Політологія - Гетьманчук М.П. - 16.2. Система забезпечення національної безпеки України

Для реалізації державної політики національної безпеки, захисту національних інтересів в усіх сферах суспільного і державного життя створюється система забезпечення національної безпеки України. Реалізація сучасної концепції національної безпеки значною мірою залежить від комплексного використання економічних, політичних, науково-технічних, соціальних, духовних і військових чинників.

Система забезпечення національної безпеки — це організована державою сукупність суб'єктів: державних органів (законодавчої, виконавчої та судової влад), громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України.

Законодавчо-правову основу забезпечення національної безпеки України становлять Конституція України, Закони України "Про національну безпеку України", "Про інформаційну безпеку України", "Про Раду національної безпеки і оборони України", "Про службу безпеки України" тощо, а також інші нормативно-правові акти державних органів влади й управління; міжнародні договори й угоди, укладені чи визнані Україною.

Діяльність із формування системи забезпечення національної безпеки України була невід'ємною складовою і чинником державотворчих процесів з початку виникнення незалежної України. Вже в Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.) питання безпеки розглядалися в розділах "Зовнішня і внутрішня безпека", "Міжнародні відносини", "Екологічна безпека". Питання внутрішньої та зовнішньої безпеки аналізуються через призму права України на власні збройні сили, власні внутрішні війська та органи державної безпеки. З проблемами безпеки пов'язаний намір України стати у майбутньому нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Україна задекларувала прагнення активно сприяти зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, брати активну участь у роботі міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів.

У Декларації про державний суверенітет України визначаються поняття, об'єкти, суб'єкти та зміст екологічної безпеки України.

Після проголошення незалежності України було розроблено і прийнято Верховною Радою України та підписано Президентом України кілька документів у сфері зовнішньої та військової політики, які закладали засади системи національної безпеки, що фактично стали частиною відповідної концепції. До них належить Концепція оборони та будівництва Збройних сил України (11 жовтня 1991 p.), Закони "Про оборону України" (5 жовтня 2000 р.), "Про Збройні сили України" (5 жовтня 2000 p.), "Основні напрями зовнішньої політики України" (2 липня 1993 p.), "Військову доктрину України" (19 жовтня 1993 р.) тощо.

В Основних напрямах зовнішньої політики України (1993 р.) гарантування національної безпеки України було названо першою пріоритетною функцією зовнішньої політики держави, розкрито співвідношення національної та міжнародної безпеки, національної безпеки і проблеми ядерного роззброєння, чинні та потенційні загрози національної безпеки, вказано на роль Збройних сил України як гаранта національної безпеки.

Концепція національної безпеки України відповідає Конституції України та визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства та держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності.

Основні положення Концепції національної безпеки України було підготовлено з урахуванням конституційних засад національної безпеки. В Конституції України ті чи інші аспекти національної безпеки розглядаються в семи розділах та 17 статтях. За Конституцією України, безпека людини, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність визначаються найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Безпосередньо конституційні норми стосуються таких видів безпеки як національна безпека, державна, особиста, економічна, громадська, інформаційна, екологічна.

Конституція України встановлює певні обмеження прав і свобод людини, які здійснюються в інтересах національної безпеки (ст. 32, 34, 36, 37, 39, 44). Так, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки (ст. 32). Згідно зі ст. 44, "порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки...". Дії з підривання безпеки України — один із чинників, на основі яких заборонене утворення і діяльність в Україні політичних партій, які мають таке за мету (ст. 37). В інтересах національної безпеки можуть обмежуватися законом права громадян збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ст. 34) тощо.

Встановлюючи певні обмеження у здійсненні прав і свобод, Конституція України наголошує, що "конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України" (ст. 64). Конституція України встановлює, що "основи національної безпеки, організації Збройних сил України і забезпечення громадського порядку визначаються винятково законами України".

Конституція України (ст. 64) передбачає, що деякі конституційні права і свободи людини та громадянина можуть бути обмежені лише у двох випадках: в умовах запровадження надзвичайного або військового стану тимчасово, на визначений законом термін.

Надзвичайний стан в Україні запроваджується у випадках: масових порушень правопорядку, що супроводжуються насильством над громадянами, обмежують їхні права і свободи, перешкоджають їм виконувати свої обов'язки; блокування або захоплення певних особливо важливих об'єктів чи місцевостей, що загрожують безпеці громадян і порушують нормальну діяльність державних органів влади та управління чи місцевого самоврядування; спроби захоплення державної влади або зміни конституційного ладу України шляхом насильства; посягання на територіальну цілісність держави, що загрожує зміною її кордонів; необхідності відновлення конституційного правопорядку і діяльності державних органів влади. Умови запровадження надзвичайного стану та його правове регулювання передбачені Законом України "Про надзвичайний стан" (1992 p.).

Військовий стан запроваджується в певних місцевостях або на всій території України у випадках оголошення стану війни, загрози військового нападу чи агресії. Для військового стану характерне значно більше обмеження прав громадян.

Проте навіть в умовах надзвичайного чи військового стану не можуть бути обмежені права і свободи людини та громадянина, передбачені у 18-ти статтях

Конституції України. До них належать право громадян мати рівні конституційні права і свободи та рівність їх перед Законом (ст. 24), громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство (ст. 25), невід'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу його гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право направляти колективні чи індивідуальні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути це звернення та дати відповідь у встановлений законом термін (ст. 40); право на життя (ст. 47). Залишаються недоторканними право на правову допомогу (ст. 59), право знати свої права й обов'язки (ст. 57), право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.

В умовах надзвичайного і військового стану, згідно з Конституцією України, ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60), ніхто не може бути двічі притягненим до юридичної відповідальності одного виду за одне "й те саме правопорушення" (ст. 61), особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути кримінально покараною, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62). Особа не відповідальна за відмову давати покази або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ст. 63). Закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотньої дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційні гарантії прав, свобод і обов'язків за забезпечення безпеки особи і громадянина є важливим засобом, одним із шляхів зміцнення стану національної безпеки України, чинником сили політичного режиму.

Загальна система забезпечення національної безпеки України — це єдиний державно-правовий механізм, у якому кожний суб'єкт безпеки виконує функції захисту національних інтересів у межах повноважень, які визначаються законодавством України. Діяльність суб'єктів забезпечення національної безпеки має бути доступною для контролю, відповідно до законодавства України.

Основні функції системи забезпечення національної безпеки в усіх сферах її діяльності такі:

— створення й підтримка в готовності сил та засобів забезпечення національної безпеки, що охоплює: створення та постійне вдосконалення правових засад для побудови, розвитку та функціонування системи; формування організаційної структури системи та державних органів забезпечення національної безпеки, розподіл їхніх функцій; кадрове, фінансове, матеріальне, технічне, інформаційне забезпечення складових частин (структурних елементів) системи; підготовку сил та засобів до їх застосування, згідно з призначенням;

— управління діяльністю системи забезпечення національної безпеки, що охоплює вироблення стратегії та планування конкретних заходів щодо забезпечення національної безпеки; організацію і безпосереднє керівництво системою та її структурними елементами; оцінку результативності дій, витрат на проведення заходів для забезпечення національної безпеки та їх наслідків;

— здійснення планової й оперативної діяльності щодо забезпечення національної безпеки, що охоплює: визначення національних інтересів та їх пріоритетів; прогнозування, виявлення й оцінку можливих загроз, причин їх виникнення та наслідків їх вияву; запобігання й усунення впливу загроз та дестабілізуючих чинників на національні інтереси; локалізацію, деескалацію та розв'язання конфліктів, ліквідацію наслідків конфліктів або впливу дестабілізуючих чинників;

— участь у міжнародних системах безпеки, що охоплює: входження в існуючі та утворення нових глобальних, міжнародних і регіональних систем безпеки; утворення та участь у роботі багатосторонніх керівних, виконавчих та забезпечуючих політичних, економічних, військових та інших органів; розроблення відповідної нормативно-правової бази, що регулювала б відносини між державами та їх взаємодію в галузі безпеки; спільне проведення планових та оперативних заходів у рамках міжнародних систем безпеки.

Основними принципами забезпечення національної безпеки є: пріоритет прав людини; верховенство права; пріоритет договірних (мирних) засобів у вирішенні конфліктів; адекватність заходів захисту національних інтересів реальним та потенційним загрозам; демократичний цивільний контроль за військовою сферою, а також іншими структурами в системі забезпечення національної безпеки; дотримання балансу інтересів особи, суспільства та держави, їх взаємна відповідальність; чітке розмежування повноважень органів державної влади; використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки.

Державна політика національної безпеки визначається, виходячи з пріоритетності національних інтересів і здійснюється реалізацією стратегій, концепцій, доктрин у різних сферах національної безпеки відповідно до чинного законодавства. Вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України зумовлений необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національних інтересів.

Досягнення завдань національної безпеки у політичній сфері здійснюється за такими напрямами:

— створення дієвих механізмів захисту прав людини в країні та у світі;

— запобігання й усунення спроб втручання у внутрішні справи України;

— входження в існуючі та створювані системи універсальної та регіональної безпеки;

— уникнення політичного екстремізму, підтримка громадянської злагоди та соціальної стабільності;

— побудова надійної системи захисту конституційних засад, запобігання і боротьба з порушеннями законності та правопорядку;

— забезпечення міжконфесійної стабільності та запобігання конфліктним загостренням на релігійній основі, недопущення протистояння різних церков, зокрема щодо розподілу сфер впливу на території України;

— створення повноцінного, ефективного місцевого і регіонального самоврядування.

Сукупність вказаних напрямів державної політики має забезпечити політичну стабільність, утвердження і розвиток України як правової, демократичної, соціальної держави.

Структура політичних засобів забезпечення національної безпеки є доволі складною. До них належать:

— народна дипломатія;

— особисті контакти лідерів і політичні консультації;

— укладання угод і договорів;

— опрацювання міжнародно-правових норм, концепцій і конкретних програм боротьби за мир і роззброєння.

У структурі сучасної концепції безпеки у політичній сфері виділяють дві основні риси:

— мету, до якої треба прагнути;

— реальний стан справ у світі, який характеризується використанням військової сили.

Політичні засоби реалізації національної безпеки наділені специфічними рисами: можливість їх ефективного використання для вирішення проблем; гнучкість та широка сфера їх застосування; підвищення ролі політичних засобів у міжнародних відносинах.

Державна політика національної безпеки в економічній сфері охоплює ті напрями діяльності, які попереджають або усувають можливості економічної дестабілізації, економічної кризи, гарантують її економічне зростання та економічну незалежність України. До них передусім належать:

— забезпечення умов для сталого економічного розвитку, зростання та підвищення конкурентоспроможності національної економіки;

— прискорення прогресивних структурних та інституціональних змін в економіці, поліпшення інвестиційного клімату, підвищення ефективності інвестиційних процесів;

— удосконалення антимонопольної політики; створення ефективного механізму державного регулювання природних монополій;

— забезпечення збалансованого розвитку бюджетної сфери, внутрішньої та зовнішньої захищеності національної валюти, її стабільності, захисту інтересів вкладників, фінансового ринку;

— забезпечення продовольчої безпеки;

— посилення участі України у міжнародному поділі праці;

— недопущення незаконного використання бюджетних коштів і державних ресурсів, їх перетікання в тіньову економіку;

— контроль за експортно-імпортною діяльністю, спрямованою на підтримку важливих для України пріоритетів Та захист вітчизняного виробника;

— боротьба з протиправною економічною діяльністю, протидія неконтрольованому відпливові національних матеріальних, фінансових, інтелектуальних, інформаційних та інших ресурсів.

Важливими завданнями політики національної безпеки у соціальній сфері є створення однакових умов для реалізації потенціалу особистості, сприяння формуванню середнього класу. Це здійснюється на основі:

— виявлення й усунення причин, що призводять до різкого розшарування суспільства під час переходу до ринкової економіки;

— вжиття попередніх заходів щодо протидії кризовим демографічним процесам;

— створення ефективної системи соціального захисту людини, охорони та відновлення її фізичного і духовного здоров'я;

— стимулювання розвитку та забезпечення всебічного захисту освітнього й культурного потенціалу країни;

— захисту прав споживачів;

— суттєвого посилення соціальної складової економічної політики, реального підвищення життєвого рівня населення, передусім на основі піднесення вартості оплати праці, своєчасної виплати заробітної платні та гарантованих законом соціальних виплат, посилення цільової спрямованості матеріальної підтримки, зниження рівня безробіття;

— збереження та зміцнення демографічного і трудоресурсного потенціалу країни; подолання кризових демографічних процесів;

— ліквідації бездоглядності, безпритульності серед дітей і підлітків.

Аналіз тенденцій розвитку соціальних процесів в Україні свідчить, що нинішня соціально-економічна практика потребує ґрунтовного реформування. Можна виділити кілька небезпечних чинників у соціальній сфері, які загрожують національним інтересам:

— відсутність стимулів до ефективної праці;

— недосконала система оплати праці (низька диференціація заробітної платні, відсутність системи погодинної оплати праці);

— втрата соціально-професійного статусу численними соціальними групами.

Національна безпека України безпосередньо залежить від стану інформаційної безпеки. Оскільки інформація в сучасному світі стала вирішальним чинником прогресу, багатства, політичної сили держав. Державна політика національної безпеки України в інформаційній сфері передбачає вжиття комплексних заходів щодо захисту свого інформаційного простору та входження України до світового інформаційного простору; виявлення й усунення причин інформаційної дискримінації України; попередження та усунення негативних наслідків інформаційної експансії з боку інших держав; розроблення і впровадження необхідних засобів та режимів отримання, зберігання, поширення й використання суспільно значущої інформації, створення розвиненої інфраструктури в інформаційній сфері; активне залучення засобів масової інформації до боротьби з корупцією, зловживанням службовим становищем, іншими явищами, які загрожують національній безпеці України.

Інформація — це ефективний засіб забезпечення національних інтересів і цілей та розв'язання проблем чи протиріч у різних сферах державної та суспільної діяльності. Проте інформаційний простір України вміщує такі негативні явища як погрози, нетерплячість, матеріали про нехтування патріотичними та громадськими обов'язками, зневажливе ставлення до представників державної влади, особливо силових структур. У сучасних умовах, коли розвинуті країни Заходу, США, Росія намагаються завоювати інформаційне домінування над світом, необхідно посилювати систему інформаційної безпеки.

У науково-технічній сфері держави політика національної безпеки спрямована на вжиття комплексних заходів щодо захисту та розвитку науково-технологічного потенціалу; виявлення й усунення причин науково-технологічного відставання України; створення ефективних механізмів боротьби з відпливом інтелектуального та наукового потенціалу за межі України; поетапне збільшення обсягів бюджетних видатків на розвиток освіти і науки, створення умов для широкого залучення до науково-технічної сфери позабюджетних асигнувань; забезпечення необхідних умов для реалізації прав інтелектуальної власності.

Основними напрямами державної політики національної безпеки України в екологічній сфері є:

— впровадження та контроль за дотриманням науково обґрунтованих нормативів природокористування та охорони довкілля;

— контроль за станом навколишнього природного середовища, виявлення та усунення загроз для здоров'я населення, своєчасне попередження громадян України у разі небезпеки;

— зниження антропогенних навантажень, ліквідація наслідків шкідливого впливу людської діяльності на природне середовище;

— впровадження у виробництво екологічно чистих технологій;

— реалізація заходів щодо зменшення впливу наслідків Чорнобильської катастрофи;

— стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і в промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

— впровадження у виробництво сучасних, екологічно безпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій, підвищення ефективності використання природних ресурсів, розвиток технологій переробки та утилізації відходів;

— недопущення неконтрольованого ввезення до України екологічно небезпечних речовин і матеріалів.

Екологічна ситуація в Україні є наслідком багатьох чинників: ландшафтно-біокліматичних, позиційно-географічних, природно-ресурсних, історичних та політичних. Україна перебуває у стані тривалої екологічної кризи, що поглиблюється. Необхідно прискорити процес створення загальнодержавної системи екологічного нормування, яка стане основою вдосконалення чинного законодавства з питань природокористування.

Основними напрямами державної політики національної безпеки України в етнонаціональній сфері є:

— гарантування рівноправності всіх громадян, незалежно від їхнього етнічного походження;

— забезпечення умов для розвитку української нації;

— забезпечення умов для розвитку корінних народів та національних меншин;

— розвиток співпраці з українською діаспорою;

— забезпечення соціально-правового захисту біженців та емігрантів;

— інтеграція в українське суспільство осіб, незаконно депортованих за національною ознакою тощо.

Основними напрямами державної політики національної безпеки України у військовій сфері є:

— створення ефективних механізмів і вжиття комплексних заходів щодо запобігання можливих агресій або військовому конфлікту, локалізації та ліквідації їхніх наслідків;

— запобігання спробам та усунення порушень державного кордону і територіальної цілісності України;

— забезпечення демократичного цивілізованого контролю за військовою організацією держави тощо.

Політичний курс держави з гарантування національної безпеки у військовій сфері реалізується через напрями, засоби військової політики.

Важливою умовою реалізації основних функцій системи гарантування та забезпечення національної безпеки України є обґрунтоване розмежування повноважень основних суб'єктів системи, їх взаємодія при захисті національних інтересів. Основними функціями суб'єктів забезпечення національної безпеки України є:

— вироблення і періодичне уточнення Стратегії національної безпеки України й Військової доктрини України, стратегій і програм у сфері національної безпеки;

— створення нормативно-правової бази, необхідної для ефективного функціонування системи національної безпеки;

— комплексні кадрове, фінансове, матеріальне, технічне, інформаційне тощо забезпечення життєдіяльності складових системи національної безпеки;

— прогнозування, виявлення та оцінка можливих загроз, дестабілізуючих чинників і конфліктів, їх причини та наслідки вияву;

— розроблення науково обґрунтованих пропозицій і рекомендацій щодо прийняття управлінських рішень з метою захисту національних інтересів України;

— спільне здійснення планових та оперативних заходів у рамках міжнародних організацій та договорів у галузі безпеки.

Український народ — громадяни України всіх національностей, — бере участь у забезпеченні раціональної безпеки через форми прямої, безпосередньої демократії (на виборах, референдумах, плебісцитах тощо), а також через органи державної влади та місцевого самоврядування. Громадяни України висловлюють і реалізують бачення національних інтересів України, засобів і способів їх захисту. Добровільно та в порядку виконання своїх конституційних обов'язків здійснюють заходи, визначені органами державної влади та місцевого самоврядування, щодо забезпечення національної безпеки України. Вони привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ та процесів у різних сферах життєдіяльності країни. Громадяни України захищають власні права й інтереси, а також власну безпеку всіма законними способами й засобами. Вони сприяють законній діяльності Служби безпеки України на добровільних засадах.

Держава як визначальний інститут політичної системи, основний гарант конституційного ладу виконує функції забезпечення національної безпеки через органи законодавчої, виконавчої та судової влади.

Верховна Рада України ухвалює закони, постанови та інші акти, що визначають основи національної безпеки України; здійснює законодавчі регулювання та контроль за діяльністю органів державної влади і посадових осіб щодо здійснення ними повноважень у сфері національної безпеки. Визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, основи національної безпеки, формує законодавчу базу в цій сфері, схвалює рішення з питань введення надзвичайного і військового стану, мобілізації, визначення загальної структури, чисельності, функцій Збройних сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законів України.

Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримань Конституції України, прав і свобод людини та громадянина і Верховний Головнокомандувач Збройних сил України, забезпечує державну незалежність, здійснює керівництво у сферах національної безпеки й оборони, очолює Раду національної безпеки і оборони України.

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, забезпечення обороноздатності, національної безпеки України, громадського порядку і боротьби зі злочинністю.

Міністерства, Служба безпеки України та інші центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень забезпечують реалізацію законів України, інших нормативно-правових актів, концепцій, програм, постанов органів державної влади у сфері національної безпеки; сприяють створенню, підтриманню в готовності та застосуванню сил і засобів національної безпеки, а також управління їх діяльністю.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів, інших правових актів у сфері національної безпеки Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України з відповідних питань.

Суди загальної юрисдикції та Прокуратура України здійснюють свої повноваження у сфері національної безпеки відповідно до Конституції України.

Національний банк України розробляє і здійснює емісійно-кредитну політику в інтересах національної безпеки України.

Військова організація держави (Збройні сили України, Служба безпеки України, Внутрішні війська та Прикордонні війська, органи і підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, інші військові формування, утворені відповідно до Конституції України) забезпечує військову безпеку, оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності її кордонів; протидіє зовнішнім і внутрішнім загрозам військового характеру, бореться з організованою злочинністю, забезпечує захист населення в разі катастроф, стихійних лих, небезпечних соціальних конфліктів тощо.

Конституційним координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України є Рада національної безпеки і оборони України (РНБО).

Основними функціями РНБО України є внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони, а також координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони як у мирний час, так і в умовах військового або надзвичайного стану, та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

З метою виконання цих функцій РНБО розробляє та розглядає питання і подає пропозиції Президентові України щодо визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки й оборони у всіх сферах суспільного життя; розробляє пропозиції з питань удосконалення системи національної безпеки України. РНБО України прогнозує наслідки рішень державних органів з питань внутрішньої і зовнішньої політики у галузі національної безпеки; розробляє рекомендації щодо запобігання виникнення надзвичайних ситуацій; готує пропозиції про запровадження, продовження або припинення дії надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях.

Сили й засоби забезпечення національної безпеки України створюються, функціонують і змінюються відповідно до рішень Верховної Ради України, указів Президента України, стратегій та програм забезпечення безпеки.

Сили забезпечення національної безпеки охоплюють:

— військову організацію України в сукупності всіх її компонентів;

— органи та служби, що забезпечують безпечне ведення робіт у промисловості, сільському господарстві, на транспорті, прикордонні служби, органи охорони здоров'я населення, які діють відповідно до законодавства України.

Засоби забезпечення національної безпеки — це комплекс заходів державного, організаційно-правового та спеціального характеру, що застосовуються державними органами влади загальної та спеціальної компетенції для захисту інтересів людини, держави, суспільства. Такі заходи є гарантіями безпеки, а національна безпека за своєю суттю є системою гарантій незалежного, самостійного розвитку України, прав і свобод людини та громадянина.

Усі засоби забезпечення національної безпеки можна поділити на матеріальні й духовні, насильницькі та ненасильницькі, військові та невійськові, прямі й непрямі (опосередковані), односторонні, двостронні та багатосторонні.

Усе, що є в розпорядженні держави, за винятком військової сили, а також міжнародні інститути безпеки, належать до невійськових засобів забезпечення національної безпеки. Серед них основна роль належить політичним засобам. Політичні засоби — це погляди, форми, методи і способи діяльності суб'єктів безпеки, які забезпечують мирне вирішення проблем, що виникли. До них належать політичне мислення, що відповідає вимогам сучасності, переговори, угоди, особисті контакти політичних і державних діячів, зміцнення довіри у військовій сфері, військово-політична співпраця тощо.

Підстава та порядок застосування матеріальних спецзаходів органами забезпечення національної безпеки визначаються законодавством України.

Дієвість системи забезпечення національної безпеки залежить від того, наскільки в її діяльності враховуються і відображаються основні чинники, що визначають стан національної безпеки.

Чинники національної безпеки поділяються на військові й невійськові, внутрішні та зовнішні. До військових чинників належать: стан збройних сил держави і ступінь їх боеготовності; наявність можливих театрів військових дій, стан стратегічних резервів і мобілізаційних можливостей; кількість військових союзників та участь у військово-політичних союзах; професіоналізм особового складу збройних сил; розміри військових витрат, стан військової науки і характер військової доктрини. Ці чинники становлять важливі об'єкти військової політики України.

Групу невійськових чинників становлять геополітичне становище і геостратегічна інфраструктура, природно-економічні умови країни, кількісна й якісна структура населення, економічний потенціал; рівень суспільної стабільності, дисципліни і правопорядку; стан інформаційної безпеки; рівень державної безпеки, людський чинник, політичний устрій, міжнародна ідеологія, дипломатія. Ці чинники є компонентами державної сили України, як і будь-якої держави, що забезпечують можливості впливу на стан національної безпеки. Державна сила України є сукупністю політичних, економічних, військових, людських, духовних якостей, що визначають потужність, впливовість державної політики національної безпеки. Сила є тією внутрішньою властивою рисою держави, яка слугує базою реалізації її національних інтересів. Бертран Рассел вважав, що подібно до того, як генератором і серцевиною фізики є енергія, так у міжнародних відносинах ними є сила. Це стосується як міжнародної, так і національної безпеки.

Гарантування національної безпеки України передбачає чітке визначення основних завдань забезпечення військової безпеки як у мирний, так і у військовий час. До таких завдань у мирний час належать:

— прогнозування мети й характеру можливої війни для її запобігання;

— будівництво власних збройних сил у межах узятих на себе міжнародних зобов'язань;

— створення й підтримка військового потенціалу на рівні, достатньому для стримування збройної агресії;

— забезпечення недоторканності державних кордонів у повітрі, на суші й на морі;

— припинення можливих провокацій та посягань на суверенітет країни;

— підтримання постійної готовності збройних сил для відображення можливої агресії з боку будь-якої держави (коаліції держав) із повітряно- космічного простору, суші або моря.

Основним завданням забезпечення військової безпеки у військовий час є мобілізація всіх матеріальних та людських ресурсів країни для відбиття збройної агресії, завдання поразки агресору, позбавлення його змоги продовжувати війну та припинення військових дій за умов, вигідних для України.

Військова безпека України досягається системою таких зовнішньополітичних і військово-політичних заходів:

— єдиних політико-дипломатичних зусиль, спрямованих на зниження рівня військового протистояння;

— створення зон, вільних від зброї масового ураження, регіональних систем безпеки;

— активних колективних акцій для вирішення конфліктів, що виникають;

— наявності військ постійної готовності та резервів, які за своїми якостями забезпечували б відбиття агресії;

— відмобілізування і стратегічного розгортання всіх видів збройних сил та • організованого вступу держави у війну;

— здатності провадити військові дії на суші, морі, у близькому космосі та в повітрі;

— забезпечення високого рівня морально-психологічної та професійної підготовки особового складу до виконання завдань збройної боротьби за будь-яких умов бойової обстановки;

— оснащення збройних сил новітніми засобами збройної боротьби;

— готовності брати участь у міжнародних миротворчих операціях у відповідності з рішеннями Ради Безпеки ООН.

Сучасний світовий досвід підтверджує, що військової безпеки досягають двома основними шляхами:

— невійськовим, пов'язаним із політичними переговорами, дипломатичними зусиллями, використанням для впливу на потенційного агресора, економічних, ідеологічних та інших невійськових важелів з метою відвернення спроб силового врегулювання конфліктної ситуації;

— військовим, тобто стримуванням або відбиттям військової агресії демонстрацією чи застосуванням збройної сили.

Наявність серйозної військової сили в об'єкта агресії — це стримуючий чинник щодо потенційного агресора під час політичних переговорів та інших спроб урегулювання конфлікту.

Військова безпека вимагає такого кількісного й якісного стану збройних сил, який створює можливості у разі агресії не лише відбиття ударів з суші, моря та повітря, а й завдання ударів у відповідь по ударних угрупованнях військ, резервах, системах управління держави і збройних сил, об'єктах тилу з такими збитками, коли війська втрачають боєздатність, а системи управління — можливість ефективного впливу на події. Високий рівень навчання збройних сил, здатність у разі війни здійснювати не лише активні бойові дії в захисті, а й контрнаступальні та наступальні дії, вказують на активний характер військової безпеки.

Забезпечення військової безпеки України військовими з

Розділ 17 ПРАВОВА ПОЛІТИКА
17.1. Сутність правової політики
17.2. Суб'єкти й основні форми реалізації правової політики
Розділ 18 ПРАВООХОРОННА ПОЛІТИКА
18.1. Сутність, особливості та механізми реалізації правоохоронної політики держави
18.2. Правоохоронні, правозахисні, судові органи та їх роль у реалізації державної правоохоронної політики (державної політики у сфері правоохорони)
Розділ 19 ПОЛІЦІЯ (МІЛІЦІЯ) В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА
19.1. Історичне підґрунтя розуміння поліції
19.2. Розуміння поняття "поліції" у контексті ОВС
19.3. Розуміння поняття "міліції" у контексті ОВС
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru