Українське цивільне право - Ромовська З.В. - Дефініція права власності

Оскільки за власником віддавна визнаються права володіння, користування та розпорядження річчю, то чи можна визначити право власності саме як суму цих трьох прав? Це запитання поставив академік А. В. Венедиктов і сам же заперечно відповів на нього.

Право власності, на його думку, не вичерпується цими трьома правами, не складається з них. Адже власник може бути позбавлений усіх цих прав, проте збереже за собою право власності, причому не як "власність гола". Навіть при арешті майна у власника залишається якийсь реальний "згусток" права власності. Якщо претензії до власника відпадуть, його право власності буде відновлене повною мірою.

В основу визначення права власності, - вважав А. В. Венедиктов, - не можна покласти і право розпорядження, а також характеристику права власності буржуазними вченими як права вищого, найбільш повного, абсолютного, необмеженого чи виключного панування над річчю. Основою для визначення права власності має бути марксове поняття права власності як присвоєння: власність означає ставлення людини до умов виробництва, до умов і знарядь праці "як до своїх", "як до своїх власних". Це, у перекладі мовою права, мало означати, що засоби виробництва є "своїми" для того, хто може використати їх своєю владою, а не одержаною від когось іншого, і у своєму інтересі49.

Але чи справді ці ознаки (своя влада і свій інтерес) вкрай необхідні для з'ясування сутності права власності?

Найперше, слід зазначити, що арешт майна не припиняє права власності, а робить лише неможливим здійснення цього права повною мірою. Тому в такого власника на весь час арешту майна залишається не якийсь згусток права власності, а повне право власності, але без можливості його здійснення. Відповідно, у разі зняття арешту відновлюється не право власності, а можливість його здійснення - володіння, користування та розпорядження річчю.

Кожне суб'єктивне право особи - це її можливість діяти. Оскільки цивільним відносинам притаманна вольова ознака, а не підпорядкування і примус, то цілком зрозуміло, що і власник має право вчиняти різноманітні дії щодо свого майна, які не заборонені законом, договором чи мораллю. Іншими словами, від його виключної волі (за окремими винятками) залежатиме фактична і юридична доля речі. Отже, дія своєю "владою", а точніше - за своєю волею - характерна ознака кожного суб'єктивного права.

Чимало авторів називають ознакою права власності панування, тобто абсолютну владу власника над майном. Однак навряд чи є для цього підстави. Можна говорити хіба що про абсолютність у межах закону та моралі, але, зрештою, яка це тоді абсолютність.

Слово "влада" має виразну публічно-правову сутність (влада - це панування над людьми, а не над речами), а тому його не слід поширювати на сферу приватних, цивільних відносин. Якщо пануванням вважати вчинення власником будь-яких дій за своєю волею, то послуговуватися цим емоційним терміном при визначенні сутності права власності як юридичної категорії немає потреби.

Нічого не додають до розуміння права власності і слова "у своєму інтересі", оскільки діяльність у своєму інтересі характерна для носія кожного суб'єктивного права49. Саме так чинить, наприклад, особа, яка одержала за договором право оренди житла, чи будівельна компанія, яка уклала договір будівельного підряду. Втрата особою інтересу до своєї правової можливості зумовлює, як правило, її байдужість, її бездіяльність і в результаті - припинення цієї правової можливості. Отже, дія "у своєму інтересі" не може вважатися особливою ознакою саме права власності50.

A.B. Венедиктов також вважав, що у праві власності набуває правового вираження вся сума відносин власника щодо належних йому засобів виробництва. І у підсумку, визначив право власності - як суспільно-виробничі відносини між людьми з приводу засобів і продуктів виробництва, але не між людьми і належними їм засобами виробництва51.

У Цивільному кодексі 1922 р. визначення права власності не було. У статті 86 "Правомочність власника" ЦК 1963 р. було зазначено, що власникові належать права володіння, користування і розпорядження майном у межах, установлених законом.

Законодавче визначення права власності вперше з'явилося у частині 1 статті 2 Закону України "Про власність": "Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном"52. Науковці по-різному відреагували на нього.

"Право власності - це суспільні відносини між людьми з приводу речі, у яких одна особа - власник, який ставиться до речей як до своїх, а всі інші - невласники - зобов'язані ставитися до них як до чужих і утримуватись від будь-яких посягань на них"53. Такий погляд на сутність права власності підтримали О. А. Підопригора, Ю. С. Червоний. Свою згоду з трактуванням права власності як суспільних відносин неодноразово засвідчував Є. О. Харитонов: "Власність - це суспільні (цивільні) відносини. Без ставлення інших осіб до речі, що належить власникові, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї"54. До такої позиції приєдналися й інші автори55.

На думку Я. М. Шевченко, право власності може бути певним становищем, суб'єктивним правом, але не відношенням; право власності як повноваження до речі не може тлумачитись як відношення між людьми56.

Проте між людиною і річчю (суб'єктом і об'єктом) відносини існувати не можуть. Можна говорити лише про ставлення особи до речі. Відносини ж можуть існувати лише між суб'єктами. Якщо трактувати право власності як "повноваження до речі", то таке розуміння суті цього права можна б перенести і на безлюдний острів, на якому опинилася одна людина, уціліла під час аварії морського судна. Та, оскільки на цьому острові немає іншої людини, говорити про якісь її права на цьому острові немає щонайменшого сенсу.

Право власності трактується в літературі як право на власні дії, тобто у відриві від загальної теорії суб'єктивного права. На цей недолік слушно звертали увагу Харитонов Є. О., Саніахметова, Харитонова О. І.57. Оскільки право власності, як і кожне суб'єктивне право, це - складне утворення, його можна розділити щонайменше на дві частини: право на власні дії і право на чужі дії (право вимоги), іншими словами, на обов'язок інших осіб вчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення. Адже про право вимагати певної поведінки від іншої особи можна вести мову лише тоді, коли вона наділена відповідним обов'язком.

Якщо мислити в руслі цієї теорії, то право власності - це право власника на власні дії щодо володіння, користування та розпорядження майном і водночас - це кореспондуючий цьому праву обов'язок інших осіб не чинити власникові перешкод у здійсненні цих прав. Іншими словами, право власності - це правовідносини. Тому мали рацію не лише академік A.B. Венедиктов, а й автори проекту Закону України "Про власність".

При опрацюванні проекту Цивільного кодексу України потреба законодавчої дефініції права власності сприймалася деким як аксіома, насамперед задля того, щоб відмежуватися від того визначення, яке містилося у Законі "Про власність" і яке вони вважали хибним.

У частині 1 статті 314 "Поняття права власності" проекту Цивільного кодексу України (1996 р.) було записано: "Правом власності є найбільш повне право, що його особа має на майно. Особа, яка є власником майна, безпосередньо впливає на це майно, спираючись на закон. Усі інші особи зобов'язані утримуватись від вчинення будь-яких дій, які можуть порушити право власності".

Оскільки поняття певного правового явища і його дефініція - це неідентичні категорії, слушним є запитання: що ж насправді було запропоновано у цій статті - поняття чи дефініція? Здається, що - поняття.

Насамперед слід зазначити, що така ознака права власності, як "найбільш повне право" може стати дуже легкою "здобиччю" навіть для цивіліста-початківця, який неодмінно шукатиме різницю між повним правом на майно і найбільш повним та врешті дійде висновку, що фізична особа, яка заставила своє майно для забезпечення виконання нею договору позики, не має уже найбільш повного права на це майно (воно надщерблене правами кредитора), та, окрім цього, вона і далі залишатиметься його власником.

Потребував роз'яснень і термін "вплив" на майно, до того ж "безпосередній". Що ж до "спирання на закон", то цьому побутовому висловлюванню у тексті закону явно не місце.

Чи слід наголошувати на тому, що власником є та особа, яка ставиться до речі як до своєї? Навряд, адже власник може виявитися недбалим, проте від цієї риси характеру його право власності, зазвичай, не припиниться. Окрім того, по-хазяйськи можна і треба ставитися й до орендованого майна.

У статтю 307 (314) "Поняття права власності" проекту Цивільного кодексу, прийнятого Верховною Радою у другому читанні, були внесені деякі зміни: "Правом власності є найбільш повне право на річ, яке здійснює особа своєю волею і в своїх інтересах незалежно від волі інших осіб. Особа, яка є власником майна, безпосередньо впливає на це майно, спираючись на закон. Право власності є безстроковим. Усі інші особи зобов'язані утримуватись від вчинення будь-яких дій, які можуть порушити право власності".

У ньому можна легко помітити спробу реанімації тих ознак права власності, які були давно і слушно, навіть з позиції сьогодення, піддані критиці А. В. Венедиктовим. А включення у поняття права власності обов'язку інших осіб засвідчило, поза волею авторів цієї статті проекту, правильність позиції, закріпленої у статті 2 Закону "Про власність".

Задля досягнення компромісу між прихильниками різних наукових концепцій, в остаточному варіанті проекту було записано інакше: "Правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі іншої особи". Таке саме розуміння права власності міститься у статті 316 ЦК. Втім, примирення не відбулося58.

Я. М. Шевченко і далі залишається вірною своїй позиції: "Найважливішим у визначенні права власності є те, що право власності передбачає необмежене і виключне панування особи над річчю, право власності є відношенням особи до речі. Це визначення визначає особу людини, її свободу"59. Поважаючи право автора на свободу наукової думки, з такою ж повагою маємо ставитися і до тих, хто мислить інакше.

Хоча Цивільний та Господарський кодекси були прийняті Верховною Радою України одночасно, "господарники", мають свій погляд на право власності: "Право власності - це основне речове право у сфері господарювання, яке дозволяє суб'єкту господарювання на свій розсуд одноособово або спільно з іншими суб'єктами володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому (їм) майном" (ст. 134 ГК).