Політологія - Гелей С.Д. - Розділ 9. ДЕРЖАВА ЯК ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

• Сутність, структура і функції держави.

• Типи держави.

• Форми державного правління і державного устрою.

Термін "держава" трактується у трьох значеннях:

1) як асоціація, що міститься на окремій території, об'єднує усіх членів суспільства. В такому розумінні цей термін використовується як синонім понять "суспільство", "країна", "вітчизна";

2) як відносини політичної влади — сукупність зв'язків між громадянами й органами держави;

3) як адміністративні органи влади та правові норми, що визначають їх функціонування.

У різних філософських, соціологічних і політологічних теоріях це поняття має неоднаковий зміст.

Представники юридичного позитивізму (К.Гербер, П.Лабанд з Німеччини, А. Дайсі з Англії, А. Есмен з Франції) розглядали державу винятково з погляду права. У їхніх концепціях держава трактувалася як правова форма для сукупного життя народу і "верховна юридична особа", "юридична організація народу", "юридичне уособлення нації".

Цей напрям продовжив німецький правник Г. Кельзен, який ототожнював державу і право. На його думку, держава — це система відносин панування і підлеглості, де воля одних виступає як мотив для інших. Суть цих відносин полягає в тому, що вони утворюють урегульовану і впорядковану нормативну систему примусу. В такому розумінні держава — відносно централізований правопорядок. Г. Кельзен визнавав, що будь-яка держава є правовою.

Німецький юрист Р. Ієрінг розробив соціологічну теорію держави. Він визначав державу як соціальну організацію примусової влади, що забезпечує вищість суспільних інтересів над особистими.

Представники класової теорії держави К. Маркс і Ф. Енгельс наголошували на класовій сутності державної влади. Держава, підкреслювали вони, це комітет, який управляє загальними справами всього класу буржуазії.

Німецький учений-правознавець К. Шмітт розробив теорію "тотальної держави", яка, передбачає, передусім, існування владної держави — апарату політичної влади, що в екстремальних ситуаціях бере на себе весь тягар важливих суспільних рішень. "Тотальну державу", на думку К. Шмітта, можна створити на оспові субстанціональної єдності держави і "національної однорідності".

Заслуговує на увагу також концепція держави іспанського правознавця Г. Песес-Барби Мартінеса, згідно з якою поняття "держава" означає не будь-яку форму політичної організації (наприклад, античну або середньовічну), а тільки ту, що виникла у Новий час. До її істотних ознак він відносить: суверенну владу, раціональність адміністрації, державну власність, постійну армію, релігійний нейтралітет.

Отже, держава, в сучасному розумінні, — це організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм і на території окремої країни здійснює управління суспільними сферами і забезпечує безпеку нації та гарантії прав і свобод громадян. Розглянемо найістотніші ознаки держави:

1. Суверенітет (верховенство, самостійність, незалежність державної влади). Він має внутрішній і зовнішній виміри. Це означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб'єктами у межах кордонів тієї чи іншої країни (внутрішній вимір), а інші держави повинні визнавати цей принцип (зовнішній вимір).

2. Примус. Кожен громадянин зобов'язаний визнавати свою державну належність і підпорядковуватися державній владі, на території якої він живе. Бездержавність (апатридизм) трактується як ненормальне явище, що наголошується у Гаазькому договорі 1930 р. і Всезагальній декларації прав людини 1948 р.

3. Право на застосування сили. Держава володіє первинним, вищим, порівняно з іншими організаціями, правом застосувати силу в межах, встановлених законом.

4. Право. Держава функціонує в рамках встановленого права. Структура і функції державних органів визначаються правом. Право виступає не лише як нормативний механізм діяльності держави, а й як регулятор відносин співжиття громадян у суспільстві.

б. Органи державної влади. Під апаратом держави треба розуміти сукупність управлінсько-адміністративних структур, покликаних реалізувати рішення центральних і місцевих органів влади.

6. Територія. Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу.

У структурі сучасних держав, як правило, мають місце такі інститути: глава держави (монарх або президент); парламент; уряд; загальнодержавні органи (національний банк, рада національної безпеки і оборони, фонд державного майна тощо); судова система; прокуратура (в тих країнах, де вона має самостійний статус); представники уряду на реґіопальному рівні (комісари, префекти, губернатори).

До сказаного варто додати, що прокуратура як орган державного обвинувачення і нагляду за дотриманням законодавства може діяти: як самостійний інститут (Росія, Україна, Іспанія); як елемент Міністерства юстиції (США) і судової системи (Франція, Італія, Німеччина); взагалі бути відсутня як державний орган (Велика Британія).

Державні інститути ще поділяють на політичні (глава держави, уряд, парламент), які формуються безпосередньо народом і приймають політичні рішення; адміністративні (секретаріати глави держави, уряду, парламенту, органи центральної виконавчої влади, які не входять в уряд, заступники міністрів та чиновники, нижчі за рангом у міністерстві та держадміністрації), які готують і виконують ці політичні рішення; правові (суди конституційної, загальної та спеціальної юрисдикції, прокуратура та уповноважений з питань прав людини); військово-силові або оборони, національної безпеки та громадського порядку (збройні сили, поліція та спецслужби).

І держава, і кожен державний орган зокрема виконують певні функції: безпосередньо потрібні для існування суспільства; специфічні, що випливають із суперечностей між державними інститутами та соціальними верствами. Функції держави, їхній зміст і пріоритети змінюються залежно від історичної епохи.

На сучасному етапі можна виділити такі функції держави:

— законотворчу;

— оборони і національної безпеки;

— забезпечення правопорядку;

— захисту конституційних основ суспільства;

— узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв'язання соціальних конфліктів;

— державно-політичного та адміністративного управління у різних сферах соціального життя, де приватний сектор не спроможний вирішувати завдання щодо забезпечення суспільних благ;

— захисту національних інтересів та суверенітету держави у сфері міжнародних відносин.

Дискусійним є питання про типи держави. Вітчизняні дослідники традиційно дотримуються марксистської типологізації держав за суспільно-формаційною ознакою (рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична). Однак доцільніше було б типологізувати держави залежно від етнонаціональних, соціально-правових і політичних аспектів розвитку суспільства.

У рамках національного розвитку суспільства, простежуючи хронологію становлення держави як витвору публічних форм організацій етнічних спільнот (союзу племен, народу, нації), можна виділити такі типи держави: держава-поліс, держава-імперія, національна держава.

Держава-поліс — особлива форма політичної організації* суспільства в античні часи (переважно у Стародавній Греції) та в період пізнього Середньовіччя (Венеція, Генуя, Флоренція). Основою полісної організації держави був суверенітет вільних власників-громадян, які брали участь у розв'язуванні державних питань. У полісній організації ще не розмежовувались елементи держави і громадянського суспільства. Держави-імперії існували в усі історичні епохи (хоча паралельно відбувався процес утворення національних держав), і тільки наприкінці XX ст. завершується процес їх розпаду. Імперія — це велика держава, яка об'єднує декілька підпорядкованих центральній владі держав або народів, примусово інтегрованих у єдину систему політичних, економічних, соціальних та духовних взаємозв'язків. Особливістю цього державного утворення було те, що порядок формування і функціонування державної влади та відносин з населенням були різні у метрополії і колоніях. Населення колоній значною мірою обмежувалося щодо участі у політичному житті і зазнавало різних форм національного гноблення.

Процес зародження і становлення національної держави розпочався лише в епоху Нового часу, у період утворення абсолютних монархій, і триває до сьогодні. Поняття "національна держава" означає, що суб'єктом державної влади є нація як ет-нополітична спільнота.

Соціально-правовий розвиток зумовлює такі типи держави: поліційна, правова, соціальна. Поліційна держава — це уособлення насильства у вигляді біблійного звіра Левіафана. До її атрибутів можна віднести: необмеженість державних повноважень; пріоритет владних інститутів над законом; могутній репресивний апарат; поліційно-бюрократичний контроль та опіка над особою і суспільством. Поліційними є всі держави авторитарних і тоталітарних режимів.

Ідея правової держави зародилася в надрах просвітницьких і ліберальних теорій, а сам термін утвердився у працях німецьких юристів — К. Велькера і Р. Моля. Правова держава як надбання західної цивілізації включає такі ознаки: пріоритет права, підпорядкування всіх державних інститутів і посадових осіб закону; поділ і взаємне збалансування влади (законодавчої, виконавчої і судової); взаємна відповідальність держави перед особою і особи перед державою; плюралістична структура політичних відносин; конституційний контроль за дотриманням законів; судовий захист інтересів особи та соціальних груп.

Якщо поняття "правова держава" відображає ступінь соціальної свободи, то поняття "соціальна держава" — ще й ступінь соціальної справедливості. Теоретичні засади соціальної держави висвітлені у працях Г. Ріттера (Німеччина), К. Соле (Іспанія), А. Брауна (США), М. Бонетті (Франція). Зміст соціальної держави виявляється у сприянні становленню таких елементів сучасного суспільства, як соціальна ринкова економіка, соціальна демократія, соціальна етика.

Соціальна ринкова економіка передбачає створення сприятливих умов для включення в ринкові механізми усіх верств населення на мікроекономічному рівні, а також встановлення норми (не нижче прожиткового мінімуму) мінімальної заробітної плати, надання субсидій малозабезпеченим категоріям населення, розвиток усіх видів соціального страхування, а також забезпечення механізму соціального партнерства; соціальна демократія розкриває зміст різних видів (територіального, виробничого, професійного) самоврядування, його органічний зв'язок із правовою державою; соціальна етика спрямована на подолання психологічного протистояння, досягнення соціальної злагоди.

Поняття "форма держави" розкриває спосіб організації державної влади, структуру і функції державних органів. Воно означає форму державного правління, під якою розуміють порядок і структуру формування вищих органів держави та співвідношення їхніх повноважень (уряду і парламенту, президента і парламенту), форму державного устрою (йдеться про співвідношення між владою центральних, регіональних та муніципальних органів).

Форма правління характеризується формальним джерелом влади. У монархічній державі ним є влада однієї особи — монарха, в республіці — народ або частина народу. В основних формах правління виділяються підвиди. Наприклад, республіка може бути аристократичною, радянською, парламентською, президентською, президентсько-парламентською. Зупинимось на історичних ознаках трьох останніх.

Істотними ознаками парламентської республіки є:

1) дуалізм виконавчої влади (співіснування двох владних інститутів: президентського, який не несе відповідальності перед парламентом, за винятком порушення конституції, та Кабінету Міністрів, який таку відповідальність має);

2) наявність засобів взаємного впливу, за допомогою яких парламент через процедуру висловлення вотуму недовіри може змусити уряд піти у відставку, а уряд своєю чергою може використати право на достроковий розпуск нижньої палати парламенту;

3) президент у парламентських республіках обирається безпосередньо парламентом (Греція, Ізраїль) або колегіями, значну частину яких становлять члени парламенту і члени представницької влади областей, штатів, земель (Індія, Італія, ФРН);

4) участь президента у формуванні уряду має номінальний характер, хоч у деяких парламентських республіках конституція надає йому право призначити голову уряду (останній мусить керуватися довірою парламентської більшості);

5) президент може видавати акти, які набувають сили закону тільки після здійснення контрасигнатури (скріплення підписами міністрів). Парламентська республіка існує в Італії, Німеччині, Греції, Швейцарії.

У президентській республіці президента обирають всезагальним прямим голосуванням або колегією виборців. Він виконує одночасно функції глави держави і виконавчої влади. Як глава виконавчої влади він призначає міністрів або за згодою представницького органу, або на власний розсуд (Венесуела, Мексика). Уряд тут не має самостійного статусу, а є адміністративним органом президентської влади.

Президент наділений правом вето на прийняття законів, яке парламент може подолати абсолютною або кваліфікованою більшістю. У президентській республіці, на відміну від парламентської, президент не володіє законодавчою ініціативою, не може розпустити парламент, а міністри не поєднують законодавчих функцій. Класична форма такого правління історично склалася у США, існує також у Мексиці, Уругваї, Венесуелі, Пакистані.

Змішана форма правлінняпрезидентсько-парламентська республіка — існує у Франції, Португалії, Фінляндії,

Ісландії. Для неї характерні такі риси: президент обирається всезагальним голосуванням і володіє владними прерогативами — призначає і приймає відставку прем'єр-міністра, на пропозицію останнього призначає і звільняє міністрів, займається питаннями оборони, національної безпеки, а також міжнародної політики, головує на засіданнях Кабінету Міністрів, може винести конкретний законопроект на референдум і домогтися прийняття закону, минаючи парламент (Франція).

Поряд із президентом діють прем'єр-міністр і уряд, відповідальний перед парламентом та підконтрольний президентові. Президент може розпустити законодавчий орган після консультації з прем'єр-міністром і головами палат. Співвідношення між владними прерогативами президента і прем'єр-міністра залежить значною мірою від того, кого підтримує парламентська більшість.

Монархічна форма правління також буває різною: деспотичною, станово-представницькою, абсолютною, дуалістичною, парламентською. На сучасному етапі можна виділити три типи монархії: абсолютну (Бахрейн, Саудівська Аравія, Об'єднані Емірати), де влада монарха не має жодних правових обмежень, а тільки релігійно-етичні; дуалістична (Оман, Марокко, Йорданія) — повноваження монарха значно вагоміші, ніж повноваження парламенту: володіє правом абсолютного вето, видає акти, які мають силу закону, наділений судовими прерогативами, хоч може існувати окрема судова влада, здійснює виконавчу владу самостійно або через уряд і має значно більший вплив на нього, ніж парламент; парламентська монархія (Велика Британія, Данія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди) — повноваження монарха чітко визначені в конституції.

Сучасна практика престолонаслідування виділяє три системи: салічну (Бельгія, Норвегія, Японія), яка надає право спадкування тільки по чоловічій лінії; кастильську (Велика Британія, Данія, Іспанія), що надає перевагу чоловікам, але допускає й успадкування по жіночій лінії у випадках принципу старшості (наприклад, молодша дочка старшого брата в родині має переваги над старшим сином молодшого брата); австрійську — допускає право успадкування для жінок тільки у випадку відсутності законних спадкоємців по чоловічій лінії.

Повноваження монарха в сучасних парламентських монархіях аналогічні до повноважень президента у парламентських республіках (за винятком Іспанії, де повноваження монарха відповідні до повноважень президента у Франції). Однак між президентом і монархом існують певні відмінності, а саме:

1) президент обирається, а влада монарха спадкова;

2) монарх є носієм найвищого в історії держави титулу — короля, імператора, великого герцога, якому належать особливі привілеї — право на знаки найвищого становища у державі (корону, трон), право на двір (штат людей, які виконують почесні обов'язки), право на цивільний лист (встановлене законом грошове утримання);

3) монарх — особа надпартійна, символ історичних традицій і національної єдності. Така форма правління існує у Великій Британії, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі, Швеції, Данії, Норвегії, Японії.

За формою державного устрою розрізняють унітарну і федеративну держави.

Унітарна держава централізована, у її структурі немає окремих державних утворень, а тільки адміністративно-територіальні одиниці. Найважливішою ознакою унітарної держави є те, що в ній функціонує єдина система права, структура органів влади, єдина конституція. Унітарна держава поділяється на централізовану і децентралізовану. Централізована унітарна держава характеризується досить значним одержавленням місцевого життя, підпорядкованістю органів місцевого самоврядування органам виконавчої влади на місцях (так звана адміністративна і фінансова опіка).

Децентралізована унітарна держава передбачає регіональну або обласну автономію з деякими законодавчими прерогативами, власним бюджетом, чітко передбаченими законом (Італія, Японія). У ній діють три владні структури: державна адміністрація, регіональна влада і місцеве самоврядування.

Федерація — це об'єднання окремих державних утворень, які мають власну конституцію, органи державної влади й управління, а також національні, соціально-економічні й територіально-історичні відмінності. Федеративними державами є США, ФРН, Швейцарія, Канада.

Конфедерація — це союз суверенних держав, які, зберігаючи свою незалежність, об'єдналися для досягнення певних цілей (переважно зовнішньоекономічних, воєнних). Правовою основою утворення конфедерації є союзний договір, а не конституція.

До сказаного слід додати, що термін "конфедерація", як правило, не використовується в сучасних умовах для позначення міждержавних об'єднань, а вживаються терміни "співдружність", "союз" (Британська співдружність, СНД, Євросоюз). Якщо співдружність як тип міждержавного об'єднання не передбачає створення спільних керівних політичних органів, хоч допускає певні елементи верховної влади (наприклад, королева Великої Британії є главою Британської співдружності), то союз має не тільки спільні політичні структури (парламент, уряд, суд, але й ідентичні правові, економічні та культурні стандарти).

Розділ 10. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ
Розділ 11. ПАРЛАМЕНТАРИЗМ
Розділ 12. Регіональні структури влади та місцевого самоврядування
Розділ 13. Партії. Партійні системи
Розділ 14. ВИБОРЧА СИСТЕМА
Розділ 15. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА
Розділ 16. Політичний процес
Розділ 17. ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ І ЛІДЕРСТВО
Розділ 18. ПРОБЛЕМИ ЕТНОПОЛІТИКИ
Розділ 19. Міжнародні відносини і зовнішня політика держави
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru