Українське цивільне право - Ромовська З.В. -
Право власності як право речове

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330

Право власності: об'єктивне і суб'єктивне

Трактування права власності в об'єктивному і суб'єктивному розуміннях утвердилося в літературі давно. При цьому чи не кожен автор, досліджуючи різноманітні аспекти права власності, вважав своїм обов'язком звернути на це увагу.

Вважають, що право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності, закріпляють володіння, користування та розпорядження майном, та норм, які охороняють і захищають право власності від протиправних дій третіх осіб. А право власності у суб'єктивному розумінні - "це передбачена нормами об'єктивного права можливість особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном". Це, на думку Я. М. Шевченко, є основним постулатом права власності. "З цього випливають два різних спрямування досліджень права власності - визначення стану і напрямків розвитку законодавства про власність і права власності в об'єктивному розумінні і вивчення права власності в суб'єктивному розумінні - коли вивчаються можливості окремої людини і громадянина щодо осягнення правомочностей володіння, користування і розпорядження"36.

Слід, однак, зауважити, що, по-перше, законодавство про власність і право власності в об'єктивному розумінні це - синоніми. По-друге, можливості кожного власника щодо свого майна не можна відривати від чинного законодавства. Обсяг його прав щодо володіння, користування та розпорядження річчю визначається законом, ним же охороняється реальність їх здійснення. З цього випливає, що дослідження чинного законодавства про власність не можна відривати від дослідження прав конкретного власника, а друге - від першого.

До того ж, право - це система, а не сукупність, і, як зазначив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 2 листопада 2004 р., законом право не вичерпується.

Останнім часом в об'єктивному та суб'єктивному розуміннях стали навіть визначати елементи змісту права власності. Так, право користування трактують в об'єктивному розумінні як правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речі, а в суб'єктивному значенні - як закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речі.

Деякі науковці почали говорити і про спадкове право в об'єктивному та суб'єктивному розуміннях, і про таку ж дволикість права інтелектуальної власності. Така ж доля може спіткати і житлове право, право застави, оренди, оскільки можна одночасно вести мову про окремі законодавчі інститути і про комплекс прав учасників відповідних правовідносин (про житлове право як систему нормативних актів і про житлове право конкретної людини щодо конкретного помешкання; про право застави як правовий інститут і як право конкретного заставодержателя тощо). Але що це дає для теорії цивільного права і судової практики? Усім зрозуміло, що, перш ніж особа заволодіє певним правом, зокрема правом власності на річ, потрібна норма закону, яка прямо надавала б їй таку можливість або хоча б не забороняла її. Саме це мало б вважатися постулатом (лат. - вимога), тобто твердженням, яке при побудові певної теорії мало б сприйматися без доведення, як аксіома. Отже, у тезі про двозначність права власності немає нічого особливого.

Право власності як право речове

Кожна людина вживає присвійні займенники "моє", "моя", "мій" до найрізноманітніших нематеріальних та матеріальних благ: сім'ї, дітей, голосу, здоров'я, Батьківщини, будинку, землі тощо. Та чи охоплює кожну із цих індивідуальних та соціальних цінностей поняття "право власності"?

При обговоренні проекту закону України про власність один із народних депутатів запропонував включити до складу об'єктів права власності "здатність та навички особи до продуктивної праці". Пропозицію було прийнято, але того ж дня народні депутати схаменулися, і під час кінцевого голосування це положення було виключено.

Здібності, талант, вміння виконувати певну роботу - все це, безперечно, є надбанням конкретної особи. "Праця тіла людини і робота її рук,- писав англійський філософ XVII ст. Джон Локк,- належить їй, є її незаперечною власністю". І тут же автор додає, що людина узгоджує створений природою предмет зі своєю працею, приєднує до нього щось таке, що належить їй особисто, і тим самим робить його своєю власністю. Отже, власністю Дж. Локк вважав і працю, і те, що завдяки праці вилучено з природи в особисте користування.

Подібні висловлювання можна прочитати й у творах інших філософів та економістів. У результаті цього було сформульовано тезу про продаж робітником своєї здатності до праці.

Та, як зазначав Гегель, знання, талант властиві вільному духові і є його внутрішніми якостями, а не чимось зовнішнім, однак людина може шляхом переведення їх назовні надати їм зовнішнього існування і відчужувати їх як речі. Володіння тілом та духом, що досягається освітою, заняттями, звичками, є внутрішньою власністю духа. Іншими словами, власність може стосуватися результату використання знань, досвіду, уміння, а не самих по собі якостей конкретної людини. Таку ж думку в поетичній формі висловив і О.С. Пушкін:

Не продается вдохновенье,

Но можно рукопись продать.

За юридичними канонами, об'єкт права власності не може існувати всередині суб'єкта, адже суб'єкт та об'єкт - це дві самостійні правові субстанції. Кожна людина може вживати слова "моє власне" щодо обличчя, голосу чи здібностей. Однак усе перелічене - це невід'ємне від неї, те, що становить її "Я" як особистості. Ми уже звикли до журналістської лексики про продаж футбольним клубом свого гравця іншому клубові чи про взяття його в оренду, хоча юридична некоректність таких висловлювань є очевидною.

Об'єктом права власності стає те, що відділяється від людини, певним чином матеріалізується: донорська кров, сперма, материнське молоко, відрізане волосся. У той же час відрізання коси у померлої буде актом неправозгідним, тому право власності на неї виникнути не може.

В одному з іноземних видань якось повідомлялося про вимогу пацієнтки до стоматолога, який не передав їй вирваного зуба, про відшкодування завданої їй моральної шкоди. У коментарі до цієї справи було зазначено, що вирваний зуб є власністю пацієнтки, а тому міг опинитися у смітнику лише за її згодою.

У нас же такі проблеми поки що не виникали, але, безперечно, можуть виникнути. Тому, щоби застерегти себе від подібних вимог, лікареві слід мати на увазі, що видалені з тіла людини зуб, камінці чи осколок є власністю пацієнта, а тому можуть бути утилізовані лише за його згодою.

Право власності не стосується тіла померлого чи мертвонародженої дитини. Поховання людини, зокрема кремація, не є актом розпорядження її тілом. Та обставина, що після смерті людини члени її сім'ї, близькі родичі (дружина, батьки, діти) можуть дати дозвіл на вилучення з її тіла окремих органів, кісток, не засвідчує, що вони розпорядилися ними як власники. Вони - лише охоронці, блюстителі недоторканності тіла померлої людини як вияву поваги до неї. Повага до померлого - публічний обов'язок кожного перед правопорядком у державі.

Проте у власності юридичної особи можуть бути різноманітні експонати, виготовлені з органів та частин тіла померлої особи. Так, в анатомічних музеях багатьох медичних науково-навчальних закладів зберігаються серця, руки і навіть голови видатних лікарів та інших людей, які, уже як експонати, є їхньою власністю.

Згідно зі статтею 290 ЦК, фізична особа може дати письмову згоду на донорство її органів та інших анатомічних матеріалів, зокрема на випадок своєї смерті. Цікаво, кому належать органи, інші анатомічні матеріали, вилучені з тіла померлої людини, і чи можуть вони взагалі вважатися матеріальним об'єктом, тобто річчю? Попри певну психологічну незручність, маємо все ж констатувати, що нирка, суглоб чи інший анатомічний матеріал, відділені від людини, володіють юридичними ознаками речі: є предметом матеріального світу, здатні викликати цивільні правовідносини. Незаперечним видається і право власності породіллі на плаценту (дитяче місце).

За Кодексом 1963 р., право власності стосувалося майна. Слово ж "річ" було використано у Розділі II "Право власності" лише чотири рази: "випадкова загибель речі", "складові частини речі", "головна річ", "повернення речі". Зіставлення сутності термінів "майно" та "річ" давало підставу для їхнього ототожнення: будинок - це річ і водночас майно; предмети особистого споживання - це сукупність речей і також майно. Трактування майна як комплексу прав та обов'язків у Кодексі 1963 р. не проводилося.

У Законі України "Про власність" майно також було названо об'єктом права власності. У частиш 1 статті 316 ЦК України об'єктом права власності названо "річ (майно)". За частиною 1 статті 190 ЦК, майном як особливим об'єктом цивільних прав вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Порівняння цих двох норм дає підставу для висновку: у власності може бути лише те, що є предметом матеріального світу, існує фізично;

майнові права та обов'язки не є предметом матеріального світу (хоча можуть бути зафіксовані на папері), вони становлять зміст зобов'язальних (договірних і недоговірних) правовідносин.

Спроба похитати цю істину була зроблена у статті 656 ЦК "Предмет договору купівлі-продажу", згідно з якою продаватися може не лише річ, а й майнові права, зокрема право вимоги. Таке нове і цілком правильне розуміння предмета договору купівлі-продажу не було узгоджене зі статтею 655 ЦК, у якій головна ознака цього договору, як це було зазначено і у статті 224 ЦК 1963 p., полягала у переданні у власність. У результаті вийшло, що можна передати у власність іншій особі своє право вимоги до боржника чи право інтелектуальної власності.

Це обумовило можливість ще одного висновку: об'єктом права власності є не лише предмети матеріального світу, тобто речі, а й права (право власності на право). У результаті була б знівельована різниця між речовим та зобов'язальним правом.

Із цієї ситуації було запропоновано вихід: доповнити статтю 190 ЦК "Майно" частиною 2 такого змісту: "Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами", що і було зроблено Законом України від 15 грудня 2005 р. Однак це доповнення виявилося науково безпорадним і практично безпомічним. Воно не усунуло колізії між статтями 655 та 656 ЦК, бо засадничо нездатне було це зробити, і може слугувати показовим прикладом законодавчої помилки43.

Дехто із науковців, проте, спокійно сприйняв доповнення до статті 190 ЦК і навіть дійшов висновку про необхідність на їх підставі нових теоретичних осмислень. Але ж помилка - це завжди помилка. Тому її слід якнайшвидше усунути, а не пристосовувати до неї ті наукові та законодавчі позиції, які витримали перевірку часом.

Особа може вибороти на конкурсних змаганнях право на оренду, але це її право не можна вважати правом власності. Вона може мати право вимоги у зв'язку зі знищенням її майна. Але це майнове право також не є правом власності, хоча особа може володіти, користуватися і розпоряджатися ним. Так, використовуючи право оренди, особа може одержати прибуток; орендар може продати своє право оренди іншому суб'єктові, якщо це передбачено договором із орендодавцем, тобто розпорядитися ним.

Зі всього викладеного випливає, що конструкція "право власності на право" не має, на мій погляд, достатнього обгрунтування, як і трактування майнових прав особливим предметом договорів про передання майна у власність. Отож, про право власності можна говорити там, де перед нами будь-яка матеріальна субстанція: створена Богом чи людиною, жива чи нежива, рухома чи нерухома, споживна чи неспоживна, тлінна чи нетлінна.

Право власності - це право, яке особа має щодо речі чи тварини, яка має правовий режим речі. Тому і є воно правом речовим. Отже, теза про те, що поняття "власність", про яке йдеться у книзі третій Цивільного кодексу, може стосуватися лише матеріального - речі чи тварини, має залишитися непохитною.

Відповідно до статті 179 ЦК "Поняття речі", річчю є все те, що можна побачити, до чого можна доторкнутися, а також невидимі для людського ока предмети матеріального світу. Так, Закон України "Про енергетику" називає електричну і теплову енергію товарною продукцією. Тому ці види енергії віддавна є предметом договору44. Продається в аптеках кисень. Можливо, за прикладом Японії, у великих містах України незабаром будуть встановлені автомати для продажу чистого повітря.

Нещодавно, за повідомленням преси, на продаж було виставлено дві скляні посудинки, у яких, за допомогою чаклунів, був поміщений дух літньої людини та дух дитини, які багато років жили у будинку і допомагали своїм родичам. "Вони - добрі, хай помагають іншим", - таким було пояснення продавця. Отже, наші, донедавна безспірні уявлення про навколишній матеріальний світ потребують відповідної корекції.

Була висловлена думка про те, що поняття речі у статті 179 ЦК "дещо звужено" і це наче підтверджується статтею 177 ЦК, яка зараховує до об'єктів цивільних прав не лише матеріальні предмети (речі), а й ряд інших об'єктів, зокрема нематеріальні блага. На цій підставі було зроблено шокуючий, як на мене, висновок: визначення речі за статтею 179 ЦК не відображає реального стану; в ньому не врахована значна група об'єктів цивільного права, які не є матеріальними предметами.

Не все, що служить інтересам людини, є річчю. Інформація не є річчю, але вона є об'єктом цивільних прав. Право вимоги - це матеріальна, але не речова цінність. Воно - цінність нетілесна. Право ж власності - це право на тілесну цінність, тобто на те, що реально, фізично існує, навіть тоді, коли не сприймається органами чуття людини.

Дефініція права власності
Право власності як право природне
Абсолютність права власності
Стабільність відносин власності
Власність інтелектуальна
Власність фінансова
Власність комерційна
Довірча власність
3. Форми права власності
4. Власність і час
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru