Соціальна педагогіка - Пальчевський С.С. -
1.11 З історії масової практики соціалізації народів світу

Лише все людство разом є істинною людиною, й індивід може тільки тоді по-справжньому радіти та насолоджуватися, якщо він володіє мужністю відчувати себе заодно з усіма.

Іоган Вольфганг Гете

Національне самоусвідомлення дитини. Народження та вибір імені дитини - перший крок до її соціалізації. Досвід народів світу у вихованні в дітей поваги до батьків, родини, предків. Виховання дітей працею, формування у них почуття майбутнього господаря. Одруження і підготовка до нього - школа сімейного виховання. Проблеми соціального статусу жінки та статевого виховання молоді у світовій народній практиці соціалізації. Використання общинних

звичаїв та традицій у сучасній практиці соціалізації підростаючих поколінь в Японії та Індії. Десуґестування негативних суґестивних комплексів, які шкідливо впливають на здоров'я людини, у практиці масового виховання. Роль та місце світового досвіду масового виховання у соціалізації сучасного підростаючого покоління.

Людина прекрасна і велична у всій розмаїтості своїх проявів у різних куточках земної кулі, хоч, з'явившись на світ, соціалізувалася на основі системи, яка сформувалася серед людей тієї землі, де вона народилася. Така система відзначається найвірогіднішою оптимальністю, випробуваною упродовж століть і тисячоліть, оскільки вона формувалася на основі природних та суспільно-історичних особливостей певного кутка планети. Зважаючи на це, кожний із нас несе відповідальність перед самим собою і світом за той шматочок світобудови, який дарував йому життя.

Десь радісно магнолії квітують.

Десь гори, наче горді королі.

Нам краєвиди погляди милують

Нерідко бідної, пустельної, землі,

Куди подінешся, свій край - як рідна мати.

Його не будеш на базарі вибирати.

(С.Пальчевський)

Відомий російський філософ і літературний критик В.Г.Белінський стверджував, що будь-яка благородна особистість глибоко усвідомлює свою кровну спорідненість, свої кровні зв'язки з вітчизною. В такої людини любов до неї випливає з любові до людства, як часткове із загального. Любити свою вітчизну, на думку мислителя, означає -полум'яно бажати бачити в ній здійснення ідеалів людства і в міру сил своїх сприяти цьому.

У народній педагогіці багатьох країн світу побутує думка про те, що кожна людина повинна володіти почуттям національної гідності, аби належним чином представляти свій народ у колі світового співтовариства, власною самобутністю та неповторністю збагачуючи його.

Більшість учених виявляють перші "паростки" національного самоусвідомлення в дітей 3-4-річного віку. Ж.Піаже стверджує, що перші фрагментарні й несистематичні знання про свою етнічну приналежність дитина отримує в 6-7 років, а у 8-9 уже ідентифікує себе зі своєю етнічною групою на основі національності батьків, рідної мови, культури, місця проживання. Десь у цей час пробуджуються й національні почуття, а в 10-11 років національна самосвідомість формується вже в повному обсязі. Серед особливостей різних етносів дитина виділяє унікальність історії, мови, традицій побутової культури тощо.

На думку одного з російських дослідників Г.С.Виноградова (1926), народна педагогіка, опираючись на народну філософію та світобачення, починається з народження дитини. Особливості її підходів до виховання відчуваються уже в підборі імені новонародженому.

За іменем часто можна визначити вік, стать, національність людини. А інколи воно вказувало і на соціальне становище. Наприклад, в Древній Русі імена із закінченням на "слав" (Ярослав, В'ячеслав, Ізяслав) належали тільки князям. В імен є смисл. Наприклад, у тих із них, які були запозичені із семітських мов (древньоєврейської, арабської), смисл "благочестивий": Михайло (точніше, Мі-ха-ель) означає "Хто як Бог?", Абдуррахман (Абдуррахман) - "Раб милостивого", тобто Бога.

Латинські та грецькі імена ближчі до реального життя: Віктор - "переможець", Василь - "царственний". Слов'янські зрозумілі без пояснень: Любомир, Віра, Надія, Любов.

Вибір імені у багатьох племен, народностей та народів вважався доленосним. Наприклад, в австралійському племені арунта поряд із звичайним, усім відомим іменем у кожного чоловіка було ще і таємне, "святе" ім'я. Його могли знати тільки найстаріші та найпочесніші одноплемінники. Вимовляти його дозволялося лише пошепки тільки в їхній присутності. Жінки могли дізнатися про це ім'я, тільки досягнувши похилого віку. Так що дружина лише на старості-і то не завжди, - могла дізнатися як зветься її чоловік по-справжньому.

У багатьох племен та народностей вибір імені тісно пов'язаний з пошануванням старших родичів, нерідко тих, які вже пішли з життя. Цим самим у характер з найранішого віку закладається глибока повага до них.

Так, у папуасів є звичай вибирати ім'я померлого родича, яке, однак, вголос вимовляти небажано, оскільки існує низка заборонних повір'їв. У зв'язку з цим матір вимушена називати дитину, яка, наприклад, отримала ім'я покійного дідуся, спеціально придуманим прізвиськом. Вихована папуаська дитина на запитання "Як тебе звуть?" промовчить; за неї дадуть відповідь приятелі чи родичі, які знаходяться поруч. Якщо ж люди, іменем яких дитина названа, живі, то вони можуть уперше до неї доторкнутися лише тоді, коли їй піде одинадцятий рік.

На островах Фіджі першого сина за звичай називають на честь дідуся з боку батька, другого - в честь дідуся з боку матері. Подібний, але дещо складніший звичай на Каролінських островах, де першого, третього, п'ятого і т.д. синів називають іменем батька, а другого, четвертого та інших - іменами дідуся по матері.

Трапляються випадки, коли ім'я дають людині кілька раз упродовж її життя. Причому ритуал вибору його пов'язується з навіюванням певних якостей глибинної натури. Це стосується маорі - корінних жителів Нової Зеландії. Перше ім'я вони дають після народження, друге - після ініціації, третє - після смерті батька. Під час вибору першого імені до дитини підносять статуетку божка і перераховують ті внутрішні якості, які хотіли б у ній бачити. У цей час батько співає:

Сиди тихо, я оголошую твоє ім'я.

Яке ж у тебе ім'я ?

Слухай же ж своє ім'я.

Ось твоє ім'я ...

Іменем дитини ставало те слово, яке вимовлялося в той час, коли вона чхала. Воно було з ряду слів, що означували певні риси характеру. Друге ім'я вибирається приблизно так само, тільки замість рис характеру перераховуються імена предків. Під час вибору його родичі хором проспівують такі суґестивні установки:

Розчищай землю для поля.

Будь сильним у роботі.

Будь ретельним і трудолюбивим.

Будь сміливим і мужнім.

Ти повинен працювати, поки день

Над землею не погасне.

Інколи ім'я дають не зразу після народження, а через кілька років, коли дитина встигне виявити певні свої відмінні якості. Наприклад, в африканців Західного узбережжя (ашанти, фанти та інші) дітям дають імена за днями тижня, коли вони народилися. У кожного із таких днів дві назви: чоловіча й жіноча. Понеділок - чоловік - Куджо, а Понеділок - жінка - Джуба. Але до цього імені прийнято додавати ім'я матері, яке не означало день тижня, а було швидше прізвиськом: Хороший Голос, Леопард, Красуня. І зрештою десь до сьомого року дитині додавали вже її власне прізвисько, що означувало певну зовнішню чи внутрішню якість, яку виявляли навколишні протягом семирічного спостереження. Наприклад, Сильний, Меткий, Відважний тощо.

У індіанських племен Південної Америки ставлення до імені містичне. Ніколи і ні за яких обставин індіанець не назве його чужій людині, оскільки вважається, що воно начебто складає "частину людини" і, якщо ім'я вимовляти, то це може завдати непоправної шкоди його носію. У племені кожного його члена можуть називати по імені всі, крім близьких родичів, які звертаються до нього приблизно так: Чоловік, Батько, Син. Якщо індіанці приходять у місто, то самі вибирають собі ім'я якої-небудь знайомої їм по джунглях "цивілізованої" людини: мисливця, золотошукача чи збирача каучуку.

У північноамериканському племені фокс дитину називають так, щоб у її імені звучав натяк на ім'я батька. Наприклад, якщо батька називають Зіркий Орел, то сина вважають за доцільне назвати Сірим Орлом, Бойовим Орлом, у крайньому випадку Яструбом. В імені певним чином повинна бути присутня якщо не вся могутня птиця, то якась частина її тіла: Велике Перо, Сильний Дзьоб і т.д. Імена дівчаток звучать ніжніше, але теж по-пташиному: Качечка, Співаюча Птиця, Красиве Перо і т.д.

Загалом у багатьох племен Південної та Північної Америки справжнім іменем вважалося не те, яке отримували після народження, а те, яке згодом здобували самі. У навахів, наприклад, після тривалих випробувань на виносливість, силу і сміливість юнак довго постився, очікуючи, коли з'явиться до нього дух-покровитель і повідомить йому справжнє ім'я. А в племені карибів воїн здобував своє ім'я в бою. Вбивши, наприклад, вождя ворожого племені, забирав його ім'я. В індіанців тупі таке ім'я змінювали кожний раз після перемоги над ворогом. У цьому племені батько, вручаючи дорослому сину списа, говорив: "Ось твоя зброя! Піди і здобудь собі ім'я. І нехай воно буде іменем хороброго воїна!".

Зважаючи на це, слід відзначити, що, очевидно, недаремно і в слов'янській мові зберігається низка стійких фразеологічних зворотів типу: "зберегти ім'я", "нести своє ім'я", "не зронити імені", "прославити ім'я" тощо. Зрозумілим стає одне, що попри всі відмінності в іменах, усі батьки усіх часів усіх племен і народів бажали і бажають єдиного, щоб у їх дітей були хороші імена, які б допомагали їм стати хорошими людьми.

Повага до предків та родинної історії у багатьох народів та племен із найранішого віку дитини виховувалася не лише в аристократичних сім'ях, а й у звичайних трудових. У кожного народу є свята, коли сім'ї збираються біля могил рідних, щоб пом'янути їх і віддати належну шану. У слов'янських народів, як і в багатьох інших християнських, це приурочується до Великодніх свят. В Україні відомі традиційні так звані "Грамотки", в які вписується ім'я кожного померлого. Вони зберігаються в сім'ях, а в поминальні дні священник зачитує із них імена тих, хто складав колись родину, а згодом пішов із життя. Однак така пам'ять стосується в основному найближчих поколінь.

На Британських островах, згідно з спостережень М.Кондратьєвої, уході розмови з будь-яким остров'янином після традиційних розмірковувань про клімат обов'язково розмова буде переведена на родові корені британця. І в словах, і в голосі його пролунає незмінна гордість за власний родовід. Навіть за умови мінімальної зацікавленості цією темою співбесідника родові корені будуть детально прослідковані до сьомого коліна. Гордість за родовід поєднується з гордістю за край, у якому співрозмовник народився. Легко викликати його глибоку образу, якщо назвати просто англійцями всіх жителів Островів, оскільки з усіх районів Великобританії - Шотландії, Північної Ірландії, Уельсу, Корнуоллу, Англії-якраз остання дала іноземцям можливість назвати всю країну Англією.

В уже відомих нам маорійців - корінних жителів Нової Зеландії, колискову пісню для дітей заміняє так звана уакапапа, що в перекладі означає родовід. Вважається, що дитина з найранішого віку зобов'язана знати усіх своїх "пакеха"-предків - аж до тринадцятого або ж навіть до п'ятнадцятого коліна. Запам'ятати ж це найкраще перед сном або в перші хвилини його, що дає можливість з метою поглибленого запам'ятовування використати відомий у педагогіці гіпнопедичний метод навчання. Тому перед сном засипаючій дитині рідні благоговійно повторюють, наприклад, так: "Батька твого звуть Карарі, а дідуся звали Ароа, а прадід носив ім'я Пакавау, а прапрадід звався Уайманкайтантукла... Маму твою звуть Роа-найя, а бабусю звали Таканакс, а прабабуся носила ім'я Оторопасмаруа...".

Таким чином, більшість народів та племен світу розуміли і намагалися передати дітям важливу життєтворчу істину, відповідно до якої людині, як дереву, легше вистояти в житейських бурях, коли вона відчуває свої могутні корені. А для того щоб відчувати їх, необхідно знати і шанувати. Глибинне відчуття себе однією із зв'язуючих ланок родинного ланцюжка, накладаючи відповідальність перед ним за себе і своїх нащадків, закладає підвалини внутрішнього психологічного "дому" особистості. Дозволяє, за висловом російського письменника Є.М.Богата, невічній людині жити за законами вічності, відчуваючи себе часткою рухливого невпинного потоку життя.

В окремих племен і народів згадані духовні корені матеріалізуються і закріплюються економічно. Наприклад, сьогодні можна зустріти тисячі вихідців із долини Мзаб алжирської Сахари, які стоять за прилавками далеко від рідних місць. Цього вони добилися завдяки детально розробленій системі проникнення на чужі ринки. Молодий комерсант, який бажає випробувати свої сили, отримує від багатих членів общини кредит на заснування власного діла в чужій країні, де вже земляки зайняли певні бізнесові позиції. Мозамбіти зразу ж беруть шефство над новачком. Допомагають йому порадами, поки він сам міцно не стане на ноги. Щасливчик-бізнесмен може провести на чужині не один десяток років, але серцем своїм завжди залишається в рідному оазисі, куди навідується щороку. Але, навіть виплативши кредит, мозамбіт зобов'язаний регулярно переводити значну частку своєї виручки в касу общини.

Прив'язаність та любов до місцевості, в якій народилася людина, подекуди формували або й продовжують формувати не лише засобами суґестивного впливу слова, а й засобами такого ж впливу музики, смаку національних блюд і навіть запахів.

Саамі, жителі північної країни Скандинавського півострова, мали за звичай берегти в чумі різноманітні бубни на всі випадки життя: народження, весілля, смерті, хвороби, перегону оленів на нові пасовиська тощо. Кожний бубон крім того, що відрізнявся звуком, був оригінально розмальований та мав оригінальну форму. Зібрання таких бубнів складало своєрідний звуковий сімейний "альбом". Звук кожного з них викликав у пам'яті колишні родинні події.

