Основи економічної теорії - Мамалуй О. О. - § 2. Основні напрями та методи державного регулювання економіки. Економічна політика держави

Держава є активним економічним суб'єктом змішаної економіки, діяльність якого в економічній сфері має дві складові. По-перше, економіка має у своєму складі державний сектор, який можна визначити як сукупність підприємств державної форми власності, та підприємств, у капіталі яких є державна частка. Зазначені підприємства, як і приватні та колективні, є суб'єктами підприємницької діяльності, активно діють у ринковій економіці згідно з її законами. Так, нині макроекономічна структура України налічує близько 4100 державних підприємств, держава також є власником пакетів акцій у 2263 суб'єктах господарювання, серед яких 2036 — відкриті акціонерні товариства, 34 — державні акціонерні та холдингові компанії, 193 — закриті акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші суб'єкти підприємницької діяльності, де держава має свою частку1. Економічна діяльність державних підприємств, як суб'єктів ринку, визначається і обмежується державою, яка спрямовує її виходячи з державних інтересів. Отже, складовою економічної діяльності держави є безпосереднє управління державним сектором економіки, так зване державне підприємництво. За даними Дж. Стігліца, державна власність у країнах з розвинутою економікою за галузями виробництва має таку структуру (таблиця 11):

Таблиця 11.

ГалузіДержавна власність, %
75% та більше50%25% та менше
ПоштаАвстрія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Італія, Японія, Іспанія, Швеція, Велика Британія, США
ЗалізницяАвстрія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Італія, Японія, Іспанія, Велика Британія, ШвеціяСША
АвіалініїАвстрія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Італія, Іспанія, Велика БританіяШвеціяЯпонія, СІЛА
ТелекомунікаціїАвстрія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Італія, ШвеціяЯпонія, ІспаніяВелика

Британія,

США
ЕлектроенергіяАвстрія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Велика БританіяШвеціяЯпонія, Іспанія, США
ГазАвстрія, Франція, Нідерланди, Італія, Іспанія, ШвеціяНімеччинаЯпонія, Велика Британія, США
Автомобільна промисловістьАвстріяФранція, Нідерланди, Велика БританіяНімеччина,

Італія,

Японія,

Іспанія,

Швеція,

СІЛА
СтальАвстрія, Франція, Італія, Швеція, Велика БританіяІспаніяНімеччина, Нідерланди, Японія, США

Як бачимо, різні країни демонструють неоднакові підходи до визначення пріоритетних для державного підприємництва галузей.

Другою складовою діяльності держави як економічного суб'єкта в ринковій системі є державне регулювання економіки — сукупність заходів державного впливу на об'єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб'єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації суспільних цілей. При цьому слід розрізняти державне регулювання економіки і державне регулювання діяльності підприємств державного сектора економіки, якому значною мірою притаманні риси підприємницької діяльності.

Нині склалося кілька моделей державного регулювання економіки:

американська — державне регулювання зводиться до використання правових та опосередкованих методів, насамперед податково-бюджетних, з метою створення сприятливих умов для розвитку конкуренції та підприємництва;

японська — система взаємодії державних органів та корпорацій, спрямована на досягнення стратегічних цілей в економіці;

шведська — активне втручання держави у процес розподілу та перерозподілу доходів з метою створення сильної системи соціального захисту населення;

німецька — система управління національною економікою з активним використанням ринкових регуляторів та створення на державному рівні ефективної системи соціального захисту громадян. Для Західної Європи взагалі характерне сполучення великої частки державних витрат у ВВП з наявністю значного державного сектора.

Основні напрями державного регулювання економіки відображають його функції (таблиця 12).

Зазначені напрями діяльності держави належать до постійних функцій державного регулювання економіки. Крім них можливі й тимчасові напрями державного регулювання економіки, обумовлені особливостями певного періоду функціонування економічної системи. Наприклад, в умовах економіки

Таблиця 12.

ФункціяЗміст функції
ЦільоваВизначення цілей, пріоритетів та основних напрямів розвитку національної економіки
СтимулюючаФормування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність господарських суб'єктів і спрямовувати економічні процеси у бажаному для суспільства напрямі
НормативнаДержава за допомогою законодавчих актів встановлює певні "правила гри" для суб'єктів економіки
КоригуючаКоригування розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів, усунення негативних зовнішніх ефектів тощо
СоціальнаДержавне регулювання соціально-економічних відносин, перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища
Безпосереднє управління

неринковим сектором

економіки
Регулювання державного сектора економіки, створення суспільних благ
КонтролюючаДержавний нагляд і контроль за виконанням встановлених "правил гри", економічних, екологічних, соціальних стандартів тощо.

перехідного типу тимчасовими є такі напрями державного регулювання, як роздержавлення та становлення ефективного власника, формування конкурентного середовища та інститутів ринкової інфраструктури, вихід з кризи та інші напрями, що сприяють формуванню ринку.

Державне регулювання економіки має кілька основних форм. Перша — бюджетно-податкове регулювання, пов'язане з функціонуванням державних фінансів, формуванням державного бюджету та державними витратами. Друга форма — кредитно-грошове регулювання, спрямоване на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою, підтримання рівноваги на грошовому ринку. Третя форма — цінове регулювання, яке відображає вплив держави на ринкове ціноутворення; четверта форма — адміністративно-економічне регулювання, яке передбачає заходи адміністративного та економічного характеру, спрямовані на створення умов для функціонування ринкової системи та реалізації соціальних цілей суспільства. Складовою зазначеної форми є правове регулювання економічних і соціальних процесів — держава встановлює на базі законодавства правові засади економічної діяльності, сприяє формуванню правового середовища підприємницької діяльності.

Державне регулювання здійснюється за допомогою методів, серед яких: 1) економічні та адміністративні; 2) імперативні та індикативні; 3) прямі та опосередковані (непрямі). Економічні методи державного регулювання пов'язані зі створенням державою фінансових або матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів господарювання й обумовлювати їхню поведінку. До інструментів економічних методів належать ставки податків, облікова ставка, митні тарифи, норми амортизації тощо.

Адміністративні методи базуються на використанні сили державної влади, засобах заборони, дозволу або примусу. До них належать і правові методи, за допомогою яких держава регламентує діяльність суб'єктів господарювання. Адміністративні методи необхідні у таких сферах, як контроль держави над монополіями, охорона навколишнього середовища, соціальний захист населення та захист національних інтересів у світових господарських зв'язках, реалізація державних програм. Інструментами адміністративних методів державного регулювання є укази, декрети, розпорядження, ліцензування, квотування, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, економічних, харчових, фармацевтичних, соціальних, екологічних стандартів і нормативів, контроль за додержанням законів та правил, а також санкції за їх порушення. Адміністративні методи — це імперативні (владні) методи державного регулювання.

Індикативні методи — це методи, які мають орієнтовний, рекомендаційний характер (наприклад, індикативні ціни). Індикативний характер мають економічні методи, які можна визначити як непрямі методи державного регулювання — сукупність опосередкованих засобів державного впливу на економіку. Прямі методи державного регулювання — це методи, за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічні процеси. До них можна віднести адміністративні методи (крім правових методів, які є непрямими методами державного регулювання економіки), а також такі інструменти, як держконтракт і держзамовлення, субсидії, субвенції, дотації, прямі витрати уряду.

Специфічним інструментом державного регулювання є державний сектор економіки, який держава використовує для вирішення економічних, політичних та соціокультурних завдань.

Спрямованість та напрями державного регулювання економіки зумовлює певна економічна політика держави, яку можна визначити як поведінку держави стосовно економіки, яка складається з визначення цілей економічного розвитку країни та засобів їх досягнення. Економічна політика держави може бути макроекономічною політикою, об'єктом якої є національна економіка, регіональною політикою, спрямованою на розвиток окремих територій країни, виходячи з загальнодержавних та регіональних інтересів, галузевою, зовнішньоекономічною політикою та ін. Економічна політика, як система дій, що спрямовані на розвиток, обмеження або корекцію економічних процесів, може бути антициклічною, конкурентною (антимонопольною), структурною, інвестиційною, науково-технічною, інноваційною та амортизаційною. Держава здійснює також певну фіскальну (бюджетно-податкову), монетарну (кредитно-грошову) та цінову політику.

Макроекономічна політика може мати властивості як стабілізаційної політики, так і політики економічного зростання. Стабілізаційна політика — це діяльність держави, спрямована на відновлення реальних обсягів виробництва за умов наближення до повної зайнятості, тобто до рівня потенційного ВВП, та забезпечення помірної інфляції. Іноді під стабілізаційною політикою розуміють заходи держави, що спрямовуються на вирівнювання циклічних коливань в економіці, які виявляються через відхилення реального ВВП від потенційного рівня та інфляції від нульового її рівня. Тому стабілізаційну політику можна назвати антициклічною, антиінфляційною. Кінцевими орієнтирами стабілізаційної політики є природне безробіття та помірна інфляція, тому економічна стабілізація — це будь-які зрушення в економіці, що наближають реальний ВВП до потенційної величини, а інфляцію — до помірного рівня. Економічна стабілізація включає виробничу стабілізацію — наближення реального ВВП до потенційної величини та фінансову стабілізацію, яка виявляється через стан державного бюджету та платіжного балансу, а також через параметри грошового ринку.

Політика економічного зростання — це діяльність держави, яка спрямована на забезпечення зростання обсягу виробництва за умов збільшення потенційного ВВП та підтримання помірної інфляції. Зазначена політика має дві складові: перша — стимулювання сукупної пропозиції шляхом збільшення потенційного ВВП на основі залучення в економічний обіг більшої кількості ресурсів, забезпечення науково-технічного та технологічного прогресу; друга — утримання темпів зростання сукупного попиту, що адекватні темпам зростання сукупної пропозиції і потенційного ВВП, бо від того, наскільки збігаються зазначені темпи, залежить рівень інфляції.

§ 3. Соціальна політика держави. Справедливість та соціальний захист
Розділ VI. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО
Глава 28. Сутність, структура та закономірності розвитку світового господарства. Зовнішньоекономічна діяльність України
§ 1. Поняття світового господарства. Головні сфери світової економіки
§ 2. Форми міжнародних економічних відносин. Міжнародні організації
§ 3. Розвиток зовнішньоекономічної діяльності України
Глава 29. Міжнародна валютна система. Світовий валютний ринок
§ 1. Еволюція міжнародної валютної системи
§ 2. Валютні курси. Конвертованість валют
§ 3. Світовий валютний ринок
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru