Політологія - Гелей С.Д., Рутар С.М. - Розділ 21. Міжнародні відносини і зовнішня політика держави

Сутність і основні параметри міжнародних відносин і зовнішньополі­тична діяльність держави. Міжнародні відносини - це сукупність різнома­нітних відносин (політичних, економічних, дипломатичних, ідеологічних) між національними державами, або грипами національних держав, а також створеними ними світовими і регіональними організаціями, у процесі взає­модій яких складається певний світовий або регіональний правовий порядок.

Головними суб'єктами міжнародних відносин на сучасному етапі є на­ціональні держави, які для вироблення певних форм, моделей взаємодії об'єднуються у всесвітні й регіональні міжнародні організації (ООН, МВФ, НАТО та ін.).

Типи таких організаційних структур мають різну мету, різні межі ком­петенції і різні правила гри. Вони поділяються: за геополітичним простором - на всесвітні (МВФ, ООН) і регіональні (Рада Європи, Європейський Союз); за рівнем суспільного розвитку - високорозвинуті (наприклад, США, Гон­конг, Сінгапур, Канада і т. д.), середньорозвинуті (наприклад, країни Східної Європи і Латинської Америки) і слаборозвинуті або бідні (наприклад, краї­ни СНД, Африки та ін.); за ступенем інтегрованості сильно інтегровані (на­приклад, країни Європейського Союзу, які мають спільні представницькі та урядові структури і прямують до єдиної валютної та митної систем згідно з Маастрихтськими угодами) і слабо інтегровані (наприклад, країни СНД). Сучасні процеси інтеграції залежать від створення гомогенних політичної, правової, економічної та культурної систем.

Міжнародні відносини за сферами суспільної діяльності поділяють на політичні, дипломатичні, правові, культурно-гуманітарні. Слід зазначити, що нинішня національна держава охоплює одночасно весь спектр міжнарод­них відносин: є учасником багатьох міжнародних політичних, економічних і культурно-гуманітарних організацій, підтримує дипломатичні відносини і має дипломатичне представництво у більшості країн світу, підписує між­народні договори і дотримується певних міжнародних принципів і норм у контексті як світових, так і регіональних організацій.

Основними формами міжнародної взаємодії є співпраця, суперництво і конфлікт.

Співпраця здійснюється через участь у різних міжнародних організа­ційних структурах, двосторонні й широкомасштабні договори про дружбу і співробітництво. Воно є найперспективнішою, адекватно відповідає геостратегічним інтересам суб'єктів міжнародних відносин і називається стра­тегічним партнерством.

Стратегічне партнерство передбачає найбільш масштабний і взаємови­гідний спосіб взаємодії у різноманітних сферах суспільного життя.

Суперництво передбачає мирний характер боротьби між державами за вигідну реалізацію свого національного інтересу, починаючи від поширення своїх капіталів і технологій до розміщення військових баз. Суперництво має місце як серед країн, які перебувають у відносинах стратегічного партнер­ства, так і у відносинах конфронтації.

Конфлікти на міжнародному рівні виникають, коли не вдається врегулю­вати несумісні інтереси двох держав або їх груп. Вони можуть виражатися в денонсації договорів, розриві дипломатичних відносин, економічній блокаді, провокуванні внутрішньої дестабілізації шляхом інформаційних диверсій, те­рористичних актів, військових переворотів, громадянської і світової воєн.

Суб'єктами міжнародних відносин виступають також недержавні орга­нізації: транснаціональні корпорації, партії, релігійні організації, туристич­ні групи і т. ін.

Міжнародні відносини ґрунтуються на двох основних принципах: сили і права.

Принцип сили незалежно від зміни співвідношення у його структурі тих чи інших елементів залишається найважливішим чинником геополітики.

Термін геополітика у його первісному значенні (згідно з теоретичними розробками засновника цього напряму шведського вченого Р. Челлена і ні­мецького дослідника Ф. Ратцеля, а також американських вчених X. Маккіндера і А. Мехени) трактується як вчення про державу, що прагне до розширен­ня свого географічного і територіального простору. В сучасному розумінні цей термін трактується як наука і політика щодо вивчення міжнародних струк­тур і механізмів їх взаємодії, закономірностей і тенденцій світового розвитку, а також використання її досягнень у практичній політиці національних дер­жав, міжнародних союзів і блоків для забезпечення реалізації своїх геостратегічних і національних інтересів, збереження миру і забезпечення стабільності.

Принцип сипи, в геополітичному значенні означає, що держава або гру­па держав здатні нав'язати іншим державам свої інтереси, поширювати свої впливи, використовуючи при цьому свої переваги у військовій силі, диплома­тії, економічній могутності, технологічному та інтелектуальному розвитку.

Отже, сила держави у міжнародних відносинах не є постійною величи­ною. Вона змінюється у часі, і відповідно змінюються пріоритети щодо трак­тування і реального значення названих елементів.

Принцип права передбачає, що національна держава у міжнародних відносинах має спиратися не тільки на свою силу, а й дотримуватися норм міжнародного порядку. Так, сильна держава США без згоди Ради Безпеки не могла розпочати воєнних дій проти агресії Іраку в Кувейті або, напри­клад, відносно слабкі держави, такі як Люксембург, Ісландія, цивілізовано розвиваються завдяки чинному міжнародному порядку.

Кожна національна держава у своїй зовнішній політиці як сукупнос­ті військових і дипломатичних, економічних і правових засобів намагається найбільш оптимально реалізувати свій національний інтерес. Поняття наці­ональні інтереси багатозначне; воно має як об'єктивний, так і суб'єктивний сенс, в об'єктивному сенсі поняття "національні інтереси" - це усвідомлені й виражені в правових нормах об'єктивні потреби більшості громадян, а та­кож політичної еліти у забезпеченні вигідного геополітичного статусу держа­ви, національної безпеки, суспільної стабільності та цивілізованих стандартів життя людей. Якщо в недалекому минулому два перших аспекти домінува­ли, то на сучасному етапі в розвинутих країнах набирають ваги два останніх.

У суб'єктивному значенні поняття "національні інтереси" має ідеоло­гічне трактування залежно від політичного режиму, політичного курсу, що проводиться, міжнародного порядку і та ін.

Часто за національні інтереси видаються інтереси держави або правля­чих клік, міжнародних впливових кіл. Тому в суб'єктивному плані поняття "національні інтереси" часто стає об'єктом політичних спекуляцій з боку різноманітних політичних сил. Поняття "національні інтереси" має кілька аспектів: геополітичний, внутрішньополітичний та ідеологічний.

Геополітичний аспект національних інтересів передбачає збереження суверенітету і територіальної цілісності, а також свого місця і ролі в певному геополітичному просторі або поширення своїх впливів шляхом воєнної, еко­номічної та інформаційної експансій, забезпечення балансу сил через між­народні політичні, правові й економічні інститути.

Внутрішньополітичний аспект національних інтересів полягає в забез­печенні політичної стабільності й утриманні влади правлячих сил або, крім зазначених цілей, підвищенні життєвого рівня суспільної більшості.

Ідеологічний аспект національних інтересів передбачає обґрунтування різноманітних ідеологічних версій трактування змісту цих інтересів.

Міжнародна система виконує свої функції через світові та регіональні політичні, правові, економічні й культурні структури.

Найбільш впливовою і масовою світовою організацією є Організація Об'єднаних Націй (ООН), яка покликана забезпечувати міжнародний мир і безпеку, врегульовувати міжнародні конфлікти. ООН виникла після Другої світової війни і стала спадкоємицею Ліги націй.

Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, котра складається з 15 членів-держав, з яких п'ять - постійні члени (США, Велика Британія, Ки­тай, Франція, Росія) і десять - непостійні, що обираються на два роки Гене­ральною Асамблеєю. Рішення Ради Безпеки є вирішальним у міжнародних спорах і може включати як економічні санкції, так і застосування збройної сили проти країни-агресора.

Рішення Ради Безпеки з процедурних питань, а також питань, що сто­суються мирного врегулювання спорів, приймається голосами семи членів Ради, серед яких не мусять бути всі постійні члени. Якщо Рада Безпеки ви­рішує питання щодо приборкання агресії, то кожний із постійних членів може застосувати право вето, внаслідок якого рішення не буде ухвалено.

Генеральна Асамблея ООН має тільки давати рекомендації учасникам конфлікту або Раді Безпеки. До прерогатив Генеральної Асамблеї належать: прийняття до ООН членів організації, а також їх виключення; рекомендації щодо підтримання міжнародного миру і безпеки; вибори тимчасових членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, призначення Генерального се­кретаря. Генеральний секретар як головний адміністратор ООН підзвітний Раді Безпеки і Генеральній Асамблеї, наділений правом представляти назва­ним органам будь-яке питання, що стосується міжнародної безпеки.

Міжнародний Суд у Гаазі розглядає судові справи, що їх передають кон­фліктуючі сторони. Якщо якась зі сторін відкидає рішення Суду, інша сторо­на або сторони можуть передати цю справу до Ради Безпеки.

Крім зовнішньополітичних органів ООН функціонують спеціалізовані світові структури, такі як Світовий банк, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Всесвітня організація торгівлі (ВТО), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охоро­ни здоров'я (ВООЗ).

Світовий банк, або Міжнародний банк реконструкції і розвитку, займа­ється проблемами довготермінового економічного розвитку країн, які здій­снюють складний процес модернізаційних трансформацій. Пріоритетними для нього є структурні перетворення економіки, системи освіти й охорони здоров'я, що вимагають довгострокового кредитування.

Банк спеціалізується на двох типах кредитів: цільові, призначені для фі­нансування конкретних інвестиційних проектів (наприклад будівництва до­ріг), і програмні, покликані допомогти уряду провести структурну перебудо­ву галузей промисловості чи системи зв'язку.

МВФ займається проблемами ринкових перетворень країн, які здій­снюють цей процес, акцентуючи увагу здебільшого на проблемах фінансо­вої стабілізації - скорочення бюджетного дефіциту і приборкання темпів зростання грошової маси. Якщо уряди не дотримуються цих вимог, вони мо­жуть не отримати кредити МВФ. Останнім часом (особливо після фінансової кризи 1997-1998 рр. у Південно-Східній Азії та Росії) політика МВФ стала більш жорсткою до країн, які не виконують своїх зобов'язань щодо макроекономічної стабілізації. Припинення кредитування з боку МВФ є своєрід­ним сигналом для Світового банку та інших іноземних інвесторів про не­сприятливий інвестиційний клімат у країні.

Міжнародна торгівля регулюється правилами СОТ. В основу системи СОТ закладено чотири принципи:

1) членство у СОТ передбачає добровільне визнання країною-учасницею організації правил цієї системи;

2) країни, які належать до цієї системи, користуються режимом най­більшого сприяння в торгівлі;

3) зниження торговельних бар'єрів між країнами - членами СОТ шляхом переговорів;

4) між членами СОТ діє принцип "справедливої торгівлі", згідно з яким країни-учасниці, по-перше, не можуть збільшувати тарифи після того, як вони під час переговорів погодилися на зниження, по-друге, зобов'язані дотримуватися того податкового режиму, який був у країні, де вироблялися ці товари, по-третє, використовувати екс­портні субсидії.

ЮНЕСКО має за мету сприяти співпраці між народами за допомогою освітніх, наукових і культурних заходів. Організація публікує звіти про стан цих галузей у світі, розробляє і фінансує ряд важливих міжнародних освітніх і наукових проектів.

ВООЗ діє в таких напрямках: контроль і боротьба з інфекційними хво­робами, допомога національним службам здоров'я, профілактика явищ, пов'язаних з екологією.

Ще однією глобальною й одночасно регіональною організацією є ОБСЄ (Організація з безпеки та співробітництва в Європі).

ОБСЄ започаткувала гельсінський процес - правозахисний рух. У1990 р. у Парижі створено постійні інститути ОБСЄ:

1) на найвищому рівні домовилися проводити кожні два роки зустріч глав держав і глав урядів;

2) створено Раду міністрів ОБСЄ, яка складається з міністрів закордон­них справ;

3) функціонує Комітет старших урядників, який проводить зустрічі що­найменше раз на три місяці.

Крім того, згідно з Паризькою хартією створено три постійні органи: Секретаріат, Центр запобігання конфліктам. Бюро для демократичних ін­ститутів і прав людини. Однак треба зазначити, що роль ОБСЄ у міжнарод­ній політиці обмежена як щодо компетенцій, так і засобів впливу.

До організації глобально-регіонального плану можна віднести, також Велику сімку, до якої входять найбільш, розвинуті держави світу: США, Ве­лика Британія, Канада, Німеччина, Японія, Італія, Франція. Ця організація представлена на найвищому рівні головами урядів і міністрами закордон­них справ.

Серед регіональних міжнародних організацій найбільш впливовими є Рада Європи та Європейський Союз (ЄС).

Рада Європи, яка об'єднує понад 40 країн-членів функціонує як між­урядова організація для забезпечення розвитку демократії, гарантій прав та свобод людини у країнах Центральної та Східної Європи згідно з принципа­ми та нормами Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції з питань прав і свобод людини, Європейської культурної конвенції, Євро­пейської соціальної хартії. Рамкової конвенції з питань захисту національ­них меншин.

Структура Ради Європи складається: з Парламентської асамблеї. Комі­тету міністрів, Конгресу місцевої та регіональної влади, Суду з прав людини у Страсбурзі та дорадчого органу, до якого входять недержавні організації із консультативним статусом ("Репортери без кордонів", Моніторинговий ко­мітет та Венеціанська комісія). Парламентська асамблея на підставі інфор­мації, отриманої від недержавних організацій, приймає рішення, яке пізні­ше затверджується Комітетом міністрів.

ЄС є найбільш інтегральною організацією у світі в політичному, пра­вовому та економічному аспектах. На сьогодні ЄС об'єднає 27 країн, серед яких: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Іта­лія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція,

Швеція, Латвія, Литва, Естонія, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Сло­венія, Кіпр, Мальта, Болгарія і Румунія. У політико-правовому аспекті ЄС має такі органи:

Європейський парламент, який у складі 732 осіб обирається терміном на 5 років громадянами країн-учасниць і виконує такі функції: законодав­чу, політичних ініціатив, демократичного контролю, ухвалення складу Євро­пейської комісії;

Європейська Рада, яка об'єднує глав держав або урядів, визначає головні пріоритети політики ЄС і розв'язує спірні проблеми, які не вдалося виріши­ти Раді ЄС;

Рада ЄС (Рада міністрів), яка складається з уповноважених пред­ставників урядів країн-учасниць, здійснює координацію загальноєвропей­ської економічної політики та приймає рішення щодо визначення напрямів законодавчої стратегії Ради Європи;

Європейська Комісія складається з членів, призначених урядами своїх країн і виконує такі функції: законодавчої ініціативи, контролю над вико­нанням законодавства ЄС та використання субсидій і здійснення управлін­ня у різних галузях політики ЄС (аграрній, торговельній, бюджетній тощо);

Європейський Суд розглядає конфлікти між державами-членами ЄС, ін­ститутами ЄС, ЄС і фізичними та юридичними особами;

Палата аудиторів здійснює перевірку доходів і видатків ЄС.

В економічному аспекті ЄС прагне створення спільного ринку, який пе­редбачатиме ліквідацію всіх митних бар'єрів, вільне переміщення товарів, послуг, капіталів і осіб (згідно Шенгенської угоди), взаємне визнання науко­вих і професійних ступенів та дипломів, лібералізацію і вирівнювання фінан­сових служб-банків, інвестицій, страхувань, запровадження єдиних стандар­тів у промисловості.

На сучасному етапі існують єдиний паспорт для всіх громадян ЄС, віль­ні умови руху туристів і робітників всередині Союзу, а також валютна один­иця - євро, яка запроваджена з 1 січня 1999 р.

Оборонну функцію країн Заходу виконує Організація Пів­нічноатлантичного договору (НАТО), яка об'єднує такі країни: Бельгію, Вели­ку Британію, Нідерланди, Грецію, Данію, Францію, Італію, Іспанію, Ірландію, Ісландію, Канаду, Люксембург, Німеччину, Норвегію, Португалію, Туреччину, США, Чехію, Польщу, Угорщину, Болгарію, Латвію, Литву, Естонію, Румунію, Словаччину. У 2007 році на Бухарестському саміті членами НАТО стали Хорватія і Албанія. Якщо до розпаду СРСР НАТО протистояла як військовий союз Організації Варшавського договору, то нині організація виконує функ­ції європейської інтеграції країн Східної і Центральної Європи.

До керівних органів НАТО належать: Північноатлантична рада - ви­щий орган, наділений правом приймати рішення; Генеральний секретар НАТО - найвища посадова особа альянсу, яка є одночасно Головою Північ­ноатлантичної ради.

Співпраця з НАТО дає змогу країнам-партнерам наблизити свій вій­ськово-промисловий комплекс, організаційну структуру збройних сил, технічні та оперативно-тактичні параметри до стандартів країн Заходу, встановити демократичний контроль над військовими структурами. Слід до­дати, що членство в НАТО є одним із основних факторів євроатлантичної інтеграції, що забезпечує країні-члену повноцінну участь у системі європей­ської безпеки, надійний захист її суверенітету і територіальної цілісності. Водночас План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) передбачає запроваджен­ня країнами-кандидатами у члени Альянсу європейських стандартів демо­кратії, верховенства права та добробуту.

До впливових регіональних міжнародних структур належать також інші організації: Організація країн - експортерів нафти (ОПЕК); Організація американських держав (ОАД) - країни Латинської, Центральної Америки і США; Організація африканської єдності - ОАЄ, яка об'єднує 50 держав; Асоціація південно-східних азіатських держав (АСЕАН), до якої входять Ін­донезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд.

Тенденції сучасного світового розвитку. Для розуміння сучасних гло­бальних і регіональних тенденцій необхідно з'ясувати сутність модернізаційних і геополітичних концепцій.

Теорії модернізації пояснюють суспільно-політичний розвиток кра­їни як еволюційний перехід від традиційного суспільства, що ґрунтується на простому відтворенні, ремісничих технологіях, общинно-корпоративних цінностях, орієнтації на минуле, до модерного суспільства, що ґрунтується на застосуванні прогресивних технологій, розширенні свободи людини, цін­ностях індивідуалізму, раціоналізму і прагматизму.

Модернізаційні теорії виділяють кілька етапів модернізації:

1) доіндустріальний (охоплює період XVI-XVII ст.), який започаткував виникнення якісно нових духовних орієнтирів на ґрунті ідей Рене­сансу і Реформації;

2) ранньоіндустріальний, що характеризується переходом від мануфак­турного виробництва до машинного, фабрично-заводського;

3) пізньоіндустріальний (США - 1914-1929 рр., Західна Європа - 30-50-ті роки, Японія - 50-60-ті роки) характеризується змінами в інженерній організації праці, конвеєрним виробництвом, орієнта­цією на масовий випуск стандартної продукції, поглибленням між­народного поділу праці й розширенням та ускладненням міжособистісних комунікацій, зміною парадигми індивідуалізму як особистої відповідальності на індивідуалізм комфорту;

4) постіндустріальний, що передбачає, по-перше, перевагу сфери по­слуг над сферою промислового виробництва; по-друге, домінуван­ня інформаційних технологій, зростання попиту на нову символіч­ну форму капіталу - знання; по-третє, формування різносторонньої, духовно багатої людини на ґрунті прагматизму, а не альтруїзму; по-четверте, зміну старих класових і національних конфліктів на кон­флікти між різними типами культур, а також носіями модерних і традиційних цінностей тощо.

Крім модернізаційних теорій побутують ще теорії постмодернізації, які на відміну від попередніх намагаються поєднати універсальні цінності захід­ної цивілізації з національними традиційними цінностями. У зв'язку з цим виділяють кілька моделей модернізації.

Перша модель модернізації (Західна Європа і Північна Америка) вини­кла органічно на ґрунті власної культури модернізації або була впроваджена шляхом транснаціональної міграції.

Друга модель (Японія, Південна Корея, Гонконг, Тайвань) виникла на ґрунті засвоєння західних політичних, економічних і правових інститутів, з адаптацією їх до цінностей традиційної культури.

Третя модель (Пакистан, Індія, Колумбія) передбачає впровадження окремих елементів західних систем, зокрема ринкової економіки, консер­вуючи при цьому низку елементів традиційного способу життя.

Антиподами теорій модернізації і постмодернізації є теорії відсталості й залежного розвитку, які стверджують, що, по-перше, відсталість є необхід­ною умовою світового розвитку; по-друге, причиною відсталості є світовий капіталізм, який нещадно експлуатує ресурси слаборозвинутих країн і тим самим гальмує їх розвиток; по-третє, перевагами західного способу життя можуть скористатися лише окремі елітні суспільні групи.

Якщо теорії модернізації і постмодернізації розглядають перспекти­ву вирішення складних глобальних проблем розвитку світу під кутом зору модернізаційних трансформацій як основного фактора підтягування решти країн до стандартів Заходу і розв'язання тим самим наявних конфліктів, то геополітичні теорії здебільшого намагаються визначити цю перспективу на основі створення нового балансу сил після розпаду СРСР і біполярної систе­ми міжнародного порядку.

3. Бжезінський вважає, що основним у геополітичних стратегіях Захо­ду, і зокрема США, має бути консолідація геополітичного простору в межах колишнього СРСР. У зв'язку з цим вчений розділяє Європу на три Європи:

Європа-1 - Західна Європа;

Європа-2 - центральноєвропейські країни із західними культурними традиціями;

Європа-3 - східні європейці колишнього СРСР (Балкани, Балтія, Укра­їна, Білорусь).

Виходячи з цього поділу, Бжезінський робить висновок, що Європа-2 буде інтегруватися без особливих труднощів, а Росія буде довго залишатись євразійською країною. Тому США необхідно надавати допомогу країнам Європи-3, особливо Україні, у процесі здійснення реформ, аби інтегрувати їх у європейський геополітичний простір і тим самим змусити Росію зрек­тися імперської геополітики.

С. Хантінгтон, виділяючи ряд цивілізацій (західну, конфуціанську, япон­ську, ісламську, слов'яно-православну, латиноамериканську та африканську), вважає, що основні конфлікти у майбутньому відбуватимуться між країна­ми різних культурно-цивілізаційних типів.

За С. Хантінгтоном, логіка великих конфліктів має таку хронологію: кон­флікти між монархічними династіями, національними державами, ідеоло­гічними системами (капіталізмом і соціалізмом) і, нарешті, після розпаду біполярного міжнародного порядку - між країнами різних цивілізаційних типів. Зародок таких конфліктів С. Хантінгтон вбачає на Балканах, де, на його думку, точиться боротьба між народами західної (словенці, хорвати), слов'яно-православної (серби, чорногорці) і мусульманської (боснійські му­сульмани) цивілізацій.

Конфлікти між цивілізаціями, на думку вченого, можуть призвести до порушення сучасної системи міжнародного порядку. У зв'язку з цим С. Хантінгтон рекомендує політикам Заходу позбутися ілюзій щодо універсаль­ності своєї культури і можливості її поширення на суспільства інших куль­турних типів, а зміцнити свої позиції за рахунок інтеграції країн Східної і Центральної Європи із західними традиціями шляхом їх вступу до НАТО.

Україна після проголошення незалежності стала активним суб'єктом міжнародної політики. Основні засади зовнішньої політики України сфор­мульовано в таких документах, як Декларація про державний суверенітет і "Основні напрями зовнішньої політики України", Конституція України, Концепція національної безпеки, В цих документах підкреслюється, що зо­внішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її на­ціональних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємного співробітництва з різними державами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Україна як суб'єкт міжнародних відносин зарекомендувала себе як ми­ролюбна, без'ядерна, позаблокова держава з чіткими зовнішньополітичними орієнтирами на зміцнення міжнародної безпеки, інтеграцію до міжнарод­них організаційних структур. У цьому аспекті вагомими досягненнями між­народної політики України слід вважати:

1) приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (1994 р.), ліквідацію стратегічного і тактичного ядерного потенціалу;

2) підписання факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1991 р.);

3) членство в ОБСЄ, Раді Європи, а також у МВФ, Світовому банку та Єв­ропейському банку реконструкції і розвитку;

4) налагодження співробітництва з ЄС і НАТО шляхом підписання про­грами "Партнерство заради миру" і "Хартії про особливе партнерство з НАТО", в якій задекларовані гаранти безпеки України в новій систе­мі європейського порядку;

5) налагодження контактів з країнами Великої сімки, Центрально-Схід­ної Європи, Латинської Америки, Близького та Середнього Сходу, Аф­рики та Азіатсько-Тихоокеанського регіону;

6) підписання договорів про дружбу і співробітництво зі своїми най­ближчими сусідами, зокрема Росією і Польщею, завдяки яким вдалося юридичне закріпити існуючий між ними територіальний статус кво.

Підкреслюючи вагомі досягнення міжнародної політики України, слід зазначити, що вона не повністю використовує вигідні геополітичні умови для ефективної реалізації своїх національних інтересів. Це стосується пере­дусім відсутності чітких геостратегічних орієнтирів серед політичного істе­блішменту України.

Стосовно цієї проблеми можна виділити декілька геополітичних страте­гій: євразійську; євроатлантичну; самобутнього розвитку; багатовекторності; нейтрального статусу.

Кожна концептуальна модель геополітичних орієнтирів має свої аргу­менти і контраргументи. Однак найперспективнішою концептуальною мо­деллю можна вважати швидку інтеграцію у західноєвропейські структури, засвоєння західних цінностей і способів комунікації, оскільки це приско­рить процес суспільних трансформацій України, вихід її з глибокої сис­темної кризи. Більше того політичні еліти перехідних країн, які стали під­контрольними євроатлантичним структурам, вимушені проводити швидкі суспільні перетворення відповідно до плану дій, узгодженого із ними.

На сучасному етапі розвитку Україні вдалося зробити ряд вагомих кро­ків на шляху євроінтеграції. До них можна віднести: набуття статусу країни із ринковою економікою (визнаного США і ЄС); приєднання до Болонської угоди; вступ до СОТ у 2008 р. (на підставі ухвалення рішення Генеральною Радою СОТ). Україна також задекларувала свій намір приєднатися до ПДЧ в НАТО на підставі заяви трьох вищих посадових осіб держави.

Крім цього Україна намагається успішно завершити проблеми деліміта­ції (детального узгодження лінії державного кордону, що підписується сто­ронами і затверджується парламентами) і демаркації (визначення й позна­чення кордонів на місцевості) сухопутних і морських кордонів з Росією, що є істотним фактором порушення національної безпеки України.

форми поточного та підсумкового модульного контролю відповідно до засад болонської декларації

Перехід вищих навчальних закладів на засади Болонської декларації має забезпечити визнання національних дипломів на міжнародному ринку пра­ці, радикальну зміну усіх компонентів освіти. Мова йде не тільки про змі­ну змісту та форми навчально-методичного процесу, а й статусу викладача, структури і функцій управління. Ці зміни повинні забезпечити інтеграцію національної освіти у європейський та світовий освітянський простір. В та­кому процесі зростає роль викладача як творця інтелектуального продукту високої якості, який в конкурентних умовах підносить не тільки свій влас­ний престиж, а й престиж навчального закладу.

Цей незворотний процес проходить в Україні повільно і незбалансовано, незважаючи на те, що окремі вузи досягли значних результатів як в пла­ні підготовки нормативної бази, так і навчально-методичного забезпечення. Така ситуація обумовлена тим, що органи державного управління - Кабі­нет Міністрів і Міністерство освіти та науки України не розробили стратегії реформування освіти відповідно до стандартів і критеріїв Болонської декла­рації. Чинна нормативно-правова база унеможливлює поки що впроваджен­ня таких стратегічних напрямів Болонського процесу, як:

1) автономія університетів, що дає змогу самостійно формувати навчаль­ні плани підготовки фахівців для потреб ринку праці та присвоювати вчені ступені та звання (доктора філософії та професора);

2) широке самоврядування, в рамках якого зросте роль спостережних рад у визначенні та реалізації стратегії розвитку навчального закладу шляхом активного залучення до цього процесу професорсько-викла­дацького складу, студентів та роботодавців;

3) державний реєстр напрямів підготовки та спеціальностей відповідно до Міжнародної стандартної класифікації освіти (МСКО - 96 та 97) і Міжнародної стандартної класифікації занять (МСКЗ - 88);

4) скасування Вищої атестаційної комісії (ВАКУ) як органу державного контролю над формуванням наукових кадрів, який обмежує інтелек­туальну свободу;

5) загальноприйнята порівняльна система кваліфікації і наукових ступе­нів, які передбачають два кваліфікаційні рівні вищої освіти - бака­лавр, магістр, і один вчений ступінь - доктор філософії;

6) методика розрахунку педагогічного навантаження викладачів і студен­тів, адаптованої до кредитно-модульної системи організації навчаль­ного процесу (КМСОНП);

7) європейська систему трансферу кредитів (ЕСГБ), яка включає сім осно­вних оцінок успішності студентів: А ("відмінно"), В ("дуже добре"), С ("добре"), О ("задовільно"), Е ("достатньо"), БХ ("незадовільно") озна­чає необхідність виконати певну додаткову роботу, Б ("незадовільно") - означає необхідність значної подальшої роботи;

8) приєднання до європейської системи гарантування якостей (ЕМОА), яка в першу чергу передбачає якісні критерії оцінки діяльності ВНЗ (рейтинг фірм, в яких працюють випускники та їх оклад, а також рей­тинг видань, в яких опубліковані праці викладачів, тощо);

9) скасування вступних іспитів до вищих навчальних закладів і перехід на зовнішнє тестування в повному обсязі

10) сучасний механізм мотивації до навчання, який би передбачав для найбільш успішних студентів винагороду із фондів підтримки тала­новитої молоді у вигляді високої стипендії або часткової компенсації оплати за навчання і додаткову оплату для студентів із незадовільними оцінками;

11) норматив оптимального співвідношення обов'язкових і факультатив­них (варіативних) дисциплін;

12) перехід на два типи вищих навчальних закладів: коледж, який має пра­во присвоювати кваліфікаційний рівень бакалавра і університет - ба­калавра, магістра і доктора філософії;

13) вільний вибір студентами варіативних дисциплін як в межах основно­го закладу навчання, так і за його межами;

14) скасування відомчої підпорядкованості ВНЗ, яка сприяє монополіза­ції освітянського процесу і гальмує застосування уніфікованих цивілі­зованих стандартів у вищій школі.

Отже, для повноцінного впровадження стандартів Болонського проце­су необхідно радикально змінити нормативно-правову базу, яка дасть змо­гу ВНЗ успішніше рухатись в цьому напрямі. В Україні поки що реалізують два напрями Болонського процесу: перехід на двоступеневу вищу освіту (ба­калавр, магістр) та кредитно-модульну систему.

Для ефективного впровадження КМСОНП необхідно застосувати такі навчально-методичні процедури:

1) видання повного навчально-методичного забезпечення дисципліни (НМЗД);

2) перевірка і нарахування балів за виконання завдань в рамках поточно­го модульного контролю (ПМК);

3) перевірка і нарахування балів в рамках підсумкового контролю - іс­питу.

Навчально-методичне забезпечення в оптимальному варіанті повинно включати (друковану і електронну версію): навчальні підручники або посіб­ники; курси лекцій; пакети завдань, які охоплюють тести закритого і відкри­того типів, контрольні питання, вправи і задачі. НМЗД відповідно до стан­дартів сучасної вищої школи має бути індивідуальним і розміщуватися на окремих сайтах із використанням анотації іноземними мовами. Такий під­хід забезпечить вільний доступ студентів до інтелектуальних надбань ВНЗ і піднесення престижу викладачів шляхом рекламування їхньої інтелектуаль­ної продукції у національній і світовій мережі Інтернет.

Якісний рівень навчально-методичної літератури в сфері гуманітарних наук, в тому числі й політології, визначається, в першу чергу, самостійною концептуальною позицією викладача і ясною та доступною формою висвіт­лення тематичного змісту.

Ця особливість полягає в тому, що предмет політології як гуманітарної на­уки, на відміну від природничих чи навіть економічних наук, є більш гнучким і динамічним. Його зміст важко розкрити, використовуючи усталені терміни, поняття та ідеї. Тому якість НМЗД має виражатися через наступні критерії:

1) формулювання власної концепції або моделі, яка передбачає засто­сування нових понять для більш точного й повного з'ясування суті та структури політичних інститутів та процесів;

2) використання найновіших досягнень світової та національної полі­тичної думки, що дозволяють осмислити сучасні тенденції та законо­мірності політичного розвитку в глобальному контексті;

3) максимальне узгодження змісту завдань із змістом навчального під­ручника чи посібника, що має забезпечити системне засвоєння сту­дентами знань, вироблення у них навиків самостійного політологіч­ного аналізу і прогнозування;

4) поєднання різноманітних форм (усних, тестових, науково-дослідних) в рамках проведення як поточного, так і підсумкового контролю з метою найбільш об'єктивного оцінювання знань студентів.

Виходячи із сказаного, пропонуємо декілька власних видань посібника із політології (четверте, 2001 р.; п'яте, 2004 р.; шосте, 2007 р.), а також па­кет завдань, які включають тестові завдання і різноманітні процедури на­рахування балів в рамках КМСОНП. Лекції проводяться у формі діалогу та постановки проблемних завдань. Така форма лекції не передбачає детально­го викладу змісту матеріалу з кожної теми, а спрямована на з'ясування про­блемних питань цієї теми і ілюстрацію фактів, виокремлених з політичного процесу для обґрунтування концептуальних ідей. Студенти на такій лекції можуть ставити запитання і висловлювати свою думку після висвітлення ви­кладачем кожного окремого питання лекції.

Нарахування балів в рамках ПМК передбачає виконання завдань двох модулів. Перший модуль включає два змістових модулі, кожний із яких скла­дається із окремих тем тематичного плану курсу. Формами ПМК щодо ви­конання завдань першого модуля є усні опитування та тестові завдання піс­ля кожного змістового модуля. Усне опитування, як правило, проводиться на семінарських заняттях, хоч студент може отримати також бали за опра­цьовані теми, винесені на самостійну роботу. В процесі усного опитуван­ня можуть використовуватися такі форми контролю як: виступ з окремого питання теми; участь в дискусіях - "круглих столах", прес-конференціях, "ток-рингах", загально-групових бліцопитуваннях. Типовий виступ студента на семінарі передбачає не тільки стисле висвітлення питання своїми слова­ми

Список використаної та рекомендованої літератури









© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru