Основи сучасної політології - Цюрупа М.В. - ВИСНОВКИ

Третє питання теми присвячене аналізу основних сучасних ідейно-політичних течій, які засновані та функціонують на основі доктрин певної політичної ідеології.

Нарівні теоретичному та пропагандистському (тому, що спонукають до відповідних дій у політиці) склалось декілька примітних ідейно-політичних течій, які виступають теоретичним підґрунтям сучасних програм політичних партій. До них нами віднесемо лібералізм, консерватизм, націоналізм, марксизм, фашизм, пацифізм та деякі інші.

На думку американського політолога Є. Хейвуда, будь-який перелік ідеологій має починатись саме з лібералізму, бо ця ідеологія промислового Заходу минулого століття перетворилась у мета-ідеологію, бо тільки вона спроможна охопити широке коло протилежних поглядів і позицій та певним чином примирити їх своїм терпимим (ліберальним), толерантним ставленням до інших ідеологій.

Лібералізм був заснований у Новий час Дж. Локком та його послідовниками, а надалі впродовж XVIII століття концепція лібералізму розроблялась Вольтером, Монтеск'є, Мандевілем, Кантом, вже у подальшому Дж. Ст. Міллем, Спенсером, Б.Констаном, Й. Бентамом. В наш час ідеологами лібералізму виступають К. Поппер, Дж. А. Гобсон, Дж. Роулз.

Світоглядне осердя лібералізму складають такі людські відчуття та особливості їх ставлення до світу як: індивідуалізм, гуманізм, демократичність, примирливе, толерантне ставлення до інших думок, космополітизм, соціальний оптимізм і віра в людину.

Політичний аспект лібералізму полягає у визнанні самоцінності прав, свобод, гідності людини. Головна соціально-політична функція лібералізму полягає у обґрунтуванні можливості всебічного розвитку суспільства і людини, у запровадженні новацій у суспільне життя, це відкритість політичним змінам, закликах до соціально-політичних трансформацій. Лібералізм зумовлює певний радикалізм у політичній діяльності, протистояння традиціям та усталеному порядку, що і викликає критику лібералізму з боку консерватизму.

Сучасний лібералізм виступає з більш примиренних позицій по відношенню до регуляторної ролі держави, з обґрунтуванням так званої "позитивної" свободи як можливості вільного розвитку людини і суспільства та повної самореалізації творчої особистості.

З вищезгаданих "первинних" ідей лібералізму випливають більш широкі ідеологічні концепції:

1. Договірної теорії держави та договірних відносин між владою і народом;

2. Концепція громадянського суспільства як неполітичної частини соціуму, як такої сфери громадянської активності вільних людей, що не підлягає регуляції з боку держави;

3. Теорія правової держави, що базується на принципах категоричної вимоги дотримання прав індивіду та рівності всіх перед законом;

4. Визнання основоположного значення принципів конституціоналізму, демократизму і парламентаризму у політичному житті.

Оскільки базові цінності лібералізму та уявлення про свободу і права людини змінюються, лібералізм також еволюціонує - від його класичних форм (ринковий, "буржуазний" лібералізм) до "нового" та так званого лібертатизму, у якому підвищуються вимоги до соціальної складової лібералізму, тобто до турботи щодо забезпечення належних соціальних умов людини, достойного життя.

Лібералізмові притаманний погляд на "спонтанний порядок", який спрацює за краще за будь-який розроблений план, програму, що обмежують та утискують свободу підприємця. Більшість партій — прихильників ліберальної ідеї - об'єднані у Ліберальний Інтернаціонал, створений у 1947 році. Головний спосіб встановлювати належні політичні відносини згідно настанов лібералізму — пошуки і досягнення консенсусу різних політичних сил, реформування, добродійність. Лібералізм визнає обґрунтованість пацифізму та боротьбу проти війни. На рівні буденної свідомості термін "ліберальний" у сфері управління означає протилежний авторитарному типові керівництва, припускаючи певну свободу думки та дій.

Консерватизм (лат. зберігаю, охороняю) — соціально-політична течія, яка заснована на визнанні соціальної значущості здобутків попередніх поколінь, стабільності, передбачуваності та застосуванні "обережних змін" соціально-політичного устрою держави.

Вперше став вживати термін "консерватизм" французький письменник XVIII століття Ф. Шатобріан, а одним з найбільш відомих стародавніх політичних консерваторів був Конфуцій, який висловив у "Афоризмах" консервативне кредо: „ Нікому не бажаю жити у часи великих змін".

Консерватизм в Європі зародився під впливом потоку перетворень Великої французької революції, яка намагалась змінити все — від форми державного управління (змінити монархію республікою) до введення нових назв місяців і днів у календарі. Ключове значення для становлення концепції відіграв трактат Бьорка "Роздуми про Французьку революцію". Той вважав, що політична мудрість полягає у досвіді, шануванні традицій, власної історії. Його гасло: "змінитись, щоб зберегти" означало таку гнучку форму консерватизму, яка дозволяє перейти на позицію соціального реформування заради збереження "єдиної нації". У подальшій історії проблемами консерватизму переймались такі видатні особистості як Медісон, Шумпетер, фон Хайек, Рейган, Тетчер.

Світоглядними підвалинами консерватизму виступає умонастрій, що спрямований на стабільність, усталеність, традицію, на ностальгію за минулим, визнання значущості поміркованого "соціального темпераменту", недовіра до людської природи та можливостей її розуму у здійсненні політичного керівництва.

Політологічний аспект консерватизму визначений відтворенням у програмах партій базових, перевірених століттями політичних цінностей. Від самого початку свого затвердження консерватизм у суспільній свідомості надавав перевагу зваженості у діях, збалансованості, повільним реформам, а уособленням його в суспільстві були такі споконвічні інститути як церква і релігія, сім'я, авторитет старших, влада та авторитет.

Консерватизм вважає, що збереження минулого здатне зняти всі актуальні напруження у суспільстві, він виступає удвох основних формах:

• Апологія (захист) традиційних існуючих порядків як найкращих;

• Ностальгія за втраченим у минулому соціально-політичним статусом.

Основними елементами консерватизму вважаються:

- традиція та бажання зберегти накопичене;

- ієрархія, бо у суспільстві нездоланні широкі відмінності між людьми;

- влада і авторитет, які походять „зверху";

- недосконалість людини, тому для підтримки суспільства мають бути жорсткі закони, сильна держава, покарання;

- власність, яка приносить людям безпеку, певну міру незалежності від уряду.

Для консерватизму є принципово неприйнятною ключова позиція лібералізму — пріоритету природних прав та рівності людей, він стверджує протилежне — люди нерівні за здібностями, талантом, "відміченістю печаткою" Бога. Ієрархічні суспільні відносини не можна замінювати формальною політично-юридичною рівністю, бо остання руйнує "органічну цілісність" нації і держави.

Неоконсерватора у США та Великій Британії були розчаровані ліберальним курсом американських президентів Дж. Кеннеді та Л. Джонсона та проголосили відродити традиційні цінності, такі як-то: нація, сім'я, авторитет, недовірливе ставлення до полі-культурності та культу "власного Я", що стали можливими завдячуючи вільній політиці в галузі еміграції впроваджених тими керівниками. Додамо до цього, що ці президенти проводили невдалу воєнну політику у В'єтнамі (особливо останній), тому їх критика проводилась "на двох фронтах" - у внутрішній політиці та за ведення "опосередкованої" війни (Proxy war).

Лібералізм та консерватизм не являються несумісними соціально-політичними ідеологіями, вони певним чином визначають соціально-політичне минуле й майбутнє один одного—ліберали показують, якими консерватори були раніше, а консерватори, якими ліберали будуть у майбутньому, і навпаки. З цього приводу вдало висловився О. Герцен. Роздумуючи над перебігом революції у Франції 1848 року, він дійшов висновку: за межами свого вузького кола ліберали стають консерваторами, коли в революції руйнується не тільки те, що вони вважали забобонами, але і все інше, що вважалось для лібералів вічним та істинним.

Як всі політичні ідеології, консерватизм також еволюціонує: новий консерватизм тепер виборює звільнення громадян від надмірної опіки держави, виступає за стимулювання ринкових відносин, за зменшення податків на соціальні витрати (рейганоміка, тетчеризм).

Націоналізм є такою соціально-політичною течією, яка досягнення лібералізму та консерватизму використовує для пріоритетного розвитку нації, бо для нього головна цінність у національній концепції не людина чи соціальна спільнота, а нація як автономний, само-цінний, нічим не замінений у історії суб'єкт соціально-політичного життя.

Примітка: у більшості підручників на теренах Росії проблемам націоналізму як ідеологічній течії приділено напрочуд мало уваги—в підручнику за ред. В. Лавриненко (М., 2002) "національні ідеології" розглянуто на пів сторінці тексту, проте стверджується, що вони є "об'єднувальною ниткою расизму, фашизму, релігійного фундаменталізму".

Світоглядними підвалинами націоналізму є визнання унікальності національної культури, менталітету, неповторного характеру, як правило, лише "своєї" нації.

Політичний аспект націоналізму полягає у такій теорії та практиці державного будівництва, які ґрунтуються на само-ідентифікації націй у вирішенні політичних, державних, культурних проблем суспільного розвитку. Така само-ідентифікація відбувається на двох рівнях — на етнічному та національному і у залежності від того, який аспект перемагає, націоналізм проявляється як агресивний, руйнівний, войовничий чи як творчий, прогресивний, здатний сприяти створенню умов суспільного поступу, вважав М. Бердяєв.

У Ідеологічній сфері колишнього СРСР націоналізм трактувався виключно як негативне соціокультурне та політичне явище і тепер цим зумовлюються залишки негативістського ставлення до "націоналістів" в суспільній свідомості великої кількості громадян України. В Україні тривають дискусії відносно правомірності позитивного ставлення до націоналізму, що ускладнюються парадигмами традиційного політичного мислення, адже за європейською традицією, як зауважив академік М. Попович, прийнято вживати негативні конотації націоналізму. На його думку, слід виробляти ставлення до того чи іншого націоналістичного руху, у якому для досягнення своїх політичних цілей можуть використовуватись різні засоби —до збройного насильства чи війни включно. Тобто, за критерій ставлення мають бути взяті загальнолюдські цінності і у разі готовності спалити все заради національних інтересів, будь-який соціально-політичний рух національності не прийнятний.

Маючи змістовні витоки у політичній думці з часів античності, сучасного розуміння націоналізм здобув у Новий час у зв'язку з утворенням національних держав та національного війська. Підчас Великої французької революції повсталі маси йшли на штурм Бастилії з гаслом "Хай буде нація!", а у конституції Франції записали: "суверенітет належить нації, ані група людей, ані окремі особи не можуть його привласнити". Новий імпульс націоналізм отримав в епоху руйнації колоніальної імперіалістичної системи і боротьби поневолених народів за рівноправне життя у всіх сферах життя.

Плюралістична природа націоналізму відбилась в існуванні різних підходів до оцінки соціально-політичної ролі та перспектив націоналізму у державотворенні.

Прихильники позитивного підходу (умовно названі нами як "націоналісти") стоять на тому, що це позитивне соціальне явище, завдячуючи якому можна вести мову про здобуття справжньої незалежності і рівноправності націй та протистояти великодержавному шовінізму (націоналізм переважаючої нації, яка пригноблює всі інші), що воно є базою державницької свідомості та патріотизму, в руслі саме такого підходу наука характеризує його як "прогресивний", "науковий", "народний" тощо. Згідно вказаного підходу, потрібно приймати національну Воєнну доктрину, зберігати національну культуру, мову, ідентичність. У річищі таких міркувань нам зрозуміло, чому у Франції щорічно витрачаються мільйони франків на "збереження французької мови". Характерним також видається визнання колишнього гетьмана П. Скоропадського у Берліні, що свого часу (1918 р.) йому забракло націоналізму, щоб утримати владу.

Прибічники протилежних поглядів на націоналізм (умовно назвемо їх "інтернаціоналісти") виходять з того, що це деструктивне явище, регрес у розвитку, бо він тягне народи до відособлення від сучасних інтеграційних процесів стирання національних відмінностей.

К. Поппер, А. Тойнбі, А. Ейнштейн, А. Сахаров, Р. Ролан та інші видатні мислителі вважали, що націоналізм заважає взаємовпливу та взаємо-стимулюванню різних культур у загальносвітових процесах. З таких інтернаціональних позицій у колишньому Радянському Союзі майже всі прояви національного у житті народів ретельно дозувалось.

Повністю позбавити соціально-політичне життя націоналістичних мотивів не вдасться, тому в умовах глобалізації слід розраховувати на розуміння єдності і взаємозалежності, рівності всіх націй, брати курс на дружні взаємини всіх націй і народностей, які не втрачають свою самобутність. Може статись у нагоді слушна порада Лесі Українки майбутнім поколінням: "космополітизм у цілях та ідеалах, націоналізм у формах та засобах культурної праці".

Щодо політичного змісту націоналізму продовжуються ідеологічні баталії. Теоретичним підґрунтям таких суперечок є критерії оцінки діяльності нації - культурологічні чи політичні. Коли націоналізм складається як реакція на гноблення завойовників чи колонізаторів, то він може розглядатись як антиколоніальний, якщо ж він є продуктом соціального розпаду та демографічних деструктивних процесів, то може бути схарактеризований як націоналізм експансивного типу, що може трансформуватись у расизм та живити ксенофобію.

Особливо уважного аналізу вимагає націоналізм у зв'язку з використанням окремих його аспектів у спотвореному вигляді ідеологами фашизму (А. Гітлер, Х.С. Чемберлен, А. Розенберг). Ми вважаємо, що радше йдеться про суміш расизму, націоналізму, популізму, містицизму, примітизованого соціалізму, яку було покладено в ідеологічне підґрунтя фашизму. Раса ними розумілась як єдність тіла, душі і духу, яка може порушуватись внаслідок змішування з іншими расовими елементами. У сучасному світі, - вважав англійський філософ і соціолог Ісая Берлін, - це одна з самих могутніх течій і частина з тих, хто не зміг передбачити його еволюцію, поплатились життям. Перед нами не тільки абстрактна доктрина, але й могутній засіб діяльності.

Расизм — така біополітична концепція, яка виходить з непоборного поділу людей на цінні та "неповноцінні" раси, тому панування у масштабі регіону чи світу має бути в руках вищої, як правило, "білої" ("нордичної", або "англосаксонської") раси. "Білий расизм" останнім часом поступається "чорному" расизму: ямайський політичний мислитель і активіст Маркус Гарві (1887-1940 рр.) під гаслом "чорної гордості" намагався об'єднати вихідців з Африки у США та довести можливість їх економічного та культурного незалежного розвитку.

У 60-х роках у США рух "Чорна влада" об'єдналась з організацією "Чорні пантери" і вони стали на шлях насильницького, збройного виборювання прав чорношкірого населення Америки. Але ще більш затяті позиції у американській політиці займали "чорні мусульмани" у останній чверті XX століття, які сповідують крайній сепаратизм. Перейменований у "Націю ісламу" цей рух на основі ідеї походження чорних американців від древнього мусульманського племені продовжує відігравати роль у позбавленні певних расових груп від сепаратизму, нерівності і пригноблення, якими вони піддавались з боку „білих''.

Корні расизму більш глибокі, ніж це здавалось раніше. У глобалізаційному суспільстві відчуття расової належності виступає об'єднуючою силою перед лицем загроз уніфікації рас, націй, спільнот.

Проаналізуємо, інші особливі феномени політичної свідомості, які яскраво проявляють себе у духовно-практичній сфері - мілітаризм, пацифізм, фашизм.

У підручниках з політології на теренах України мілітаризм як ідеологічна течія проігнорована, у той час як у Росії ця актуальна проблема поставлена і вирішується А.І. Диріним, В. Гідиринським, В. Самаркіним, А. Міголатьєвим та іншими вченими.

Мілітаризм є багатопланове соціально-політичне явище і визначається як ідеологія і політика активного нарощування та систематичного ви-користання воєнної сили держави; це домінування військових та воєнізованих органів та інститутів в державній та громадянській сферах відносин.

Термін „мілітаризм" (франц. militarisme ; лат. militaris - військовий) вперше був застосований для позначення політичного режиму Наполеона III у Франції.

Короткий огляд історії становлення і розвитку мілітаризму показав, що у античні часи основним знаряддям мілітаризму були рабовласницькі армії, які грали провідну роль у боротьбі за владу та виступали основою системи соціального пригноблення та навіть мілітарного виховання. У вихованні майбутніх вояків домінували сила, жорстокість, готовність до бою у будь-який час, почуття самопожертви. Римські імператори Гай Юлій Цезар, Калі гула та інші пишались військовою звитягою та здобутками у справі боротьби за велич Риму.

Для ранніх етапів феодалізму мілітаризм виражався у тенденції до єдності внутрішньополітичного та зовнішньополітичного завойовничого курсів, бо феодал-лицар поєднував в своїй особі право, силу, лідерство у збройній організації, воєнно-політичне керівництво міні-державою. Саме в цей період виникають воєнно-релігійні ордени із замкненими на собі принципами життя, а також лицарські мілітарні традиції. Останні ґрунтовно досліджені Й. Гейзінгою у окремій главі роботи "Ното Ідкіепз". Мілітаризм епохи Середньовіччя ще не захопив широкі верстви населення і його носіями залишались вузькі соціальні груп и лицарства, дворянства, офіцери найманих армій. Затвердженню мілітаризму сприяло, на наш погляд, непримиренність Церкви до інших віровчень, „хрестові походи" за відвоювання святої землі, за захоплення Єрусалиму. В Новий час та в період становлення капіталізму (XVII—XIX століть) мілітаризм отримує могутнє матеріальне підґрунтя у вигляді особливих галузей промисловості - виробників зброї у масовому масштабі. Вони стають економічною основою подальшого поширення мілітаризму.

Зовсім інших ознак набуває мілітаризм періоду свого розквіту за часів масових війн та підготовки народів до них, тобто у період імперіалізму. Мілітаристська ідеологія як спосіб мислення при конфліктно-насильницькому рішенню соціальних проблем пронизує всі сфери суспільного життя. Французький політик О. Мірабо писав про мілітаристську П русі ю, що „вона не держава, яка володіє армією, а армія, яка володіє державою".

У XX столітті мілітаристська ідеологія стає більш різнобарвною та живучою—після програшної війни в державі вона стає реваншистською, в умовах воєнно-політичних успіхів - експансіоністським, при недостатності воєнно-силових засобів—псевдомиролюбивою і т.д.

Соціально-політична небезпека мілітаризму полягає у тому, що під його впливом економіка країни спрямовується на задоволення в принципі не можливого - насичення ринку зброї, адже та постійно застаріває, а також у тому, що в політиці домінують воєнно-силові засоби вирішення всіх завдань, а у вихованні людей закладається зневажливе ставлення до життя. Войовничість, агресія, боротьба лежать у основі психології мілітаризму.

Сучасний мілітаризм характеризується: широкою практикою використання військової сили для вирішення внутрішніх та зовнішньополітичних конфліктів, активною пропагандою мілітаристської ідеології, встановленням тісного зв'язку вищого військового керівництва з законодавчою та виконавчою владою, гіперболізацією воєнно-політичних аспектів суспільної масової свідомості, апологетикою та естетизацією збройного насильства.

Пацифізм (лат. Pacificus — замирюючий) як анти воєнно-політична ідеологія зовні виглядає течією протилежної спрямованості мілітаризму, основна мета якої є зменшення масштабів мілітаризації суспільства, а у своїх крайніх радикальних формах пацифізм виступає за принципову заборону війн і інших форм збройного насильства як таких, незалежно від соціально-політичної спрямованості війн. У радянські часи пацифізм розглядався однією з пасивних складових руху за всесвітній мир в дещо критичному аспекті за ідеалістичний, відірваний від воєнно-політичних реалій, характер.

Філософський аналіз пацифізму заснований на визнанні його етичним принципом невиправданості, аморальності, нелюдськості і шкідливості будь-якої війни. З давніх-давен пацифістські настрої звеличували ненасильство і ригористичну покору скрутним обставинам без активного насильницького опору разом із послідовним засудженням войовничості та мілітарних чеснот.

Особливо виразними суперечності морально-аксіологічного ставлення до війн, як основи пацифізму, стали очевидними після того, яку першій половині XX століття Махатма Ганді у колоніальній Індії визнав пріоритет військового обов'язку для захисту суспільства над абстрактним принципом ненасильства, а моральні заклики пацифістів до всезагального миру ще не зупинили жодного агресора. Тим не менш, морально-аксіологічна парадигма пацифістського політичного мислення посідає чільне місце в „ліберальній" політичній теорії глобальної безпеки. її формула: "війна — зло за самим своїм визначенням".

У Філософському енциклопедичному словнику (К., 2002) неточно перекладено з латини термін "пацифізм" як "миротворчий", бо останнє має у контексті воєнної політології значення активної діяльності збройних підрозділів по силовому встановленню або підтриманню миру. Див. нашу роботу "Миротворчість як міжнародно-правовий і гуманітарний феномен"- К., 2003.

Пацифізм наших часів активно почав поширюватись по планеті як суспільно-політична реакція на гонку ядерних озброєнь та як протест проти „брудної" війни у В'єтнамі у 70-х роках XX століття і тепер він стає модним "брендом" молодіжної поведінки.

Крім політичного аспекту пацифізм став одним з типів молодіжної субкультури з символікою, стилем поведінки, зовнішньою формою. Рокові музиканти, інтелектуали, студентська молодь сьогодні являються основними носіями психології пацифізму, у той час як ідеологія (теоретична основа) пацифізму розробляється не так активно.

Особливо прискіпливого аналізу вимагає доволі незвична теорія та руйнівна практика фашизму, який увібрав в себе негативні риси расизму, націоналізму та мілітаризму. Його соціально-політична небезпека проявляється у непоборній агресивності та зневаги до інших.

Фашизм (від лат. fascio - пучок, зв'язка, об'єднання) є така світоглядна соціально-політична позиція, що виходить з ідей пріоритету расових угрупувань найвищого ґатунку перед всіма іншими спільнотами, визнання примату колективної волі, ірраціональних потягів до верховенства і влади. Фашизм нерозривно пов'язаний з тоталітарною політичною системою, одержавленою націоналістською партією, монокультурою, ірраціоналізмом та символізмом, агресивною зовнішньою політикою, опорою на збройну силу та мілітаризацією всього суспільного, а то й приватного життя.

Фашизм зародився доволі пізно у політичній історії ідеологічних течій - в період між світовими війнами XX століття у Італії та перекинувся у Німеччину. Фашистська диктатура Б. Муссоліні та А. Гітлера закріпили вплив цієї ідеології політичною практикою. У фашизмі присутнє потужне „анти" - протест проти раціоналізму, рівності, буржуазного прогресу, інтелектуалізму, християнства, загальнолюдської моралі тощо. Фашистській ідеал—людина з колективістською мораллю відданості державі, вождізму, почуттям честі і військової чесноти, готовий до самопожертви, зверхності до інших націй, готовий до боротьби у біологічній площині.

Фашизм заперечує наявність економічних та політичних прав особистості, зокрема, виступає проти профспілок, парламентаризму.

Незважаючи на зовнішню простоту доктрини фашизму соціально - політичні та культурно-ідеологічні причини появи цього феномену вельми складні: так, у Італії 20-х років XX ст. таким комплексом причин було - поєднання фальсифікації та спонтанного руху (потягу) народу до сильної харизматичної особистості, розчарування у неадекватних результатах перемоги у першій світовій війні, незадоволення корупцією та бездарністю влади, страх перед соціалізмом, використанням державної політичної релігії.

Неофашизм у XX - XXI століттях відтворює у тих чи інших формах ідеологію та різновиди політичної практики "класичного" фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення, а ідеологічну базу модернізовані та некритично запозичені доктринальні положення А. Гітлера, Б. Муссоліні, А. Розенберга. Несподіваним для науковців та громадськості стало відродження неофашистських угруповань типу "скінхедів" (бритоголових) у Росії, яка мабуть що найбільш за інші європейські країни постраждала від фашистської навали. У Москві і Санкт-Петербургу за останні роки постраждали сотні іноземних студентів від зухвалих нападів неофашистів. Останнім часом, на жаль, зафіксовано випадки появи неофашистських у групувань в Україні — одягнені у чорний колір молоді люди з елементами фашистської символіки, з підтримкою рок-груп.

Ідеологи неофашизму звертаються до витоків фашистської доктрини та намагаються досягти відродження "справжнього", "чистого", "первісного" націонал-соціалізму (фашизму), відмежовуючись від його жахливих злочинів проти миру, людства, соціального прогресу. Вони з задоволенням зустріли теорію "гуманізованого" фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від їх корінних соціальних інтересів.

У публіцистичній літературі останнього часу доволі часто проводять паралелі "комунізм-фашизм", "Сталін - Гітлер". Це хибне і небезпечне твердження з ідеологічної та практичної точки зору. Фашизм не мав глибоких коренів у суспільній свідомості та стабільної соціальної бази у Німеччині та Італії, скоріш це була реакція на кризу буржуазної демократії початку XX століття та гра політичних сил на ірраціональних потягах мас до "порядку, наведеного сильною рукою".

Таким чином, головні соціально-політичні ідеології віддзеркалюють позиції певних соціальних груп та спрямовують владні інституції у чітко визначений шлях здійснення соціально-політичних пріоритетів. Демократичному розвитку країни більше відповідають ліберальні та неоліберальні і неоконсервативні течії, у той час як націоналізм та особливо фашизм спонукають до радикальних та екстремістських дій.

Мілітаризм виник як ідеологія обґрунтування необхідності та доцільності війн і продовжує бути загрозливим соціально-політичним фактором деформації всього суспільства, у той час як пацифізм (здебільшого це суспільний рух) виступає проти війн із абстрактних моральних міркувань неприйнятності будь-якого збройного насильства.

ВИСНОВКИ

1. Політична діяльність завжди буває "осмисленою" на будь-якому рівні, починаючи від буденного розуміння мети і засобів політики і завершуючи цілісними концепціями стосовно використання політичної влади у відповідних цілях. Поглиблення процесу демократизації зумовлює зростання значення комунікативної функції політичної свідомості.

2. Політична свідомість на науково-теоретичному рівні виступає у вигляді ідеологій самого широкого спектру — ліберальної, ліберально-демократичної, демократичної, соціалістичної, комуністичної, націоналістичної, фашистської тощо.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ:

1. Як співвідносяться поняття суспільної свідомості та політичної свідомості?

2. Розкрийте рівні політичної свідомості та визначте їх специфіку.

3. Ким і як розробляється політична ідеологія?

4. Що таке динамізм політичної психології мас?

5. Назвіть найбільш впливові ідейно-політичні течії сучасності.

6. Які об'єктивні та суб'єктивні фактори вплинули на поширення пацифізму?

7. Що є соціально-економічною базою поширення мілітаризму у сучасному світі?

8. Які схожі позиції мають лібералізм та консерватизм?

9. Як ставляться лібералізм, консерватизм, націоналізм до використання сили у зовнішній політиці?

10. Розкрийте політичний та культурологічні аспекти націоналізму та неофашизму.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Ендрю Хейвуд. Политология. Второе изд. Пер. с англ.- М., 2005.-71-74.

2. Ідеологія // Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002.- С. 235.

3. Консерватизм // Політологічний енциклопедичний словник. — К., 1997.- С. 165.

4. Консерватизм // Філософський енциклопедичний словник. - К, 2002.- С. 297.

5. Націоналізм // Політологічний енциклопедичний словник. - Км 1997.- С 217.

6. Пацифізм //Філософськийенциклопедичний словник. - К., 2002.-С. 472-473.

7. Политология: Учебник для вузов / Под ред. Проф. В. Л авриненко. - М, 2002.

8. Політологічний енциклопедичний словник - К., 2004.

9. Політологія. Підручник. За ред. О. Бабкіноїта В. Горбатенка. - К.,

2001.

10. РадугинА.А. Політологія. Курс лекцій. - М., 1997.

11. С.Г. Рябов, М.В, Томенко. Основи теорії політики. — К., 1995.

12. Цюрупа MB., Ясинська B.C. ma ін. Основи загальної та воєнної політології.- К.: НАОУ, 2007.