Теорія і методика виховання - Омеляненко В.Л. -
1.4. Педагогіка і релігія

Релігія (лат. religio — благочестя, святиня, побожність) — це своєрідний духовний феномен, що виражає віру людини у надприродне начало, яке є джерелом буття всього сущого, є засобом спілкування з ним, проникнення в його світ.

Поняття "релігія" безпосередньо пов'язане з поняттям "Бог". За релігійними уявленнями, бог виступає як Абсолют, що верховенству є над людськими і природними силами, можливостями та відносинами. Бог, з погляду теологів, є трансцендентним (потойбічним) феноменом, що перебуває поза межами конкретного замкненого іманентного кола свідомості. Тому людина не може побачити Бога, пізнати, зрозуміти його дії. Він лише сам може відкритися людині. Бог — це своєрідна надприродна сутність, яка наділена вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю. Бог є творцем світу і зумовлює все, що відбувається в ньому1.

Упродовж багатьох віків люди шукають доказів як "за", так і "проти" існування Бога. Але всі ці пошуки залишаються марними. Відомий німецький філософ XVIII ст. І. Кант (1724— 1804), розмірковуючи над цією проблемою, дійшов висновку, що існування Бога не можна ні довести, ні спростувати.

У добу панування в окремих країнах марксистсько-ленінської філософії були спроби пояснити сутність виникнення й існування релігій, віри в Бога. К. Маркс (1818—1883) писав, що релігія є формою суспільної свідомості, яка за своєю суттю є "фактичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними у їхньому повсякденному житті, — відображенням, у якому земні сили набирають форми неземних"1. Він відверто заявив, що "релігія — опіум для народу"8.

Але історія людства свідчить, що релігія є стійким соціальним утворенням. Неодноразові спроби знищити, витравити релігію зі свідомості людей виявилися марними.

Відомий фізик, лауреат Нобелівської премії Жорес Алфьоров на запитання, чи він вірить у Бога, відповів: "Я сформувався в добу домінування в країні атеїзму. Крім того я фізик, матеріаліст. Але з віком з'являються думки, що, можливо, щось таке в цьому плані є". Одна з найбільш видатних вчених у галузі вивчення людського мозку академік Г.В. Бекетова свою релігійність пояснює тим, що, вивчивши досконально мозок людини, вона переконана, що такий надзвичайно складний феномен не міг виникнути сам собою. Це результат дії вищої сили

— Бога.

Нині предметом дослідження релігієзнавства є об'єктивні закономірності виникнення, становлення та розвитку релігій, їх функціонування, взаємозв'язок релігії з різними галузями знань. Наука про релігію тісно пов'язана з іншими науками

— філософією, психологією, історією, педагогікою, соціологією, футурологією, феноменологією, антропологією, культурологією та ін.

Так чи інакше релігія пов'язана передусім з проблемами соціального розвитку суспільства і спрямована безпосередньо на людину. А оскільки питаннями соціального розвитку людини, її морально-духовного становлення займається педагогіка, є сенс говорити про феномен релігійної педагогіки. Адже об'єктом безпосереднього дослідження, об'єктом соціального інтересу і релігії, і педагогіки є людина.

Педагогіка — наука про едукацію людини. Для того, щоб ефективно і в той же час природо відповідно виховувати людину, треба добре знати її природу і передовсім — походження. Матеріалісти стверджують, що людина є продуктом еволюції тваринного світу, тобто досконалою, високорозвиненою твариною. Протилежної думки дотримуються прихильники божественного походження людини, які переконані, що людина є творіння Боже, наділене безсмертною душею.

На теренах нинішньої України впродовж багатьох століть церква була головним соціальним інститутом виховання людини. У церковній чи монастирській школі дитина навчалася грамоті, моралі, пізнанню істини, позитивній поведінці. Християнське виховання дітей велося шляхом впливу віри, православ'я на особистість. Православ'я намагалося облагородити позитивні інстинкти людини, піднести її духовні якості. Православний храм завжди був центром естетичного виховання. У храмах, монастирях, церковних навчальних закладах обов'язково організовувалися хори. До церковного співу причетні такі видатні композитори як С. А. Рахманінов, Д.С. Бортнянський, Н.А. Римський-Корсаков та інші. У храмі діти з семи років сповідувались, слухали проповіді, які фактично були уроками моральності, у свята причащалися. У церкві хрестили, вінчали, відспівували, поминали.

У сімейному вихованні християнської родини теж велику роль відігравала релігія. Кожного ранку діти разом з дорослими молились і просили в Бога благословення на весь день.

Переважна більшість видатних педагогів-учених була релігійною. Серед них Я.А. Коменський, М.І. Пирогов, К.Д. Ушинський. До недавнього часу це свідомо замовчувалось, а глибока релігійність К.Д. Ушинського трактувалась як одна а "реакційних помилок його світогляду". Великий педагог не позиціонував себе ні як матеріаліст, ні як ідеаліст, але проблеми релігійності, християнського виховання розглядаються у багатьох його працях, зокрема таких як "Педагогічна антропологія", "Про народність у суспільному вихованні", "Про моральний елемент у російському вихованні" та інших. Він писав: "Для нас нехристиянська педагогіка — річ немислима, задум без спонук у минулому, без результатів у майбутньому. Все, чим людина, як людина може і повинна бути, виражено повністю у божественному вченні, і виховання залишається тільки передовсім і в основу всього покладені всі істини християнства. Воно слугує джерелом всякого світла і всякої істини і вказує високу мету всякому вихованню".

К.Д. Ушинський вважав, що релігійне виховання людини має супроводжувати її все життя. Цим мають опікуватися сім'я (передусім — мати), церква і школа. У школі обов'язково має вивчатися Закон Божий.

Розвиток суспільства в умовах новітніх промислово-технічних та інформаційних технологій з появою тенденцій до глобалізації соціально-економічного характеру висуває на перший план архіважливу проблему виживання людства на земній кулі. Вже з середини XX ст. перед мешканцями планети постала грізна дилема: виживе людство, чи справа йде до його самознищення. Нині багато людей захоплюється, тішиться благами і надбаннями науково-технічного прогресу: величезною кількістю машин, різних механізмів, які полегшують працю людей; польотами в космос, мандрівками до сусідніх планет; мобільним зв'язком, могутніми джерелами і засобами інформації; розвитком біотехнологій, генної інженерії та багато іншого. Радіємо як малі діти, для яких характерна безпосередність, наївність. І не знаємо або забуваємо древній постулат Євангелія: "У багатій мудрості є багато смутку. Хто примножує знання, той примножує скорботу". Грецький філософ Платон у цьому ж плані застерігав: "Освічена, але погано вихована людина страшніша будь-якого звіра".

Мудрість народу, а особливо мудрість його поводирів, полягає в тому, щоб завчасно передбачити зародження загрозливих проблем, попередити наслідки їх негативних впливів на перебіг розвитку суспільства. Італійський мислитель Н. Макіавеллі (1469—1527) писав: "Коли проблема лише виникає, розпізнати її складно, але легко розв'язати. Коли ж проблема очевидна для всіх, з нею надзвичайно важко впоратися. Мудрий правитель повинен уміти розпізнати проблему раніше, аніж вона стане очевидною для всіх".

Щоб людство у ході соціально-економічного розвитку не опинилося перед прірвою небуття, треба усвідомлювати певні цінності як визначальний чинник виживання. Є два види цінностей — духовні й матеріальні. Ці величини не залишаються незмінними, стабільними. Вони зазнають певних змін, трансформацій. Поява нових духовних цінностей відбувається під впливом ідей. Ідеї, що спонукають до подібних трансформацій, можуть бути різними за своїм змістом. Але незаперечною умовою успіху має бути така ідея, яка веде до задоволення тих потреб, які при попередній системі цінностей були пригнічені і накопичили значний масив негативу. Змінюються ідеї — змінюються й цінності. Будь-яка етнічна спільнота дотримується певної системи цінностей як вираження національної гідності. А оскільки в багатьох випадках система цінностей народу пов'язана з його релігійними віруваннями, то міцність такого зв'язку підсилюється переконаннями, що саме ці цінності Бог велів шанувати понад усе.

Чи можна говорити про оптимальну, найбільш прийнятну, універсальну систему цінностей, передусім морально-духовних, які забезпечують найвищу якість життєдіяльності певної соціальної групи людей? Така система є, і вона, по суті, інваріантна (мало залежить від національних особливостей конкретного народу), тобто загальнолюдська. її існування зумовлено тим спільним, що властиве природі будь-якого суспільства незалежно від устрою, способу управління.

Дослідження Святого Писання підтверджують думку, що в цих книгах занотовані основи морально-духовних цінностей, які мають характер загальнолюдських. Вони залишаються сталими, оскільки зумовлені тим спільним, що є в природі будь-якого суспільства незалежно від суспільного ладу, способу управління, релігійних чи політичних уподобань. Спільне в природі всіх людей багато в чому переважає відмінне між індивідами та народами, оскільки всі люди належать до одного виду, а отже, внутрішньовидові відмінності набагато вужчі від міжвидових. Тобто в природі будь-якого суспільства є загальна основа, зумовлена необхідністю людей у взаємодії.

Якщо ретельно проаналізувати сутність різних вірувань, зокрема монотеїстичних (іудаїзму, християнства, ісламу), то можна дійти висновку, що моральні аспекти у Торі, Біблії та Корані практично збігаються з основами загальнолюдської моралі, яка ґрунтується на засадах раціоналізму (неораціоналізму). Отже, можна стверджувати, що в основі життєдіяльності людини лежить система загальнолюдських морально-духовних цінностей, які доповнюються, збагачуються, урізноманітнюються людьми залежно від етнічної чи релігійної належності.

Серцевиною соціального розвитку окремої людини і соціальних, етнічних спільнот має бути морально-духовна ідея. Моральні цінності — це незаперечний визначальний "хребет" життєдіяльності людей, запорука порятунку суспільства від руйнації, катастрофи. Історичний досвід, аналіз розвитку людства свідчить, що пошуки різноманітних ідей у сфері національних особливостей, політичних постулатів, економічних елементів не дають бажаних результатів, а релігійні засади різних вірувань упродовж усієї історії людства підтвердили свою стійкість, об'єднувальну силу, життєдайність усупереч численним спробам витравити зі свідомості людей дух віри, підмінити її штучними, надуманими "вченнями". Це тому, що в основі релігійних учень лежить провідний стрижень — ідея моральності. Згадаймо так звані "нові вчення", які у XX ст. окремі теоретики під керівництвом двох тиранів тієї епохи Гітлера і Сталіна спробували насильно втілити в життя на теренах євразійських країн — націонал-соціалізм і комунізм. Реалізація цих антигуманних ідей принесла незчисленні страждання сотням мільйонів людей. Німецькі політики комуністичного кшталту кінця XIX — початку XX ст. звернулися до німецького імператора і прусського короля Вільгельма (1859—1941) з порадою "запровадити" в Німеччині соціалістичний устрій. Адже основоположники і розробники комуністичних ідей К. Маркс, Ф. Енгельс, Р. Люксембург, К. Лібкнехт та інші жили й працювали в Німеччині. Вільгельм відповів категоричною незгодою, додавши: "Для такого експерименту оберіть народ, якого не жаль".

З погляду сутності педагогіки як науки, яка займається вивченням людини, її розвитком і вихованням у широкому розумінні, гуманістичні ідеї і моральні принципи й настанови, закладені у православ'ї, можуть бути продуктивно використані у сфері виховання молодого покоління.

В історії української педагогічної думки можна виділити дві епохи — православну і гуманістичну. Православна педагогічна епоха пройшла у своєму розвитку три етапи: православна педагогіка середньовіччя, православна педагогіка часів перебування України у складі Російської імперії, відмирання православної педагогічної думки в радянський період. Ціннісною основою православної педагогічної епохи є теологічна (православна) педагогічна парадигма, яка будується на ідеалі служіння Богові. Епоха православної педагогіки характеризується домінуванням ідей беззастережної покори Богові, повного ігнорування особистісного начала в ім'я виконання Божої волі. Земне життя розглядається лише як приготування до вічного перебування у Царстві Небесному. Педагогічна свідомість головне завдання педагогіки вбачає в тому, щоб виховати вірних служителів Богу, рабів Божих. З моменту охрещення Русі, з 988 року школа і християнство протягом багатьох століть розвивалися у тісному взаємозв'язку. Князь Володимир, Ярослав Мудрий започаткували створення шкіл передовсім як засобу християнізації народу, насаджування і популяризації християнського світогляду. Перші школи, які виникли у X—ХТО ст. у Києві, Чернігові, Галичі та інших містах, мали на меті підготувати церковних служителів і навчити людей канонам віри та християнській моралі. Педагогічні погляди Давньої Русі були запозичені як з Ветхого, так і з Нового заповітів. З позицій нинішньої гуманістичної концепції виховання людини, в основі якої лежить антропоцентрична, особистісно орієнтована парадигма, видається абсолютно неприпустимим застосування каральної практики виховання дітей того часу. Педагогічний ідеал часів Давньої Русі ґрунтується на ігноруванні дитини як особистості, пригнобленні її природних виявів. Мета виховання, орієнтована на формування раба Божого, могла бути досягнута тільки насаджуванням страху, насиллям над дітьми. Тодішні педагогічні вчення рекомендували батькам не гратися з дітьми, не сміятися, а "нагинати шию їх", "трощити ребра", "частіше наносити рани" дітям у процесі виховання. Окрім тілесних покарань ефективними засобами впливу на дитину були пости, молитви, сповіді. Характерним і показовим для цього періоду є біблейський афоризм: "не залишай юнака без покарання; якщо покараєш його різкою, він не помре: ти покараєш його різкою і врятуєш його від пекла".

Водночас значна частина педагогічних ідей, заснованих на релігійних доктринах, є близькою і співзвучною гуманістичній парадигмі, і багато чого з постулатів православної педагогіки доцільно використовувати у виховній справі й нині. Яскравим прикладом може бути "Повчання Володимира Мономаха", адресоване дітям. Автор наставляє своїх дітей, керуючись як християнськими догматами, так і своїм життєвим прикладом. Він заповідає дітям дотримуватися таких важливих доброчинностей, як жалісливіть, співчутливість, прагнення допомогти ближньому, чесність, працелюбство, бажання творити добро. Великої уваги Володимир Мономах надає привчанню дітей до подолання життєвих труднощів. Він говорить також про відповідальність перед Вітчизною, про необхідність патріотичного ставлення до неї, про доцільність самопожертви за високі ідеали.

У "Повчанні Володимира Мономаха" є й основні постулати православного віровчення, і важливі педагогічні ідеї, співзвучні нинішнім гуманістичним поглядам на виховання людини. З одного боку, автор проповідує смирення, слухняність, підкорення старшим, любов до Бога, з іншого — він заповідає дітям жити за кодексом загальнолюдських цінностей, таких як гуманізм, патріотизм, чесність, працелюбство, почуття відповідальності за свої дії.

Переконливим свідченням доцільності застосування певних християнських постулатів у вихованні дітей можуть слугувати фрагменти проповідей митрополита Київського і Галицького Володимира (Василя Никифоровича Богоявленського, 1848—1918), який у лютому 1918 р. був розстріляний біля стін Київської лаври. У 1992 р. Архієпископським собором Російської православної церкви причислений до лику святих.

З "Бесід священномученика Володимира, Митрополита Київського і Галицького" про причини поганого виховання у наш час.
Виховання справедливості
Виховання почуття соромливості
Розділ 2 МЕТА Й ЗАВДАННЯ ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ
2.1. Сутність людини як об'єкта й суб'єкта виховного процесу
Генетична культура. Спадковість
Особливості анатомо-фізіологічного і психічного розвитку дітей
Темперамент
Холерик.
Сангвінік.
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru