Політологія - Гелей С.Д., Рутар С.М. - Розділ 4. Політичні системи та проблеми їх ефективності

Політична система, як і економічна, правова, духовна, а також соціаль­но-класова, є підсистемою суспільства. Якщо істотною ознакою економічної системи є власність, правової - правові норми як регулятори суспільного життя, духовної - формування цінностей, відтворення особистості, адек­ватної цим цінностям, то істотна ознака політичної системи полягає у фор­муванні та здійсненні політичної, державної влади. Саме владні відносини характеризують політичну систему.

Поняття "політична система" одні політологи ототожнюють з політич­ним режимом цієї системи, інші - з політичною організацією, треті значно розширюють обсяг і зміст цього поняття, включаючи до структури політич­ної системи елементи, які не можна вважати власне політичними.

Загалом політична система - це сукупність інститутів та груп, які фор­мують і розподіляють політичну владу та здійснюють управління суспільни­ми процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідної правової системи і політичної культури.

Структура політичної системи включає: 1) політичні інститути держав­ної влади - глава держави, парламент, уряд, представники держави на ре­гіональному рівні; 2) політичні інститути регіональної влади - політичні виконавчі та представницькі (законодавчі) органи суб'єктів федерації, авто­номії та регіонального самоврядування; 3) політичні інститути місцевого са­моврядування (сільські, селищні, міські ради та голови місцевого самовря­дування); 4) політичні інститути, які забезпечують формування політичної влади та політичного управління - виборча та партійна системи; 5) політич­на культура (політичні знання, цінності, стиль політичного мовлення, моделі політичної поведінки). 6) суб'єкти політичного процесу - громадяни, полі­тичні та громадські лідери, партії, громадські організації та тіньові суб'єкти політики (мафії, клани, кліки); 7) форми політичної взаємодії (співпраця, конкуренція, конфлікт, консолідація, панування та експлуатація).

До сказаного слід додати, що органи держави входять не тільки в по­літичну але, і адміністративну, військово-силову та правову системи. Адмі­ністративну владу здійснює адміністративний апарат, основу якого станов­лять чиновники (державні службовці) на всіх рівнях політичної системи, починаючи від райдержадміністрацій аж до адміністрації президента, як наприклад, в Україні. Адміністративний апарат як політично нейтральний орган держави забезпечує технологічний процес підготовки і виконання по­літичних рішень, які приймають політичні органи. Однак, адміністративний апарат на відміну від політичних органів формується шляхом призначення або найму, а тривалість терміну його повноважень лише незначною мірою залежить від перемоги тих чи інших політичних сил на виборах (за винят­ком президентської форми правління).

Військово-силові органи (збройні сили, поліція, служба національної безпеки) виконують специфічні функції охорони політичної системи та всього суспільства, забезпечення відповідно до того чи іншого політичного режиму правопорядок і громадську безпеку. Відсутність сучасного цивілізо­ваного механізму контролю над цими органами призводить до обмеження демократії та посилення поліційних функцій держави.

Якщо адміністративна і військово-силова системи безпосередньо зале­жать від політичних органів, то правова система, до якої входять суди, проку­ратура і уповноважений з питань прав людини має автономний статус дер­жавної влади.

Політичні системи можна типологізувати за різними критеріями. Вони тією чи іншою мірою розкривають генезис, ступінь цивілізованості та пер­спективи розвитку їхніх інститутів, рівень політичної культури та форми взаємодії суб'єктів політичного процесу. За основу типологізації політичних систем візьмемо два критерії - тип суспільства і тип політичного режиму.

Суспільство типологізується за формаційною, культурологічною, цивілізаційною ознаками. З формаційної точки зору, (акцент робиться на рівні розвитку економічного базису) суспільство поділяється на рабовласницьке, феодальне, буржуазне, комуністичне, посткомуністичне. З культурологіч­ної точки зору (увага зосереджується на культурному генезисі та сучасно­му культурному рівні), суспільство, поділяється на західне, східно-православ­не, мусульманське, латиноамериканське, південно-східне азіатське, індуське та африканське. Західне суспільство, яке виникло на культурних традиціях греко-римської цивілізації, ренесансу, реформації та ліберального просвіт­ництва, характеризується такими цінностями як індивідуалізм, прагматизм, раціоналізм, верховенство права, оптимізм, віра у власний успіх. Це суспіль­ство поширюється на країни Західної Європи, Північної Америки, Австра­лії і Нової Зеландії. Східно-православне суспільство успадкувало культурні традиції Візантійської та Російської імперій, які ґрунтуються на цінностях верховенства влади правителя, панування держави над людиною і суспіль­ством, на зневазі до права, свободи і людської гідності. Таке суспільство іс­нує в Росії, Білорусі, Україні, Сербії, Болгарії, які значно відстають у темпах модернізації від країн з іншими культурними традиціями. Мусульманське суспільство, яке успадкувало культурні традиції арабського халіфату, ґрун­тується на цінностях сильної авторитарної влади - політичної і релігійної, домінуванні норм шаріату над сучасними демократичними нормами. Це суспільство поширюється на арабські країни, Іран, Ірак. Латиноамерикан­ське суспільство, яке виникло на ґрунті феодально-колоніальних культурних традицій іспанської корони, ґрунтується на цінностях патерналізму, авто­ритаризму, поваги до розкішного, багатого стилю життя, здобутого не са­мовідданою працею, а різними формами крутійства. Однак модернізація політичної та економічної систем, яку проводять політичні еліти багатьох ла­тиноамериканських країн, коригує їхні культурні цінності. Південно-східне азіатське суспільство, яке поширюється на такі країни, як Японія, Китай, Південна Корея, Тайвань, Гонконг, ґрунтується на цінностях конфуціанства і синтоїзму, тобто на взаємній повазі, соціальній злагоді, пріоритеті профе­сійних обов'язків над особистим гедонізмом, ідеалі розумного й морально­го правителя, досвідченої бюрократії. Індуське суспільство, яке здебільшо­го охоплює Індію, в своїй основі має релігійно-кастові цінності індуїзму і споглядально-містичні цінності буддизму про гармонію соціального і при­родного, духовного вдосконалення людини. Це суспільство повільно модер­нізуються і засвоює цінності західного суспільства. Африканське суспільство засноване на патріархальних культурних цінностях, які передбачають ксе­нофобію та расові, етнічні, релігійні і кастові суперечності.

З точки зору цивілізаційного підходу, який акцентує увагу на розвиткові технологій або рівні цивілізованого розвитку всіх суспільних систем, суспіль­ство поділяється на аграрне, індустріальне, постіндустріальне, або на високорозвинене, середньо розвинене (те, що розвивається), перехідне, традиційне (слаборозвинене). Аграрне суспільство ґрунтується на пріоритеті аграрно­го сектора виробництва, перевазі сільського населення над міським, автори­тарних формах правління і традиційно-релігійних цінностях. Індустріальне суспільство передбачає розвиток промислових галузей виробництва (маши­нобудування, енергетики, хімічної галузі), появу демократичних і тоталітар­них режимів, утвердження плюралізму цінностей (світських і релігійних, ліберально-демократичних і комуністичних, національних та імперсько-державних). Постіндустріальне суспільство характеризується перевагою сфери послуг над промисловим виробництвом, домінуванням інформацій­них технологій, зростанням попиту на інтелектуальну працю, розширен­ням свободи і демократії, прискоренням процесів інтеграції та глобалізації у міжнародних відносинах. Високорозвинене суспільство є постіндустріальним, демократичним, ринковим з високими темпами економічного зрос­тання (внутрішній валовий продукт (ВВП) на душу населення становить 10-40 тис. дол.) і високими стандартами життя. Суспільство, що розвива­ється, що успішно здійснює модернізацію політичних, правових, економіч­них систем і забезпечує стабільні темпи зростання національного багатства (ВВП на душу населення досягає 10 тис. дол.). Перехідне суспільство повіль­но здійснює перехід до демократичної правової системи і ринкової еконо­міки. Традиційне суспільство є аграрним і характеризується авторитарно-клановою владою, політичною нестабільністю і патріархальною культурою.

Політична система виконує такі функції: владно-політичну, яка харак­теризує джерела формування влади, механізм стримування і противаги між різними владними інститутами, ступінь публічності та легітимності; право­ву, яка формує право (закони, регламентарні акти, акти регіонального і міс­цевого самоврядування, статути) і забезпечує його виконання; управлінську, яка здійснює з допомогою політичних органів держави, регіональної та міс­цевої влади, партій управління цими інститутами, а також управління сус­пільною сферою (обсяг компетенції у сфері управління різними інститутами і процесами суспільства залежить від типу політичної системи); міжнарод­но-політичну, яка забезпечує представництво країни на міжнародній арені, реалізацію її національних інтересів, визначає стратегію інтеграції країни у глобальні й регіональні міжнародні структури.

Політична система може здійснювати свої функції ефективно або нее­фективно. Поняття "ефективність" здебільшого використовується для позна­чення діяльності суб'єктів господарської діяльності, які досягли позитивних результатів - отримали оптимальну на певному етапі розвитку величину прибутку при мінімальних затратах. Однак це поняття можна застосовува­ти і для оцінки діяльності інших суспільних систем, зокрема і політичної. Політична система вважається ефективною тоді, коли інститути влади забез­печують повне й точне виконання своїх рішень, спрямованих на досягнення політичної і суспільної мети, адекватної тому чи іншому історичному етапу цивілізаційного розвитку. Інакше кажучи, зміст політичних рішень, їхня со­ціальна спрямованість, засоби досягнення, технологічний та організаційний потенціал впливу на суспільство й глобальні процеси мають конкретний іс­торично-часовий вимір. Так, якщо на початку ХХ ст. основними критерія­ми ефективності політичної системи можна було вважати її здатність за­безпечити економічну та військову могутність і на цій основі завойовувати колонії, впливати на розподіл ринків збуту та джерел сировини, нехтуючи при цьому суспільними потребами широких суспільних верств, то напри­кінці ХХ - на початку ХХІ ст., такими критеріями є, власне, створення гід­них умов для цивілізованих стандартів життя людини.

Отже в історичному аспекті політичні системи вважаються ефективни­ми тоді, коли вони здатні забезпечити домінування у світі внаслідок еконо­мічної та військової могутності або сучасних інформаційних технологій, фі­нансового та банківського капіталу, цивілізованих правових та соціальних стандартів у гуманітарній сфері; вищу якість життя громадян та національ­ної безпеки; сприятливі політико-правові умови для здійснення соціально-економічного й технологічного прогресу, посилення цивілізаційного впливу на світовий розвиток.

На сучасному етапі суспільного розвитку пріоритетними стали гумані­тарні критерії ефективності політичних систем, а саме: створення сприятли­вих правових умов для економічного й соціального розвитку і надання дер­жавою мінімальних соціальних благ; забезпечення гарантій прав і свобод громадян; піднесення престижу країни на міжнародній арені та забезпечен­ня її інтеграції у глобальні й регіональні міжнародні структури, посилення конкурентоздатності на світовому ринку.

Основними критеріями ефективного політичного управління у сфері за­безпечення соціально-економічного прогресу виступають: обсяг і величина на душу населення ВВП; середньорічні темпи зростання ВВП; індекс еконо­мічної свободи, який охоплює такі показники: податковий тиск, втручання уряду в економіку, монетарну політику, потоки капіталів і іноземних інвес­тицій, банківську справу, контроль за зарплатою і цінами, право власності, регулювання бізнесу, (за цим показником Україна в 2001 р. займала 137 міс­це, Росія - 131, Білорусь - 148, Естонія і США - 4, 8); величина прибуткової частини державного, регіонального і місцевого бюджетів; соціальна спря­мованість видаткової частини бюджетів (на розвиток таких перспектив­них галузей суспільного життя, як наука, освіта, охорона здоров'я, безпечне екологічне середовище чи утримання апарату управління, забезпечення при­вілеїв владної еліти, погашення боргів, підтримку національного виробника). Величина ВВП на душу населення у високорозвинених країнах перевищує цю величину у слаборозвинених та перехідних країнах більше, ніж у 20-40 разів. Однак такий підхід не дає підстави стверджувати, що ефективність політичної системи розвинених країн перевищує ефективність політичних систем перехідних і бідних країн в 20-30 разів, оскільки ці країни навіть при найбільш ефективному політичному управлінні неспроможні подолати в ко­роткий історичний термін значного відставання у соціально-економічному й технологічному розвитку.

Середньорічні темпи зростання ВВП не можуть бути достатнім крите­рієм для порівняння політичних систем різних типів суспільств, оскільки у високорозвинених країнах, вони складають 2-3 %, а в країнах з перехідною економікою можуть становити 7-13 %. Однак такий критерій може бути достатнім для визначення ефективності політичних систем тоді, коли вони упродовж певного періоду (5-10 років) забезпечують стабільні показники зростання ВВП на душу населення і прибуткової частини державного, регі­онального і місцевого бюджетів. Якщо ці показники знижується або зали­шаються незмінними, а витрати на привілеї владної еліти зростають, то це свідчить, що політична система неефективна, а правляча еліта некомпетент­на та корупційна.

При визначенні ефективності політичної системи треба враховувати глибину кризового стану суспільства, викликаного перебудовою його попе­редніх інститутів, однак, як свідчить досвід трансформації перехідних сус­пільств, вихід із кризи можна здійснити протягом 3-5 років. Крім переліче­них вище загальних показників ефективності політичних систем, можна ще виділити показники, які характеризують ступінь використання політичною системою тих універсальних інструментів управління, за допомогою яких вона досягає стабільної динаміки зростання ВВП і на цій основі поліпшен­ня якості життя громадян. Використання цих універсальних інструментів у різних країнах і в різні історичні періоди мало позитивні наслідки. Так, реформи Мейзи в Японії у 70-80 роках ХІХ ст., К. Аденауера і Л. Ерхарда в Німеччині у 50-60 роках ХХ ст., Л. Бальцеровича в Польщі у 90-х роках ХХ ст., забезпечили цим країнам швидкий поступ шляхом прогресу.

До універсальних політичних інструментів, що забезпечують соціаль­но-економічний прогрес, належать: макроекономічна стабільність, суть якої полягає в поєднанні жорсткої монетарної і фіскально-бюджетної політики, спрямованої на досягнення стабільного курсу національної валюти, низько­го рівня інфляції (в розвинених і тих країнах, що розвиваються щорічний рівень інфляції становить 0,5-3 %) та бездефіцитного або профіцитного бю­джету; вільний ринок і конкуренція, які ґрунтуються на широкому діапазо­ні економічної свободи, максимальному обмеженні монополізму, протекці­онізму і бюрократичній регламентації розвитку підприємництва; пріоритет приватного сектора (його обсяг у розвинених країнах становить 80-90 % у структурі народного господарства), який функціонує в найбільш сприятли­вому ліберальному режимі; орієнтація на зовнішній світ, відкрита економі­ка, інтеграція у найбільш глобальні та регіональні міжнародні структури, стимулювання експорту і припливу прямих іноземних інвестицій; конкурентоспроможна система фінансових інститутів (банків, інвестиційних фондів, бірж цінних паперів), які функціонують у правовому і відкритому се­редовищі для припливу інвестицій; еластичний ринок праці, який передба­чає зниження податкового тиску на фонд оплати праці (в США, наприклад, цей податок становить 6-7%, а в Україні - близько 40%), спрощену проце­дуру звільнення робітників, зменшення впливу профспілок на кон'юнктуру зарплати; достатньо низька частка податків і бюджетних видатків у структу­рі ВВП (наприклад, у країнах з високим ступенем лібералізму це співвідно­шення дорівнює 20-25 % і 25-35 %).

Важливим критерієм ефективності політичного управління є його здат­ність знизити показник соціальної нерівності, який показує у скільки разів доходи 20% найбагатших людей у суспільстві перевищують доходи 20% найбідніших (цей показник у розвинених країнах становить 6-10 разів, а в пере­хідних і бідних країнах - 30-60 разів).

Зменшення коефіцієнта соціальної нерівності свідчить, наскільки інсти­тути політичної системи здатні справедливо перерозподілити бюджетні ко­шти. Це насамперед стосується встановлення державою мінімальних соці­альних стандартів, таких як прожитковий мінімум, мінімальна оплата праці, мінімальна погодинна оплата праці, мінімальна пенсія, соціальна допомо­га верствам населення, які перебувають за межею бідності (за міжнародни­ми стандартами до цієї категорії відносять тих, чий денний дохід становить менше ніж долар), а також середня оплата праці у державному секторі (тут береться до уваги співвідношення середньої оплати праці в державному і приватному секторах).

Крім цих соціальних стандартів, треба також звертати увагу на показ­ники, які характеризують рівень надання органами політичної влади послуг населенню у сфері охорони здоров'я (береться до уваги питома вага населен­ня, яке має доступ до медичного обслуговування, питної води, каналізації, і коефіцієнти дитячої та материнської смертності, загальної народжуваності, поширення недоїдання, рівень використання контрацептивів тощо) й осві­ти (питома вага учнів певної вікової групи у початковій і середній школі, а також учнів, які досягли четвертого класу; коефіцієнт неграмотності серед дорослого населення).

Ефективність політичної системи визначається також її здатністю ство­рити гарантії захисту прав та свобод людини і громадянина. Це передусім стосується ратифікації міжнародно-правових документів у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина; відповідності національного зако­нодавства міжнародним стандартам; створення сучасної цивілізованої сис­теми судового і парламентського контролю за дотриманням прав і свобод громадян; забезпечення максимально сприятливих умов для міжнародного моніторингу у цій сфері, а також для громадської правозахисної діяльнос­ті; законодавчого забезпечення процедур оскарження неправомірних дій органів влади (в тому числі глави держави та уряду) у судах адміністратив­ної юрисдикції.

Критеріями низької ефективності політичної системи у сфері захисту прав людини є показники, які розкривають високий рівень корумпованості та тіньової економіки; значну кількість нерозкритих злочинів, скоєних у сфері посягання на життя, власність і свободу особи; наявність у спорах між громадянами і владою значної кількості фактів, які фіксують затягування терміну розгляду судових справ або виконання судових рішень.

Ефективність політичної системи на міжнародній арені оцінюється за допомогою показників, які свідчать про її здатність: займати провідні пози­ції у таких важливих сферах глобального домінування, як військова, еконо­мічна, технологічна і культурна; впливати на хід подій у регіоні або глобальні світові процеси, бути, за висловом З. Бжезинського, "самостійним політич­ним гравцем" (якими є США, Франція, Німеччина, Китай і Росія); бути ліде­ром або активним учасником таких міжнародних глобальних і регіональних структур, як Рада Безпеки, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Всесвітня організація торгівлі, НАТО і ЄС; послідовно здійснювати курс на інтеграцію у європейські структури з метою наближення своїх політичних, правових, економічних і культурних систем до універсальних цивілізаційних стандартів світового розвитку; максимально використовувати вигідний геополітичний статус - статус геополітичної осі (території, яка має стратегіч­не значення для геополітичних гравців, з точки зору їх боротьби за глобальне домінування), для реалізації національних інтересів; забезпечити привабли­вий імідж країни, яка є політично стабільною, здійснює послідовний курс на модернізацію політичних інститутів, дотримується міжнародних стандартів у сфері захисту прав і свобод людини.

Не багатьом політичним системам під силу здійснювати всі напрями міжнародної політики, однак орієнтація на реалізацію деяких із них (на­приклад, готовність інтегруватися у цивілізовані глобальні та регіональні структури з метою наближення до універсальних стандартів розвитку) є не­обхідністю дати адекватну відповідь на глобальні виклики сучасності.

Якщо критерії ефективності політичної системи розкривають її здат­ність досягти економічного зростання, забезпечити відповідний рівень со­ціальних стандартів життя, гарантувати захист прав і свобод громадян, ак­тивно діяти на міжнародній арені як конкурентоздатна країна у провідних сферах глобального домінування (або країна, яка прагне послідовного здій­снення курсу на утвердження такого геополітичного статусу), то до факторів ефективності слід віднести ті умови, при яких політична система зможе ви­конати названі цілі.

Факторами, які забезпечують ефективність політичної системи на сучас­ному рівні розвитку можна вважати: збалансований механізм стримування і противаги у системі державної влади, який передбачає межі компетенції між такими державними інститутами, як глава держави, уряд, парламент і судова система, а також наявність у кожного інституту певних стримую­чих прерогатив стосовно іншого інституту; наявність конституційних норм, які закріплюють незалежний статус національного банку і забороняють збільшувати видаткову частину бюджету, не збільшуючи її прибуткової; де­централізацію державної влади, забезпечення реального статусу місцевого та регіонального самоврядування; партійну структуризацію політичної вла­ди, наявність сильних конкурентоздатних партій; розмежування політич­ної та адміністративної компетенції, формування сучасного висококваліфі­кованого адміністративного апарату; правове забезпечення вільних засобів масової інформації (ЗМІ); правове забезпечення легальної лобістської діяль­ності; створення сприятливих правових умов для розвитку інститутів прямої демократії.

Суть збалансованого механізму стримування і противаги у системі дер­жавної влади виявляється в тому, що: по-перше, у президентській республіці глава держави формує виконавчу владу і відповідає за результати державно­го управління, а в парламентській і президентсько-парламентській республі­ках таку функцію виконує уряд та його голова; по-друге, глава держави (крім президентської республіки), забезпечуючи арбітражну функцію між парла­ментом і урядом, може розпустити парламент (одну або дві палати), якщо той у конституційний термін не сформує уряд, висловить вотум недовіри або резолюцію осуду урядові, не зможе затвердити в конституційний термін бюджету тощо; по-третє, глава держави може самостійно призначити голо­ву уряду, якщо цього не вдається здійснити парламентові; по-четверте, уряд як вищий орган виконавчої влади, хоч і має підтримку парламентської біль­шості, однак володіє певними прерогативами у сфері впливу на парламент з допомогою таких процедур, як постановка питання про довіру голові уряду (внаслідок якої може бути здійснена процедура вотуму недовіри), ухвалення у випадку термінової необхідності законів-декретів, блокування парламент­ських законопроектів з питань державних фінансів; по-п'яте, уряд впливає на главу держави через процедуру контрасигнації його законодавчих актів, а також здійснення подання, на підставі яких глава держави виконує низку законодавчих і контрольних повноважень; по-шосте, парламент як законо­давчий орган, здійснює повністю процедуру імпічменту або тільки виносить обвинувачення главі держави, а також висловлює вотум недовіри урядові (процедура здійснюється за ініціативою уряду) і резолюцію осуду (процеду­ра здійснюється за ініціативою парламентських груп); по-сьоме, парламент здійснює контроль над формуванням і використанням державних фінансів державним апаратом і військово-силовими структурами з допомогою та­ких інститутів, як рахункова палата, тимчасові слідчі комісії, омбудсмени; по-восьме, противагою спробам інститутів політичної системи вийти за межі правового поля повинна стати сильна судова система, здатна розв'язати конфлікти як між владними інститутами, так і між владними інститутами та громадянами.

З метою успішного функціонування судової системи в суспільстві інсти­тути політичних системи покликані забезпечити реальні механізми юри­дичної і фінансово-матеріальної незалежності суддів, які полягають у: ста­більних джерелах бюджетного фінансування суддів і високій оплаті їхньої праці (за найвищими тарифами, передбаченими для державних посадових осіб); формі імунітету, яку мають найвищі посадові особи держави (в США, наприклад, судді можуть притягатися до юридичної відповідальності в по­рядку імпічменту); організаційно-матеріальному забезпеченні, яке дає змо­гу суддям в оптимальний термін (властивий судочинству розвинених країн) розглядати судові справи; недопустимості норм, за якими суди мають право відправляти справу на додаткове досудове розслідування; наявності в струк­турі судової влади адміністративно-силових підрозділів для забезпечення ви­конання судових рішень або вироку у відповідні терміни; створенні право­вих механізмів для підвищення престижу суду і надійної безпеки суддів; в узаконенні статусу суддів адміністративної юстиції, суду присяжних, миро­вих судів, а також апеляційної і касаційної інстанцій.

Збалансований механізм стримування і противаги у системі державної влади запобігає посиленню владних повноважень одних інститутів держав­ної влади за рахунок інших, виходу їх за межі правової компетенції.

Наявність конституційних норм, які унеможливлюють свідоме втручан­ня політичних органів влади у сферу державних фінансів - один із важли­вих факторів забезпечення макроекономічної стабільності, запобігання ко­рупції на найвищому політичному рівні. Децентралізація державної влади запобігає, з одного боку, надмірній бюрократизації суспільства, посилен­ню впливу адмінресурсу на ці політичні процеси, а з іншого - може при­звести до адміністративного свавілля та анархії у сфері надання послуг на­селенню на рівні місцевого самоврядування. Тому необхідно законодавчо закріпити оптимальний баланс повноважень між органами держаної вла­ди, регіонального і місцевого самоврядування, який передбачає можливості того чи іншого рівня влади якісно забезпечити категорію послуг відповідно до її компетенції (наприклад, пенсійне забезпечення - прерогатива держа­ви, а надання комунальних послуг - прерогатива місцевого самоврядуван­ня). Такий баланс може бути забезпечений на основі розмежування видатків державного, регіонального і місцевого бюджетів, встановлення нормативів податкових відрахувань для функціонування їх дохідних частин, запрова­дження єдиної системи державних трансфертів, яка б не залежала від рів­ня дохідної частини регіональних та місцевих бюджетів і спрямовувалась на соціально-економічне вирівнювання регіонів. Реальний статус органів регіо­нального самоврядування не може бути забезпечений, якщо структура й об­сяг повноважень місцевих адміністрацій значно перевищують ці органи (як це має місце в пострадянському просторі). Крім цього, держава здійснює контроль (конституційний, фінансовий, парламентський) над органами ре­гіонального і місцевого самоврядування.

Без вільних ЗМІ, які є посередниками між владою і громадськістю, по­літична система не здатна забезпечити ефективне управління суспільством. Сутність вільних ЗМІ полягає в тому, що в суспільстві існують теле- і радіока­нали, преса, видання, які функціонують не для обслуговування інтересів полі­тичних і бізнесових кіл, а спрямовані на інформування масового споживача. Статус вільних ЗМІ можливий лише за умови: відсутності державного про­текціонізму (вибіркового фінансування деяких видань чи телерадіоканалів) і монополізму в інформаційному просторі; наявності потужних іноземних та вітчизняних телерадіокомпаній і пресових груп, які забезпечують між со­бою жорстку конкуренцію за поширення впливу на масову аудиторію; зако­нодавчого забезпечення функціонування громадського радіомовлення і те­лебачення, вільного від комерційної та політичної реклами, яке утримується за рахунок абонентної оплати масового споживача, доброчинних внесків і частково бюджетних коштів; впровадження західних стандартів журналіс­тики, які передбачають покарання у вигляді штрафу або позбавлення прес-картки журналіста, якщо в його публікаціях простежується прихована ре­клама; а також статус спеціальних національних комісій, які формуються журналістським корпусом на виборних засадах і наділені правом видавати прес-картки та здійснювати контроль за дотриманням норм хартії або ко­дексу журналістів; наявність вільних журналістських спілок, здатних захис­тити свої корпоративні інтереси на різних рівнях влади.

Партійна структуризація влади є противагою кланово-олігархічним і адміністративно-бюрократичним джерелам її формування і засобам здій­снення політико-владної функції у політичній системі, основою публічнос­ті, легітимності і політичної відповідальності владних інститутів. Партійна структуризація передбачає принципи і норми партійного формування ін­ститутів політичної влади. Наприклад, уряд, виконавчі органи регіональної влади і місцевого самоврядування формують партії або коаліції партій, які становлять більшість представницьких (законодавчих органах), а партії, які становлять меншість, виконують роль опозиції.

Легальна політична опозиція повинна мати достатні юридичні механіз­ми для контролю над правлячою більшістю через здійснення керівництва важливими постійними і тимчасовими депутатськими комітетами (особли­во тими, які займаються питаннями бюджету, оборони, правоохоронних органів), право висловлювати свою позицію на державних ЗМІ, створюва­ти тіньові структури, аналогічні владним інститутам (наприклад, тіньовий кабінет міністрів). Тільки сильні та впливові партії здатні виконувати роль політичного управління й опозиції, забезпечувати політичну конкуренцію на всіх рівнях влади. До факторів, які впливають на формування таких пар­тій, можна віднести партійну структуризацію влади, пропорційну виборчу систему (особливо в перехідних політичних системах) з високим виборчим бар'єром 4-5 %, контроль держави над фінансовою діяльністю партій, наяв­ністю високої питомої ваги підприємницького класу в соціальній структурі суспільства.

Ефективність політичної системи не може бути забезпечена без створен­ня політично нейтрального, висококваліфікованого адміністративного апа­рату, який формується на конкурсних і контрактних засадах, а також без гнучкої системи мотивації до праці, орієнтованої на конкретні результати управлінської діяльності, а не на номенклатурні привілеї.

Легальне лобіювання групових інтересів, яке передбачає публічну реє­страцію лобістських структур і сплату податків за гонорар, отриманий за цю діяльність, є найбільш дієвим механізмом для прийняття прозорих політич­них рішень, запобігання корупції, створення рівних умов для вираження і захисту своїх інтересів різними громадськими організаціями.

Розділ 5. Політична влада як основний атрибут політичної системи
Розділ 6. Політичні режими
Розділ 7. Правова система
Розділ 8. Політико-правова система України
Розділ 9. Держава як інститут політичної системи
Розділ 10. Державне управління
Розділ 11. Парламентаризм
Розділ 12. Регіональні структури влади та місцевого самоврядування
Розділ 13. Партії. партійні системи
Розділ 14. Виборча система
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru