Теорія і методика виховання - Омеляненко В.Л. - Розділ 3 ПРИНЦИПИ, МЕТОДИ І ЗАСОБИ ВИХОВАННЯ

3.1. Принципи національного виховання

Принципи виховання (лат. principium — начало, основа) — це вихідні положення, основа, начало, які становлять фундамент змісту, форм, методів і прийомів виховного процесу. Процес національного виховання ґрунтується на таких принципах: народності, демократичності, природовідповідності, гуманності, неперервності, індивідуальності, диференціальності, єдності виховання й життєдіяльності, етнічності, систематичності та послідовності, культуровідповідності, поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю вихованців, опори на позитивне в людині, оптимальності виховного процесу.

За своїм змістом і спрямованістю принципи виховання зумовлюються загальними завданнями формування всебічно розвиненої особистості та випливають із закономірностей виховного процесу.

У кожному з названих принципів виховання акумулюються певні вимоги, на які треба зважати, організовуючи виховний процес. Розглянемо ці вимоги.

Принцип народності

Принцип народності передбачає єдність і взаємозбагачення загальнолюдських і національних цінностей; забезпечення національної спрямованості виховання; оволодіння духовними багатствами свого народу — мовою, традиціями, звичаями, національно-етнічною культурою; шанобливе ставлення до національних надбань народів, які населяють Україну. В Україні постійно мешкають і е її громадянами особи понад ста національностей. Це створює унікальні можливості для духовного, культурного взаємозбагачення. Тому вияв толерантності у стосунках зі співгромадянами країни є важливим чинником культури на всіх рівнях — побутовому, регіональному, загальнонаціональному .

Потрібно повсякчас дбати про розвиток української мови як державної та мови міжетнічного спілкування. Водночас важливим завданням державної політики, державних інституцій різних рівнів і сфер діяльності (освіти, культури, релігії) є створення оптимальних умов для розквіту і збагачення мов інших народів, які мешкають на теренах України. У цьому плані потрібна уважність і політична виваженість, щоб не перетворити наше суспільство на вавілонське стовпотворіння, якийсь мовний гармидер. Ми пам'ятаємо біблійний міф про спробу збудувати після всесвітнього потопу місто Вавилон і башту до небес. Розгніваний зухвалістю людей, Бог "змішав" усі мови так, що люди перестали розуміти один одного.

Останніми роками в мовному питанні все більшого розмаху набирають шкідливі тенденції. З одного боку, до вжитку без потреби масово залучають слова іншомовного походження, які роблять мову недостатньо зрозумілою для пересічних українців (та й громадян національних меншин). І це при тому, що в рідній мові є належні і традиційно зрозумілі відповідники. Наприклад: консолідація (зміцнення, об'єднання), консенсус (згода), легітимність (законність), омбудемен (уповноважений у правах людини), електорат (виборці), кастинг (відбір) та ін. З іншого боку, в українську мову штучно вносять слова і вирази з діалектів. Ось зразки таких "новацій": наживо (в реальному часі), захребетник (рюкзак), ушпиталено (госпіталізовано), часомір (годинник), летомашина (літак), автівка (автомобіль), у подолі Ельби (у долині Ельби), шкіряна куля (футбольний м'яч), самовидець (свідок), стріливо (зброя), коаліціянти (члени коаліції), купа емоцій (дуже емоційно) та багато іншого.

Принцип демократичності

Принцип демократичності вимагає подолання авторитарного стилю виховання й утвердження демократичного устрою суспільства; забезпечення педагогічного співробітництва виховатслів і вихованців; врахування думки колективу і кожної особистості; визнання особистості людини як вищої природної і соціальної цінності; формування колективу на засадах волі та прагнень його членів; формування вільної особистості.

Водночас не можна вдаватися і в протилежну крайність — сприяти розвитку вседозволеності, як це нерідко буває. Процес переходу від авторитарної системи до демократичної тривалий і психологічно складний. Десятками років люди жили під тиском авторитаризму, диктатури начальника. І раптом свобода. Що з нею робити? На зміну порядку, де панував диктат керівників різних рівнів, має прийти порядок, у якому діє передусім диктатура виважених, об'єктивних, спрямованих на захист людини законів. Це має стати основою життєдіяльності членів суспільства на всіх ланках буття — від дитячого садка, освітньо-виховних закладів до більш складних соціальних інституцій — виробничих колективів, громадських об'єднань, військових формувань та ін. І в навчально-виховних закладах, і у виробничих колективах має діяти педагогіка співробітництва і толерантності.

Конституція, прийнята 28 червня 1996 року декларує, що Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Цей документ є визначальним у тому, щоб правила поведінки громадян у всіх сферах діяльності були демократичними за своєю сутністю.

Прояви вседозволеності з боку окремих членів нашого суспільства не мають нічого спільного зі справжньою демократією бо насправді вони пов'язані з порушенням законів і прийнятих правил. Такі дії ведуть до хаосу в суспільстві, примножують соціальну несправедливість і напругу.