсь кудумку в українському селі не тільки поважали, а й боялися. У діях та вчинках, які могли викликати громадський осуд, не тільки задавалися питанням: "А що люди скажуть?" а й питанням: "А що люди подумають?". Прикладів, які засвідчували руйнівний вплив на життя людини негативної енергетики думки односельчан, було чимало. Інформація про них передавалася із покоління в покоління, слугуючи ефективним засобом морального виховання. Нерідко вона обростала барвистими деталями і сприймалася як легенда. Стосовно ж молодих дівчат виступала у вигляді горезвісної "слави на все село". Пригадайте рядки з поеми Т.Г.Шевченка "Катерина":

Не дві ночі карі очі

Любо цілувала,

Поки слава на все село

Недобрая стала.

Сила впливу адаптивно-корелятивної функції соціальної психіки у цьому випадку вимірюється словами матері знеславленої Катерини: Проклятий час - годинонька, Що ти народилась! Якби знала, до схід сонця Була б утопила...

Нині подібні приклади яскраво засвідчують послаблення впливу цієї функції соціальної психіки, насамперед, через інтернаціоналізацію життя. Однак в окремих випадках вона продовжує виявляти себе доволі ефективно. Наприклад, у середовищі підлітків (замкнуті антисоціальні угрупування) та солдат (відомі прояви "дідовщини"). Тому соціальному педагогу необхідно тримати її під контролем.

З.Експресивна (підсилююча) функція соціальної психіки зумовлює активізацію людської діяльності, впливаючи на емоції, почуття і волю. Формує колективну силу людей. Така сила українських селян часто виявлялася в їх щоденній праці під час косовиці, на жнивах. Узвичаєні були відомі "толоки", на які збирали односельчан під час будівництва хати, стодоли чи хліва. Виявляла вона себе і в дні нещасть та горя. Палаючу хату чи стодолу, наповнену збіжжям, збігалося гасити все село. Допомогу в організаціях похорон надавали без прохань.

Селяни вміли відчувати себе не тільки в ближньому, а й далекому. Дотепер живі свідки на західноукраїнських землях, які пригадують, як у 30-і роки минулого століття по селах збирали муку для голодуючих у Східній Україні. Валку підвід, вантажених мішками з мукою, повернули назад від радянського кордону у районі м. Острога (Рівненщина) . "У нас усе є. Ніякого голоду немає", - запевнювали спантеличених західноукраїнських селян радянські прикордонники.

4.Контрольно-санкціонуюча функція соціальної психіки, за В.Вічевим, є носієм неформальних санкцій суспільства чи певної соціальної групи. Посередництвом них поведінка індивідів підкоряється соціальній спільності, узгоджується з інтересами соціального цілого. Вона сприяє охороні тієї "вільної зони" для вирівнювання поведінки, яка визначена нормами суспільства чи соціальної групи. Завдяки цій функції здійснювався неформальний контроль громадськості за поведінкою і мораллю не лише підростаючого покоління, а й дорослих.

Злодіїв, найчастіше конокрадів, колись було прийнято зв'язувати, класти на землю горілиць поряд із пучком різок, якими міг відповідним чином скористатися кожен бажаючий.

В окремих випадках використовувала цю функцію й церква. Заборонялося поховання самогубців на кладовищі поряд з усіма померлими.

З повісті "Тарас Бульба" М.Гоголя дізнаємося, що коли на Запорізькій Січі козак убивав козака, обох, мертвого і живого, ховали в одній могилі.

5.Функція проективного розвантаження передбачає створення особливої соціально-психологічної атмосфери, яка могла б зумовлювати психологічну розрядку. Основними формами її вияву були храмові празники, народні гуляння, ігри, хороводи, весільні забави, колядки, щедрівки, співання купальських пісень, стрибання через палаючий на середохресті доріг вогонь тощо.

Нині помітні намагання відродити колишні звичаї, обряди, ритуали. Мають місце спроби створити нові. Однак в основній своїй масі сучасне суспільство втратило емоційну барвистість колишніх свят та обрядів.

"...Дмитро, наливаючи третю чарку, згадав:

- Слухайте, сьогодні ж Івана Купала. Давайте-за Купалу!

- Давай!

Бабуся Оксана, поглядаючи у вікно четвертого поверху, скрушно зітхнула:

- Сумно ви, діти, живете, сумно... Ми жили на хуторі, як у Гоголя, біля Диканьки. Але скільки колядок переколядували, скільки купал переносили! Увесь час були в гурті, з місяцем і зорями, з купальськими вогнями, з піснями і танцями, жартами і сміхом. А ви поодинцівсе, поодинці... у своїх квартирах-клітках. Одну горілку п 'єте, а потім б'єтеся..." (Із розмовиу міській квартирі).

Функція соціальної психіки, що зводиться до проективного розвантаження може набирати соціально небезпечних форм: масових випивок, побоїщ, сварок, розпускання різноманітних пліток, наговорів і т.д. Сьогодні до цього додається групове вживання наркотичних речовин. Трапляються випадки групових сексуальних розваг.

Життя нового покоління швидко змінюється. Традиційні механізми соціалізації поступово слабшають. На їхнє місце приходять нові, пов'язані з появою нових засобів виховання. Однак нерідко такі механізми, будучи надмірно "технізованими" і "технологізованими", віддаляють людей одне від одного.

У багатьох випадках названі функції соціальної психіки поєднувалися з метою реалізації згаданих елементів цілісного процесу народно-педагогічної самодіяльності, зокрема, прищеплення моральних засад характеру та поведінки, розвитку естетичних смаків і формування художньо-творчого потенціалу.

Особливо це помічалося в традиціях дошлюбного спілкування українців західного регіону країни. З давніх часів тут, як і скрізь, вибір дівчиною судженого, а хлопцем судженої був дуже відповідальним і стосувався не тільки інтересів майбутнього молодого подружжя, а й усієї сільської громади. За переконаннями, поширеними у народі вважалося, що чим більше спілкуються між собою хлопчики та дівчатка, юнаки і дівчата на виданні, тим краще.

У дитинстві хлопчики й дівчатка в спекотні літні дні часто голими купалися разом у ставках, річках або у спеціально створених на маленьких річечках "гатках". Цього дорослі не забороняли, будучи впевненими, що краще задовільнити природний інтерес дітей протилежної статі в гурті, "на людях", ніж чекати, коли він, будучи приглушеним забороною, набере спотворених форм.

Ось як описує М.Коцюбинський дитячі забави Івана і Марічки уповісті "Тіні забутих предків": "... Вони обоє знали, що то бродить по лісі невидима сокира, гупа об дерево і хека з втомлених грудей. Ляк проганяв їх звідти в долину, де потік плив спокійніше. Вони робили собі курбало у потоці, глибоке місце, і, роздягшись, бовталися в нім, як двоє лісних звірят, що не знають, що таке сором". І, як пише далі письменник, : "... все було так просто, природно, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їй серця".

Традиційними формами спілкування молоді були "пасовища", "вулиці", "колодки", "вечорниці", "забави", "поседеньки", "супрядки", "толоки", "ярмарки". Батьки не хвилювалися за поведінку своїх дітей, оскільки юнаки та дівчата, спілкуючись на людях, перебували під певним соціальним контролем. Наодинці з хлопцем, за звичаєм у багатьох місцевостях, дівчина могла бути лише до заходу сонця. У протилежному випадку, наприклад, на так званих забавах, які мали місце на Прикарпатті, були присутні батьки або старші родичі підготовлених до видання дівчат.

Характерними для українського села були вечорниці, які проводилися, як правило, у хаті самітньої вдовиці чи бездітного подружжя. Упродовж них дівчата виконували чимало трудомістких робіт: пряли, дерли пір'я, шили та вишивали сорочки, готували придане. Праця, поєднуючись із відпочинком, ставала радісною і легкою. Хлопці, розповідаючи різні цікаві бувальщини, залицялися до дівчат. Разом співали пісень, танцювали, влаштовували різноманітні розваги. У загальній атмосфері жартів та веселощів доскіпливо вивчали норов одне одного, характерні особливості вдачі. Як результат взаємозближення на основі взаємодоповнення (універсальний закон комплементарності) між окремими хлопцями та дівчатами спалахувало кохання, що з часом призводило до формування майбутніх подружніх пар. Але й тут молодь перебувала під соціальним контролем в особі господарів дому або господині-вдовиці, які, стежачи за "порядком", виконували свій обов'язок-"тримали лад". З цього приводу відомою була приповідка: "паніматка - як сова, а очі - шулічині".

На вечорницях та на досвітках найголовнішим чином реалізовувався такий елемент цілісного процесу народно-педагогічної самодіяльності, як розвиток естетичних смаків і формування художньо-творчого потенціалу. Тут отримували своє оригінальне варіативне оформлення народні музика, пісні, танці, жартівливі оповідки, легенди, перекази, прислів'я, приповідки, загадки та інші види народної творчості. Нерідко з'являлися новотвори, які поповнювали скарбницю народної творчості.

Дослідник Г.Бондаренко стверджує, що вечорниці були відголоском первісних групових шлюбів, що в процесі еволюції сім'ї збереглися лише як магічний ритуал - одна із форм молодіжного дозвілля. Його мотив - ритуальне поїдання смаженого півня, що начебто мало за мету помножити чоловічу силу та сексуальну енергію парубків. "Півень" у цих випадках виступав символом чоловічої сили та мужності, а "півник" символізував геніталії хлопчика (Бондаренко Г. Від хлопчика до мужа... // Наш край. Хроніка 2000. - 1993. - № 3-4 . - С. 247). Однак більшість дослідників сходяться на думці, що українські вечорниці на зламі ХІХ-ХХ століть були не звичайним ритуальним відголоском, а справжньою школою дошлюбного спілкування молоді.

Дещо відмінною формою такого спілкування були досвітки. Молодь тут набувала певного досвіду і культури інтимних взаємин. Звичаєм дозволялося милування, цілування, різні форми взаємних любовних пестощів, за винятком тих, що ведуть до втрати дівочої цноти. Тій дівчині, яка давала волю нестримному коханню, як уже згадувалося, парубки дьогтем вимащували ворота на подвір'ї батьківської хати. Пару, яка порушувала цнотливість стосунків, на досвітки більше не допускали. А в західних районах України впритул до ХХ століття побутував звичай фізично карати хлопця та дівчину за перелюбство.

Однак такі випадки траплялися порівняно рідко, оскільки вся система дошлюбного спілкування юнаків та дівчат була спрямована на виховання лицарської поведінки хлопців. Про сексуальні ж проблеми в народі говорили, користуючись світлими поетичними образами: біла подушка, біла постіль, не ламай калину, розплетена коса, не топчи квітку тощо.

Підтримування чистоти у взаєминах юнака і дівчини підкріплювалося християнськими нормами, що давало можливість чітко відокремлювати права кохання від подружніх прав. Обряд вінчання у всіх випадках формував у нареченого та нареченої почуття обов'язку стосовно одне одного і відповідальності за свої дії та помисли перед вищою силою - Богом.

Перед шлюбом юнаки та дівчата вчилися бувати разом у компанії, яка відзначалася життєрадісністю, дарувала відчуття взаємодоповнюваності до певної цілісності.

Намагаючись бути частіше разом, юнаки та дівчата традиційно створювали свої парубочі та дівочі громади, більшість із яких умовно поділялися на старшу та молодшу. Це сприяло в тому, що ще в юності молоді вчилися товаришувати з багатьма, що не тільки дозволяло пізнати різні людські характери, а й рельєфніше відчути себе у порівнянні з іншими. Нерідко вступ у громаду розтягувався на тривалий час. Бралися до уваги як зовнішні, так і внутрішні якості претендента. Для хлопця поряд з фізичною зрілістю (міцна статура, вуса) важливими були внутрішнє змужніння, товариськість, уміння співати, грати на якомусь музичному інструменті, бути цікавим співрозмовником. Обряд залучення до парубоцтва називали "коронуванням", яке відбувалося у дні свят або під час проведення якихось спільних робіт. У Карпатах, наприклад, цей обряд мав назву визволки на доброго косаря, уже описаної нами. У святкові дні претендент зобов'язаний був узяти участь у змаганнях парубків і показати належний у таких випадках результат. На Волині, наприклад, юнаку необхідно було вилізти по гладенькому стовбуру сухого дерева наверх і здійняти ним же приготовлену заздалегідь торбу з "могоричем", яку перед тим там чіпляли парубки.

Дівчата ж у подібних випадках демонстрували свої уміння у виконанні традиційних для сільської жінки робіт, у догляді за дитиною.

Перед укладанням шлюбу використовувалися різноманітні форми перевірки правильності остаточного вибору нареченого і нареченої. Серед них такі: сватання, умовини, заручини, або оглядини, дівич-вечір.

Відповідальним кроком до створення сім'ї були заручини, або оглядини - зустріч закоханих, їхніх близьких родичів і товаришів за кілька місяців до весілля. Під час відвідин прискіпливо доглядалися до всього. Насамперед, до "хазяйської жилки" батьків. Адже за відомою приповідкою: "Яблучко від яблуньки далеко не падає" одним із найважливіших вимірів вважалися порядок і чистота.

Про людей, які не дотримувалися порядку в роботі, побуті говорили так:

- Стук-грюк, аби з рук.

- Косо-криво, аби живо.

- Скорий поспіх-людям посміх.

- Зробили спішно, та коли б воно не вийшло смішно.

У народі було прийнято вважати, що в тих оселях, де чистота, порядок живуть "добрі духи" і, навпаки, там, де бруд і безпорядок-"злі". Вікна хати порівнювали з очима дівчини, яка жила в ній. Брудні вікна асоціювалися з невмитими очима дівчини, чисті-з чистими. Тому не тільки перед заручинами, а й перед кожним святом дівчата, співаючи пісень, мили та до блиску натирали вікна, змінювали вишиті рушники на іконах, "глинцювали піл", застилали столи чистими "настилниками", влітку ставили на них букети квітів, а взимку запихали за ікони сушене зілля, щоб "гарно пахло".

Все це для хлопців складало важливий аргумент правильності вибору судженої.

У новостворених сім'ях з'являлися два основних обов'язки: з одного боку, необхі

1.11 З історії масової практики соціалізації народів світу
1.12. Соціальна робота і соціально-педагогічна діяльність у зарубіжних країнах
Розділ 2. Методики, технології, стратегії і тактики соціально-педагогічної роботи з людьми різних вікових груп та категорій
2.1. Стратегії соціально-педагогічної роботи з клієнтами у світлі основних психологічних теорій особистості
Стратегія соціально-педагогічної роботи з клієнтами у світлі психологічної теорії особистості В.Джемса
Стратегія соціально-педагогічної роботи з клієнтами у світлі психологічної теорії особистості в "описовій психології" В.Дільтея та Е.Шпрангера
Стратегія соціально-педагогічної роботи з клієнтами у світлі неофрей-дистської епігенетичної теорії розвитку особистості Е.Еріксона
Стратегія соціально-педагогічної роботи з клієнтом у світлі гуманістичної теорії особистості К.Роджерса
Стратегія соціально-педагогічної роботи з клієнтами у світлі гуманістичної теорії особистості Г.Олпорта
Стратегія соціально-педагогічної роботи з клієнтами у світлі гуманістичної теорії особистості А.Маслоу