Чимось подібний "альбом" на основі запахів створили індіанці Північної Америки. В дні сімейних свят вони мали за звичай окурювати свої вігвами димом запалених ароматичних смол, недогарки яких закладалися в патронташ. Проходили роки і їхній запах нагадував господарям вігваму світлий день весілля або ж народження первістка. Таким чином, серед численних ниток зв'язку з рідним краєм, з людьми, які жили в ньому, з'являлася ще одна, яка на сугестивному рівні безвідмовно спрацьовувала упродовж усього життя людини.

Дослідник народної педагогіки К.Д. Ушинський, визначаючи зміст народної педагогіки будь-якої етнічної спільноти, головним у ньому вважав засвоєння підростаючими поколіннями всіх видів культури, особливо виділяючи серед них культуру праці. "Саме виховання, - писав він, - якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а підготовляти до праці життя... Виховання повинно розвинути в людині звичку і любов до праці; воно має дати їй можливість відшукати для себе працю в житті" (Ушинский К.Д. Собрание сочинений: В 11 т. - М.: Изд-во АН СССР, 1940 - 1948. - Т.2. - С.64).

Раннє залучення дітей до "дорослої" праці помічається у всіх племен, народностей і народів. Наприклад, в ацтеків таке залучення етнографи виявили з трьох років, у зулусів, вогулів, коряків - з шести. Російський педагог С.Т.Шацький стверджував, що в селянських сім'ях Росії було прийнято залучати дітей до праці з 4-5 років з розрахунком, щоб у 10-12 років вони могли виконувати всі домашні роботи. З приводу цього дослідник наводив відповідь 11-річного хлопчика на запитання анкети, чим він зайнятий дома: "...Чоботи ремонтую, картоплю набираю, самовар ставлю, коня запрягаю, поросятам стелю, гнізда курам плету, картоплю тру, лампу запалюю, поросятам просвітлюю, дрова ношу, жеребчику картоплю ріжу, відро корові виношу, сніг із двору скидаю, картоплю чищу, підлоги замітаю, до рогачів ручки роблю, терницю роблю, до сокири ручку роблю, санки й лижі роблю, дрова пилкою ріжу, ножі точу, солому рубаю, коня співаю, закуту роблю, сильце ставлю, кур на дворі ганяю, за водою ходжу, корів на двір зганяю, з вікон стираю, ліжко роблю, тапчан роблю, лопатку роблю, до скрині скобу роблю, чорнило розводжу, полички роблю, годинник заводжу, чоботи мажу, квіти поливаю, нитки змотую, дратву сучу, піч розтоплюю...". Він перерахував 85 видів робіт. І це тільки по домашньому господарству. Сюди не включені сезонні польові роботи, до яких сільські діти залучалися уже з 5-6 років (Шацкий С.Т. Педагогические сочинения: В 4 т. - М.: Изд-во АН СССР, 1960 - 1963. - Т.3. - С. 258- 259).

У науковій педагогіці ще з радянських часів відомі дослідження, результати яких свідчать, що для розвитку будь-яких творчих здібностей доцільно залучати дітей до продуктивної діяльності в сім'ї з найранішого віку, навіть з 3-4-х років (Б.П.Нікітін ). У сім'ї педагогів Нікітіних дітям, починаючи з цього віку, дозволяли працювати з інструментами дорослих: ножем, пилкою, ножицями тощо. У них був вільний доступ до електричних розеток. Такі умови для трудового виховання стимулювали цілісний гармонійний розвиток особистості дитини.

Народи Півночі, наприклад, чукчі, були далекі від наукових досліджень офіційної педагогіки, однак, на основі тривалих спостережень багатьох поколінь у справі виховання дітей доходили до тих самих висновків, що й офіційна педагогіка.

Хлопчик-чукча вже в п'ятирічному віці отримує від батька найпростішу зброю, з якою можна ходити на полювання. Цікавим є те, що при цьому не зафіксовано жодного нещасного випадку (!) через неправильне поводження дітей із мисливською гвинтівкою. Показовим є й те, що для дітей північних народів Росії частина іграшок представляє собою не вигадані муляжі предметів, які виготовляють чи купують дорослі, а мініатюрну зброю або інструменти, що використовуються в повсякденному житті.

Монгольські діти в пустелі Гобі з такого ж віку привчаються до верхової їзди на коні. А 7-8-річні дівчатка та хлопчики - головні учасники кінних перегонів під час проведення гобійського давнього традиційного свята - на дом. Великі мальовничі групи людей збираються з околиць на високих горбах, щоб спостерігати захоплююче видовище, яке дарують дорослим діти віку наших другокласників. Традиційно юні вершники одягають яскраві халати-делі, розшиті стародавнім орнаментом. Переможця чекають старовинні пісні-похвали і головна нагорода-сувій шовку, розшитого драконами і символами щастя і довголіття.

Кінь у Гобі - найперша необхідність, оскільки, запрошуючи в гості, повідомляють: "Заїдемо до мене. Тут недалеко. Сімдесят кілометрів". Коли в Україні шестирічному пастушку не було необхідності галопувати на коні, щоб пасти худобу, то в Монголії без цього не обійтися: більші стада, довші відстані. За цих умов кінь - вірний друг. Дитина турботливо доглядає його з найранішого віку. У випадку перемоги на перегонах пісні-гімни співають не вершнику, а коневі. Про кращих коней віками складали легенди й пісні, всіляко опоетизовуючи цю тварину.

Старійшини вчать молодь бачити національні традиції не в умінні пити кумис із піали, а в умінні доглядати худобу, виготовляти розписні чоботи - гутули, читати і писати по старо-монгольськи, оскільки мудрість багатьох поколінь, трактати з народної медицини і старовинні легенди - все це приховано за завитками старомонгольського письма.

У житті селянських дітей народів світу з давніх-давен було багато спільного, незважаючи на історичні та природно-кліматичні відмінності країн. Так, наприклад, традиційно будинок тагальського селянина (тагали - найчисленніший народ на Філліпінах) стояв на сваях. У сухий період на "першому поверсі" розташовували домашніх тварин, а на "другому" жили люди. У сезон дощів, коли ріки виходили з берегів і вода заливала "перший поверх", господарям доводилося потіснитися і забирати худобу на "свій" поверх. У суворі зими у слов'янських країнах відбувалося щось подібне. У кімнату, де мешкала сім'я, нерідко приносили з хліва новонароджене телятко чи ягня. Для них стелили сіно в кутку і спілкування з цими домашніми тваринами було для дітей справжнім святом. Першим молоком розтеленої корівки, так званим "молозивом", з однаковим задоволенням ласували як новонароджене теля, так і діти. З ним у душі тих, хто ще тільки розпочинав свій людський шлях, проникали доброта, любов і повага до всього живого під вічним небом.

Далеким філіппінським дітям, так же само, як це було в Україні, чи в Росії, з 6-7-річного віку доручали доглядати порося, брати повноправну з дорослими участь у різноманітних польових роботах, ловити рибу, збирати гриби та ягоди, доглядати менших братиків та сестричок. Різниця лише полягала в тому, що слов'янський хлопчик Іванко з кошичком і сапою в руках йшов на огород по "зілля" для "свого" поросятка, а філіппінський Тарангу брав у руки великий "боло" (ніж-тесак) і йшов у зарості за будинком, щоб нарізати для свого "підопічного" плодів па-паї, або заготовити серцевину бетеля чи цукрової пальми. М'які частини серцевини матір забере для вечері, а жорсткі залишаться поросятку. В дитини починає поступово розвиватися господарська кмітливість, раціональність, які певним чином властиві для кожного народу. Той самий Тарангу раніше не звертав абсолютно ніякої уваги на рисове лушпиння, яке сходить із зерен, коли перемішують рис. Його завжди матір відсіювала, пересипаючи рис із ступи в широку і плоску віяльну корзину. Але залишати рисове лушпиння на землі під деревом хінагдонг, що росло на краю двора, для хлопчика здавалося злочином. Адже кухонні помиї з рисовим лушпинням - улюблена їжа поросяти. Досхочу нахлебтавшись, воно буде довго задоволено похрюкувати, кумедно піднімаючи назустріч хлопчику свій п'ятачок із присохлою стрічкою лушпини. З ним тепер можна буде й погратися.

У той час, коли Іванко допомагатиме батькам загортати на городі рядки, в які матір щойно висіяла насіння огородини, Тарангу разом із батьками садитиме рисові зерна, загостреною паличкою протикаючи для кожного із них у землі ямку.

Залучаючи до праці з найранішого віку, у дітей виховували не тільки силу волі, а й почуття завершеності. Перепочити, напитися води, поїсти було прийнято лише після завершення певної ділянки роботи.

У багатьох куточках світу з дитячих років намагалися формувати у людини відчуття самостійного господаря, знаходячи при цьому найдієвіший педагогічний інструментарій. Наприклад, ескімоси Гренландії навчають дітей на яскравих фактах повсякденного життя, на категоричних оцінках різноманітних мисливських пригод. З 7-8 років хлопчики супроводжують батька на полюванні. Виховання юного мисливця відбувається в дії, без слів. Поступово діти вливаються в колектив дорослих. Як правило, батько перед тим як розставити капкани на песців, бере ще два, призначених для полювання сина. Якщо в кожному з цих двох капканів виявиться по песцю, обидва звіра будуть належати хлопчику. Якщо, наприклад, ескімос піймав 15 песців, він скаже: "У мене 10 песців, а 5 песців потрапили в капкан сина і вважаються його здобиччю". Якщо одна із собак упряжки буде подарована сину, який має право зробити з нею все, що вважатиме за потрібне, батько також скаже: "У мене 10 собак, а не одинадцять".

Характерно, що й дитячі ігри в багатьох племен та народів значним чином імітували діяльність дорослих. У ескімосів, наприклад, хлопчики граються нагайками, маленькими собачками, уявляючи себе в тундрі на санках з упряжкою собак. Дівчата бавляться шкіряними ляльками, для яких будують маленьку іглу. Російські ж діти традиційно граються у "гуси", "козу", "баню" тощо. Їхні рольові ігри призводили до створення дитячих співтовариств, компаній. Дослідження в селі Распутіно Іркутської губернії, проведене А.М.Поповою в 1923 році, засвідчило, що сільська дітвора грала в 34 гри, які тісно були пов'язані з реальним життям, моделювали його. За спостереженнями дослідниці діти гралися на сінниках, у старих лазнях, на печах, у глухих закутках дворів та вулиць, маючи свою певну "автономну" територію. Це сприяло розвитку в них почуттів відповідальності та самостійності. Як правило, до ігор залучалися різновікові групи дітей, у них з часом формувалася особлива громадська думка, з'являлися певні санкції-регулятори поведінки. "Вулиця" лише на перший погляд здавалася безнаглядною. Насправді ж дорослі, особливо дідусі, бабусі на різноманітних призьбах, колодках та лавочках, завжди контролювали ситуацію і у разі потреби втручалися та корегували її.

Старші вікові групи дітей у багатьох країнах широко залучають до суспільно корисних справ на основі давніх общинних традицій. Наприклад, у період "рибних жнив" у Ісландії на промисел і переробку оселедців у масовому порядку виходять не тільки студенти, а й школярі. На острові Хейма-хей у Ісландії підлітки роками дружно очищають від вулканічного попелу і шлаку схили гори біля свого селища. Розкидають по лавових "язиках" скошені після достигання насіння різноманітні трави для того щоб виділене лавою тепло і дощі упродовж нетривалого літа перетворили їх у компост, насичений "посівним матеріалом".

На Кубі сотні шкіл побудовано на перехресті доріг, які утворюють чіткі квадрати плантацій по 500 гектарів кожний. Чотири години в день школярі працюють у класах, а три - в полі.

Важливою подією в житті кожної молодої людини було і залишається одруження. Наречених відповідним чином готували до цього заздалегідь. Якщо, наприклад, в Україні у ХУЛІ столітті дівчина виходила заміж у 14 років, то це, звичайно, аж ніяк не рівняло її із сучасною школяркою-семикласницею, яку турботлива мама проводжає в школу. Оскільки до цього віку селянська дівчина-підліток уже могла виконувати біля сотні видів найрізноманітнішої роботи по домашньому господарству та в полі. Вона, зокрема, знала не тільки як замісити і спекти хліб, виробити та розшити полотно, а й як доглядати маленьку дитину, оскільки в багатодітних сім'ях діти доглядали одне одного.

Подібне є і в інших народів. Наприклад, в одному в індійських сіл кореспондент "Комсомольської правди" ще в 70-х роках минулого століття зустрів хлопчика-підлітка 14 років з дивною "короною" на голові, зробленою з гілок дерева і прикрашеною яскравими папірцями. Такого ж віку підлітки з його оточення повідомили, що він-наречений-останній день гуляє в компанії зі своїми друзями. А наречена, якій всього-навсього 12 років, уже нарівні з дорослими жінками працює в батьківській оселі, готуючись до весілля.

Однак було прийнято готувати відповідним чином до одруження не тільки дівчину, а й юнака.

На крайньому півдні Судану розселена одна з найчисленніших народностей нілотської групи - дінка - пастухів за покликанням. Худоба для них - головна цінність, оскільки своїх дітей вони вигодовують коров'ячим молоком, зігрівають біля вогнища, в якому горить висушений коров'ячий кізяк, попелом із якого натирають тіло, щоб захистити його від укусів москітів. За право одружитися юнак зобов'язаний заплатити всім членам сім'ї нареченої. Як правило, ціна сягає 30-50 голів худоби. Однак трапляються випадки, коли наречена коштує череди із 100 голів. Зважаючи на це, батьку потрібно було бути неабияким господарем, аби допомогти своєму сину одружитися. Тому з покоління в покоління напрацьовувалася методика виховання такого господаря. Сину після обряду посвячення в чоловіки батько дарував ім'я одного із своїх биків. Із цього часу "тезка" ставав особистою власністю сина. Молодий чоловік зобов'язувався оточити свого бика піклуванням. Він повинен був бути завжди ситим і гарно виглядати. Його рогам новий господар надавав особливої форми, прикрашав їх. Створював довгі пісні, в яких вихваляв бика та його роги. Віднині долі людини і тварини пов'язувалися на все життя. Подарований бик у цьому випадку ставав своєрідним "ключем" до цілої череди, володіння якою означало мати своє пасовище, дружину та дітей.

Звичай платити за наречену викуп поширений у багатьох народів Африки, Близького та Середнього Сходу. У тих випадках, коли платити нічим, доводиться поступати так, як це роблять пігмеї - жителі африканських екваторіальних лісів. Дівчина-пігмейка в своєму колі цінується високо: адже жінки виконують основну частину робіт, а, головне, народжують дітей. Отже, коли наречений забирає дівчину, це завдає родині, і всьому кланові відчутних збитків. Клан лише тоді дозволить зробити це, коли наречений натомість приведе іншу дівчину зі свого клану, яка погодиться вийти за когось заміж із рідні нареченої. Але навіть у пігмеїв нерідкі випадки оплачування нареченої. Особливо у тих випадках, коли її віддають заміж за представника сусіднього племені хуту, в якому жінки часто бувають безплідними. У цьому випадку солідним викупом вважається, наприклад, сорок металічних стріл і дюжина брусків солі.

Інколи викуп платиться не за наречену як таку, а за її здатність родити дітей. Це має місце в південноафриканській країні Свазіленд. Молодий чоловік, який вирішив створити сім'ю, повинен пригнати батькам своєї обраниці стадо. Такий викуп, який у всіх південноафриканських банту називається лоболою, залежно від достатків жениха і запитів нареченої може складати від сотні корів до пари кіз. Передаючи худобу майбутньому тестю, жених цим самим позбавляє всю його сім'ю, зокрема й дочку, свою наречену, будь-яких прав на майбутніх дітей. Тому коли помирає глава сім'ї, всі діти разом із майном автоматично переходять до його брата чи іншого близького родича по чоловічій лінії, а вдова практично залишається ні з чим. Щоб викупити власних неповнолітніх дітей нещасна жінка повинна повернути лоболу. Рідко яка вдова може знайти в Свазіленді засоби для цього.

Однак у цьому випадку у вдови є вихід. Вона може вступити у так званий лаві-ратний шлюб з одним із найближчих родичів покійного чоловіка. Це передбачено одним із положень кодексу звичайного права успадкування та розпорядження господарством сім'ї, згідно з яким "Дружина померлого мужчини, який мав одну дружину, може бути успадкована, тобто вона може вступити у лавіратний шлюб... У такому випадку господарство померлого залишається на піклуванні чоловіка, який вступив у лавіратний шлюб. Цей чоловік повинен бути також опікуном неповнолітньої дитини і дружини покійника". Одначе вступ у лаві ратний шлюб не завжди легкодоступний, оскільки перед ним вдова повинна пройти "випробувальний термін" у матері свого майбутнього чоловіка.

Інколи викуп має само інше значення. На архіпелазі Баджун його платять безпосередньо нареченій. Як правило, такий викуп складають золоті і срібні монети та з таких металів виготовлені різноманітні ювелірні прикраси. Деякі золоті та срібні прикраси передаються із покоління в покоління і їхній вік становить від 150 до 200 років. У майбутньому такий "дорогоцінний" викуп відіграє важливу роль у сімейному бюджеті. Вся справа в тому, що розірвати шлюбні стосунки на островах надзвичайно легко, а отримати колишній дружині свою частку нажитого - важко. Дорогоцінні прикраси , отримані у формі подарунка, - це те єдине, на що жінка має повне право. Тому з першого ж дня заміжжя дружина, намагаючись хоч частково гарантувати своє майбутнє, спонукає чоловіка витрачати гроші на різноманітні золоті дрібнички. З цією ж метою у прикрасу перетворюється будь-яка монета. Маленька дірочка, просвердлена в піастрі, дозволяє розглядати її як підвіску. За умови розподілу майна вона дістанеться жінці, а ціла - чоловікові. Є й інша причина, яка вимушує багатьох жінок спонукати чоловіків до згаданих витрат. Адже якщо у благовірного не буде відповідних збережень, він не зможе купити дорогі подарунки для того щоб обзавестися другою дружиною, як правило, молодшою, красивішою, коханішою. Таким чином, викуп та прикраси у баджун - складна політика.

Людство, за твердженням талановитого хірурга сучасності М.Амосова, поступово "дорослішає". Особливо це помітно у ставленні чоловіків до жінок. Адже традиційно у багатьох народів на жінку дивилися, як на річ, в одних випадках не довіряючи, а в інших - скидаючи на її плечі найважчу роботу. Наприклад, чоловіки індіанського племені намбікуара, яке мешкає у Бразилії, не довіряють жінкам приготування страв із м'яса. Грають на саморобних флейтах так, щоб жінка не чула цієї гри. Бедуїни Аравії власноручно доять верблюдів, не довіряючи цього своїм дружинам. Водночас в обов'язки останніх входить сушіння верблюжого посліду, який в умовах безлісся та напівпустель має велику цінність як паливо.

У багатьох племен та народів викуп нареченої не підносить її, а, навпаки, принижує до рівня рабині. Наприклад, у кочових арабських племен південного Марокко викуплена до весілля наречена уже в тридцять років стає подібною на бабусю. В її обов'язки входить прядіння та ткацтво полотна і шерстяних тканин, шиття із них одежі на всю сім'ю. Крім цього, на руках молодої жінки все господарство - турбота про дітей, кухню, коней, овець. Навіть воду із криниці вона повинна носити сама. За все це їй та дітям за обіднім столом залишаються лише об'їдки після чоловіка. Однак, як правило, ці жінки до кінця життя вірні своїм чоловікам і нізащо не погодяться залишити своє сімейне шатро, аби поміняти його на красивого європейця в респектабельній віллі.

Щось подібне спостерігалося в інших куточках планети. Ось як описує етнограф Д.Наумов повернення з городу в поселення папуасів Нової Гвінеї: "Попереду йшли важко навантажені жінки. Кожна несла на спині велику сітку з овочами або кокосовими горіхами, зверху неї у багатьох було прив'язано по оберемку хмизу. Папуасам не властива міцна статура, і ноша здавалася завеликою. Щоб справитися з нею, жінки йшли зігнувшись, туго натягуючи головою налобні ремені сітки. Крім овочів і дров деякі несли ще й дітей. Вигляд у всіх стомлений, навіть молоді схожі на старих. Наприкінці процесії, гордовито випроставшись, легко крокують молоді чоловіки. Раніше папуаси безперервно воювали із сусідами і чоловіки скрізь ходили зі зброєю в руках. Група воїнів завжди супроводжувала жінок в їхніх переходах до городів і назад у село. Але тепер, коли настали мирні часи, чоловіки йшли без зброї. Один ніс маленьку в'язанку бананів і, мабуть, дещо ніяковів від цього".

Логіка внутрішньоплемінних та внутрішньосімейних стосунків інколи матеріалізується у вигляді концентричних кіл. Дослідник Д.Войлошников, побувавши у гостях у кочового племені уйгурів, так розповідав про це: "На нашу честь було зарізано кількох баранів. Мене з другом як гостей посадили в центрі. Навколо нас - невелике коло старійшин. Після них - коло чоловіків. За ними-приблизно таке ж коло жінок. Далі-широке коло дітей. За ними - собаки. Нам подали на тарелі виколоті очі барана, за якими - надзвичайно ніжний жир, який уйгури вважають ласощами. Старійшинам були також роздані найкращі шматки м'яса. Все інше отримали чоловіки. Після того, як вони наситилися, тарелі були передані жінкам і уже з рук жінок залишки м'яса потрапляли до дітей. Костомахи ж, старанно обсмоктані дітьми, летіли у бік собак".

Така "геометрична" схема, як бачимо, має два перекоси: один із них спрямований у бік старійшин, а другий-у бікдорослих чоловіків. Перший сильно відчувався майже у всіх народів. У вже згаданих арабських кочових племен південного Марокко старший у шатрі користувався безумовним авторитетом, освячуючи сімейний початок. Нікому із членів сім'ї і в голову не могло прийти висловити недовіру до будь-яких його слів, тим паче критикувати якийсь його вчинок чи думку. Тільки чоловіки зрілого віку допускалися до участі в розмовах старійшин. Але якщо розмовляли між собою шейхи, уже ніхто не мав права вмішатися в їх розмову. Молодші сходилися окремо і з глибокою повагою ставилися до старших. Ніколи не траплялося, щоб син дозволив собі першим заговорити у присутності батька чи старшого родича. Він завжди вичікував, коли ті самі перші звернуться до нього із запитанням. Вступити ж зі старійшинами у суперечку вважалося нечуваною справою. Молодші з'являлися до старших тільки після того, коли останні їх кликали або ж для ранк

1.12. Соціальна робота і соціально-педагогічна діяльність у зарубіжних країнах
Розділ 2. Методики, технології, стратегії і тактики соціально-педагогічної роботи з людьми різних вікових груп та категорій
2.1. Стратегії соціально-педагогічної роботи з клієнтами у світлі основних психологічних теорій особистості
Стратегія соціально-педагогічної роботи з клієнтами у світлі психологічної теорії особистості В.Джемса
Стратегія соціально-педагогічної роботи з клієнтами у світлі психологічної теорії особистості в "описовій психології" В.Дільтея та Е.Шпрангера
Стратегія соціально-педагогічної роботи з клієнтами у світлі неофрей-дистської епігенетичної теорії розвитку особистості Е.Еріксона
Стратегія соціально-педагогічної роботи з клієнтом у світлі гуманістичної теорії особистості К.Роджерса
Стратегія соціально-педагогічної роботи з клієнтами у світлі гуманістичної теорії особистості Г.Олпорта
Стратегія соціально-педагогічної роботи з клієнтами у світлі гуманістичної теорії особистості А.Маслоу
Стратегія соціально-педагогічної роботи з клієнтами у світлі теорії особистості П.Жане - представника французької соціологічної школи